Життєвий шлях і світогляд І. Карпенка-Карого – Драматургія І. Карпенка-Карого і М. Кропивницького
На межі ХІХ і ХХ століть І. Карпенко-Карий став творцем новітньої суспільної драми, яка втілилась у всіх класичних жанрах – драми, комедії, трагедії. Драматурга по праву можна поставити в один ряд із найталановитішими його сучасниками – Г. Гауптманом, Б. Шоу, Г. Ібсеном та іншими.
Іван Тобілевич (1845-1907) народився на Херсонщині (нині Кіровоградщина) в родині дрібного шляхтича, управителя панських маєтків. Саме від свого батька Карпа Адамовича успадкували Іван та його брати Микола й Панас спостережливість і дивовижний дар перевтілення. Про Карпа Тобілевича відомий меценат Єваген Чикаленко згадував так: “Людина це була нещоденна: в йому заховані були ті таланти, що так яскраво розцвіли в його дітях… Коли він розказував що – небудь страшне, то так мальовниче розказував, що аж волосся на голові, було, їжиться, а як розкаже якийсь комічний випадок, то всі аж падають од сміху”. Згодом, коли всі діти Карпа Тобілевича стали знаменитими, сусіди підсміювалися над ним, говорячи, що в нього ТАКІ діти – і така шапка негарна, на що Карпо Адамович жартома відповідав: “Тому в мене й такі діти, що така шапка”. Людяність і велике серце Іван Тобілевич успадкував від матері, яка, надивившись ще в юності на кріпацькі порядки, сама стала захищати кріпаків, коли її чоловік був управителем панських маєтків. Іван був у родині найстаршим із дітей і мав велику фізичну силу, якою ніколи не хвалився. Освіта його обмежилася повітовою школою і службову кар’єру він розпочав із чотирнадцяти років писарем канцелярії та дослужився до секретаря поліції. Одночасно він дуже цікавився театром і на основі захоплення ним познайомився із молодим, але вже відомим драматургом Марком Кропивницьким. Поєднати службу і захоплення театром було дуже складно, тому І. Тобілевич переживав стан душевного конфлікту, психологічні зриви. Дружина про такі періоди в його житті згадувала так: “Цей надзвичайно витриманий, дисциплінований, скурпульозно совісний до своїх обов’язків чоловік іноді кидав усе, цілими тижнями не ходив на службу, приставав до одчайдушних гультяїв і в цьому гурті одводив душу, що намучилася над картинами людського горя, яких так рясно постачала йому служба”.
Іван Тобілевич наполегливо займався самоосвітою, до кола його інтересів входила не лише література, а й філософія, економіка, історія тощо. І хоча він закінчив лише “уездное училище”, в інтелігентному оточенні виявляв себе освіченою, розвиненою, інтелектуальною особистістю.
У кінці 70-х років І. Тобілевич пробує перо як прозаїк. Із кількох написаних оповідань лише одне (“Новобранець”), підписане псевдонімом Гнат Карий, було надруковане М. Старицьким в альманаху “Рада”. Загалом майбутній драматург захоплювався народницькими ідеями єднання з народом, тому мав ще одну улюблену справу – хліборобство. Кожного року, саме в косовицю та в жнива, І. Тобілевич брав відпустку і вибирався на село. Недалеко від Єлисаветграда дружина письменника Надія Тарковська мала хутір (потім хутір “Надія”), де Тобілевичі мали невелике хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі, ходив за плугом, косив і виконував усі господарські роботи.
Як на секретаря поліції це було екстравагантно, бо він не збирався русифікуватися, не забував про селянське коріння, захоплювався театром і мистецтвом слова. За всі такі прояви “неблагонадійності” його в 1883 році за кілька років до пенсії було звільнено як “лицо крайне сомнительное”, внаслідок чого, за точним висловом С. Єфремова, російська бюрократія втратила чиновника Тобілевича, а Україна придбала драматурга й артиста І. Карпенка-Карого.
Для Івана Карповича 70-80-ті роки були позначені родинними трагедіями. Померла його мати, за нею упродовж кількох років пішли з життя його старша дочка Галя і дружина (в честь її він назвав хутір). Залишивши чотирьох молодших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М. Старицького, що саме тоді перебувала на гастролях в Єлисаветграді. У складі трупи були і його брати Микола і Панас. Віднині театральна діяльність стала для нього справою життя. Вже перші його кроки на сцені були зустрінуті захоплено. Один із рецензентів писав: “Чудова витриманість гри справді відрізняє його. Беручись за відому роль, він спочатку встановлює свій погляд на тип, обдумує кожен крок, кожне слово, кожний жест і потім дивує глядачів своїм умінням ні на йоту не ухилитися, не порушити ніде цільності образу. Далекий від думки справити ефект, Карий цим самим, простотою гри і витриманістю врешті справляє ефект повний”.
Доки І. Карпенко-Карий працював у трупі М. Старицького, проводилося слідство у справі діяльності небезпечного політичного гуртка, до якого, мовляв, був причетний і Тобілевич. За вироком суду йому було запропоновано виїхати на три роки в будь-яке місто Росії – і він обрав Новочеркаськ. Клопотання про право виїзду з трупою в Ростов-на-Дону, Одесу, Харків, як і прохання дозволити жити на хуторі покійної дружини і займатися хліборобством, аби утримувати сім’ю, залишилися без відповіді.
У Новочеркаську І. Тобілевич працював у кузні ковалем-молотобойцем, а згодом відкрив палітурну майстерню. Його підтримувала у засланні друга дружина Софія. Роки перебування в цьому місті стали плідним періодом у житті драматурга. Тут були написані “Бондарівна”, “Наймичка”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, “Безталанна”. Після повернення на сцену і упродовж багатьох років плідної праці І. Карпенко-Карий любив відпочивати душею на хуторі Надія (Надеждівка), де продовжував працювати на землі і писати нові п’єси (“Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море”).
За своїм політичним світоглядом І. Карпенко-Карий не був ні революціонером, ні прихильником кривавих громадянських воєн чи переворотів. Про ставлення драматурга до такого явища, як революція, критик Я. Мамонтов писав: “Революція для І. Тобілевича з його тверезим мужицьким розумом була бунтом, кривавим кошмаром”. Про це згадували й інші критики, зокрема О. Дорошкевич: “Серед паперів Карпенка-Карого збереглись деякі надзвичайно цікаві уривки його думок, зафіксованих акурат під час революції 1905 р. … І ніде ми не знайдемо ентузіазму. Скрізь уїдливі слова критики, безнадійність занепаду, песимізм зайвої людини: “Період, який ми переживаємо, дуже сумний”, “.. бо всі ми Обломови, над якими панують руїнники-фанатики: все готові знищити, а на місце знищеного нічого поставити не уміють”.
Останні роки життя І. Карпенко-Карий постійно листувався зі своїми дітьми – Яриною, Марією, Назаром і Юрком. Створюючи комедії “Суєта” і “Житейське море”, він писав дочкам: “Хоч писать і тяжко, але приятна робота, і серед спочинку, вдихаючи свіже повітря, може, з Божою поміччю що-небудь напишу”. Незважаючи на завантаженість під час гастролей (“щодня граю, та ще й подвійні спектаклі”), Іван Карпович спілкується з дітьми, ділиться думками про події в громадському і культурному житті, зокрема згадує про ювілей М. Лисенка як про всенародне свято української культури; про події, пов’язані з російсько-японською війною і революцією 1905 року; висвітлює перебіг вистав на гастролях, зокрема невдалі спектаклі у Варшаві та тріумфальний успіх у Києві. У листах чільне місце займають сімейні справи. Через усі листи червоною ниткою проходить велика батьківська любов (“Любі, милі, кохані діточки!”), виховання культури (“щоб побачить у Мюнхені знамениту галерею і Відень, щоб роздивитись гаразд”), патріотизму, любові і відданості своєму народові (“раю вам побувати у Львові… мені буде приятно, що ви побачите центр української культури”). Ось деякі уривки з цих листів:
“… А спокій мій буде залежати від знання, що вам добре! О, як я хочу, щоб вам було добре! В такий момент я згадую Борулю, хоч люди сміються над ним, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?! Я скучаю за вами і радуюсь вами, мені мило на душі, коли я подумаю, що маємо спроможність робити те, що робимо для блага і користі вашої і моєї будущини. Милі мої, хороші мої – дітки!”
“Не знаю, які б видумать нові слова, щоб в них відгукнулась та ласка і ніжність до вас, які живуть у моїм серці! Думаю, що ви й без слів розумієте, як ми вас любимо, скучаємо і хочемо вас бачити. Все, що треба купить, купуйте. Я знаю, що ви все добре обміркуєте, і коли треба – то треба”.
“Я не хочу, щоб ви мали якусь нужду і утиск грошовий, бо гроші можна нажить, а здоров’я, і радощі, і спокій дорожче від усього на світі. Не сумуйте, час плине скоро, і з Божою поміччю ми зійдемося знову в “Надежді”. Я тільки хочу і молю Бога, щоб наука ваша і ваше перебування в Парижі не були для вас ярмом, вагою, а приятною і повною духовного інтересу дорогою до незалежного існування в будущині”.
“Біда сердешних українців у тім, що вона (Україна) ще не має українських жінок і дівчат. Женський елемент, коли він сильно національний, єсть найвища сила у відродженні народу. Тому-то я б хотів, мої любі, щоб ви, мої діти, були цим елементом!”
“У тебе не може буть думки (лист до дочки Ярини), навіть ти не маєш права думать, що мене буде отягощать твоє перебування в моїй – батьківській хаті. Викинь ці думки з голови! Я рад, що є приют, і щасливий, що зумів заснувать таке гніздо, де кожному є пристановище від бур житейських, я щасливий, що досягнув тої мети, яка положена була в основу мого життя і праці, мені дає моральне нравствене задоволення думка, що ви усі можете заховатись під моїми крилами і пересидіть хуртовину…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)