Поетична творчість І. Франка – Життєвий шлях і світогляд І. Франка
Про основну особливість поезії І. Франка сказав у статті “Франко незнаний” Є. Маланюк: “При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда захованім жарі його серця, почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту”. Є. Маланюк наголошував, що всі бурі й негоди серця поет Франко контролював силою розуму, який він оспівував ще з молодих літ. Для покоління дослідників С. Єфремова поет був перш за все співцем боротьби і контрастів. Критик “Української хати” М. Євшан про поетичну творчість І. Франка писав так: “Поезія для таких людей, як Іван Франко, що ціле своє життя працювали насамперед для громади, для других, це момент виїмковості в житті; це річ для них найбільш коштовна і, можна сказати, люксусова. Хвилі, коли такі громадські діячі… можуть віддатися своїм поетичним настроям, рідкі й вихоплені з рук життя. Вони ніколи не мають для них часу, звичайно, не ставляться навіть серйозно”.
Найвідоміші поетичні збірки І. Франка такі: “З вершин і низи” (1887, 1893), “Зів’яле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1898), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906), “Давнє і нове” (як розширене видання збірки “Мій Ізмарагд”, 1911), “Із літ моєї молодості” (1914).
Збірка “З вершин і низин” видання 1893 року є в чотири рази розширеним виданням цієї самої збірки 1887 року і вдосконалена автором. Вона містить багато циклів, назви яких виражають основні ідеї та мотиви поезій: “Веснянки”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні”, “Думи пролетарія”, “Нічні думи” тощо, а також цикли “Профілі і маски”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Із жидівських мелодій”. Першим у збірці вміщено відомий “Гімн (замість пролога)”, в якому автор возвеличив дух боротьби, який дає людині сили “не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. У поезіях збірки простежуються такі основні мотиви: протесту проти несправедливості суспільного життя (“Беркут”, “Каменярі”); роздумів про трагедію і саможертовність боротьби за справедливість, усвідомлення власного хресного шляху (“Догоряють поліна в печі…”, “Не покидай мене, пекучий болю.”); докорів сильним світу від імені пролетарія (“Ви плакали фальшивими сльозами.”); мотиви кохання, прощання з почуттями (цикл “Картка любові”); мотиви тюремного життя (цикл “Тюремні сонети”) тощо. “Збірка Франкова “З вершин і низин”, – писав М. Зеров, – є перше в галицькій поезії виявлення нової “мужицької”, не чужої селянинові психологічно, інтелігенції. Вся ця книжка, від першої сторінки до останньої, пронизана радісним відчуттям нової суспільної хвилі, що підіймається і заявляє своє життя і силу. Літературний прапор цієї нової формації – поезія “Каменярі”. В тім чіткім видінні (“Я бачив дивний сон.”) тисячі молотів, піднятих до роботи, і тисячі робочих рук – стільки сили, що трудно повірити, щоб цю поезію написав двадцятидвохлітній юнак”.
Панівні мотиви ранньої лірики І. Франка – це мотив щоденної роботи простого каменяра, рядового робітника, з яким ідентифікує себе поет (“Двадцять літ я був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я любив іти в ряді. і люблю”). Проте він хоч і не герой, але в своєму ділі твердий і готовий до самопожертви. Він навіть вдячний ворогам, які його загартували. Ще один мотив – “найвищої погорди” до хижаків (“Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!), зневаги до людей непевних, несталих, які є “не гарячі й не холодні”, бо своєю байдужістю вони освячують найбільші злочини. Наступний мотив – прославлення праці: “Пісня і праця – великі дві сили: ними лиш зможу й для правнуків жить”; і в зв’язку з цим – антеївська молитва до землі, до грунту, до живої основи, що її поет почуває в собі:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бої сильніше стояти, –
Дай і мені.
Сили рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам – в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать.
“Така поезія гімнів, закликів, програмових тирад – нехай інколи суха і риторична, але повна віри, повна героїзму, самопожертви, самопосвяти – поезія каменярська, – зазначав М. Зеров, – в ній виразно чуєш перший звук мовний ледве розбуджених, недавно ще німотних мас; навіть у найслабших її проповідях, декламаціях, молитвах і співах чується широкий могутній мотив”.
Поезія І. Франка 90-х років ХІХ століття має відгомін особистих трагедій (“Із днів журби”, “Зів’яле листя”, деякі цикли із збірки “Мій Ізмарагд”). Життя, яке завжди було не особливо радісне, завдало йому кілька жорстоких ударів. Один із них – відмова Франкові у посаді на місце викладача української літератури у Львівському університеті, незважаючи на докторський диплом Віденського університету і дві спеціальні наукові праці. У цьому, крім усього іншого, відіграла роль і його попередня репутація “радикала” та “соціаліста”, і опозиція з боку впливових галичан, які підтримували інших претендентів на цю посаду.
Ще один удар – відома війна І. Франка з галицьким громадянством, коли він став об’єктом цькувань за свої публіцистичні статті. Наслідком цього був черговий Франковий матеріал (передмова до польського видання оповідань) “Дещо про себе самого”, в якому він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак “правдивих характерів”, силу “дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи”, навіть признався, що не любить русинів і Русі: “:…Як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили. таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?” Тільки почуття “песього обов’язку” прив’язує поета до свого народу: “Можу протестувати, можу тихцем клясти долю, що положила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу”. Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українським галицьким громадянством звучать і в поезіях збірки “Мій Ізмарагд”, де є безпосередні інвективи на ворогів, уболівання за те, щоб кращі сини народу не втікали від свого обов’язку, звучать вони й у відомому зверненні до “патентованого патріота” (“Сідоглавому” ), в якому поет признається, що його любов до України – “труд важкий, гарячка невдержима”, “кривава в серці рана”, а не замилування історією, звичаями, етнографією, матеріальними статками.
Третій тяжкий епізод у житті І. Франка – це його розрив із польськими радикальними та соціалістичними кругами, що стався в 1897 році напередодні сотих роковин Адама Міцкевича внаслідок опублікування Франкової статті “Поет зради”. Сам звинувачуваний у запроданстві полякам, Франко звернув увагу на героя-зрадника – Конрада Валленрода серед Міцкевичевих персонажів, потім мотив прославлення зради він знайшов в інших його творах і прийшов до висновку: “Смутні, певно, блудні часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме нарід, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жадних застережень і його творами живить молодь”. Ці єретичні думки про Міцкевича викликали хвилю обурення в польській пресі. Франка звільнили з роботи в редакції “Кур’єра Львівського”, де поет працював десять років, всіляко його цькували навіть мирні польські учені. Це вразило поета, особливо, якщо врахувати надзвичайну матеріальну скруту, хворобу дружини тощо. Не дивно, що сили його надломлювались і в його творах почали звучати розпачливі ноти, зародки яких спостерігалися ще зі збірки “З вершин і низин” (“Нічні думи”). Ці настрої ведуть до того, що Франко став думати про тих, хто не устояв у життєвій боротьбі, про людей роздвоєних, про зрадників і ренегатів – як про своїх двійників (“Поєдинок”, “Похорон”). В епілогові поеми “Похорон” автор відкриває джерело настроїв і рефлексій, з якого постав твір:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
І чом у нас відступників так много,
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не стане їм до свого?
Чом працювать на рідній ниві – стид,
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть і пиха пустая,
І служба ворогу?
Інтимна лірика тих часів лише поглиблює ці настрої і тривоги громадянина. Герой ліричної поеми “Зів’яле листя” – “чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям та мало спосібний для практичного життя”. Таким бачить І. Франко власне обличчя в дзеркалі тогочасної своєї лірики. Його alter ego – “кайданник”, що волочить за собою власне горе, натомлений віл, що ледве дотягає до краю доручений йому плуг. І єдина мрія – вирватися “в Нірвани спокій”.
У збірці “Із днів журби” І. Франко бачить себе наймитом, прикутим до життєвої тачки, яку повинен тягти, неспроможний розірвати ярмо, до самої могили:
Мені не жаль життя, бо що воно давало?
Куди не кинь, усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших зігрівав, та при кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.
“Така глибина, – зауважив М. Зеров, – Франкового самозаперечення, його “низини”, його падіння з “вершин” “каменярського” героїзму”. Однак є в поезіях збірок і мотиви перемоги над смутком, почуття визволення й одужання:
Я ще не старий!
Не згинув
Ще для мене жизні зміст,
Хоч журба, хоч горе тисне, –
Ні, я ще не песиміст!
У передмові до збірки “Мій Ізмарагд” І. Франко писав: “Поет давно бажав подати… сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій… котрих теми черпані з різних джерел домашніх і чужих, східних і
Західних… Йому давно хотілося написати таку книжку, та тільки в останній час тяжка слабість, що зробила поета на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала йому змогу понаписувати найбільшу часть того, що надруковано в збірці.”. У ліриці цих часів (900-ті роки) міцніють ноти не лише філософської задуми, ясності й мудрості запозиченої, як у збірці “Мій Ізмарагд”, а й власної, народженої життєвим досвідом. Перед розмаїтим і широким життям поет – завжди учень, він філософськи гуманний і стоїчно спокійний.
Таким чином, у поетичному, як і світоглядному сприйнятті життя І. Франко теж проходить різні періоди. Спочатку він громадський і суспільний чоловік (“З вершин і низин”), потім – у пору “Зів’ялого листя” – глибокий лірик, який “здобувається на щирі, глибокі, з душі добуті тони”, і третя пора – пора “Мойсея” і “Semper tiro”, коли попри соціальні мотиви поет не боїться висловлювати в поезії самого себе і говорити відверто про трагедію нереалізованих планів, “невиспіваних співі”.
Вершиною творчості І. Франка вважають поему “Мойсей”, зміст якої ніби повторює триступеневий розвиток самого поета. Між ним і новим поколінням, яке виросло в пустелі, немає взаємного розуміння, тому він опиняється сам серед німої пустелі і його охоплюють сумніви в доцільності подоланого шляху і далекої мети. Дух Сумніву Азазель занапастив Мойсея (“Одурив нас Єгова!”), поселивши в ньому зневіру хай навіть на одну мить. Проте останні розділи поеми розповідають про Божу силу, яка змушує ледачий і сонний народ летіти, як стріла з лука, вперед “у мандрівку століть” із звуками переможних сурм. На думку М. Зерова, “в цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життьовими обставинами і добою – і полягає величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто, і яка не дозволить, хоч як би змінились умови нашого життя, забути його як поета”.
Висновки. Отже, світогляд і поетична творчість Івана Франка – феноменальне явище в історії національної культури. Вони засвідчили його могутній інтелект, уміння передбачати майбутнє, аналізувати політичні, економічні, історичні та інші процеси в розвитку України і робити точні прогнози і висновки. У поезії його цікавили проблеми суспільного і національного визволення, внутрішньої боротьби, справедливості, місця свого народу в колі європейських народів. Неоціненне значення має його інтимна і філософська лірика, в якій можна пізнати пристрасті й страждання земного чоловіка, глибину його кохання і зневіри.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)