Мiсячний сонет – ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО
Мiсячний сонет
І
У селі було набагато краще. Особливо в полі. Монотонно цвіркотіли цикади. Із зрошувальних каналів, що розрізали лани на величезні прямокутники, піднімалися пасми туману. Біля повороту дороги стовбчила суха груша з вузлуватим гіллям, немов підняті догори худі руки. І над усім цим панувало чорне зоряне небо. Йдеш крізь пітьму, немов крізь Всесвіт. Безглуздя. Там нема повітря. Нічого, він іще все побачить сам. Якщо тільки його приймуть… Стривай. Не треба загадувати, всяке може статися.
Повітря помітно посвіжішало. Річка близько. Як добре приїхати з мiста в село до старенької бабусi i першої ж ночi побiгти купатися! Зовсiм як у далекому дитинствi, коли вона, ще не така стара, але вже худа й суха, мов ота груша, дуже сварила маленького “полуношника” i хвилювалася, чи не потоне вiн уночi?! Але хлопчик не тонув. Навпаки – почувався вночi краще й упевненiше, нiж удень. Називав себе тому “людиною ночi”. Й нiхто, нiхто у всьому свiтi не розумiв його!..
Леонід звернув з дороги й почав обережно наближатись до води. Нічне життя йшло поволі. У траві щось шелестіло, шаруділо, пищало, хтось від когось тікав, хтось за кимось гнався.
Люди забились у будинки, вклалися спати. А життя тече поруч з ними. Ось його голос і кипіння. Тут йому не заважає дурна людина, “цар природи”. Тільки найрозумніші зрозуміли: людині вже тісно на Землі, вона виросла з неї, як дитина із старої сорочки. Вона повинна йти далі – до космосу. Леонід теж бажає піти геть.
Полетіти…
До Мiсяця…
Він зупинився біля води й повільно роздягнувся. Закинув голову, розвів руки й зачаровано глянув на чорне нічне небо. Зараз він дивиться зіркам просто в очі, провалюється в глибину століть, у первісний стан. Ось він уже дикун, але дикун, що має небачені можливості для підкорення простору. Могутній варвар шепоче зорям:
– Я полечу до вас. Чуєте? Полечу.
І він уже летить, а зорі мчать йому назустріч… Так буде.
Вода була тепла, спокійна. Він присів, занурившись по плечі, відштовхнувся й поплив нечутно, без жодного плескоту. Теплі струмені приємно лоскотали тіло. Було дивовижно легко.
За чверть години Леонід вийшов на берег і витерся пухнастим рушником. Одягатись не хотілося. Так приємно, коли тіло вдихає в себе ніч. Він опустився навпочіпки біля води й почав чекати сходу місяця. Коли його верхній край виринув з-за лісу, все навкруг зробилося нереальним. Жива казка…
Леонід здригнувся. Щось хлюпнулоу воді зовсім поруч. Він мимоволі відсахнувся й позадкував. Жаба сміливо вистрибнула на берег і втупила в нього лупаті очі.
– Гониш мене? Добре, зараз піду.
В цю ж мить iззаду пролунав дзвінкий сміх. Гармонія зоряної ночі зникла. Леонід скочив й обернувся. Що це? Хто? Русалка? Німфа? Фея?
На нього дивилося зовсім молодесеньке дівча, її тендітний стан в купальнику й пухнасте волосся здавалися напрочуд легкими, як павутиння, в оманному світлі місяця.
Від несподіванки Леоніда знов позадкував, спіткнувся й шубовснув у річку, здійнявши безліч сріблястих бризок. Дівчина засміялася ще голосніше.
– Куди це ти, прекрасний юначе? Чи може подався до своєї нареченої? А що, віддала тобі Царівна-Жаба стрілу?
– Хто ти? – здивовано запитав він.
– Не слід так розмовляти з дівчатами,- вона ображено надула губки. – Спочатку треба самому назватися… А втім, мене звуть Селеною.
– Селена… – прошепотів Леонід. Гармонія чарівної ночі відроджувалась. – Селена… Може ти – місячне сяйво?
Така версiя сподобалася дівчині.
– Якщо хочеш, так. Я… дочка Місяця. А ти, ймовірно, водолаз? – і сміх, схожий на місячні бризки, зазвучав з новою силою. Леонід зрозумів: дурницю сказав. Почервонів і розгублено пробурмотів:
– Та ні, я льотчик.
– Льотчик? То ти, мабуть, з морської авіації, якщо тобі до вподоби вода.
– Звідки ти взялася? Ти не тутешня. Всіх місцевих я, здається, знаю. І на що ти тут?
Селена усміхнулася.
– Звідки я? Ну, якщо мої батьки – небесні світила, то я… То я звалилася з неба! – вона знову засміялася. – А навіщо я тут? Можливо мені теж до вподоби нічні купання, як i тобі,- після нетривалої паузи Селена продовжувала: – Але слухай-но, льотчику. Моя мати-Місяць уже на небі. Раніше темрява все переховувала, тепер вона може помітити нас. А батьки дуже гніваються, коли застають мене з незнайомцем. До побачення, льотчику! Я тікаю… Інакше ти змерзнеш. І тобі доведеться переходити в полярну авіацію. Так що ти мій боржник!
І підхопивши з густої трави невеличку сумку, дівчина побігла у напрямку дороги.
– Агов, Селено! Як знайти тебе? – загукав Леонід, висунувшись з води.
– Захочеш – знайдеш! – крикнула вона у відповідь.
– Але де, де тебе шукати?..
Селена на мить зупинилась:
– На Місяці, – засміялася й швидко зникла за деревами. Леонід вийшов з річки й довго стояв, дивлячись їй услід.
II
Сидіти було дуже незручно. Спина зовсiм задубiла. Селені навіть здалося, що вона перетворюється на статую. На статую… Напрочуд вдала думка!
“Я мчуся у космічному просторі, немов овіяна солоними вітрами дерев’яна фігура на носі древнього фрегата. (Пiсля повернення уточнити термiнологiю!) Над пультом керування схилився мужній космонавт, не менш відважний, ніж древні капітани…”
Селена дуже обережно поклала на коліна портативну друкарську машинку і розслабила втомлені пальчики. Дуже шкода, що не можна диктувати. Руки просто відвалюються. Тільки раз вона працювала за таких жахливих умов. Це було ще на Землі, два роки тому. Селена писала етюди з життя тигрів, занесених до “Червоної книги”. Тепер поруч з нею не сім’я грізних хижаків, а людина. І не просто людина, а Льоня. Однак, він не повинен нічого знати. Поки не повинен. Зараз головне – закінчити репортаж. Потім можна буде вийти, взяти інтерв’ю.
Ото буде сенсація! Кореспондент-жінка потай пробралася на корабель і бере інтерв’ю в космонавта-чоловіка. І не на звичайний корабель, а на випробувальну “раму”, куди вхід усім категорично заборонено. Здається, ще нікому з журналістів таке не вдавалося… Усі луснуть від заздрощів!
Пальці відпочили. Селена зручніше прилаштувала друкарську машинку й увімкнула перегляд тексту. На табло поповзли яскраво-блакитні рядки.
Репортаж не годився. За таку пихато-героїчну оду на факультеті журналістики їй би вліпили не “двійку”, а “нуль з трьома мінусами”. Можливо, треба зробити акцент на технічні деталі? Навіть не на технічні, а на враження від техніки. Від цього матеріал тільки виграє. Обов’язково написати про двигун. Саме задля нього Льоня вже п’ять місяців стирчить на Орбітальній. Вона прислухалась.
– “Полігон”, я – “Вітязь”. Витрата суміші один і чотири. Температура в нормі, швидкість в нормі. Бортові системи функціонують нормально. Прийом.
Селена спробувала уявити, які в нього зараз очі. Жагучі? Ні, тепер не такі, такими вони бувають, коли він з нею. Хоча пристрасть професійного випробувача… Завзяті? Мрійливі? Але ж він дивиться не на зорі, а на кнопки, стрілки й лампочки. Скоріш за все зосереджені, вдумливі…
Саме так. Він намагається перевтілитися в двигун, стати металевим драконом, що вивергає плазму величезної температури. Бо лише завдяки перевтіленню можна відчути усі тонкощі його роботи: тут добре, тут відмінно, а це нікуди не годиться, все повністю переробити…
Втомлено потерла чоло. Репортаж обов’язково повинен бути з борту “рами”, інакше ламаного шеляга не варті усі її зусилля.
За шість годин все було готове. Вона витягла з-за комірця червоно-синій цілиндрик на ланцюжку, ледь не помилилася й не з’їла тонік, але вчасно похопилася. Перезбудження, що залишилося після напруженої роботи, й без того вистачить. Треба поспати. Щоб знов не помилитися, Селена витягла таблетку снотворного з синього кінчика циліндра й всунула її у червоний…
“Готово”, – Леонід рвучко зняв з голови навушники і зник у вузькій кабіні.
Думки про відпочинок вилетіли з пухнастої голівки Селени швидше, ніж можна було чекати. Милолиця журналістка, ведуча популярної телепрограми “Супутниця Землi”, зникла безслідно. Натомість з’явилося невгамовне дівчисько, пустотливе, немов кошеня. В руці вона тримала мініатюрний радіоблокувач.
Екран монітора покрився суцільною засвіткою. З чорних навушників лунав такий шум, немов там розвантажувалися десятки самоскидів одночасно. Задоволена собою, вона негайно викинула блокувач у люк відходів, прудко обігнула пульт і сховалася за ним.
Тієї ж миті у дверному пройомі з’явився заклопотаний астронавт. Його пальці забігали по кнопках, шукаючи поламку в системі зв’язку. Селені нестерпно хотілося розреготатися, вискочити з-за пульту і прокричати щось безглузде: “гав!”, “піф-паф!”
Насподівано її тіло виповнилося дивної легкості і почало плавно відриватися від підлоги. Десь унизу, тримаючись за пульт управління, лаявся Леонід.
– Ой, матінко! – скрикнула вона, борсаючись у повітрі. – Держи мене! Лови!
– Селено?! – зойкнув від несподіванки. – Селено! – тепер вчувалася не тільки тривога, але й непідробний жах.
– Ой, допоможи! Рятуй!
Він спритно спіймав її й розвернув обличчям до себе.
– Звідкіля ти?
Селена жваво висунула кінчик язика, скорчила миленьку гримасу й дзвінко засміялася.
– Ти відповіси чи ні?!
– Льонька, ох Льонька!.. Чого ти такий похмурий? Вітязю мій!.. А фізіономія ж, ой, не можу! Ти нагадуєш літеру “ша”, яку написав не дуже старанний першокласник.
Він з усіх сил струсонув її за плечі. Довелося здаватися.
– Та я ж тут ховалася! Тільки зваж, я тебе чесно попереджала по радіо: скучила, чекай.
– Ми ж бачилися на базі!
– Бачилися?! П’ятнадцять, нехай сімнадцять хвилин, поцілунок у щічку. Фі! – Селена тупнула ніжкою, але влучила в порожнечу і знов засміялася. – Мені мало. Ти вже півроку тут. Я ску-у-чи-ла! Ти навіть не уявляєш собі, що таке самотня жінка – без чоловіка…
– Як ти сюди втрапила?
– Дуже просто. Навіть нецікаво розповідати. На базі працює моя подруга. Ми з нею тимчасово помінялись. Вона вилетіла на Місяць, а я залишилась на базі і сховалась на твоєму кораблі.
Він нерозбірливо прогарчав. Селена в душі обурилась: скільки можна дратуватись! Здається досить?.. Та він знову окриком:
– А зв’язок?! Ти заблокувала канал?
– Я! – вигукнула Селена, мстиво випнувши підборіддя. – А що? Можливо, я не хочу, щоб на нас роздивлялися твої друзяки-жононенависники, які рік пропадають на базі.
– Божевільна! Що ти накоїла! – загорлав він, почервонівши від натуги.
– Що?! Я ще їй божевільна? – вона була ображена до глибини душі. Ні, справді, як він сміє! Жінка продерлася до нього крізь усі терени, з неймовірними труднощами дісталася на цю кляту “раму”, сховалася в кабіні, чекала стільки часу, поки він скінчить свої нікчемні виміри, забезпечила таємницю зустрічі… Такий геніальний план, і ось така дяка!..
– Селено, віддай блокіратор,- вже спокійно попрохав Льоня. Вона лише мовчки мотнула головою.
– Віддай, будь ласка. Це останній шанс.
– На! – Селена пхнула йому друкарську машинку.
– Селено, віддай,- наполегливо попрохав Льоня, погладжуючи її волосся. Від довгоочікуванного прояву ніжності у неї запаморочилося в голові, але Селена лише зціпила зуби. Іще чого!
– Я його викинула.
Льончина рука здригнулася.
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Я чекала, щоб ти хоч поцілував мене. Я знала, що ти відразу вимкнеш блокування і все зіпсуєш. Тепер я шкодую! Не треба було викидати, треба було віддати тобі.
– Так, треба було.
Він відпустив її, Селена попливла вздовж кабіни, чіпляючись за стінки. Але це їй було вже майже байдуже…
– Льоню,- тихо вимовила вона.
– Дай мені п’ять хвилин,- він нахилився над панеллю бортової ЕОМ і щось гарячково обчислював.
Все зрозуміло. Вона йому набридла. Селена зіщулилася й забилася у найтемніший куточок кабіни.
– Селено, Селено, миленька моя…
Вона мерзлякувато затремтіла. Льоня обнімав її. Спрагло дихав у волосся і пошепки перепрошував:
– Ну не гнівись, рідненька. Погарячкував я. Ти права, ти. Справді, коли ми ще зможемо посидіти отак, удвох серед зірок! Це і є щастя.
Спочатку вона не відповідала. Більше задля порядку, щоб цей підступник не хизувався своєю привабливістю. Поступово дозволила йому зазирнути собі в очі. Потім – стерти сльози, що набрякли двома прозорими півкульками. Перед нею ширяв у повітрі колишній Льоня. Люблячий, сильний, ніжний.
– Селено…
Вона розтанула в його обіймах.
– Селено, а про що ти писала?
Отакої! Вона незграбно підпливла до магнітофона.
– Льоню, я зовсім розгубилася. Увага, iнтерв’ю,- Селена клацнула чорною клавішею й почала задавати “вчені” запитання. Льоня відразу ж перетворився на космонавта-героя: сталеві очі, вольове підборіддя, широкі вилиці. Тільки цей сучасний ковбой, що залюбки підкоряє космічних мустангів, чомусь іноді позирав на годинник…
Після “вчених” почалися особисті запитання:
– Ваш вік?
– Тридцять три.
– Вік Христа! А чого ж ви досягли? Він навернув багатьох у свою віру!
– Я зробив корисніше: “обкатав” п’ятнадцять ракетних двигунів.
– Ваш улюблений колір?
– Місячний, – він знов зиркнув на годинник.
– Який політ був найскладнішим?
– Останній.
– Розкажіть, будь ласка, докладніше.
– Із задоволенням. Політ “рами” тільки здається простим: старт, рух по прямій лінії у суворо окресленому режимі, заплановані маневри, посадки. Ні. Цей корабель недарма прозвали “рамою”. Тут все підпорядковано одній меті: гранично зменшити вагу. Нічого зайвого! Вузька кабіна, начинена найнеобхіднішим обладнанням, система забезпечення життя мінімальна,- Леонід задоволено глянув навкруг.
– Міцні кронштейни iззовні. До розйомів кріпляться баки з пальними та двигун, що випробовується. Нічого зайвого: пального, чи азоту у випадку плазмового двигуна – обмаль.
– Тоді в чому ж складність польоту? – запитала Селена, скориставшись паузою. Взагалі, про це можна було й не питати. Вона чудово знала, за що її коханий любить “раму” і за що не любить. Але репортаж для глядачів, а не для неї.
– В останньому польоті сталося непередбачуване: на борт прошмигнув “заєць”, точніше “зайчиха”,- Льоня багатозначно глянув на Селену. Вона все ще нічого не розуміла. – Тендітна така “зайчиха”, красива. Але ж кілограмів шістдесят п’ять в одязі, шоломі. Якщо не більше. Додамо рюкзачок з водою, їжею, друкарською машинкою, магнітофоном, касетами та запасними блоками живлення. Десь я чув, що маленькі, тендітні журналiсточки тягають за плечима два-три пуди. Чи не так?
– Це що, інтерв’ю? – у грудях ворухнулися недобрі почуття. Він знову поглянув на годинник.
– Разом, як мінімум, зайвий центнер. У сиву давнину капітани казали, що жінка на кораблі приносить нещастя. У своєму останньому польоті я отримав цілком наочне підтвердження, навіть більше – неспростовний доказ їхньої мудрості. Зайву масу теж треба розганяти. Варто пам’ятати, що випробувачі перевіряють роботу двигунів не просто в критичних, а в надкритичних режимах. Тому й за таких умов зайві сто двадцять кілограмів призвели до збільшення витрати азоту майже у півтора рази. Спочатку відхилення було майже непомітним, та коли баки азоту спорожніли, воно стало очевидним. Щоб не порушувати графік польоту й витримати задану швидкість, мені довелося підвищити витрату азоту, ось і все! Тепер весь азот вичерпано, двигун замовк, на борту – невагомість. Мені нічим гальмувати. “Рама” у межах тяжіння Місяця. Так, що, “зайчиха”, марш до капсули.
Говорив він дуже спокійно, з батьківською посмішкою на вустах. Селену вразила ця недоречна посмішка й ніжність. Магнітофон вже давно зупинився, але вона навіть не помітила цього.
– Але ж є резервний двигун! – вигукнула з надією.
– Є невеличкий,- погодився він. – Але я давно хотів випробувати потрійну суміш азоту, водню та кисню. Тому за згодою “Полігону” спустошив резервні баки. Тільки в рятівній капсулі е трішки. Та цієї краплинки не вистачило б навіть для найпростішого маневру “рами”. Зрозумій, я вичерпав пальне, приготувався до аварійної посадки і вже хотів залишити “раму”, як несподівано з’явилася ти. Так що досить балачок. Марш до капсули!
– А ти?!
– Селено, зрозумій, капсула – не човен, де один може веслувати, а інший плисти по воді й триматися за корму. Капсула розрахована на одну людину – пілота “рами”. Іди до капсули. А я щось придумаю.
Селена вдивлялася у непроникні очі чоловіка і раптом зрозуміла: він обдурює її. Виходу нема.
– Льоню!!!
– Досить. За годину від “рами” залишиться брухт… Тому треба поспішати. Якщо вчасно не відчалити, капсула не встигне загальмувати, тоді станеться непоправне.
Від безвиході у Селени запаморочилося в голові: він усе знав ще відтоді, як вона виплила з-за пульту. Знав і не сказав їй ані слова, ані разу не дорікнув. Нещирий! Щоправда, спочатку він гарчав і гримав, але хто б стримався за такої ситуації?! Він пестував, гладив, цілував своє кохання. Кохання… Надія! На що? Ніякої надії… Розпитати… Може?..
Несподіванно Селена розревілася й пробурмотіла крізь схлипування:
– Льоню, Льончику, я нікуди не піду. Ми розіб’ємося. Наші кістки перемішаються і зотліють разом…
– Немає сенсу… Якщо один з нас може врятуватися,- він знизав плечима,- капітан останній залишає корабель, чоловік поступається місцем жінці. Марш до капсули й не кажи дурниць. За мене не хвилюйся, я щось придумаю.
– Я не зможу її запустити!
– Дурниці, запущу я. На пульті є кнопка аварійного запуску.
– Де? Покажи, я натисну її. Капсула відлетить, і ми загинемо разом.
– Що ж, тисни,- він показав кнопку, саркастично посміхаючись. Відчуваючи каверзу, вона злегка натиснула її. Потім сильніше. Вдарила кулачком. Сміх чоловіка зупинив її.
– Нічого не вийде. Капсула сполучається з кабіною, тому її заблоковано. Лягай. Хтось повинен летіти, щоб розповісти на “Полігоні”, що трапилось. Раптом я нічого не придумаю, не знатимуть, що сталося. Перевірятимуть нормальний двигун знов i знов, роки змарнують.
– Я не можу керувати капсулою, – Селена знову заплакала.
– Капсула рятує навіть пілота, що знепритомнів. На Місяць ти в усякому разі потрапиш. Як і я, – Льоня всміхнувся.
Нарешті вона дізналася про все. Підкорившись, попрямувала до капсули, та несподівано обернулась.
– Я… я хочу, щоб у нас була дитина. Син.
Вона відвела очі: не могла так відверто брехати.
– Кохана моя, нам залишилось бути разом менше як тридцять хвилин!
Так, вона досягла мети. Він ще ніколи не називав її коханою. Вважав, що почуття не потребує гучних слів.
– Кляте життя, – Селена схопилася за голову, – шість років ти на “Полігоні”, я у відрядженнях. І ось – тридцять хвилин. Я хочу, щоб ти жив, – і додала спохопившись: – Жив у своєму сині.
Вона витягла з червоного кінчика циліндра, що висів у неї на шиї, дві таблетки:
– Це замість шампанського…
…Теплі солодкі хвилі ще перекочувались та вдаряли в голову, але тонік, що вона з’їла, нарешті привів Селену до тями. Переможно глянула на чоловіка, який спав міцно, по-дитячому стуливши губи: обдурила таки. Замість тоніку випив таблетку снотворного. Чого тільки не придумаєшь, або зберегти життя коханому!.. Гарячі цілунки вкрили його лице, руки, груди… Востаннє. Рвучко відсунулася, якомога швидше одягла його й підштовхнула до люку капсули.
Аварійний носій справді був таким тісним, що вона з великими труднощами заштовхнула в нього сплячого. “Як у домовину,” – подумала Селена і тут же подумки лайнула себе. Старанно задраїла люк. Рука повільно потяглася до кнопки скидання. “Раму” трусонуло. Капсула відійшла.
Вдягатися не стала. Для чого? Впіймала свої речі, що безвільно плавали, запихала попід крісло. Щоб не заважали. Деякий час носилася по кабіні, насолоджуючись невагомістю й безшумним польотом. Намагалася думати про щось приємне: про Льоню, про місячне сяйво. Про шість років щастя.
Раптом її вразило страшне порівняння: капсула – це труна. А вона летить, немов янгол смерті.
Ні, у ці останні години усе встало з ніг на голову. Замість боротьби за життя – боротьба за смерть. Капсула-домовина не ховає, а рятує. Вона вирішила народити дитину (принаймі сказала це йому). І ніколи не народить. Хотіла порадувати – та засмутила його. Він намагався врятувати її, та буде врятований сам.
Селена плавмо опустилася в крісло перед непотрібним пультом керування і послала сліпому екрану заворожуючу посмішку. Право смерті дало їй право вирішувати:
– Живи… Вмри… Живи…
Десь поруч з “рамою” летіла капсула, в якій спав Льоня. Селена солодко потягнулась, звернулася у кріслі клубочком й вже без жодної думки пачала чекати удару.
Назустріч їм мчав Місяць.
III
Я засинав, коли у двері постукали.
– Отак ти зустрічаєш друзів,- сказав Джек, впливши до кімнати. Його обличчя, що звичайно мало колір смачного ванільного шоколаду, було геть сірим. Залишки сну розвіялись: Джек не з тих хлопців, яких можна легко налякати.
– Що трапилось? – коротко спитав я. Він промовчав. Відстібнувши широкі спальні ремені, я виринув з надувного матрацу й умить опинився біля нього. Але він лише час від часу кидав на мене короткі погляди. Тепер, коли ми ширяли в невагомості поруч, я помітив, що білки його очей порожевіли.
– Ти плачеш? Кажи все,- я енергійно трусонув його за плечі.
– Тільки обіцяй, що ніхто ні про що не взнає.
Голос його тремтів.
– Дурний, я згоден заздалегідь, і ніхто нічого не пронюхає, певна річ.
– Я недаремно прошу, май на увазі, Янісе. Треба організувати вихід у простір.
Я здивовано уп’явся в нього поглядом. Він зневірено посміхнувся й спробував піти.
– Стій. Я з тобою.
Поки я вдягався й під час польоту до люка ми не вимовили жодного слова. Штучне сонце, що висіло в центрі Місяця, сяяло, здавалось, яскравіше, ніж зазвичай. Від цього рівного світла, що псувало нерви, хотілося заповзти під надійне сплетіння ременів чи десь заховатися. Я відчував себе сонним павучком. Стомленим павучиськом, який надто довго ткав свою сітку…
Джек смикнув мене за ногу. Я відразу ж прокинувся й вирівняв курс свого вертокару. Штучне сонце сяяло тепер абсолютно нормально.
– Вибач, друже, задрімав.
Він не відповів. Схоже, все ще дувся на мене через непорозуміння. Цікаво, для чого я йому потрібен?.. Я засинав іще двічі чи тричі, і кожного разу Джек будив мене.
Люк загубився серед старих комунікацій, вже давно залишених без нагляду. Напевне, тому досі його не взято під контроль автосторожа. А втім, мене це не здивувало, як і Джека. Ми були справжніми “місячними людьми”, тут народилися та виросли. Ми знали, що подібні знахідки – не таке вже виняткове явище. Тільки чому Джек не поділився своїм відкриттям зі мною, кращим своїм товаришем?..
Коли спускаєшся до такої “загубленої” шахти, здається, що пірнаєш униз головою. Хоча насправді піднімаєшся з середини Місяця на його поверхню. Та усвідомлення цього з’являється тільки разом із тяжіння, що поступово зростає.
– Дивись, щоб у макiтру нічим не тріснуло, – це були перші слова мого супутника. Джек промови їх, тільки-но ми вибралися на поверхню Місяця. Подібне застереження не було позбавлене сенсу. У поясі астероїдів повно дріб’язок розміром від піщинки до кулака, яких не усмоктує “вирва” й не фіксує жоден локатор. Якщо така штучка, що несеться зі швидкістю ракети, влучить в шолом скафандра, кісток не збереш.
Коли я почав все це пояснювати, він спрямував промічник світла свого ліхтарика просто в моє обличчя й прошепотів:
– Благаю тебе, Янісе, помовч. Адже він загинув.
Хрипкий голос, що бринів у моєму шоломі, подіяв переконливо. Я злякався. Хотілося вірити, що дрижання викликане якимись технiчними неполадками. Плакати у скафандрі не тільки безглуздо, а й небезпечно для життя. Гіршим може бути лише приступ нудоти. Так і задихнутися можна…
– Друже, додай кисню…
Він мовчки плентався по місячній рівнині.
– Хто там у тебе загинув?
– Побачиш.
Пітьма гнітила мене, хоча при світлі було б не легше. Терпіти не можу нескінченної одноманітності місячного пейзажу. Кажуть, раніше тут були гори, моря та кратери, але тепер вони покояться глибоко під товстими нашаруваннями подрібнених порід. Чудово, тому що такий “щит” не проб’є жоден астероїд, але все це має сумний вигляд…
– Джеку!!!
– Чого ти?
Мене охопило недобре передчуття. Здається, я почав здогадуватись… але все одно не розумів. Якщо людина загинула при падінні астероїда, чому б не організувати рятівну експедицію? Чому таємна вилазка? І що можна взагалі знайти, окрім великої-превеликої вирви?..
Вирва дійсно була. Джек спустився по схилу, зупинився біля купи піску, якраз над чорним отвором, метрів два у діаметрі й жестом покликав мене. Доки я діставався до входу, він уже спустився. Схоже на таємну оселю на поверхні… Тим більш потрібна рятівна експедиція!
“Колодязь” утворювали поставлені один на одного баки з-під пального без днищ. Удар астероїда призвів до того, що вони трохи змістилися, їхні стінки були зім’яті. Опинившись на дні, я переконався, що Джеку таки була потрібна допомога: весь пісок, що був насипаний на схилі вирви, він зумів вийняти один, але люк під ногами заклинило.
Ми товклися з ним цілу годину. Коли люк піддався, Джек прошепотів:
– Заходь за мною. Не знаю, як би Леонід поставився до твого візиту. Мені він вірив…
Повагавшись, він увімкнув шлюзовий пристрій. Як і слід було чекати, тамбур не заповнився повітрям.
– Задихнувся! – простогнав Джек.
Яскраві промінчики наших ліхтариків вихоплювали з непроглядної темряви шматочки незнайомої обстановки. Мій супутник орієнтувався безпомилково, тому що був тут не вперше. Житло мало старомодну конструкцію. Його будували ще у той час, коли “місячні люди” не відвикли від гравітації. Розглядаючись довкола, я завернув до бокового тунелю.
– Янісе, куди ти запропастився? – почулося в навушниках.
– Та тут квіти якісь,- я все ще не міг зорієнтуватися у тісному приміщенні, закони побудови якого підкорялися гравітації.
– Еге, ти в садочку. Там волошки та ромашки. Такі квіти ростуть на Землі.
Я наздогнав Джека. Той завмер біля перекинутого крісла, знятого, очевидно, із списаного транспортного корабля. Поруч, опустивши голову й праву руку на маленький саморобний столик, застиг навколішках чоловік. Вакуум зробив страхітливе: його очі лопнули й повтікали, з вух, носа, куточків рота тягнулися криваві доріжки. Проте кров майже не стікла на стіл, тому що швидко застигла при близькій до абсолютного нуля температурі. Вона намерзла чудернацькими рудими борульками. Шкіра обтягувала череп тонкою гумовою мембраною, виділяючи широкі вилиці.
– Оце і є твій Леонід? – спитав я Джека, аби сказати що-небудь. Він не відповів.
Щоб дати йому отямитись, я почав обходити кімнату, відкривати й зачиняти дверцята шухляд та шаф. Часточки чужого, надзвичайно скупого й безрадісного відбування життя на мить то з’являлися, то ховалися. І тут я побачив: у черговій шафі висів блискучий скафандр. Архаїчний, як і все у цій незвичайній оселі, але скафандр! Я не вірив власним очам. Висмикнув з гнізда чорну гнучку трубку й трохи відкрив клапан балону. Шипіння не почув (його взагалі бути не могло), але на дверцятах шафи негайно почав розповзатися іней: замерзала повітряна суміш.
– Джеку… Джек! В нього був годящий скафандр! Чому ж він…
Я розгублено замовк.
– Він не хотів рятуватися, хіба ти не зрозумів? Ось записка, – голос мого товариша хрипів у навушниках. Я повернувся до столу і побачив клаптик паперу, який не помітив раніше:
“Джеку, закопай мене там, де лежить Селена. Я втомився, не можу більше. Тільки поруч з нею і квіти з гологра”
Літери, що мали сильний нахил ліворуч, наприкінці були надто розтягнуті й виведені майже горизонтально, останнє слово закінчувалося довгою кривою рискою.
Уперше в житті я ось так по-простому бачив живого… даруйте, мертвого випробувача. Мені зробилося прикро: безстрашний і відважний підкорювач космічних просторів, шибайголова кинутий на коліна й розірваний вакуумом. Скільки фільмів про піонерів Галактики, флібустьєрів космосу й берсеркерів простору-часу передивився я! І щоб насправді така людина не дісталася у критичну мить до рятівного скафандру!..
– Так, він був випробувачем. Під час аварії чи то знепритомнів, чи в голові запаморочилося, я не знаю точно. Але він не тільки запізнився із стартом аварійної капсули, а й вліз у неї догори ногами. Сам розумієш, що з цього вийшло. Після шпиталю його списали на транспортні кораблі.
Тепер я дивився на мумію з легкою іронією. Влізти в капсулу догори ногами!..
– А хто така Селена? – поцікавився я розчаровано. Відповідь вразила мене ще більше:
– Його дружина. Вона загинула. Тоді ж. Ось вона.
Ну, це вже зовсiм скидалося на казку! Що значить “загинула тодi ж”?! Пiд час випробувального польоту, чи що?! I чомусь я не чув про жодну жiнку-випробувачку. Тим паче, щоб на “рамi” лiтав не один, а одразу двiйко астронавтiв.
Але розпитувати вбитого горем товариша якось не хотiлося, а Джек тим часом вже простягнув мені голографію. Щось незвичайне й хвилююче відчувалося в зображенні. Перевернувши голо-знімок, я побачив зі споду два написи, зроблені російською.
“Ми – Льоня = Селена”
– було виведено рівними літерами з претензією на красу. Другий напис був схожий на поспішні рядки передсмертної записки, особливо літери “а” та “е”, які в російській і в англійській мовах пишуться однаково:
“Я знайшов тебе на Місяці, як ти й обіцяла.
Тепер ти там назавжди. Де шукати тебе?”
Мені захотілося уважніше роздивитися жінку, яку випробувач змушений був шукати на Місяці. Я подивився на знімок. Даремно! Тепер я шкодую про цей вчинок, тому що…
Тому що з глибини голо-знімка просто на мене йшла дівчина… усього лише дівчина, проте…
На знімку була ніч, незвичайна, якась дика. У небі, оксамитово-чорному з краю, сріблясто-синьому угорі, висіло яскраво-біле коло невідомої планети. Праворуч росло кілька високих дерев з дрібнесенькими листочками на гілках. На межі світла й тіні стояла вона. Без скафандра. На ній взагалі був самісінький вузенький бузковий купальник. Оголені плечі, руки, ноги блищали від безлічі дрібненьких краплинок води. За спиною дівчини виблискувала гладінь величезного озера, яке я сприйняв спочатку як поліровану базальтову поверхню.
Я увiп’явся у знімок як бовдур. Мені ураз заманулось вистрибнути iз скафандра, опинитись поруч з купальницею i… пестити її пухнасте волосся, наблизити свої губи до її величезних синіх очей і… і щоб її дихання торкнулося моєї щоки…
Ця Селена давно вже перестала жити. До того ж вона годилася мені в бабусі. Невідомою планетою могла бути тільки Земля. У небі був Місяць. Отже, початкове фото було зроблене ще до того, як Місяць перекинули у пояс астероїдів, щоб добувати залізо й нікель. Яка давнина! А я ідіот.
– У нас мало кисню. Пішли поховаємо його.
Поки я млів над знімком, Джек притягнув купу уламків волошок та ромашок, що теж миттєво задубiли у вакуумi. Джек розсипав їх на якійсь сірій ряднинi, туди ж кинув і голографію. Я намагався протестувати. Джек поглянув на мене співчутливо:
– Закохався? Леонід теж кохав її. Дуже кохав. Такий знімок не зробиш, якщо не покохаєш на все життя… Але тепер віддай. Це його жінка, він так хотів.
Ми спробували підняти випробувача, але труп примерз до столешниці. Джек покопався в одній із шаф й повернувся з товстим сталевим прутом. Йому вдалося розтрощити дошки, та все ж на щоці і на правій руці небiжчика лишилися сліди. Проте, щоб розпрямити крижану мумію, не могло бути й мови. Ми так і тягли його через трубу, по схилу вирви й по поверхні Місяця. Уламки волошок і ромашок падали на місячний грунт сумною доріжкою.
Місце, про яке писав Леонід, знаходилося у тисячі ярдів від його таємної оселі. Джек поблукав довкола, знайшов неглибоку вирву, що залишилася від падіння крихітного астероїда, й ми спустили до неї тканину з тілом старого. Потім ретельно засипали піском та посідали біля невеликого горбочка.
Мовчали тривалий час. Я дивився на “вирву”, як вона затягує черговий залiзо-нiкелевий астероїд, а потужнi лазери, що працювали вiд енергiї Сонця, одразу ж починають шматувати його на скибки, аби потiм отi скибки переплавити у вакуумi й видобути необхiднi людству залiзо й нiкель. Або титан, якщо за iншою технологiєю перероблятиметься пiдготовлений мiсячний пiсок… Дивився, аж поки не почав відчувати маківкою прямо через скафандр таємничу безодню космосу.
– І чому твоєму Леоніду не сиділося на Землі?! – роздратовано вигукнув я. Обличчя Джека затуляв світлофільтр, але я відчув, що він подивився на мене.
– Ти бачив голографію, Янісе. Тепер Місяць ніколи не світить у тому небі вночі. Леонід казав: “Я втратив одну Селену, не хочу втратити й ту, що в небі”. До речі, він пояснив мені, що Селена – це Місяць по-давньому.
– I тому він не жив усередині, як усі нормальні люди?
– Та він ставився до всіх нас за це з презирством, – голос Джека став глухішим. – Він казав: “Варто було летіти до зірок, щоб випатрати Місяць, як курку!”
– Краще б сидів на Землі.
– Заощаджуй кисень і не базікай!!! – гримнув Джек. – Він залишився тут, щоб не розлучатися ні з Місяцем, ні з дружиною…
Поверталися мовчки. Мовчки розпливлися у рiзнi боки – кожен до своєї оселi.
От і все. Не враховуючи того, що я “захворів” на Селену. Вона сниться мені щоночі. Я купаюся разом з нею в озері, що нагадує полірований базальт, а потім прокидаюся у холодному поту. Протягом останніх днів мені навіть кортить вибратися нагору, розкопати могилу й забрати голо-знімок. Навіщо він мерцю?..
Хоча зрозумiло, що це дурниця: на поверхнi величезна космiчна радiацiя, i знiмок давно вже зiпсувався… Проте зробити з собою нiчого не можу!
Джек теж “захворів”. Він зник на два тижні разом зі своєю подружкою. Обидва з’явилися похмурі й злі. Клере відразу ж потягла нещасного до психіатора. Я підозрюю, що цей придурок літав з нею на Землю й примушував купатися вночі. Але таких ночей там більше нема! Ми обидва бачили голографію й обидва з’їхали з глузду.
І ще в мене з’явилися бридкі думки. Нікель, залiзо і титан, вакуумний переплав, мiжнародна колонiя на Мiсяцi – все це, зрозуміло, надчудово. Просто здорово. Але навіщо воно, якщо ніколи не повториться місячна ніч?
Якщо нікому більше не усміхнеться Селена.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)