ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ – Всеволод Нестайко (1930) – ПРИКМЕТИ ВЕСНИ
( Скорочено)
Частина перша, розділ І
МЕТРО ПІЛ СВИНАРНИКОМ.
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ. СОБАКЕВИЧ
– От знайдибіда1, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же!
Бо такого втру маку2 – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду! – Ще жалібніше повторює мій друг, – ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки3 Ану вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста4, як географічна карта.
– У-у, скотиняка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція “Клуня” – станція “Крива груша”. Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав5 дід. Ну і…
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха6. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна… Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
1 Знайдибіда – неслухняний хлопець. 2 Втерти маку – покарати. 3 Вишкварки – тут: хлопці. 4 Плямистий – вкритий плямами. 5 Причовгати – прийти. 6 Нам’яти вуха – покарати.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес – Великі Зондські.
Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля7 мале, хотіло сказати: “Я – Ваня”, а вийшло “Ява”, чи то “Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте “Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна8.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!
Городські мисливці, що “Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.
“Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів9.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надава10. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – Вона букву “р” не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив11. Загааа чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза12 – тільки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
7 Пискля – мале; тут: пискливе. 8 Інтересний – цікавий. 9 Кукурудзовбд – той, хто вирощує кукурудзу. 10 Плескачів надавати – побити. 11 Опозогити – від рос.: опозорити – зганьбити.,2 Дати дриза – утікти.
– З фантазією, – підтакував я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: “Ондо, – каже, – Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні13”.
– Чув. Точно.
– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки14 заради нашої слави. Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало15 і випустили в клубі під час лекції на тему “Виховання дітей у сім’ї”. Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків
– Га? – не відразу второпав я.
– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися “Тореадор”?
– Ага… То й що?
– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом16, перед ним танцює.
– Так-так-так…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.
– Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я усміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі…
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався17 – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
13 Буцегарня – тюрма. 14 Штуки-викаблуки – витівки. 15 Пугутькало – сова. 16 Гинджал – кинджал.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике і крутороге.
– Коров’яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
– Хтозна, може, й так.
– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить “психічна”! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком18 у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
17 Видряпатися – тут: вилізти. 18 Затопити кулаком – ударити.
Мені вже остогидло19 битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні “баналюки”20, аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе “Кармен”, яку багато разів чули по радіо.
Торе гадор, смеле ге-е в бой, торе гадор, торе гадор…
Тим ждет тебя га любовь, там ждет тебя га га любовь.
Ми співали і не знали, що нас жде. Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. Погода – саме підходяща для бою биків. Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.
Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув21 і щосили хльоснув22 її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
19 Остогиднути – набриднути. 20 “Баналюки” – вигадки, байки. 21 Верескнути – скрикнути. 22 Хльоснути – ударити.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
– Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови цотихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках, – здавалось, що Цюця, Гава і Рева от – от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схотів Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
– Му-у!
У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: “Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене”.
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
– Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню23. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали…
Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим “метром”. Але довго журитися ми не вміємо.
– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо… підводного човна.
23 Калабаня – калюжа, болото.
– Давай, – не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: – Аз чого?
– Із старої плоскодонки24. Отої, що біля верби… напівзатоплена.
– А як?
– Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
– А двигун?
– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
– А дихать?
– Через перископ.
– А на поверхню як випливати?
– Баласт викинем і випливемо.
– А як водою заллє і затопить?
– Ти що плавати не вмієш? От іще! “Як? Як?” Дулю з маком з тобою зробиш!
– Сам ти дуля з маком! Який розумний!
– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого – сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий25 колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: “Го!” Я люблю гокати у колодязь: таке “го” виходить – аж у вухах лящить. Такого “го” ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не “го”. От – і зараз…
– Го!..
– Го!
– Го!
Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі. І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімлення. Я нашорошив вуха.
– Яво! – кажу. – Там хтось є.
– Бреши!
– Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімлення. Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.
– Точно, – сказав я.
– Так що? – сказав Ява.
– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
– Значить, так, – сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
– За що! Хіба я тебе так вдержу?
– Ти й справді слабак. Не вдержиш.
– То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий26.
24 Плоскодонка – вид човна. 25 Набокуватий – похилий. 26 Могучий – сильний.
– Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І… і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
– А де взять вірьовку?
– А ондо припиначка.
– Так на ній же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
– Коза так погуляє, ніде не дінеться.
– Ну що ж – давай!
Мме-е-е! – радісно проспівала одв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса – переваги на короткому плечі журавля.
– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява. Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: “Стопі Харош!”
Я кинувся до зрубу:
– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув і кинувся назад до припинавши. Вчепився обома руками й почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
– Яво! – кричу у відчаї. – Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився27′ за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил – от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, – із колодязя, мов булька з носа, повільно з’явилася Явина голова.
Перший на землю ступив “товариш Собакевич” – кудлате, капловухе28 руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя – не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали – від здоровеннецько-го діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
27 Загонитися – зачепитися. 28 Капловухий – клаповухий, який має великі, відстовбурчені вуха.
– От хотів би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипів Ява. – Ноги б повисмикував!
– Якийсь фашист хотів позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач, який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – не викликало вже ніякого сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті…
Що? Коли? Чому? Як?
I. Які імена мають головні герої повісті? 2. Чому лаявся дід? 3. Яку “благородну ідею” мріяли втілити Павлуша і Ява? 4. Чому план створення метро залишився не втіленим? 5. Чому Павлуша вважав всю Явину сім’ю “інтересною”? 6. Які “штуки – закаблуки” вигадували хлопці заради своєї слави? 7. Чому хлопці не одразу обрали “кандидатуру” на бика? 8. Що стало причиною бійки хлопців? 9. Яким був матадорський реманент? 10. Чому Павлуша назвав Контрибуцію дровинякою?
II. Як хлопці опинилися посеред калабані? 12. Яка нова ідея з’явилася у Яви? 13. Як хлопці планували переробити плоскодонку на підводного човна? 14. Що стало на заваді хлопцям?
Вправи і завдання
I. Складіть план до розділу І.
II. Поясніть значення виразів: бути в повній бойовій готовності; матадорський реманент; не приймати його; підлеслива посмішка; він почав бігати, по-моєму, ще в небі.
III. Перекладіть рідною мовою: І. А Контрибуція – хоч би що… 2. У найглибшому місці нам було по шию. 3. Ми втратили пильність.
4. Так і заклякли ми, присівши, мов курчатко перед шулікою. 5. Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті.
IV. Доберіть з тексту означення та порівняння до слів: льоха, Ява, Контрибуція, дід, цуценя.
V. Знайдіть у тексті слова, вжиті у переносному значенні, що створюють гумористичний тон розповіді.
Розділ II
ВЕРМАХТ!.. ДВАДЦЯТЬ ЗАЛІЗНИХ!..”
– Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни29! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися30 за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
– Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу. Чого вискочив, як Пилип з конопель31 ?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. І за звичкою штовхнув Яву – підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив32 через розстебнений комір голову і на весь клас: “Гав!” У класі – регіт.
І Галина Сидорівна, звичайно, образилась – кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорівна, і дуже любить нас виховувати.
– Нічого, переживем, – сказав Ява. – Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодіикува то33 озирнувся – цуп! – і дзвоник уже в мене під сорочкою.
– Хай учаться, як такі розумні! – підморгнув Яві. – Не треба їм перерви. Обійдуться.
– Молодчинка! – похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху – то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми – хаміль-хаміль – і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сараю. Темно тут, затишно – надійне місце.
– Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться! Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник – основна річ, – сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало34.
29 Зривщики дисципліни – порушники дисципліни. 30 Потеліжитися – піти. 31 Вискочити, як Пилип з конопель” – з’явитися зненацька, несподівано. 32 Вистромити – висунути. 33 Злодійкувато – як злодій.
– Це ти красиво придумав! Молодчинка! – мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро35, що то не він придумав, – він звик усе сам придумувати).
– Знаєш що! – стрепенувся він раптом. – Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
– Здорово! – сказав я. Хоч і не второпає36, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
– У тебе нема якоїсь шворки37 абощо? – спитав Ява. Кинувсь я по кишенях:
– Нема.
– От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок38.
– Огаке… А штани?
– Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба…
Позаяк я був сьогодні “молодчинка”, відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
– Здорово! От здорово ми придумали! – повторював він.
І раптом… Раптом за стіною сараю ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просію він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сараю, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали уривки розмови):
Бурмило: Воно-то, конешно, так… Але…
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
Бурмило: Ги-ги!
Книш: …Вермахт щедрий…
Бурмило: А що ж, конешно…
Книш: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р-раз-і нєту! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, мабуть, Книш і Бурмило випивають.
Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
Бурмило: Сам не можеш?
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав39 ми не розібрали ані слова.
34 Калатало – тут: дзвоник. 35 Прикро – шкода, жаль. 36 Не второпати – не зрозуміти. 37 Шворка – мотузок. 38 Пасок – ремінець. 39 Прохарамаркати – тут (авт.): невиразно проговорити.
Книш (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент40 а ти!.. Це ж так удачно41, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував42.
Книш: Тільки ж – нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо як довідаються…
Бурмило: Щоб я Бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло…
Книш: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сараю.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
– Га?! – роззявив рота я.
– Га?! – роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий43 голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємничою розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами інколи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав-заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинника, виглядали вчителі. На ганку з’явилася Галина Сидорівна.
– Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! – загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним – одбирати дзвоник. Собакевич – навтіки. І куди ж ви думаєте – до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули44 назад, у гущавину, до сараю. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я – на трьох, як собача з перебитою лапою, – мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сараю – далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що
Ж, він був не винен – в кого ж йому шукати захисту, як не в нас – своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися45 і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
– Ага! – переможно вигукнула вона, – От хто це все влаштував46!
З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
– Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
40 Хапати момент – використовувати момент. 41 Удачно – вдало, вигідно, зручно. 42 Завербувати – тут: переконати. 43 Заливистий – тут: дзвінкий. 44 Чкурнути – утекти. 45 Розчахнутися – розійтися, розкритися. 46 Влаштувати – зробити.
Що? Коли? Чому? Як?
1. Чому вчителька наказала хлопцям вийти з класу? 2. Що зробили хлопці після – того, як поцупили шкільного дзвоника? 3. Про що розмовляли Бурмило і Книш за стіною сараю? 4. Як повів себе Собакевич? 5. Чому хлопці не поїхали на екскурсію до Києва?
I. Поясніть значення виразів: 1. Галина Сидорівна вся аж кипіла.
2. Собакевич… розумів, що підвів нас. 3. Без дзвоника вони як без рук.
4. Баба Маруся… вдарила руками об поли. 5. Говорить, мов сікачем рубає.
II. Перекладіть рідною мовою: вся аж кипіла; докірливо сказати; любить виховувати; лишити напризволяще; радість теплом розлила ся в грудях; забралися в самісіньку гущу; йому було трохи прикро.
III. Доберіть з тексту означення до слів: Галина Сидорівна, дзвоник, баба Маруся, голос.
IV. Знайдіть у тексті фразеологізми, поясніть їх значення.
V. Замініть вигуки повнозначними словами: “Гав” – загавкав; “Хаміль-хаміль” – …; “Цуп!” – …; “Хи-хи” – …; “Га?” – …; “Отаке…” – …; “Ги-ги!” – … .
Розділ III
ПРИГОДИ Б КИЄВІ. НАШІ ПІДОЗРИ ДЕДАЛІ ЗРОСТАЮТЬ.
СТАРШИНА ПАЛЯНИЧКО
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак – цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.
Ми стоїмо біля ганку похнюплені47, набурмосені48. І як тільки з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
– Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне, – гундосить49 Ява.
47 Похнюплений – засмучений. 48 Набурмосений – те саме, що невеселий. 49 Гундосита – невиразно говорити.
– Ми більше не будемо… Чесне слово, – гундошу я. Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
– Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо – їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
– Педагогічно! – вигукнув я. – Ми ж сказали, що більше не будемо.
– Ну да, педагогічно! – підхоплює Ява. – Навіть дуже педагогічно! Макаренко50 обов’язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
– Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду51. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). “Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?” – думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
“Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Раз – і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому”.
Раптом Ява смикає мене за рукав: “Гайда! Швидше!” – і кидається до машини. Я – за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці але до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
– Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все – таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой “язичок” у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
“Раз – і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!” – билося в моїй голові в такт ударам.
Потилицею об стілець – лобом об дно кузова…
Потилицею об стілець – лобом об дно кузова…
“Раз – і нєту!..
50 Макаренко – відомий педагог-вихователь. 51 Передавати куті меду – перебільшувати.
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!..”
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі – бо ж тим далі від’їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, – ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
Знов зозулі чути голос в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі.
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки – гух! гух! гух! – пісня сама виривається з грудей.
В хорі вирізнявся дзвінкий, соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї, бо вважають, що вона дуже гарна, “ну прямо красуня”…
Всюди буйно квітне черемшина.
Мов до шлюбу вбралася калина…
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою (“А, все одно не почують у такому хорі!”) затягли на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом… Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з’ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього… І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде ге-е дівчина, жде-ге-е…
І сердите вчительчине: “Ану, вилазьте!” – було для нас як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані, вилізли ми з-під стільців.
– Ех ви! – презирливо сказала Галина Сидорівна. – Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви “зайцями”, обдуривши мене… Як… як шпигуни якісь. Фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усереді – ні попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які… Ех!
– Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, – сказав Бурмило.
“Подаруночок від німців… Якість бронебійна!..”
Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
– Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, – сказала Галина Сидорівна. – Я не зроблю цього тільки тому, що ми від’їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте – весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі52 – колектив дивився на нас весело й усміхнено. У колективу був гарний настрій. Колектив хотів співати. Ми опустили голови і сказали:
– Ми більше не будемо…
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високі гори-и…
Ми з Явою намагалися перекричати всіх – так старалися.
Довго ми їхали – геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Двічі зупинялися їсти.
Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік – високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться53 – Лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вежа, і громадятьс54, налізаючи один на одного, будинки – великі, багатоповерхові… Київ! Приїхали.
Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки – від усіх міст, які я бачив.
Столиця!
– Значить, так, – говорить Галина Сидорівна. – Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
– Гурря-а-а! – закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п’ятому “Б” тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
А тепер усі враз збуджено загомоніли: “метро”, “метра”, “метром”, “на метрі”…
Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов’язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь-які жертви. Але… невже ми не побачимо метро через них?
52 Звести очі – піднести очі. 53 Купчитися – збиратися в купу. 54 Громадитися – збиратися один до одного.
Та коли ми під’їхали до Палацу піонерів, злізли з машини і Галина Сидорівна засокориш55 гуртуючи нас навколо себе: “Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!” – Книш, підійшовши до неї, сказав:
– Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з’їздить. Краму купить деякого…
Я пхнув Яву ліктем під бік – порядок!
Гусячим табунцем почалапали ми вулицею.
І от – метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція, мов театр.
Та найголовніше – ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба молена сказати – сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки – ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дригнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть – і все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню56 ховає. Або на ту гору, з якої взимку на санчатах з’їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки – зирк! – нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: ”Граждане пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!..”
Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд.
“Наступна станція – Хрещатик!” – буркотнув хтось по радіо. Двері – клац.
Гур-гур – поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі – до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам’ятатися – стоп! Двері розчинилися – станція “Хрещатик”. Ми у двері – шмиг! Двері за нами – клац! І наші всі тільки мелькнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично57 – не то що в поїзді або на пароплаві.
І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися58 вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо у магазин “Динамо”. Ми – за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Підійшли Книш і Бурмило до прилавка. Тупцяються59 нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
55 Сокоріти – говорити швидко, жваво.56 Сушня – висушені фрукті. 57 Блискавично – швидко. 58 Вихопитися – тут: вийти. 59 Тупцятися – переступати з ноги на ногу.
– Давай, – підштовхує Книш ліктем Бурмила.
– Ти давай, – смикнув плечем Бурмило.
– Ні – ти! На тебе ж купляти, – наполягає Книш.
– От, їй-богу! Яка різниця! – знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: – Дайте мені, пожалуста, оте-го.
– Що? – не зрозуміла продавщиця.
Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки:
– Та оте-го… ну… з жаб’ячими ногами.
– A-а! Для підводного плавання, – усміхнулася продавщиця. Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
У нас з Явою очі зробилися, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило приміряв маску, мацав60 ласти, Книш уже вибив у касі чек.
– Загорніть!
І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля61 для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу йти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина62, якою він був зв’язаний, враз лопнула і… Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися геть.
– Держіть! Ловіть! Хулігани! – залунало нам услід. Добре, що на Хрещатику людей – як на стадіоні під час футболу. Ми – раз-раз! – між ними. Потім мене Ява за рукав – сіп!
– Чш! Не біжи! Вроді ми – це не ми! Правильно. Коли за тобою женуться, бігти – останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть: “Не бачив, тут такий не пробігав?” І ти спокійно можеш сказати: “Бачив. Отуди побіг”.
60 Мацати – торкати. 61 Причандалля – тут: речі. 62 Шпагатика – тонкий мотузок.
Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули63 в метро.
Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов’язково пішли на метро.
По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіотьоті. Вискочили на станцію: зирк-зирк!
– Оно! – вигукнув Ява. І справді – у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів “спінджак”64. Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим’ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. “А де ж це Книш, що його не видно? – подумав я. – Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять”.
Враз у вагоні стало біло – поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція “Дніпро”.
Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Але гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий “спінджак” обернувся – ніякий то був не Бурмило, а якийсь незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
– Прогавили! – розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити. Стрілою шугонуло65 метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси… А під мостом по Дніпру “Метеори”, “Ракети” на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту здоровеннецькі фігури – дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє66, і тітка – голубів підкида. Пейзаж – прямо тобі з науково-фантастичного фільму.
– Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми… – сказав Ява.
– Ну да?! – недовірливо вигукнув я.
– А що ж! Кіно “Акваланги на дні” пам’ятаєш?
Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все-таки…
– Та ні, – сказав я, – навряд.
– А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
Тут я нічого не міг сказати. Дійсно, з тим аквалангом було пов’язане
Щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
– І що ж ото воно за двадцять залізних… про які вони говорили? “Якість бронебійна…” – задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
– Зброя?.. Вибухівка?.. – примружився на мене Ява. – І який же тут зв’язок – акваланг… двадцять залізних?
63 Шмигонути – тут: заскочити, швидко забігти. 64 “Спінджак” – піджак. 65 Шугонути – швидко поїхати. 66 Швирголяти – тут: кидати.
І раптом – наче блискавка спалахнула в голові.
– Стривай! – кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. – Тато колись читав у журналі. Розказував… Десь у Чехо-Словаччині в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи… списки воєнних злочинців. І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.
– Точно! Це воно! Ух ти-и! – загорівся Ява. – Ну да ж, “двадцять залізних”, і “вермахт”, і акваланг, і…
Він не договорив, бо в цей час з репродуктора67 гучно, на всю станцію, залунало:
– Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції “Дніпро”!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися. І ми враз зробилися маленькі-маленькі і наче голі, і вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
– Не бійсь, – отямився нарешті Ява. – То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подріботіл68 до виходу.
Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших – і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
– Стоп! – руку підняв. – 3 Васюківки? Рень і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
От тобі й “не бійсь!”. Попалися! За хуліганську нашу поведінку у “Динамо”, за оті вудлища проклятущі! Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися – от-от на підлогу сяду.
– Ну пішли, чого ж ви, – обернувся міліціонер. – На руках мені вас нести, чи що!
Ледве я з місця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось – стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: “Міліція”. І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: “Сідайте”, а сам – біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:
– Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
Ми так і обімліли. Ну все! “Куди треба”. У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: “Ми більше не будемо, одпустіть”, а ми – ані слова. Горді ми!
Один до одного попритулялись, їдемо і крізь загратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транснарантами. Свято ж післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні.
67 Репродуктор – радіо. 68 Подріботіти – тут: швидко піти невеликими (дрібними) кроками.
А ми… у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало – хоч плач.
– Ах ви! – не витримав Ява. – Не тих ви взяли, кого треба!
– Тобто? – обернувся старшина.
– От вам і “тобто”! – закопилив губу69 Ява. – Може, ми за справжніми шпигунами стежили…
– Ну?! – ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
– От вам і “ну”. Може, вони тільки що акваланг купили… для підводного плавання…
– Ого!
– От вам і “ого”! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
– Ясно! “Акваланги на дні”? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
– З нашого села.
– Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
– Як же прізвища шпигунів ваших? Га? – усміхаючись, повторив старшина. – Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
– Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, – сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. “Праворуч церква, а прямо – великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма? Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:
– Оце, хлопці, історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
“Так он воно що! – радісно попідстрибували наші герої. – Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко? А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!”
– І не переживайте, хлопці, – заспокоїв нас хороший чоловік. – Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
– Не тре…
– Не ка… – одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засміють. І нащо Ява сказав!
Він… по… пожартував, – зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
– Умгу! – похнюпившись, підтвердив Ява.
– Ми просто хотіли… хотіли… – я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
– У Дніпрі скупатися, – підхопив Ява. – Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте…
– Знаю, – усміхнувся старшина. – Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі… Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
69 Закопилити губу образитися.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено – наче велетенські “класи”.
– Оце, – каже старшина, – найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини – ми навіть очам не повірили – здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці – копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки. Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п’ять гармат.
– Що то? – осмілівши, спитав я.
– Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, – пояснив міліціонер.
– А ви той… ви теж визволяли? – спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
– Визволяв, хлопці. Що було, те було, – просто відповів старшина. – Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який – старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат! Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого – все шматки якісь, уламки, череп’я70 бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки – рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
Третій поверх. Велика Вітчизняна війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї – повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби. А он особисті речі славного розвідника Кузнецова, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне, таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто… Ми ж, може, зараз найсправжні – сінькі розвідники (хоч би як ви, товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он… назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
– Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
– Загубилися, – кається Ява.
70 Череп’я – черепки.
– Заблудилися… – каюсь я.
– Загубилися-заблудилися! Двадцять дев’ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився… Мучителі! Мене параліч розіб’є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
– Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть, – говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
– Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! – враз почервонівши, говорить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
– Нема за що. Це наш обов’язок.
– Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибі велике! Не знаю, що б я робила.
І, говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього, то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м’яким голосом – зовсім не таким, як з нами.
– Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться, – говорить старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
– Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… – наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві. Потім ми всі виходимо з музею і йдемо на Володимирську гірку. І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми йдемо у Палац піонерів. (Ух, здорово! Оце палац! Казка!) І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми сідаємо на машину (Книш і Бурмило вже давно тут і поводяться дуже спокійно – мов звичайнісінькі собі люди) і рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка і стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорівна довго махає йому хусточкою, навіть тоді, коли його вже не видно.
І знову сама собою завелася пісня:
Ось і вечір, вівці біля броду
З Черемоша п’ють холодну воду.
У садочку вівчаря стрічає
Дівчинонька, що його кохає.
Ми з Явою лукаво перезираємось і тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрічає Дівчинонька, що його кохає.
І так нам весело, що ми аж лягаємо. Але Галина Сидорівна нічого не чує і не бачить – співає, заливається… Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
Що? Коли? Чому? Як?
1. Чому біля школи стояли галас і метушня? 2. Який настрій був у Павлуші та Яви? 3. Що сказала вчителька на вибачення хлопців? 4. Як хлопці вирішили перехитрити вчительку? 5. Що видало хлопців? 6. Які враження викликало у хлопців метро?
7. За чим прийшли у магазин Бурмило і Книш? 8. Чому хлопців зупинив вусатий міліціонер? 9. Як почували себе “шерлоки холмси”? 10. Що сподобалося хлопцям у музеї? 11. Як зустріла хлопців Галина Сидорівна? 12. Чим закінчилася екскурсія до Києва?
Вправи і завдання
I. Доберіть до висловів відповідники рідною мовою: 1. Треба кувати, доки гаряче. 2. Передати куті меду. 3. Як грім з ясного неба. 4. Закопилити губу. 5. Аж очі розбігалися.
II. Визначте, від яких слів утворилися слова: широчезний, величезна, здоровеннецький, отакенний, самісінький, тоненький, машини легковички, проклятущі, справжнісінький.
Зразок: довжелезний – від довгий.
III. Знайдіть у тексті порівняння, поясніть їх роль у зображенні подій, описі чи портреті.
IV. Поставте слово, подане у дужках, у потрібній формі: 1. На машині попід (кабіна) вже сидять найнетерплячіші. 2. І в (голова моя) знову лунають загадкові таємничі слова. 3. А дівчатка в захопленні дивляться на (вона) … 4. Лавра, а за (вона) стирчить у небо телевізійна вежа.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)