Ганс Крістіа́н А́НДЕРСЕН (1805-1875) – ЛІТЕРАТУРНІ КАЗКИ ЗАРУБІЖНИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Народився славетний казкар у Данії в містечку Оденсе в бідній, але дружній родині.
У дванадцять років Ганс Крістіан пішов працювати на фабрику. Навчався ввечері в безкоштовній школі для бідних. У вільний час він читав книжки, а також любив гратися в театр, шив своїм артистам костюми із клаптиків тканини і вигадував для них різні вистави. Згодом із цих дитячих історій вийшли чудові казки: “Дюймовочка”, “Снігова королева”, “Принцеса на горошині”, “Русалочка” і багато-багато інших.
Твори Андерсена знають у всьому світі, його вважають королем казки. Міжнародна премія за кращі книжки для дітей носить ім’я данського казкаря.
Пам’ятник Гансу Крістіану Андерсену в Нью-Йорку
2 квітня – у день народження великого казкаря – відзначають Всесвітній день дитячої книги.
Виси́джувала, незгра́бно, ви́дряпалося, нічоге́ньке, бережі́ться, прина́ймні, посміхо́виськом, ви́проставшись, перестражда̂в.
Позитивні і негативні персонажі
ГИДКЕ́ КАЧЕНЯ
(Скорочено)
У сонячному сяйві стояв старий хутір, обведений глибокою канавою. На смузі землі від кам’янистої огорожі до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли стояти під ними, випроставшись на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно.
Нарешті яйця почали тріскатись одне за одним.
– Піп-піп! – почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.
– Ках! – відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирались на всі боки під зеленим листям – мати їм дозволила дивитися скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
– Який світ великий! – дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!
– Ви думаєте, що це вже й весь світ? – сказала мати. – Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? – спитала вона, встаючи. – Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне, – і вона сіла знову.
Нарешті тріснуло велике яйце.
– Піп-піп! – промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!
Качка подивилась на нього.
– Яке здоровенне! – сказала вона. – Жодне не схоже на нього. Невже це індича? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно уві́йде в воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!
Дру́гого дня була чудова я́сна́ погода.
Сонце вибли〡скувало на всіх зелених лопухах. Качка – мати з усією своєю родиною пішла до канави.
Плюсь! – стрибну́ла вона в воду.
– Ках-ках! – покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками, але вони виринули і зовсім добре попливли.
Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.
– Ні, це не індича, – сказала качка, – бач, як гарно гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді воно нічоге́ньке, коли до нього добре придивитись.
– Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір’ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб хтось на вас, бува, не наступив, а головне – бережіться кішки.
Вільхельм Педерсен, перший ілюстратор творів Андерсена. З ілюстрацій до казки “Гидке каченя”
І вони пішли на пташине подвір’я.
Там стояв жахливий га́лас. Дві роди́ни качо́к билися за риб’ячу голівку, а дісталася вона кішці.
– Ну, ну, ворушіть лапками, – мовила качка. – Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзна́тніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка.
Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
– Дивіться! Ще ціла юрба! Наче нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не приймемо!
І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.
– Облиш його! – сказала качка-мати. – Воно ж ніко́му нічо́го поганого не зробило.
– Може й так, але воно ж таке велике та незграбне, – відповіла качка, що скубнула каченя, – його треба прогнати!
– Хороші дітки в цієї матері, – промовила стара качка з клаптиком на нозі, – усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!
– Це неможливо, ваша милість, – сказала качка-мати. – Воно хоч некрасиве, але в нього лагідна вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні стане хоч менше ростом. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду, – і вона почухала йому спинку й погладила пір’ячко. – До того ж це селезень, – вела вона далі, – а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб’ється на дорогу!
– А інші каченята дуже милі, – сказала стара качка. – Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб’ячу голівку – принесіть її мені.
І каченята стали поводитись як дома. Але бідне каченя, що останнє вилупилося з яйця і було таке погане, – його клювали, штовхали, з нього глузували і качки, і кури.
Бідне каченя не знало, що робити, куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно стало посміховиськом цілого пташиного двору.
Так минув перший день, а далі ставало ще гірше й гірше. Усі гнали бідолаху – навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: “Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!”, і навіть мати казала: “Хоч би мої очі тебе не бачили!” Качки скубали його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів, штовхала його ногою.
* * *
І каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що воно ледве рухалось. Уже на ніч каченя дісталось до маленької вбогої хатинки.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою.
Вранці вони відразу помітили каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.
– Що там таке? – спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. – Це хороша знахідка, – сказала бабуся, – тепер у мене будуть і качині яйця.
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але воно не знесло жодного яйця. Кіт був паном у хаті, а курка почувала себе господинею, і вони завжди казали: “Ми й світ”, тому що вважали себе половиною світу й до того ж кращою.
Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з приводу цього, але заперечень курка не терпіла.
– А чи вмієш ти нести яйця? – спитала вона.
– Ні.
– Ну, то краще помовч.
І кіт запитав:
– А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?
– Ні.
– Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, з-за кущів з’явилася зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сніжисто-білі, з довгими гнучкими шиями – то були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у вирій, за безкраї моря.
Вони піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло – було як не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як ніко́го ніко́ли. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спа́сти на думку побажати собі такої краси. Воно було б раде, коли б хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову зася́яло і пригріло. Заспівали жа́йворонки, – прийшла чудова весна.
Ілюстрації Віктора Каневського до казки “Гидке каченя”
* * *
І каченя враз стрепенуло своїми крила́ми, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його. Перш ніж каченя збагнуло, у чім справа, – воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні й бузок розливав свої пахощі, а його довгі зелені віти схилялися над звивистим каналом.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три прекрасні білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я, таке гидке, насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони уб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.
– Убийте мене! – промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, – це був лебідь.
Не біда з’явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточували його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.
У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:
– Ой, ще нови́й!
Інші діти підхопили й раділи теж:
– З’явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:
– Новий найкращий! Такий молоде́нький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він засоромився і сховав голову під крило, не знаючи, що робити. Він був невимовно щасливий, але не загордів, бо добре щире серце не буває ніколи горде. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі казали, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.
(Переклад з данської Оксани Іваненко)
1. Де качка висиджувала каченят?
2. Якими були перші дії каченят? Як їх сприйняли на пташиному подвір’ї?
3. Які слова і вчинки мешканців пташиного подвір’я свідчать про їхню обмеженість, зарозумілість, жорстокість? Прочитай.
4. Чому, на твою думку, під час зустрічі з лебедями каченя охопило дивне хвилювання?
5. Прочитай ті рядки тексту, де описано перетворення гидкого каченяти на прекрасного лебедя. Які почуття переживало воно?
6. Попрацюйте разом! У якій послідовності розгортаються події в казці? Доберіть до кожної частини твору заголовки.
7. Підготуйте за утвореним планом стислий переказ казки.
8. Поміркуйте разом над змістом виділених речень.
Яка головна думка казки?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)