АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС – ЛЬЮЇС КЕРРОЛЛ – Повість-казка – ТВОРИ ЗАРУБІЖНИХ ПИСЬМЕННИКІВ – У КРАЇНІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Література народів світу – це міфи, казки, легенди, притчі, оповідання, казкові оповідки, повісті, повісті-казки. Написані вони мовою народу, який їх створив. Ми ж їх читаємо в перекладі, дізнаємося про культуру, природу, людські цінності різних країн, визначаємо особливе, що є спільним з нашим сприйманням світу або відмінним від нього.
ТВОРИ ЗАРУБІЖНИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Повість-казка
У повісті-казці ти довідаєшся, як героїня твору з реального світу потрапляє в чарівний, казковий світ. Ось тут і починаються її пригоди.
ЛЬЮЇС КЕРРОЛЛ
Під псевдонімом Льюїс Керролл друкував свої твори професор математики Оксфордського університету, що у Великій Британії, англійський письменник, філософ та фотограф Чарльз Лутвідж Доджсон (1832-1898). Це всесвітньо відомі повісті-казки “Аліса в Країні Чудес” та “Аліса в Задзеркаллі”.
Казку “Аліса в Країні Чудес” письменник створив під час прогулянок на березі річки Темза з дочками ного колеги. Молодшій з них, своїй улюблениці Алісі, він і присвятив ці твори.
АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС
(Частини І. У кролячій норі)
Алісі набридло сидіти без діла поруч сестри на березі. Разів зо два зазирнула вона у книжку, що її читала сестра, але там не було ні малюнків, ні розмов. “А без малюнків і розмов і книжка не книжка”, – гадала Аліса.
Літня спека зовсім розморила її. Устати б оце, нарвати стокроток1 та віночка сплести? Так ліньки, не хочеться ворушитись… Коли це просто перед нею прошмигнув білий Кролик із рожевими очима!
Ну, кролик то й кролик, прошмигнув то й прошмигнув… І те Алісі не дивно, що Кролик говорив: “Ой лишенько, ой лишенько! Я спізнюся!”. (Згадуючи про це пізніше, вона дивувалась, але тепер їй здавалося, що це так і треба). Та коли Кролик дістав із жилетної кишені годинник, поглянув на нього й стрімголов побіг далі, Аліса зірвалася на рівні ноги, – де ж таки, вона зроду не бачила Кролика в жилеті та ще й при годиннику. Вона аж затремтіла з цікавості, побігла слідом за Кроликом через поле і ледве встигла помітити, як той шаснув у велику кролячу нору під живоплотом2. Аліса прожогом кинулася за ним у нору, не подумавши навіть, як потім вибереться звідти.
Спочатку кроляча нора йшла рівно, мов тунель, а тоді раптово й круто обривалася – і так раптово, що Аліса й незчулась, як полетіла кудись, наче в глибочезний колодязь.
1 Стокро́тки – рослина з білими або рожевими квітками.
2 Живоплі́т – паркан з кущів.
Чи то колодязь був такий дуже глибокий, чи то падала вона дуже повільно, але в неї було досить часу, щоб роздивитися навкруги й поміркувати, що буде далі. Спочатку глянула вниз – щоб дізнатися, куди вона падає, – але там була непроглядна пітьма. Тоді Аліса придивилася до стін колодязя і побачила багато поличок для посуду і поличок для книжок. Подекуди на кілочках висіли картини й географічні карти. З однієї полички вона зуміла на льоту зняти баночку з написом “Апельсинове варення”. Але баночка, на превеликий жаль, була порожня. Аліса не кинула баночки, щоб, бува, не вбити кого-небудь унизу, а примудрилася поставити її в якийсь буфет.
“Ну, – думала Аліса, – оце так упала! Тепер я не заплачу, коли покочуся зі сходів! Удома скажуть: яка хоробра дівчинка! Та що там, я мовчатиму, якщо навіть упаду з даху! (І напевне, таки мовчала б!)”.
Униз, униз, униз. Невже цьому падінню кінця-краю не буде?
– Цікаво, скільки я пролетіла? – сама до себе заговорила Аліса. – Я, мабуть, уже десь біля центра Землі. Треба подумати: до центра тисяч шість кілометрів…
(Аліса, бачите, вчила щось на уроках у школі, і дарма, що зараз була не дуже слушна нагода хвалитися своїми знаннями, бо ніхто не слухав, але чому б не повторити для практики?).
– Так, відстань я визначила правильно, – вела вона далі. – Тільки цікаво знати, на яку довготу чи широту я потрапила?
(Аліса не мала найменшого уявлення про довготу та широту, але їй подобалося вимовляти ці красиві вчені слова).
Перепочивши хвилинку, вона почала знову:
– А чи не пролечу я всю землю наскрізь? Ого сміхота буде, як опинюся серед людей, що ходять догори дригом! Антипуди, чи як їх там?
(Аліса, певне, хотіла сказати: “Антиподи1”. Вона й сама відчула, що слово в неї вирвалось якесь не таке, і зараз навіть рада була, що ніхто її не слухає).
– Але ж там мені доведеться питати в перехожих, що це за країна, до якої я прибула. “Даруйте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія?”.
(Тут вона ще й спробувала чемно присісти – уявіть собі реверанс2 у повітрі! А ви зуміли б?).
– Але вони там ще подумають, що я геть дурна, бо таке питаю. Ні, питати не годиться… Може, десь на вивісці прочитаю назву країни.
І все так само – униз, униз, униз. Робити все одно було нічого, і тоді Аліса знов почала:
– Ох же скучатиме Діна без мене сьогодні ввечері! (Діною звали її кішку). Якби ж хоч не забули молочка їй налити! Ой Діночко! Як мені хочеться, щоб ти була тут зі мною! Правда, в повітрі немає мишей, але ти могла б зловити кажана, він дуже схожий на мишу. А цікаво, чи їдять коти кажанів?
1 Антипо́д – тут: людина, що своїми поглядами, рисами характеру або соціальним становищем цілком протилежна іншій людині.
2 Ревера́нс – присідання на праву ногу разом із шанобливим уклоном на знак привітання, подяки і т. ін.
Тут Алісу почав змагати сон, але вона белькотіла собі далі:
– Чи їдять коти кажанів? Чи їдять коти кажанів?
А часом у неї виходило:
– Чи їдять кажани котів?
І хіба не все одно, як і про що питати, коли не можна відповісти?
А тоді вона таки заснула по-справжньому. їй навіть приверзлося, наче йде вона попідручки з Діною і цілком серйозно допитується:
“Ну-бо, Діно, скажи мені правду! Ти їла коли-небудь кажанів?”.
Аж тут рантом: бубух! І вона опинилася на купі хмизу та сухого листя. Приїхали! Аліса нітрохи не забилася; хутко скочила вона на ноги й роззирнулася довкола. Спершу глянула вгору, але там було зовсім темно. Зате попереду знов був довгий тунель, і в ньому ледь мрів Білий Кролик, що дуже, дуже поспішав. Не можна було втрачати ні хвилини. Аліса, мов вітер, помчала слідом і встигла навіть почути, як Кролик зітхнув, звертаючи за ріг:
– Ой, бідні мої вушка й вуса! Як же я спізнююся!
Аліса майже наздогнала його на розі, та коли звернула сама, Кролик як у воду впав. А вона опинилась у довгій низькій залі, освітленій рядом ламп, що звисали зі стелі.
З усіх боків зали були двері, але всі замкнені. Аліса обійшла залу, поторгавши кожні двері, і сумно попленталася досередини, роздумуючи, як же їй вибратися звідси. Дивиться, аж там стоїть скляний столик на трьох ніжках, а на столику – маленький золотий ключик.
Аліса зраділа: може, цей ключик від якихось дверей у залі? Ти ба! Чи замки були завеликі, чи ключик замалий, але жодні двері не відімкнулися. Проте, обходячи залу вдруге, вона побачила невелику завіску, якої не помітила раніше, а за нею – маленькі дверцята, сантиметрів тридцять заввишки. Вона спробувала вставити золотий ключик у замок, і – о диво! – він підійшов.
Аліса відчинила дверцята. Вони вели до вузенького коридора, трошки ширшого за пацючу нору. Дівчинка стала навколішки і побачила по той бік коридора дивовижно гарний сад. Як їй закортіло вибратися з цієї похмурої зали і поблукати серед тих пишних квітників і прохолодних фонтанів! Але в дверцята не пролізла навіть сама Алісина голова.
“А якби й пролізла голова, – міркувала бідолашка, – то що з того? Адже там, де голова, мають бути плечі! От якби я могла складатися, мов підзорна труба, тоді пролізла б… Я б і складалась, аби знаття хоч, як починати!”.
Останнім часом трапилося стільки всяких див, що Алісі гадалося, ніби вже нема нічого особливого на світі.
Так чи так, але стояти біля дверцят – все одно нічого не вистоїш: і вона знову попрямувала до столика, – чи не знайде там ще якого ключика або хоч книжку “Складайся сам!”. Але ні іншого ключика, ні книжки вона там не знайшла, зате побачила на столику пляшечку. (“А її ж не було тут раніше!” – здивувалася Аліса). До шийки пляшечки був прив’язаний ярличок, де виднів чіткий напис великими друкованими літерами: “Випий мене!”.
Звісно, припрошення було спокусливе, але розумна маленька Аліса вирішила не поспішати.
– Ні, я спочатку погляну, – мовила вона, – чи немає тут напису “Отрута!”.
Вона-бо прочитала багато оповідань про дітей, які згоріли, або попали в наїду звірів, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розжареної до червоного кочерги, бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кров ітиме. І Аліса ніколи не забувала про це.
Проте на пляшечці не було напису “Отрута!”, і Аліса зважилася покуштувати крапельку. Те, що було в пляшечці, сподобалося їй: воно нагадувало смаком і пиріг з вишнями, і заварний крем, і ананас, і смажену індичку, і цукерки-тягучки, і грінки на маслі – тож вона швиденько випила все.
– Ой, що це зі мною діється! – скрикнула Аліса. – Мабуть, я складаюся, як підзорна труба.
Аліса не помилилась. Вона справді поменшала і була всього чверть метра заввишки. От тепер вона пройде крізь маленькі дверцята в той прегарний сад! Проте вона спочатку почекала, щоб переконатися, чи не буде зменшуватися далі, – це її трохи турбувало.
“Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка, – подумала Аліса. – Цікаво, яка я тоді буду?”.
І вона спробувала уявити, па що схоже полум’я свічки після того, як свічка погасла, але нічого не уявилося, бо такого вона ніколи не бачила.
Згодом, переконавшись, що вже не зменшується далі, вона кинулась до саду, але… Бідна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, то згадала, що забула золотий ключик, а коли вернулася до столу, то побачила, що ключика їй не дістати. А його було так добре видно крізь скло!
Аліса спробувала видертися на стіл по ніжці, але скляні ніжки були страшенно слизькі, і хоч як вона билася, та знай з’їжджала на підлогу. Тільки наморилася до знемоги. Сіла сердешна мала й заплакала.
– Ану перестань – ніякими сльозами лиху не зарадиш! – гримнула на себе Аліса досить строго. – Раджу тобі припинити це негайно!
Вона взагалі давала сама собі дуже добрі поради (хоч рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, аж сльози виступали на очах, і навіть, пам’ятається, якось нам’яла собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох у крокет1. Ця витівниця дуже любила вдавати з себе двох різних людей відразу.
“Але зараз ні до чого, – думала бідолашна Аліса, – вдавати з себе двох. Мене тепер і на одну хорошу дівчинку не вистачить!*.
І тут вона помітила скляну коробочку під столом. Розкрила її, а там апетитний пиріжок, на якому родзинками викладено гарний напис: “З’їж мене!”.
– Що ж, я з’їм, – сказала Аліса. – Якщо від цього стану ще менша – пролізу під дверцятами. Чи так чи інак попаду в сад, то хай буде, що буде.
1 Кроке́т – гра, за правилами якої крізь розставлені в певному порядку па майданчику дротяні ворітця проганяють дерев’яними молоточками дерев’яні кулі.
Вона відкусила маленький шматочок пиріжка.
– Більша чи менша? Більша чи менша?
Аліса дуже здивувалася – зріст її не змінився. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але вона так звикла до всяких див, що засмутилася, коли нічого незвичайного не сталося.
Тож вона заходилась коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.
Переклад з англійської Галини Бушиної
– Із чого почалася подорож Аліси в Країну Чудес? Прочитай опис Кролика.
– Перечитай виділені слова. Про які риси характеру Аліси вони свідчать?
– Про що міркувала Аліса, коли летіла вниз?
– Що дивного трапилося з дівчинкою в незнайомій країні? Пофантазуй, як розгортатимуться події далі.
– Поміркуйте, що спільного має цей уривок із чарівною казкою. (Де почалися події? У який світ потрапила героїня? Чи відбулися чарівні перетворення? Чи є в героїні помічник?).
Повтори і пригадай
– Переглянь прочитані уривки з творів. Пригадай їхні на́зви та персонажів. Визнач головних героїв цих творів.
– Пригадай ситуації, у які потрапляла Аліса. Намалюй дівчинку такою, якою ти її уявляєш.
– Розкажи про творчість Миколи Носова за запитаннями: Які оповідання письменника (раніше прочитані) тобі запам’яталися? Чому? Хто є героями його оповідань? Що ти можеш розказати про Мишка? Як оцінює дії Мишка його друг? Чи можна оповідання Миколи Носова назвати комічними, веселими? Що хотів розказати письменник своїм читачам?
– Пофантазуй, якою могла б бути зустріч Аліси та Мишка і його друга.
>
(2 votes, average: 3.50 out of 5)