ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ – ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО (Народився 1930 р.) – ПРИГОДИ І РОМАНТИКА
(Скорочено)
ЧАСТИНА ПЕРША,
Яку розказує Павлуша Завгородній
НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШІ ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛІ, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКІВКИ
РОЗДІЛ І
Метро під свинарником.
Тореадори з Васюківки. Собакевич
– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти жмене знаєш!
– Знаю, знаю,- ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг,- ви оді йдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Дну вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, яку Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
– Ми жне знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.
– У-у, скотин яка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція “Клуня” – станція “Крива груша”. Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки математики – п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його зна… Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, – Великі Зондські.
Але Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: ” Я – Ваня”, а вийшло ” Ява”, чи то “Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте “Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!
Городські мисливці, що “Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.
“Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. То вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – Вона букву “р” не вимовляє,- Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.
Тато лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам казав:
– Ми,- казав,- з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією,- підтакував я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: “Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні”.
– Чув. Справді.
– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему “Виховання дітей у сім’ї”. Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків.
– Га? – невідразу второпав я.
– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися “Тореадор”?
– Ага… То й що?
– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
– Так-так-так…
– А тоді – рраз! Бик – беркиць! І оплески.
– Ага. Класнючо… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкач і. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я усміхнувся. Це було класнючо. По радіо, по телевізору і взагалі…
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противнючий був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике і крутороге.
– Коров’яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді,- кажу,- кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить “психічна”! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
– Стривай,- кажу, – годі. Бо замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. Бо ж твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадок від однієї дач ниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні “баналюки”, аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе “Кармен”, яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми співали і не знали, що нас чекає.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо.
Погода – саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.
– Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала,- сказав Ява,- і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція лише одвернула, морду.
Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
– Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він разу раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках – здавалось, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
– Му-у!
У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: “Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене”.
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче!
Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
– Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно.
Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ілюстрація Євгена Семенова
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода – брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Дякуємо тобі, корово!
– Ще не скінчили, анциболотники? – так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стіна свинарника, з боків густі бур’яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши,- мов курчата перед шулікою.
– Не бойсь, не трону!
Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув – то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, яку півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
– Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Жодних тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п’ятий. Ніколи вжитті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: “Наплювать!”, але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять “метро” засипать, ніж один екзамен.
– Здається, діду, все. Так, як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.
Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо.
І якраз вчасно: ще мить – і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів…
Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку…
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: “Го!” Я люблю гокати у колодязь: таке “го” виходить – аж у вухах лящить. Такого “го” ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не “го”.
От – і зараз…
-Го!.. Го!.. Го!..
Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі.
І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
– Яво! – кажу. – Там хтось є.
– Бреши!
– Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління.
Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика,- сказав Ява.
– Точно,- сказав я.
– Так що? – сказав Ява.
– Треба витягти,- сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
– Отже, так,- сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
– За що! Хіба я тебе так вдержу?
– Ти й справді слабак. Не вдержиш.
– Отже, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
– Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І… і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
– А де взять вірьовку?
– А ондо припиначка.
– Так на ній же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
– Коза так погуляє, ніде не дінеться.
– Ну що ж – давай!
– Мме-е-е! – радісно проспівана одв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.
Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: “Стоп! Харош!”
Я кинувся до зрубу:
– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками й почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої відриваються від землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
– Яво! – кричу у відчаї. – Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил – от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються,-і з колодязя, мов булька з носа, повільно з’явилася Я вин а голова.
Перший на землю ступив “товариш Собакевич” – кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя – не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали – від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Мелан чи неї Жучки.
– От хотів би я знати, хто його туди вкинув,- сердито проскрипів Ява. – Ноги б повисмикував!
– Якийсь фашист хотів позбутися,- сказав я.
Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка,- не викликало вже ніякого сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди…
РОЗДІЛ II
“Вермахт!.. Двадцять залізних!..”
– Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
– Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу. Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чине знаю. І за звичкою штовхнув Яву – підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через розстебнений комір голову і на весь клас: “Гав!” У класі – регіт.
І Галина Сидорівна, звичайно, образилась – кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора і дуже любить нас виховувати.
– Нічого, переживем,- сказав Ява.- Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся – цуп! – і дзвоник уже в мене під сорочкою.
– Хай учаться, як такі розумні! – підморгнув Яві. – Не треба їм перерви. Обійдуться.
– Молоточок! – похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху-то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми – хаміль-хаміль – і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, затишно – надійне місце.
– Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться! Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник – основна річ,- сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
– Це ти гарно придумав! Молоточок! – мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав,- він звик усе сам придумувати).
– О! Знаєш що! – стрепенувся він раптом. – Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
– Класнючо! – сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це класнючо (він же мене хвалив!).
– У тебе нема якоїсь шворки або що? – спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
– Нема.
– От чорт! І в мене нема. Слухай, а дав ай пасок.
– Отаке… А штани?
– Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба…
Позаяк я був сьогодні “молоточок”, відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
– Класнючо! От класнючо ми придумали! – повторював він.
І раптом… Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали уривки розмови):
Бурмило: Воно-то, конешно, так… Але…
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
Бурмило: Ги-ги!
Книш: …Вермахт щедрий…
Бурмило: А що ж, конешно…
Книш: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… P-раз – і нєту! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, – мабуть, Книш і Бурмило випивають.
Книш: Купимо в Києві, що треба, і заділо!
Бурмило: Сам не можеш?
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, мине розібрали ані слова.
Книш (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував.
Книш: Тільки ж – нікому-ні кому! Жодній живій душі. Бо як довідаються…
Бурмило: Щоб я Бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло…
Книш: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книші Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
– Га?! – роззявив рота я.
– Га?! – роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і завмерли з роззявленими ротами. Захопившись таємничою розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав-заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинника, виглядали вчителі. На ганку з’явилася Галина Сидорівна.
– Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! – загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним – одбирати дзвоник. Собакевич – навтіки. І куди ж ви думаєте – до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я – на трьох, як собача з перебитою лапою,- мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая – далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен – в кого ж йому шукати захисту, як не в нас – своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
– Ага! – переможно вигукнула вона. – От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
– Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДІЛ X
Ми – кріпаки. Приїзд Явиних батьків. Пістолети
Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: “Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається”. А Бурмило. “Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів…” А Книш: “Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо…” Швидше, Павлуш о! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
РОЗДІЛ XI
Трагедія в кукурудзі. І хто б, видумали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою – понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
– Слухай, здається, за нами якісь пацан и ув’язалися.
– Де? Хай їм всячина! – здивовано пробасив Бурмило.
– Та отам у кукурудзі.
– Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне “ой-йой-ой”, я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. “Більше не можу! Хай наступають!”
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані мого друга Яви.
А щоб побачити – й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу – суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
– Яво! – кричу я, нарешті, пошепки.
Ява враз підхопився.
– Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я – за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Йти ставало дедалі важче.
– Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться, – сказав Ява. – Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
– Що?! Що ти мелеш? – сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець. – Кукурудза – не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону…
Я подивився в небо.
“Чудасія, – подумав я. – Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі – й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!”
– Яво! – підхопивсь я. – Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
– Яво, – кажу, – я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю.
– А що, як ми зовсім не виберемося звідси? – тихо сказав я. – І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
– Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. Атак на ранок можем і повмирати, – сказав Ява.
– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
– Ні, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще співати.
– Нехай, – кажу, – хоч співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло…
Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. І раптом ми почули… пісню.
Три діди, три діди полюбили бабу.
А четвертий манюсінький причепився ззаду, – виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!
– Гей! Гей! – скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися…
І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушно закричали:
– Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
І здається, я навіть вигукнув оте ганебне “Рятуйте!” – я точно не пригадую. Пісня припинилася.
– Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! – проверещали й замовкли, чекаючи відповіді.
І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
– Гу-ук-ає хтось…
– А, пішли!
– Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я Бога не бачив!
Ми так і присіли.
Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
– Та пішли! – каже Книш. – То хтось балується.
– Нє, не балується. “Рятуйте” кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? – загукав Бурмило.
Ява глянув на мене і приклав палець до губів: “Цс!” Та було вже пізно.
– Тут! – писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.
Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила.
– Го-го! Дак це ви?! Голубчики! – розплився у єхидн о-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові. – Що я тобі сказав. І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п’яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
– Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
– Ех, ви… ш-шмаркачі! – нареготавшись, сказав Книш. – Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь.
І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.
1. Поясни, яка особливість побудови твору “Тореадори з Васюківки”. Чим він відрізняється від, скажімо, оповідання В. Винниченка “Федько – халамидник”?
2. Розкажи, хто такі Ява Рень і Павлуша Завгородній. Стисло перекажи, які пригоди з ними сталися на початку твору.
3. Перекажи стисло, яку розмову підслухали Ява і Павлуша. Які підозри в них виникли?
4. Розкажи близько до тексту, яка при года сталася з друзями в кукурудзі.
5. Які подіїу прочитаному уривку викликали в тебе сміх? Поясни чому.
6. Чи підтвердилися підозри Яви й Павлуш і про шпигунство Книша та Бурмила?
7. Оповідь у повісті ведеться від імені Павлуші. Чи відчуваєш ти, як до хлопців ставиться автор? Чому ти так думаєш? Відповідаючи, спирайся на текст твору.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1. Склади план до розділу XI.
2. Прочитай розділи XII, XV, XVI.
РОЗДІЛ XII
“Не зви мене більше – Ява, зви мене – Кукурузо!”
Ускочили ми в халепу. Це кілька днів усі в селі з нас сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
…Я пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку – він до мене якраз намірявся.
– Здоров, Павлушо! – серйозно-серйозно сказав він. – Я до тебе.
– Здоров, а я до тебе!
– Попрощатися йшов, – одвів убік очі Ява.
– Що, посилають кудись? – здивувавсь я.
– Та-а! – махнув рукою Ява. – Зовсім з дому тікаю.
– Куди?!
– На який-небудь безлюдний острів.
– Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
– Буває. То ти не знаєш.
– Як же ти втечеш?
– У плавні подамся. Скільки там островів…
– Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша.
– Не пропаду, – впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. – От жив же чоловік на безлюдному острові – і нічого. Не пропав.
– Що за книжка? – питаю.
– “Пригоди Робін зон а Крузо”. Читав?
– Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузе?
– Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка.
– Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
– Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я лише хочу, щоб ти мені трошки допоміг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти їй – свинство.
– І надовго ти збираєшся на той острів?
– Робін зон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев’ятнадцять днів, – зітхнувши, сказав Ява.
– Ого-го! – аж рота роззявив я. – Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
– Що ж поробиш, – знову зітхнув Ява.
– Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці?
Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав:
– Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору…
– Ахай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? – з відчаєм сказав я.
– Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикун а П’ятницю і удвох з ним жив. Так що…
– Виходить, я буду в тебе за дикуна, – уже веселіше сказав я. – Він, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
– Та Крузо, а не Кукурузо! Робін зон Крузо.
– То він був Крузо, а ти – Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім’я. Після вчорашнього…
– А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робін зон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена.
Так що запам’ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо.
РОЗДІЛ XV
Перший день на острові імені Переекзаменовки.
Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші
Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся – все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.
Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево – нічого не допоможе.
Робін зон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялись. Що ж, я гірший за нього? Я теж, як і він, на острові. Дна острові без щоденника не можна.
Ну, підряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобі не письменник. Вирішив я коротенько записувати тільки факти – погані й хороші. Провів у зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини – ліву й праву. У лівій зверху написав “Пригоди” (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалі у житті головне, заради цього я й на острів висадився, без пригод моє життя – не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху “Неприємності” (що ж поробиш, як трапляються).
Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті, написав. От що в мене вийшло.
Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик. Д неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.
Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен – без згуку, без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (мов уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима – чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані кіно; попід самим берегом звернув і зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять.
Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущів долинув плюскіт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привіз когось і втопив? Тепер моя черга. Я не міг більше сидіти на місці. Я схопився, ступив задерев’янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом – на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Крик жаху застряв у мене в горлі – не вирвався. Я сіпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю і…
Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує проте, що сталося тої ночі з Павлушею Завгороднім.
РОЗДІЛ XVI
Павлуша Завгородній знову розказує про те, що він робив у той день і в ту ніч
Я лежу і мені не спиться. Я думаю. За вікном темно – хоч в око стрель. На небі ні зірочки – хмарно.
Що робить там, на безлюдному острові, мій друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нікого. Догоріло вогнище, і з усіх боків насуваються чорні химерні тіні. А він один, ні з ким слово мовити, лише слухає, як стукає його серце.
Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.
Я беру ковдру і виходжу з хати. І одразу занурююсь у густу й навіть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелажу через паркан. Іду селом, наче лісом, – темінь і тиша. Аж ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно виблискує вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на ніс ковдру (чого я її взяв – сам не знаю) і вирушаю…
І тим неймовіри Ішим і фантастичним здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом – наче казковий велетень Гулівер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні та ще вночі. Риба і біля самого села прекрасно ловиться…
Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернутися і чим швидше гайнути назад. Але я стримався. Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім самотній. Я пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його – ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега – звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені – може й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно – одразу привернеш увагу того типа.
Ох як темно, які хащі! Нічого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так, як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. Наступної миті я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м’якому, здається, по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навтьоки. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено – човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався – чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам’ятавсь я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг – у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей і – туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга – це жахливо. Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене, і я заснув.
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Розкажи, яке важливе рішення прийняв Ява.
2. Знайди дві відмінності між Робінзоном Крузо і Робінзоном Кукурузо.
3. Зверни увагу, як про ту саму подію розповідали Ява і Павлуша. Що ж насправді з ними відбулося? Перекажи подію так, наче ти сторонній спостерігач.
4. Чи здогадуєшся ти, на кого наткнулися в темряві Ява й Павлуша? Що робив той персонаж на острові вночі? Вислови свої припущення.
5. Знайди утворі два підтвердження того, що Ява й Павлуша – вірні друзі.
6. Поясни, як ти ставишся до головних персонажів повісті. Свою відповідь обгрунтуй.
7. Розкажи, як до Яви й Павлуші ставиться автор. Чому ти робиш такий висновок?
8. Наведи докази того, що у творі є:
* несподівані повороти подій;
* мотив переслідування;
* ситуації припущення й розгадування.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Запиши продовження пригод Яви та Павлуші після пригоди на острові.
ЧАСТИНА ДРУГА,
Розказана знову-таки Павлушею Завгороднім
НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТОЇ КВАРТИРИ, або ЗЛОДІЇ ШУКАЮТЬ ПОТЕРПІЛОГО
РОЗДІЛ IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Бути на київському пляжі і не викупатись міг тільки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.
Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав: “От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло – легше рятувати…”
То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія – когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить – раз! – і будь здоров. І у “Вечірньому Києві” на другий день заголовок: “Юні герої з Васюківки”.
– З “Вечірнього Києва” якраз цікавилися вчора, – почув я раптом веселий голос. І здригнувся – ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.
– Все розпитували про роль царя, – вів далі кругловидий – Ні, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.
– Правильно, – підтримав “гачкуватий”. – Ніколи не можна розказувати зарані. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов’язання, а потім… пшик! – і нічого нема. Отож ні пуху ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями… Будинок я пам’ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
– Так, так! Тринадцята! Заходь обов’язково! Бувай! – весело усміхаючись, гукнув кругловидий.
Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:
– Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
– Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися. – І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу – шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.
– Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
– Де?
– Де? – аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Коли б при вас кричали “утонув! утонув!”, ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого-небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь…
– Ой! Треба ж годинник покласти! – зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Такий розпач мене охопив – хоч плач. Хорїший симпатичний чоловік дав мені годинника. “Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити”.
А я… друг називається! Забрав годинника і – фьюіть! – шукай вітра в полі…
– Яв о, виходить же, що я вкрав годинника, – сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
– Знаєш що, – сказав Ява. – Так ми артиста не знайдем.
– Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Так-от, сядем біля мосту і ждатимемо. Або ми його побачимо, або він нас. Аз пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?
П ішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я – з лівого. Сидимо. Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.
Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:
– Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що він царя грає.
Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! Отже молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (в Києві якихось п’ять-шість театрів) і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про утопленика і про все інше).
Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!
РОЗДІЛ XIV “Увага!.. Почали!.. Мотор!..”
Годинник знаходить свого хазяїна.
Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка
– Значить, так, старики! Картина, яку ми знімаємо… Вас запрошено взяти участь в одному з епізодів…
– Увага!.. Почали!.. Мотор!., – крикнув режисер.
– “Артем”… Двісті дев’яносто сьомий… Дубль перший… – крикнув юнак, дощечку під пахву і пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладці. Тоді Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! – жандарма в груди. Жандарм – беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здійнялися аж до неба – не те, що від мого весла! Мить – і вже з води стирчать тільки жандармові чоботи. А Артема й сліду не стало. Закипіла вода – тиць? – вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очі заліпило, з носа тече, звідусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на півтора метра. Ух ти! Здорово грає.
– Та радійте ж, радійте! – почулося враз одчайдушне режисерове.
– Зіпсували мені перший дубль. І жандармові треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
– “Артем”… Двісті дев’яносто сьомий… Дубль п’ятий…
– Стоп! У жандарма одклеївся один вус…
– “Артем”… Двісті дев’яносто сьомий… Дубль шостий…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
– Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!. – стараємся ми.
– Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! – задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він застигає, вирячивши очі.
– Що це?! На руці!
Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно посміхаюся. Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію…
– Го-годинник… – мимрю я.
– Що-о? Вбивця! Дети бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дублі. Ну! – якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав.
– Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйомка! – а тоді знову плаксиво до мене: – Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев’яніло всередині, я опустив голову і сказав:
– Не оддам!
– Га?! Що?! – не повірив своїм вухам режисер.
– Не оддам… Це не мій годинник… Він уже раз пропадав. А я його сьогодні хазяїнові оддати мушу.
– То що ж ти мені всю зйомку зіпсувати хочеш?!
– Якщо так – я краще не зніматимусь. Я на берег піду.
Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав:
– Ну, давай уже мені той нещасний годинник.
– Еге… Які бистрі! – кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.
– Не довіряєш? – усміхається жандарм.
Я мовчу. І раптом жандарм тихо так, тихо каже:
– А я тобі на пляжі довірив… Не побоявся…
Наче мене батогом по спині вперіщили – тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?
– Не впізнаєш? – усміхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви – він тільки плечима знизує: теж не впізнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:
– У-у… Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.
Бачу – всі кругом сміються: і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він – наш незнайомець з тринадцятої квартири.
Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:
– А чого ж ви такий… Казали: “Цар, цар”, а насправді – жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засміялися всі.
– Все правильно, – сказав жандарм-незнайомець. – Щодо царя – ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма – дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм годинником. Повірте, зовсім не хотів… Дуже я тоді поспішав… На репетицію… Мені Максим Валер1янович розказав про ваші переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну міліцію?.. Я ж туди спеціально забіг – попередив і адресу свою залишив…
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Де й коли відбуваються по дії у творі? Виразно прочитай підтвердження своїх висновків у повісті.
2. Розкажи, з ким Ява й Павлуша познайомилися на пляжі. Що їм стало відомо про цю людину?
3. Перед яким моральним вибором опинилися друзі, коли не знайшли на пляжі незнайомця?
4. Розкажи, за яких обставин хлопці повернули годинника його володарю.
5. Які риси характеру друзів проявляються під час пошуку “царя”?
6. Як, по-твоєму, до друзів ставиться автор? Відповідаючи, спирайся на текст твору.
7. Що ти дізнався/дізналася про Яву й Павлушу як про людей? За якими вчинками ти можеш судити про них?
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Прочитай уривок із розділу XIV від слів “Артем”… Двісті дев’яносто сьомий… Дубль перший… до кінця абзацу. “Переклади ” враження Павлуші від знімання фільму на літературну мову. Запиши розповідь про знімання фільму в зошит.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ,
Яку розказав уже Ява Рень
ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ НЕВІДОМИХ, або ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК. ПОСВАРИЛИСЯ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
РОЗДІЛІ
Як це все почалось…
Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаєте Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування гудзиків. Після випробування м Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде селом, всі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу.
Прегарна людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і в районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця. Рогачик з преміцної горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ах ти, Господи, чому в мене нема такої рогатки!
Гарна людина і Іван Васильович, – той самий, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підштаники на телевізійній антені.
Собаки також гавкають, а кури й гуси розлітаються врізнобіч, коли Іван Васильович іде селом.
Гарна людина Іван Васильович, нічого не скажеш.
Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями і може з’їсти їх цілу миску.
Іван же Васильович любить морозиво і якось вмаламурив за один раз вісім порцій.
У Павла Денисовича великі відстовбурчені вуха.
У Івана Васильовича зовсім навпаки, весь ніс і щоки у рудому ластовинні.
Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Іван Васильович стрекоче, як з кулемета, – думки ледве встигають за його словами, а інколи якась думка й не дожене, і летить слово з уст Івана Васильовича таким собі легким метеликом без жодного змісту.
Але обидва, і Павло Денисович, і Іван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, яку нас кажуть, теревенять усякі баналюки і подеколи, бува, наплетуть такого, що самі здивуються, замовкнуть і якусь мить дивляться один на одного, кліпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились і не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорівна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Іваном Васильовичем. “Прекрасні люди, – каже вона, – незрівнянні, неповторні! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тільки завдяки їм. Так вони мені життя вкорочують своєю поведінкою”.
А як приятелювали Павло Денисович з Іваном Васильовичем! Боже мій, Господи, як приятелювали! Так можуть приятелювати тільки великі люди, класики. Один без одного – ні кроку. Один без одного – ні за холодну воду.
І от ці прекрасні люди посварилися. Мало сказати посварилися – побили горшки. Та як! На дрібнюсінькі черепочки, що й не збереш, і не склеїш.
Це було настільки неймовірно, що, якби мені місяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович і Іван Васильович проходитимуть вулицею, не помічаючи один одного, мов незнайомі, я просто розсміявся б. Бо це аж ніяк не вкладалося в моїй голові. Але це так. Повірте мені на слово.
Тим більше, що Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович – це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким – гай-гай! – скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років. (Прекрасний письменник Гоголь, і повість його “Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” – блискуча повість, але далі писати “під Гоголя” я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далі писатиму вже, як умію. (Примітка Яви Реня).
Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже:
– А давай запишемося в гурток малювання.
– Нащо? – питаю я здивовано.
– Як – “нащо”? Малювати будемо. Цікаво ж.
– Може, – кажу, – й цікаво. Хто вміє. А нам чого?
– Ти ж збирався колись стати художником.
– Ну й що!
Дійсно, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів я вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з’ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Від тоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: “Скажи, якого це кольору?” І коли я неправильно кажу, сплескують у долоні: “Ти диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?”
Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак. І Павлуша, наче нічого не знає, таке мені каже. От же ж, чесне слово!.. Я зміряв його поглядом і спитав глузливо:
– А ти що – відчув у собі талант?
– До чого тут талант?.. Але чого не спробувати… – Павлуша одвернувся й почервонів. – Кажуть, що в мене щось… виходить…
– Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж, це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що він уній знайшов – ніяк не збагну. Як її нема – хлопець як хлопець. А варто їй з’явитися – враз міняється просто на очах. Починає крутитися, на місці не всидить. Сміється неприродним дурникуватим сміхом, кричить, усіх перебиває, нікому слова не дає сказати. І говорити починає так, ніби в нього вареник у роті – здушеним горловим басом. Мабуть, йому здається, що він дуже дорослий, мужній і принадний… Гидко дивитися! І через те, що з ним таке робиться, я її ще більше не терплю.
І, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художній гурток. Навіть староста гуртка. І вважає себе великим скульптором. Виліпила з пластиліну дві якихось фігурки і думає, ніби вже Бога за бороду вхопила. А коли була виставка робіт гуртківців, глядачі просто сміялися і, дивлячись на Гребенюччиного козака на коні, глузливо питали: “А хто то на собаці їде? Га?” (Це, до речі, я питав, але так воно й було – викапаний собака, а не кінь.)
Павлуша на уроці писав їй записочку і, мабуть, щось там таке підмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: “А ти знаєш, у тебе виходить. Ти відчуваєш форму і добре передаєш рух”. Ич, розумниця яка! Нахапалася від Анатолія Дмитровича слів і хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвішав і вірить. А вона бачить, що він лопух, і грається ним, як кицька мишею. І тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб він її портрети малював, як Анатолій Дмитрович.
Учитель малювання Анатолій Дмитрович був без пам’яті закоханий у нашу Галину Сидорівну. І постійно малював її портрети. Всі стіни у нього в хаті були завішані портретами Галини Сидорівни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолія Дмитровича. От і Гребенючка хоче, щоб Павлуша…
Я збирався йому все це розтлумачити і вже почав: “Ти гадаєш, що в тебе є талант…” – як тут, мов з-під землі, вигулькнула раптом Гребенючка.
– Не слухай його, Павлушо! – закричала вона. – Він просто заздрить тобі. Оту нього справді жодних здібностей нема. Йому лише різні фуліганські вибрики в голові. Він тільки й знає… А в тебе здібності… А в інфулігані на тебе погано впливає…
Тут я її перебив і сказав:
– От я тобі зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
– Від тебе тільки цього й можна чекати, фуліган!
– Мовчи! – сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, і тут Павлуша схопив мене за руку:
– Не чіпай!
– Що значить – не чіпай? Вона буде мені таке говорити, а я…
– Говори й ти Їй. Вона ж тебе не б’є.
– Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик і зробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
– Вона не мавпа, а людина! – басом сказав Павлуша.
– Ах, так! – скипів я. – То цілуйся з нею. Тьху! – Я вирвав свою руку, повернувся і пішов геть. І ще чув, як вона сказала:
– От і добре! Досить тобі під його дудку танцювати!
Що він на це відповів, я вже не чув.
РОЗДІЛ ХХІV
Хвороба. Сни і дійсність.
Чого вони всі такі хороші?
Я прохворів понад два тижні.
Вже потім Павлуша мені розказував, що коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу, і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку – було сорок і п’ять десятих. Я був без пам’яті і весь час повторював:
– Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!..
А хто “вона” – невідомо.
Я добре знав хто, але, звісно, нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
– Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, любий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно.
Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царя виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то жандармський метод, засуджений нашою педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав: “Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано! І мовчи мені, сатано, бо ще дам!”
А тут, бач, “синку”, “любий”…
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
– Синочку, любий! – кинулася до мене. – Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди так міряла
Температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих):
– Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! – Вона сунула мені під пахву термометр.
Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, у самих трусах – тільки прокинувся.
На обличчі його була розгублена усмішка.
– Ну як? Як?.. Го-го, бачу – видужуєш, козаче!
– Та цить! Розкричався! – гримнула мати. – Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув головує плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись, пошепки сказав:
– Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся – вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
– Ну, як там затоплені? – спитав я і сам не впізнав свого голосу, ледь чутний він був – наче з погреба.
– Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають ухати повертатися. Все гаразд.
– Жертв нема?
– Та слава Богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, по-простуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці… Акорови всі порятовані і добро…
– І все завдяки солдатам, дай Боже їм здоров’ячка! – встряла мати. – Якби не вони, хтозна, що б і було.
– Да, техніка тепер в армії могуча, – мовив дід.
– І кажуть, то ж ти їх привів, – мати ніжно поклала мені руку на чоло.
– Не знав я, що такого сина геройського маю,- наче з трибуни сказав тато.
– Та!..- Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
РОЗДІЛ XXVI
Знову троє невідомих. Ти мені друг?
“Нічого не розбереш…” – каже Павлуша
Поки мені було дуже зле, я не відчував, як минає час. Часу ніби не існувало.
А як мені трохи покращай о, отоді я відчув, що то за нудота хворіти. Я ніколи не думав, що годин и такі довгі, а день такий нескінченний. Раніше мені його завжди не вистачало. Не встигнеш, був а, що-небудь затіяти, започаткувати, як уже й вечір. А тепер до того вечора була ціла вічність. Вона без кінця й краю тяглася, витягуючи з мене жили. До того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тільки й жив на світі. Увечері приходив Павлуша. Правда, він забігав і вранці, і в обід, але то на кілька хвилин. А увечері він приходив години на дві, а то й на три і сидів доти, поки я не помічав, що він уже клює носом від утоми, і тоді я гнав його спати. Він дуже втомлювався, Павлуша. І не тільки він, усі втомлювалися. Все село працювало на вулиці Г агарі на, гуртом ліквідовуючи ту страшну руйнацію, яку наробила стихія за одну ніч. Відбудовували хати, розчищали подвір’я, заново будували знесені, потрощені повітки, хліви й комори, розкопували льохи. Нарівні з дорослими працювали й учні, починаючи з сьомого класу. Та й менші не сиділи склавши руки – кожен щось робив у міру своїх сил і можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю – і фрукти, і овочі… Добре, що хоч віджнивуватися до дощів устигли. Всі працювали з ранку до вечора. Всі. А я лежав собі паном – пив какао, їв гоголь-моголь і різні пундики смачні, що їх ночами пекла мені мати для зміцнення хворого організму. Пив, їв і читав собі різні пригодницькі книжки.
А хлопці трудилися і їли хліб з салом.
І я їм заздрив несамовито.
Я ненавидів какао, гоголь-моголь і смачні пундики.
Я проміняв би всі ці ласощі на шмат хліба з салом у перерві між роботою.
Мій дід завжди називав мене”цілосвітн є ледащо”. Але якби він знав, як мені, “цілосвітньому ледащові”, хотілося зараз працювати! Я б не відмовився від найбруднішої, найпротивнішої, найважчої роботи.
Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю.
І я зрозумів, чого люди бажають один одному здоров’я, чого кажуть, що здоров’я – всьому голова…
Як я страждав від своєї бездіяльності, ви собі навіть не уявляєте. Коли нікого не було в хаті, я заривався в подушку і просто вив, як той собака голодний…
І раптом почув, як щось стукнуло об підлогу.
Я підвів голову. На підлозі біля ліжка лежав камінець. До нього був прив’язаний червоною стрічкою якийсь папірчик. Я здивовано глянув, нахилився, підняв. Розв’язав стрічку, розгорнув папірчик. І аж дух мені перехопило – я одразу впізнав той самий почерк: чіткий, з нахил ом у лівий бік, і кожна буквочка окремо… Від хвилювання ті буквочки застрибали в мене перед очима, і минуло кілька секунд, поки я зміг прочитати написане.
“Дорогий друже!
Нам усе відомо, що сталося з тобою за останній час. Ми задоволені твоєю поведінкою. Ти поводився, як справжній воїн. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобі. Тепер ми ще більше впевнені, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобі, ти виконаєш з честю.
Стихійне лико і метеорологічні умови унеможливлюють проведення призначеної операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не до ведеться шукати іншої кандидатури. Призначена операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал – білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з’явиться прапорець, – треба прибути до доту у Вовчому лісі рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції.
Бажаємо най скорішого видужання.
Г. П. Г.”.
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударів двісті на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невідомих!
Якраз сьогодні я згадував про них. Не те, що я забув. Ні. Просто події тої страшної ночі, а потім моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили інтерес, і все воно згадувалося так, ніби то було не зі мною, а десь читане чи бачене у кіно.
І дедалі частіше я думав, що, мабуть, усе щось несерйозне, чийсь жарт, тільки незрозуміло чий і для чого.
Вже кілька разів я вирішував поговорити, нарешті, про всю історію з Павлушею, але щоразу в останню мить щось заважало: або Павлуша піднімався, щоб іти, або хтось заходив у хату, або в самого миготіла думка: “А що, як це справді військова таємниця?” І момент минав, і я так і не говорив. До того жмене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двічі намагався вивідати, куди це він їхав тоді “глеканкою” на велосипеді, але він од відповіді ухилявся. Перший раз він якось ловко звернув розмову на інше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як він виїхав увечері з села і гайнув у бік лісу, він невинно закліпав очима: “Щось не пам’ятаю. Може, в Дідівщину… Не пам’ятаю…” – і так він це щиро безпосередньо сказав, що якби я сам не бачив його тоді на власні очі, то повірив би. І от…
“Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу”.
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але… як же я знатиму, коли з ‘явиться пpaпорець на щогл і, якщо я лежу?
Ні, я мушу поговорити сьогодні з Павлушею. Врешті друг він мені чи недруг?
– Павлушо, – я пильно глянув йому в очі,- ти мені друг, скажи чесно?
– Ти що? Друг, звичайно.
– Скажи, а ти міг би… сісти разом зі мною в тюрму?
– Тю! – він розгублено усміхнувся. – Ти що – сільмаг обікрав?
– Ні, без жартів скажи – міг би?
Він насупив брови.
– Міг би… Ти ж знаєш.
– Ну, тоді на, читай,- і я простягнув йому листа.
Поки він читав, я не зводив з нього очей.
Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:
– Так… “Г. П. Г.”. І тобі… Нічого не розумію…
– А тобі, виходить, теж? І мовчав…
Павлуша винувато знизав плечима:
– Ну, коли б же я міг сказати? Раніше – сам знаєш… А потім ти захворів, хвилюватися не можна, так що…
– Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! – Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий приплив сил, енергії і бадьорості.
– Ну що… Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився. “Павлуша,- питає, – Завгородній?” І простягає конверт. І як газоне – тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах – обличчя не розгледиш.
– Точно!
– Ну, розгорнув я листа. “Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий ліс до доту… в амбразурі інструкція”.
Ілюстрація Євгена Семенова
– В розколині над амбразурою.
– Точно.
– Ао: котрій годині?
– О двадцятій нуль-нуль.
– А мені о дев’ятнадцятій.
– Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був?
– Аякже. Тільки давай спершу ти.
– Ну, під’їхав я до доту, тільки туди, а мене – за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. “Куди, – каже, – знову лізеш. Зовсім здурів, чи що?” Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він “знову” каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: ” Прийди”, – і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. “Ах так,- на повний голос крикнув. – Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Якщо так!” І тут із кущів голос: “Правильно!” Ну, думаю, якщо так – бувайте здоровенькі! – сів на велосипед і поїхав…
– І що – і все? Більше нічого не було?
– Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом – а там… лист. Знову Г. П. Г.- “Операція переноситься… не хвилюйся… стеж за щоглою біля школи… Коли з’явиться білий прапорець – приходь того дня у Вовчий ліс до доту…”
– І знову о двадцятій нуль-нуль?
– Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школ і, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з’явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку, і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка – муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
– Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть… Це не штука.
– Ну, а в тебе ж що?
– Ну, а в мене…- І я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про “екскурсію” до військових таборів, і про розмову по телефону.
– Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? – спитав Павлуша, коли я закінчив.
– Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов’язане з військовою справою. Я вже думав: може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака.
– Хтозна, може…- насупив брови Павлуша. – А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час?
– Хіба я знаю…- знизав я плечима. – Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів так само завжди дублери, і, певне, в таких справах…
– Могло буть, – зітхнув Павлуша.- Виходить, ти основний, а я дублер.
– Чого це!
– Ну, тобі ж на годину раніше призначають.
– Ну й що! Це нічого не означає. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! – переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і нешляхетно, і нескромно. А Павлуша ж, пам’ятаєте, казав, що я люблю скромність…
– А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! – сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не втраплю!
Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваюся краще. Значно. Оті сила в руках з’явилася. Можу вже підтягтися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд…
– А ти кому-небудь казав про все це?
– Звичайно, ні.
– І їй не говорив? – Я не хоті в називати її імені, але Павлуша зрозумів.
– Та ти що?! – він почервонів.
І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші не казав про того чолов’ягу.
– Слухай, – і тут же почав розповідати. Коли я закінчив, він тільки плечима здвигнув:
– Казна-що робиться у нас тут. Нічого не розбереш…
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Від чийого імені ведеться оповідь у третій книжці трилогії? А хто розповідав про пригоди в перш их двох повістях?
2. Розкажи, що нового ти дізнався/дізналася з цих розділів про Яву та Павлушу.
3. Поясни, яке враження має справити на читача називання хлопчиків по імені та по батькові.
4. Проаналізуй, по-серйозному чи з насмішкою розповідається про Яву та Павлушу на початку І розділу. Чому ти так думаєш?
5. Розкажи, що стало приводом для сварки вірних друзів.
6. Стисло перекажи епізоди повісті, які ілюструють вірну дружбу Яви і Павлуші.
7. Доведи, що трилогія “Тореадори з Васюківки” В. Нестайка – пригодницька повість.
8. Проаналізуй, які важливі питання порушує автор у трилогії (на прикладі прочитаних розділів).
9. Передбач, як можуть, на твою думку, розвиватися у творі події. Прочитай на дозвіллі наст/пні розділи й порівняй текст твору зі своїми припущеннями.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
За пам’яткою нас. 236 охарактеризуй Яву або Павлушу (на вибір).
ТИ – ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
Напиши листа Яві та Павлуші, у якому повідом про якусь таємницю й попроси її розплутати. Не забудь указати на деталі, які допоможуть розслідувати події. Вклади листа в конверт і підпиши його. У класі обміняйся конвертом з однокласником/однокласницею і напиши пригодницький твір за пропонованими в листі деталями.
ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ
Нині дуже популярні комікси – книжки-картинки, у яких авторського тексту небагато, а подію зображують малюнком. Обери один-два розділи з твору “Тореадори з Васюківки” та створи на їх основі книжку-картинку. Не забувай свої малюнки супроводжувати най влучнішими уривками з повісті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)