Чотири зустрічi (притча) – ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО
Чотири зустрічі (притча) Скільки б ти не усував своїх Супротивників, ти ніколи не Усунеш свого послідовника (Сенека – Нерону) – І багато цих панікерів? – запитав Бог з-за густих клубів тютюнового диму. – Вони працюють як чорти в чортів, от і очортілися, – роз’яснив Архангел, що улесливо (для Нього), але в той же час поважно (для можливих відвідувачів) завмер праворуч від високого трону. Пасма диму замислено згустилися. – Михаїл, я бажаю бачити одного з них. – Нащо, о Боже, марнувати Вам Свій дорогоцінний час на порох від пороху ніг Ваших? Піклування про райське життя в раю… – Я так волію, Михаїле, – в божественому голосі задзвенів сталлю кинджала гарячий грузинський акцент, клуби диму налилися свинцем і стали схожі на грозову хмару, а трон на узвишші – на сивий Казбек. Архангел знизав плечима і промовив: – Порох від пороху ніг Ваших очікує біля дверей. Федір єпіфанцев, майор розвідки… колишній. Працював пліч-о-пліч з відомим Йоганом Вайсом, в одній автомайстерні починали. Числені зв’язки… мав з діловими колами пекла. Повідомив, що напад відбудеться вранці двадцять другого червня трьома групами армій. Викликаний до раю Гавриїлом через Швейцарію. До останньої секунди перебував у закритому будинку відпочинку розвідуправління. За Вашим божественим хотінням… – Добре, Михаїл, – хмара розвіялася. Тепер Бог посідав на троні в зеніті слави і в променях величі. – Розкаявся? Зізнався? – Повністю, – Архангел вдоволено потер руки, що на мить скривавилися. – Я особисто займався. – Сюди його. Порох від пороху Його ніг жалюгідно скупчився біля східців трону. Те, що залишилось від колишнього майора, ані на жодну мить не могло й помислити про таке найвеличніше, найнасолоджуюче щастя, як лицезріння Всемогутнього! – Цікаво, чому він не смердить? – пожартував Бог. – Невже святий Петро перетворив будинок відпочинку на райські кущі? – Я не насмілююся смердіти, мій Вождь! – плекаючи в душі найсміливіші надії, зізнався порох. – Добре, – похвалив Бог. – То ти стверджуєш, що адська машина запрацює у такий ясний вихідний, як день літнього сонцестояння? – Ні, о Сонце Народів і Миру! – почав підлабузнюватися порох, ковтнувши неіснуючу слину. – Я всього лише стверджував так. Однак в будинку відпочинку мені були надані найпереконливіші докази зворотнього. Я відразу ж повністю визнав свою помилку. – Відразу! Повністю! – Архангел витяг з портфеля пухлу справу. – Он скільки паперу Гавриїл списав. Бачите, як він упирався? – Чорти очортіли мені голову, – тільки й міг вимовити порох. – І ти волів злісно заплутати всіх інших! – Бог метнув гнівну блискавку в купу пороху. Вогнена стріла вимела жалюгідні останки в коридор, звідки долинув писк: “Я помилявся! Хай живе Великий Вождь!” – Не вартий він того, Боже мій, – злегка докорив Архангел. – За Вашим священним бажанням я зітру усіх посiбників міжнародного імперіалізму й соціал-троцкізму на лагерний пил. А Ви краще спрямуйте думку на зміцнення нашого славного божого воїнства. Всемогутній схвально посміхнувся. – Гаразд, Михаїле. Виклади свої думки у вигляді доповідальної записки. Із задоволенням почитаю на дозвіллі. А цього Єпіфанцева… – На курорт, до святого Петра, – Архангел вклонився. – Так, на курорт. Вранці запрацювала адська машина. * * * – Михаїл, я хочу його бачити. Бог схилився над картою бойових дій. Люлька димілася, немов малесенький вулканчик. Важкий тягар останніх подій залишив незгладний слід на Його ясному чолі. До променів торжественої слави додався ореол грізної, непереможної, незламної буйної сили й ненависті до підлих порушників клятви та агресорів. – Він чекає, – відгукнувся Архангел. Всезнаючий ледь ворухнув бров’ю. Негайно біля Його ніг з’явилася купка пороху. Бог перевів на неї грізний погляд. – Скажіть, товаришу єпіфанцев, навiщо ви брехали? Останки майора ковтнули неіснуючу слину в пошерхлій від найзахопленішого захвату горлянці й ледь зуміли видавити: – Я не зміг… не насмілювався сподіватися на повторне щастя… – Ну?! – караюча блискавка вразила порох. Пролунало вищання: – Я ж надсилав повідомлення! Я попереджав! В санаторії багато людей, що як і я… – Зараз не про них мова, – Бога обкутали пасма диму. – Чом ви відмовилися від своїх слів? Чи, може, ви не вірите собі? – Я вірю Вам… – порох приголомшено замовк. – У вашій тонкій роботі помилки неприпустимі, – повчально завважив Бог. – А ви на Моїх очах помиляєтеся вже двічі. Уперше – коли повідомили про наміри Князя Пітьми… – Я мав рацію! – та від переляку, що він перервав Самого Бога, порох зіщулився у порошинку. – Ви помилялися Тоді, це Тепер ви маєте рацію, – з легким сарказмом мовив Всемогутній, суворим оком примушуючи порошинку забитися у люльку. – Сьогодні я дізнався про те, що ви вдруге збрехали, зрікшися правди. В нашого великого народу є мудра притча. Один цар душі не чув у своїй улюбленій дочці. І ось одного дня заморський принц і царівна шалено закохалися одне в одного. Принц боявся, що батько не віддасть за нього дочку, тому викрав її й відвіз до себе за море. Цар послав погоню, однак його воїни повернулися з порожніми руками. Тоді від великої скорботи він наклав на себе руки. Бог трохи помовчав й грізно запитав: – Хто ж винен у смерті царя? Царівна й принц невинні: ними двигали кохання, страх перед гнівом батька й боязнь розлуки. Цар не винен: він шалено любив дочку й не хотів вірити ніяким чуткам. Хто ж? З люльки не долинало ані звука. – Так от, товаришу єпіфанцев, винні цареві співглядатаї, які не зуміли переконати володаря у правдивості своїх донесень. Сказавши це, Бог почав напружено курити люльку. І ось iз неї, немов Фенікс з попелу, відродився майор розвідки. Не в змозi витримати пронизливий захват, впав він до ніг Всемогутнього, ледь стримуючи сльози вдячності й благодаті. – Товаришу єпіфанцев, – незворушно повідомив Архангел. – Ми вбачаємо, що ви в достатній мірі одужали в надзвичайному будинку відпочинку святого Петра. Курорт вам ні до чого. Може, наступного разу… А зараз ваше місце в пеклі у супротивника. Рай у небезпеці! – Я хотів би знати, – промовив Бог, піднімаючи з колін єпіфанцева й по-батьківські обіймаючи його за плечі. – Чи є у вас якесь бажання? Навіть не знаю, що чекає на вас у пеклі… Майор насилу розліпив посмаглі губи: – Боже, я вже двічі бачу Вас. Ви повернули мені життя, хоч я гідний смерті. Що ж іще? Я хочу випити… так, випити води з однiєї з Вами склянки! Бог уперше посміхнувся. Архангел приніс склянку води з карафи. Всемогутній відпив трохи і передав склянку єпіфанцеву. Той жадібно проковтнув воду й з обожнюванням промовив: – От, я пив з одної склянки iз Самим Богом. Відтепер мені нічого не страшно. – Добра людина цей майор, – з посмішкою сказав Бог, проводжаючи гострим поглядом єпіфанцева, що виходив. * * * – Михаїл, я волію його бачити. Ореол перемоги, що сяяв над мудрим чолом, був іще прекраснішим від попередніх. Тому у молодецького полковника, Героя Федора єпіфанцева в голові запаморочилося від нез’ясовного щастя. – Ви добре засвоїли науку, товариш Єпіфанцев, – схвально зазначив Бог. – Я постійно слідкував за вами, як і за Йоганом Вайсом, Паулєм Латманном, фон Штирлицем, майором Вихорем й іншими видатними розвідниками. Особливо мені сподобалася операція зі “слов’янською шафою”… А втім, і ви молодець, визнаю це з чистою совістю. Однак, боротьба ще далеко не закінчена, вона тільки-но починається. Михаїл, виклади завдання. Архангел поважно виголосив: – Товаришу єпіфанцев, ви маєте вирушити під виглядом переміщеної особи до одного з нових спецпоселень у Середній Азії. Ми передбачаємо, що там готується замах на божествене життя нашого улюбленого Вождя і Вчителя. Вам все зрозуміло? – Так точно! – по-військовому відкарбував полковник. – Я виявлю усіх ворогів. Я виявлю навіть тих, хто ще не підозрює, що стане ним. – Добре, товариш єпіфанцев, – кинув Бог. – Бачу, що не помилився в вас. А тепер скажіть, чи нема в вас якогось бажання? Бравий полковник благоговійно глянув у Його величне лице. – Боже, якщо можна… Я весь час згадував… Склянка води, випита з Вами, надає такої чудесної сили! Скляна карафа дзенькнула об край склянки в руках Архангела. єпіфанцев жадібно ковтнув і промовив: – Ось, тепер я двічі пив разом iз Богом. – Він був доброю людиною, ти згоден, Михаїл? Шкода тільки, що він інколи помилявся. І краще, щоб про це ніхто більше не знав. Всемогутній як завжди мав рацію. І Він безумовно знав наперед долю єпіфанцева. * * * – Михаїл, я хочу його бачити. Архангел зобразив на обличчі здивування в допустимих межах. – Боже, це неможливо. Чи ж Ви забули, що підлі троцкісти по-звірячому вбили Федора єпіфанцева, чим остаточно викрили себе як посібники кривавих виродків зі зграї міжнародного імперіалізму?! – Так, він іноді помилявся, – Бог кивнув, – i цього разу заплатив за помилку життям, а ми покарали тих недолюдків, я чудово пам’ятаю. Та все одно хочу його бачити. – З небуття немає повернення, – розвів руками Архангел. Бог махнув рукою. Архангел негайно зник, як і раніше дивуючись. Всемогутній зійшов з височини трону й деякий час міряв кабінет важкою ходою. Незрозуміла туга оволоділа Ним… Нарешті проказав: – Порох від пороху ніг Моїх, постань з небуття! Тої ж миті перед Ним виник полковник, що увесь тремтів від щастя. – Боже, Ти кликав мене, і от вже вчетверте… Бог нетерпляче махнув рукою, наказуючи йому мовчати, і Сам наповнив склянку. Зуби єпіфанцева клацнули об скло. – Ви читаєте мої думки, Найвидатніший, – благоговійно мовив він, проковтнувши воду. Бог всміхнувся простодушшю екс-полковника. – Мені так належить. Вам же необхідно було випити, товаришу єпіфанцев, бо на вас чекає незвичайне завдання. – Все, все зроблю! – Слухайте, – Бога огорнули пасма тютюнового диму. – Я бажаю знати майбутнє. Ви розвідник. Ви повинні подумки наказати собі: “Живи! Не смій вмирати!” Ви повинні побувати в тому, що іще не настало. Після повинні наказати собі: “Перенесись до свого Вождя!” – і все мені розповісте. Все, що бачили. Зрозуміло? – Так точно! – відкарбував єпіфанцев. – Все виконаю. З цими словами полковник зник. Бог знов почав ходити туди-сюди по кабінету. Минуло дві години, а єпіфанцева все не було. – Де ти? – покликав нарешті Бог. Тої ж миті перед ним виник блідий переляканий полковник. – Ну що, ти був там? Розвідник кивнув, витріщивши очі. – Розповідай. Боязкі слова одне за одним злітали з посинілих губ, що так і тіпалися. Бог відвернувся, повільно наблизився до маленького столика, на якому стояла скляна карафа й тільки-но хотів випити воду, як раптом мимоволі Його рука міцно стисла шийку й жбурнула посудину в те місце, де стояв полковник. – Ге-е-еть!!! – як скажений заволав Бог. Переляканий єпіфанцев негайно канув у небуття, з якого повстав за велінням Всемогутнього. А Той вже падав на підлогу, безладно розкинувши руки. …Бога знайшли вранці. Параліч зкував невидимою кригою Його могутнє тіло, лише очі криваво й несито нишпорили по обличчях, що схилилися в тривозі. Такого Великий не міг перенести. Він усім серцем бажав залишитися останнім правителем раю. Він сподівався, що після Його смерті не залишиться серця, вільного від туги. Що піддані розбредуться по всій землі й у превеликій скорботі перегризуть горлянки решті людей. Що після цього вони поскладають до купи усі атомні бомби й підірвуть їх, щоб разом знищити планету в пам’ять про дорогоцінну, непоправну втрату. Але розвідник розповів зовсім про інше. Невже це правда?.. Бог захрипів, коли лице Архангела витіснило інші. Маска шанобливої уваги зникла в дрібнесеньких зморшках торжества довкола очей. Нарешті з’явилося істине лице Архангела – лице Нового Бога. Так, єпіфанцев говорив саме про це. Отже, все правда… Одне втішає: Михаїл не досягне свого. Караючий меч Георгія Переможця вже занесений над його головою… Нестерпна мука розірвала на шматки мозок Всемогутнього. Архангел ще деякий час дивився на труп, потім владно змахнув рукою й вигукнув: – Бог помер. Слава Богу! 1988-90 р. р., Київ. Комп’ютерний Набір – 7-8 квітня 1996 р. |
(1 votes, average: 5.00 out of 5)