АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС – ЛЬЮЇС КЕРРОЛЛ – Хрестоматія з зарубіжної літератури

(Уривки)

Алісі набридло сидіти на березі без діла. Разів зо два вона зазирнула в книжку, що її читала сестра, але малюнків там не було, а без них книжка не книжка,- подумалося Алісі.

Літня спека остаточно розморила її. Підвестися б оце, нарвати стокроток та віночка сплести? Та ж ліньки, не хочеться й поворушитись… Коли це – де не взявся білий кролик з рожевими очицями, пробіг поперед неї.

Ну, кролик то й кролик, пробіг то й пробіг… І те Алісі не дивно, що кролик промовив: “Ой лишенько, ой лишенько! Я спізнюся!” (Згадуючи про це згодом, вона дивувалась, але тепер їй здавалось, ніби так і треба було.) Та коли Кролик при цьому дістав з жилетної кишені годинника, зиркнув на нього і стрімголов помчав далі, Аліса зірвалася на рівні ноги,- чи ти ба, вона зроду-віку не бачила Кролика в жилетці та ще й при годиннику.

Дівчинка аж затремтіла від цікавості й побігла через поле слідом за Кроликом, ледь встигнувши запримітити, як той шмигнув у велику кролячу нору під живоплотом. Аліса миттю кинулася слідом, навіть не замислюючись, як же потім вибереться звідти.

Спочатку кроляча нора йшла рівно, мов тунель, потім несподівано завернула вниз, так несподівано, що Аліса незчулась, як стрімголов полетіла в глибокий колодязь.

Чи то колодязь був надто глибокий, чи вона падала дуже повільно, але в неї виявилося вдосталь часу, щоб роздивлятися навкруг й розмірковувати, що ж то воно буде далі. Спершу вона спробувала глянути вниз, аби довідатися, куди саме вона падає, але внизу була суцільна пітьма. Тоді вона заходилася придивлятися до стін колодязя й побачила чимало поличок для посуду й книжок. Подекуди на кілочках висіли картини та географічні карти.

“Ну,- подумалося Алісі,- після такого падіння мені вже й зі сходів не лячно буде скотитись. Ох, і хороброю вважатимуть мене вдома! Тепер я й слівцем не промовляюся, коли навіть гепнуся з даху”. (І справді, напевно не промовиться!)

Вниз, вниз, вниз. Невже цьому падінню кінця – краю нема?

– Цікаво, скільки ж миль я пролетіла? – вголос промовила Аліса. – Я, мабуть, наближаюся до центру землі. Треба пригадати: відстань до нього – близько чотирьох тисяч миль. (Аліса, як бачите, дещо пам’ятала з шкільних уроків, і хоч тепер була не найвдаліша нагода похвалятися своїми знаннями, бо нікому було її слухати, та все ж не завадило повторити задля практики.) Цікаво, на якій же довготі та широті я перебуваю? (Аліса не мала жодного уявлення про такі речі, проте ці слова звучали надто гарно й велично!)

– Цікаво, чи не пролечу я, бува, землю наскрізь? Ох, і смішно буде опинитися серед людей, які ходять догори ногами! Антиподи, чи як їх там? (Цього разу дівчинка була навіть задоволена, що її ніхто не чує, бо слівце було трохи чудернацьке.) Ви ж розумієте, що мені доведеться поцікавитися назвою країни. Пробачте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія? (При цьому вона намагалася зробити кніксен,- уявіть собі: ви робите кніксен, летячи в повітрі! Спробуйте но! Вони, напевно, вирішать, що я зовсім дурна, коли питатиму таке. Ні, не варто цього робити… Може, я сама побачу якусь вивіску.)

Вниз, вниз, вниз. Робити, однак, було нічого, і Аліса завела знову:

– Певно, сумуватиме сьогодні ввечері без мене Діна. (Діна – це кішка.) Тільки б їй молочка не забули налляти в блюдце! Ох, і кортить же мені, Діночко, щоб ти була разом зі мною! Шкода, що миші не літають у повітрі, та ти, напевно, могла б зловити й кажана – він же подібний до миші. Цікаво, чи їдять коти кажанів?

Несподівано Алісу почав змагати сон, але вона все продовжувала белькотати: – Чи їдять коти кажанів? – А часом: – Чи їдять кажани котів? – Хіба є різниця в тому, як поставити запитання, коли однаково не знаєш відповіді? Аліса відчула, що остаточно засинає. їй снилося, немов вона йде з Діною і з поважним виглядом розмірковує: “Ну-бо, Діно, скажи мені правду, ти їла коли-небудь кажанів?” Аж тут зненацька: бабах! І вона телепнулась на купу хмизу та сухого листя. Приїхали!..

Хвильку – дві вона стояла, роздивляючись будиночок та міркуючи, що ж робити далі. Несподівано з лісу вибіг лакей, вдягнений у ліврею (те, що це лакей, вона вирішила саме завдяки лівреї, інакше, судячи з обличчя, його можна було прийняти за карася) і почав гамселити у двері. їх відчинив другий лакей у лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими баньками. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене і завите по всій голові волосся. їй дуже кортіло дізнатися, що все це означає, тому дівчинка трохи виповзла з лісу, аби почути.

Ліврейний лакей – карась почав був з того, що дістав з-під пахви великий, завбільшки ледве не з нього самого, пакет і, простягаючи його іншому лакеєві, урочисто виголосив:

– Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.

Ліврейний лакей – пуголовок повторив так само урочисто, тільки трохи переставив слова:

– Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.

По цьому обоє гречно вклонилися, так що їхні кучері переплутались…

Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.

– Не варто стукати,- докинув лакей,- і то – з двох причин. По-перше, я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони зчинили такий гармидер у хаті, що навряд чи хтось почує.

– Тоді скажіть, будь ласка,- промовила Аліса,- як же мені потрапити до будиночка?

– Я сидітиму тут,- проказав лакей,- до завтра…

Цієї миті двері будиночка розчинились, і звідти прямісінько в голову лакеєві полетіла тарель. Зачепивши його за носа, вона розбилася на друзки об дерево позад нього.

– Як мені потрапити в дім? – запитала Аліса трохи голосніше.

– А тобі взагалі конче треба туди? – перепитав лакей. – Ось що слід з’ясувати передусім, розумієш?

Це, без сумніву, було правильно. Тільки Алісі дуже не подобалося, коли з нею розмовляють таким чином.

– Жах та й годі! – буркнула Аліса. – Що воно за манера у цих створінь весь час суперечити? Збожеволієш тут!

– Що ж мені все-таки робити? – поцікавилась Аттіса.

– Будь-що,- відповів лакей і почав насвистувати.

– З ним просто не варто говорити,- кинула Аліса у відчаї,- він бо справжнісінький телепень! – потому вона розчинила двері й зайшла всередину.

Двері вели прямісінько до великої задимленої кухні. Герцогиня вмостилася на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка, схилившись над плитою, щось помішувала у великому казані, здається, юшку.

– Переконана, що в цій юшці забагато перцю! – ледве вимовила Аліса, чхаючи.

Перцю в повітрі було й справді забагато. Навіть Герцогиня час від часу чхала, що ж до дитини, то вона чхала й репетувала без упину. Тільки двоє у кухні не чхали: куховарка та кіт, який, вмостившись на припічку, посміхався на всі кутні.

– Чи не будете ви такі ласкаві пояснити мені,- несміливо почала Аліса, оскільки не була певна, що їй пощастить заговорити першій,- чому ваш кіт так усміхається?

– Це Кіт Сміюн,- пояснила Герцогиня,- тому й посміхається. Порося!

Останнє слово вона промовила з такою несамовитою люттю, що Аліса аж підскочила, та потім збагнула, що воно стосувалося немовляти, а тому дівчинка, набравшись сміливості, вела далі:

– Я й не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто, я взагалі не знала, що коти вміють посміхатись.

– Вони вміють всі,- пояснила Герцогиня,- і більшість із них так і чинить.

– Я не знаю жодного, котрий би посміхався,- дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що розмова зав’язалася.

– Ти ще багато чого не знаєш,- промовила Герцогиня,- я переконана в цьому.

Алісі був зовсім не до душі тон цієї зауваги, відтак дівчинка вирішила змінити тему розмови. Тоді як вона силкувалася щось придумати, куховарка, знявши з вогню казана з юшкою, відразу ж заходилася шпурляти все, що попало під руки, в Герцогиню з немовлям: справжнісінька злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них жодної уваги, навіть коли вони влучали в неї. Немовля ж так репетувало й до того, що важко було з’ясувати – боляче йому, чи ні.

– Ой, будьте ласкаві, обережніше! Що ви робите? – волала нажахана Аліса. – Пропав – таки його дорогоцінний носик! – коли величезна каструля просвистіла повз неї, ледь не відсікши носа немовляті.

– Якби кожен займався своїми справами,- хрипко проказала Герцогиня,- світ, напевно, обертався б швидше.

– Ми б від цього навряд чи виграли,- промовила Аліса, зрадівши нагоді продемонструвати свої знання. – Тільки-но уявіть, скільки клопоту завдають нам день і ніч. Розумієте, земля обертається навкруг власної осі протягом двадцяти чотирьох годин. Авжеж у неї є вісь…

– Яка ще вісь? – обурилася Герцогиня. – Візьми її повісь.

Аліса стурбовано глянула на куховарку, аби переконатися, чи не схильна, бува, та здійснити свою погрозу. Але куховарка заклопотано помішувала юшку і, здається, навіть не чула цієї розмови. Тоді Аліса продовжувала:

– За двадцять чотири години, я гадаю… Чи, може, за двадцять? Я…

– Краще не чіпай мене,- відмахнулася Герцогиня,- терпіти не можу цифр… На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо бажаєш! – мовила Герцогиня, шпурнувши Алісі немовля. – Мені слід приготуватися до гри в крокет з Королевою.

Герцогиня подалася геть. Куховарка швиргонула їй услід сковорідку, але не влучила.

Аліса насилу впіймала немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь чудернацької форми, що розчепірило руки й ноги навсібіч.

Коли дівчинка нарешті приноровилася тримати немовля на руках (для цього слід було скрутити його у вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не дозволяючи випростатись), вона винесла його надвір.

– Якщо я не заберу цього немовляти,- розмірковувала Аліса,- вони дуже скоро занапастять його. Хіба це не злочин полишити його тут? – Останні слова вона вимовила вголос, і створіння у відповідь хрюкнуло. – Не хрюкай! – гримнула Аліса. – Не думай, що це так гарно!

Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя. Немає сумніву, писок у нього аж надто кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на ніс, а очі, як на дитину, занадто малі. Та й загалом зовнішність дитинчати не припала Алісі до вподоби.

Тільки-но Аліса почала міркувати: “Ну що я робитиму з цим створінням удома?”, як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що в дівчинки не залишилось жодного сумніву: це було справжнісіньке порося. їй стало зрозуміло, як безглуздо панькатися з ним і далі. Тому вона випустила маленьке створіння на землю і з полегшенням спостерігала, як воно спокійнісінько майнуло собі до лісу.

Зненацька дівчинка побачила Кота Сміюна, що сидів на дереві в кількох ярдах від неї.

Кіт тільки посміхнувся, вгледівши Алісу. “Виглядає він доброзичливо,- подумала вона. – Але ж кігті в нього та й зуби нівроку, тож краще поводитись із ним шанобливо”,- вирішила вона.

– Котику Сміюнчику! – нерішуче почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке ймення. Але Кіт ще дужче посміхнувся. – Будьте ласкаві, чи не поясните мені, кудою можна вийти звідси?

– Це залежатиме великою мірою від того, куди саме ти бажаєш втрапити,- відповів Кіт.

– Мені байдуже, куди…- пояснила Аліса.

– Тоді байдуже, кудою йти,- зауважив Кіт.

Аліса зрозуміла, що тут годі сперечатися, відтак спробувала поставити запитання по-іншому:

– А хто мешкає у цих місцях?

– У тому напрямку,- сказав Кіт, махнувши правицею,- живе Капелюшник, а там,- він махнув лівою лапою,- Солоний Заєць. Можеш навідати будь-кого з них. Обоє вони несповна розуму!

– Але в мене немає бажання навідувати божевільних,- зауважила Аліса.

– Тут годі щось вдіяти,- проказав Кіт,- всі ми трохи божевільні. Я божевільний, та й ти теж.

– Звідки ви знаєте, що я божевільна? – поцікавилася Аліса.

– Інакше ти б не прийшла сюди.

– А як ви знаєте, що самі несповна розуму?

– Почнемо з того,- промовив Кіт,- що собаки не бувають божевільними. Ти згодна?

– Припустимо,- погодилась Аліса.

– У такому разі,- вів далі Кіт,- ти навряд чи заперечуватимеш, що собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли радіє. Я ж, навпаки, гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.

– Я називаю це муркотінням, а не гарчанням,- заперечила Аліса.

– Називай, як тобі заманеться,- відказав Кіт. – Чи гратимеш ти сьогодні з Королевою в крокет?

– Мені б дуже кортіло,- промовила Аліса,- але мене не запросили.

– До речі, що сталося з немовлям? – поцікавився Кіт. – Я мало не забув поспитати.

– Воно обернулося на порося,- дуже розважливо пояснила Аліса.

– Я так і думав,- підсумував Кіт і зник.

Аліса трохи зачекала, сподіваючись побачити його знову, але дарма; за хвилину дівчинка чимчикувала в тому напрямку, де, як пояснив Кіт, мешкав Солоний Заєць.

– Капелюшників я вже бачила,- сказала вона собі,- набагато цікавіше зустріти Солоного Зайця, тим більше, що зараз травень, і він, напевно, вже перестав казитись, принаймні так, як у березні. – Кажучи це, вона зиркнула вгору, де на гілці саме сидів Кіт.

– Ти сказала на порося чи на карася? – перепитав він.

– Я сказала “на порося”,- запевнила Аліса. – А чи не могли б ви з’являтись і зникати не так раптово? У мене від цього голова йде обертом.

– Гаразд,- погодився Кіт. Цього разу він щезав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і завершуючи усмішкою, яка залишалася ще протягом певного часу сама по собі.

– Чи ти ба, частенько мені доводилося бачити котів без посмішки,- подумала Аліса,- але посмішку без кота! Більш дивовижного я ще зроду не бачила.

Пройшовши незначну відстань, дівчинка опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Тут під деревом було накрито стіл, за яким Солоний Заєць з Капелюшником чаювали. Вовчок, вмостившись у центрі столу, спав, а ті двоє впирались у нього ліктями, мов на подушку, перемовляючись через його голову.

– Вовчку має бути дуже незручно,- подумалось Алісі.

Стіл був завеликий, однак усі троє збилися на одному кінці.

– Немає місця! Немає місця! – загукали вони, помітивши, як Аліса наближається.

– Місця скільки завгодно,- обурено мовила Аліса, вмостившись у великому фотелі в кінці столу.

– Випий вина,- запропонував Солоний Заєць.

Аліса кинула оком на стіл, однак там, окрім чаю, нічого більше не було.

– Я не бачу тут вина,- зауважила дівчинка.

– Його й немає,- погодився Солоний Заєць.

– Тоді не надто чемно з вашого боку пропонувати його мені,- сердито проказала Аліса.

– А хіба з твого боку дуже чемно сідати до столу без запрошення? – поцікавився Солоний Заєць.

– Я не знала, що це ваш стіл,- пояснила Аліса. – Його накрито більше, ніж на трьох…

– Що спільного між вороною і письмовим столом?

Все товариство на якийсь час замовкло, а Аліса заходилася пригадувати все, що їй було відомо про ворон та письмові столи, хоча знання її в цій галузі були не надто глибокими.

Першим порушив мовчанку Капелюшник.

– Яке у нас сьогодні число? – поцікавився він. Діставши з кишені годинника, він стурбовано роздивлявся його, час від часу струшуючи й підносячи до вуха.

Трохи подумавши, Аліса відповіла:

– Четверте.

– Два дні різниці,- зітхнув Капелюшник. – Я ж тебе попереджав, що вершкове масло не підходить для змащування механізму! – додав він, сердито блимаючи оком на Солоного Зайця.

– Але ж масло було добряче! – винувато заперечив Солоний Заєць.

– Згоден, але, певно, крихти потрапили,- буркнув Капелюшник. – Не слід було його брати хлібним ножем.

Солоний Заєць узяв годинника і похнюплено глянув на нього, затим занурив його в чашку з чаєм і знову поглянув на нього, однак нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:

– Це було дуже добре масло, розумієш?

Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.

– Який чудернацький годинник,- зауважила вона. – Він показує числа, але не показує час.

– З якої це речі він має показувати час? – промимрив Капелюшник. – Хіба твій годинник показує рік?

– Авжеж ні,- охоче погодилась Аліса. – Але, мабуть, не тільки через те, що рік тягнеться надто довго.

– Те саме відбувається і з моїм годинником,- констатував Капелюшник.

– Я не зовсім розумію вас,- якомога ввічливіше промовила Аліса, яка вже остаточно розгубилася.

Вовчок сердито труснув головою і бовкнув, не розплющуючи очей:

– Авжеж, авжеж! Саме це я й мав на увазі!

– Ти вже розгадала загадку? – поцікавився Капелюшник.

– Ні, я облишила цю справу,- відповіла Аліса. – А яка ж буде відгадка?

– Не маю щонайменшого уявлення,- пояснив Капелюшник.

– І я теж,- додав Солоний Заєць.

– Переконана, що ви могли б скористатися часом продуктивніше,- зауважила дівчинка,- замість того, аби гайнувати його на загадки, що не мають відгадок.

– Якби ти знала Час, як я,- промовив Капелюшник,- ти б не базікала про його гайнування. Час – живий.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати,- зауважила Аліса.

– Звідкіля ж тобі знати? – сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою. – Певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!

– Можливо, й не доводилось! – обачливо погодилась Аліса. – Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли нема чого робити.

– Отож! Все зрозуміло! – заявив Капелюшник. – Він саме і не любить, коли його вбивають. А от будь ти доброзичливою до нього, він би робив із годинником все, що заманеться. Уяви, наприклад, дев’ята ранку – слід саме сідати за уроки, а тобі варто тільки натякнути Часові, і годинник миттю побіжить. Ось і маєш – пів на другу, обідня пора.

– Ох і хотілося, аби прийшов час обіду! – прошепотів Солоний Заєць.

– Це було б чудово,- замислено погодилась Аліса. – Тільки тоді… я ж іще не почуватимуся голодною, розумієте?

– Попервах, може, й не будеш,- пояснив Капелюшник,- але, вчиняючи так раз по раз, звикла б.

– Саме так ви й вчиняєте? – поцікавилась Аліса.

Капелюшник сумно похитав головою.

– Я ні,- відповів він,- ми посварилися саме в березні, перед тим, як почав казитися, розумієш? (Він показав чайною ложечкою на Солоного Зайця.) Це сталося під час великого концерту, влаштованого Червоною Королевою, де я мав співати… Так-от, ледве я встиг проспівати перший куплет, як Королева зарепетувала: “Він невчасно почав, невчасно й скінчив! Відтяти йому голову!”

– Яка жорстокість! – вигукнула Аліса.

– Відтоді,- провадив Капелюшник сумно,- Час анічогісінько не бажає робити задля мене. Тепер для мене назавжди – шоста година.

Аліса здогадалася:

– Через це тут так багато чайного посуду?

– Так, саме так,- підтвердив Капелюшник, зітхаючи. – У нас завжди пора вечірнього чаю, ми навіть посуд помити не встигаємо.

– Виходить, вам доводиться весь час пересідати з місця на місце? – поцікавилась Аліса.

– Авжеж, підтвердив Капелюшник.

– Може, поговоримо про щось інше? – втрутився Солоний Заєць, позіхаючи. – Я пропоную, аби панночка розповіла нам казку.

– На жаль, я не знаю жодної,- пояснила Аліса, дуже стурбована такою пропозицією.

– Тоді нехай Вовчок розкаже! – закричали обоє. – Ану прокидайся, Вовчку! І вони заходилися щипати його з обох боків.

Вовчок спроквола розплющив очі.

– Я й не спав,- неспішно проказав він. – Чув кожне ваше слово, хлопці.

– Ану, розкажи нам казку! – вимагав Солоний Заєць.

– Жили собі три сестрички,- швиденько почав Вовчок,- і звали їх Ельзі, Лейсі та Тіллі. А жили вони на дні колодязя…

– Як же вони там жили? – запитала Аліса, яку постійно цікавили проблеми їжі та питва.

– Вони харчувалися патокою,- пояснив Вовчок.

– Такого не може бути,- дуже ввічливо заперечила Аліса,- вони б занедужали.

– Вони й були хворі,- погодився Вовчок,- дуже хворі.

Аліса спробувала уявити таке незвичайне життя, та була надто спантеличена. Тому вона продовжила:

– А чому саме вони жили на дні колодязя?

Замислившись на якусь мить, Вовчок пояснив:

– Це був патоковий колодязь.

– Не буває таких! – почала була Аліса дуже сердито, але Капелюшник із Солоним Зайцем цитьнули на неї. Вовчок же похмуро зауважив:

– Коли ти не здатна бути чемною, то й закінчуй розповідати сама.

– Ні-ні! Будь ласка, продовжуйте,- винувато озвалася Аліса. – Я вас більше не перебиватиму. Можливо, десь – таки існує один подібний колодязь.

– Один, авжеж! – обурився Вовчок. Все ж він згодився продовжувати. – І от ці три сестрички… вони вчилися ляпати, розумієте…

– Що ж вони ляпали? – поцікавилась Аліса, зовсім забувши про свою обіцянку.

– Патоку,- пояснив Вовчок, цього разу не роздумуючи.

– Мені потрібна чиста чашка,- перебив його Капелюшник. – Давайте-но пересядемо.

Мовивши це, він пересунувся, за ним – Вовчок. Солоний Заєць вмостився на місце Вовчка, а Аліса з неохотою зайняла місце Солоного Зайця. Від такої зміни виграв тільки Капелюшник, Алісі було найгірше, бо перед цим Солоний Заєць перекинув у свою тарілку молочника.

Аліса, не бажаючи образити Вовчка, обережно поцікавилась:

– Я вас не розумію. Як саме вони ляпали патоку?

– Адже ж можна витягти води з криниці й ляпати? – пояснив Капелюшник. – Певен, що так само можна діставати патоку. Згодні?

– Але ж вони мешкали у самому колодязі,- не вгавала Аліса.

– Ну, певно ж,- промовив Вовчок,- ще й як глибоко.

Відповідь до того приголомшила бідолашну Алісу, що вона

Якийсь час навіть не перебивала Вовчка.

– Вони вчилися малювати,- продовжував Вовчок, позіхаючи й потираючи очиці, оскільки йому дуже кортіло спати,- і ляпали всілякі дурниці, все, що починається на літеру М…

– А чому саме на М? – не втрималась Аліса.

– А чом би й ні? – зауважив Солоний Заєць.

Саме в цей час Вовчок заплющив очі і вже мало не засинав. Тоді Капелюшник вщипнув його, і він продовжив:

– Все, що починається на літеру М, скажімо, мишоловку, місяць, мрію, множину… Тобі відомо, що воно таке – множина чи ні? А доводилося тобі будь-коли бачити, як малюють множину?

– Я й справді після вашого запитання…- сказала Аліса, дуже збентежена. – Я не гадала…

– Отож бо й мовчи краще,- відрубав Капелюшник.

Від подібного нахабства в Аліси увірвався терпець: в

Сильному обуренні вона підхопилась і пішла геть. Вовчок миттю заснув, а решта присутніх навіть не зглянулись на її зникнення. Озирнувшись востаннє, дівчинка побачила, як ті двоє силкуються запхати Вовчка у чайник.

– Як би там не було, а я більше ніколи не прийду сюди,- казала Аліса, чимчикуючи лісом. – Зроду-віку мені не доводилося чаювати в товаристві таких дурнів!

З англійської переклала Галина Бушина

(2 votes, average: 5.00 out of 5)