THE RAVEN (CONTINUED) – ДОДАТОК ДО УРОКУ

<…>

“Prophet!” said I, “thing of evil! – prophet still, if bird or devil!

By that Heaven that bends above us – by that God we both adore –

Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn,

It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore –

Clasp a rare and radiant maiden whom the angels name Lenore”.

Quoth the Raven “Nevermore”.

<…>

“Be that word our sign of parting, bird or fiend!” I shrieked, upstarting –

“Get thee back into the tempest and the Night’s Plutonian shore!

Leave no black plume as a token of that lie thy soul hath spoken!

Leave my loneliness unbroken! – quit the bust above my door!

Take thy beak from out my heart, and take thy form from off my door!”

Quoth the Raven “Nevermore”.

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting

On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;

And his eyes have all the seeming of a demon’s that is dreaming,

And the lamp-light o’er him streaming throws his shadow on the floor;

And my soul from out that shadow that lies floating on the floor

Shall be lifted – nevermore!

<…>

Edgar Allan Poe

КРУК

<…>

“Пророк!” – сказав я, “справа зла! – Пророк все одно, якщо птах чи диявол!

Тим небесам, що згинаються над нами, тим Божим, кого ми обоє обожнюємо,

Скажи цю душу з печалістю, що наповнена, якщо в далекому Айдені

Вона застебне святої дівиці, яку ангели називають Леноре –

Застебніть рідкісну і променисту діву, яку ангели називають Леноре”.

Quoth the Raven “Nevermore”.

<…>

“Будь це словом нашим знаком розставання, птаха чи жерця!” – я кричав, піднявшись –

“Поверніться в бурю і на Плутонічний берег Ніч!

Не залишайте чорного струсу, як знак того, що брехала твоя душа!

Залиште мою самотність незламною! – киньте бюст над моїми дверима!

Візьми дзьоб свій з серця мого і візьми свою форму від моєї двері!”

Quoth the Raven “Nevermore”.

І Ворог, ніколи не плаваючи, все ще сидить, все ще сидить

На бліді бюст Паллади над моїми камерними дверцятами;

І очі його мають все, що здається демоном, який мріє,

І вогонь світла, потік його, кидає тінь на підлогу;

І моя душа з тієї тіні, яка лежить на підлозі

Буде піднято – ніколи більше!

<…>

Е. А. По (підрядковий переклад)

КРУК

<…>

“Волхве,- знов сказав я,- з раю ти прибув чи з пекла краю,

Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди –

О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

Ту, чиє ім’я в звучанні хору ангелів завжди;

Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?”

Каркнув Ворон: “Ні, не жди!”

<…>

“Будь же проклят ти назавше! – крикнув я, із крісла вставши.-

Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!

Не лиши й пір’їну чорну – згадку про брехню потворну,

Хай скорботи знов огорнуть – бюст звільни цей, пропади!

Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!”

Каркнув Ворон: “Ні, не жди!”

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,

На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;

Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,

Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

І душа моя в цій тіні, й що полине ввись – не жди:

Вже із тінню – назавжди!

<…>

Е. А. По (переклад В. Марача)

ВОРОН

<…>

“О пророче! Зла появо! – Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, –

Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,

Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,

Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?”

Ворон прокричав: – Дарма!

<…>

Скинувсь я – “Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність,- місця тут тобі нема!

Ворон прокричав: – Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.-

І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,

Не спромога вже – дарма!

<…>

Е. А. По (переклад А. Онишка)

ВОРОН

<…>

“О, вещун – пусть злой, все ж вещий! – птица ль ты, иль зла приспешник!

Заклинаю Небесами, Богом, чей так мил нам взор:

Сей душе, больной от скорби, дай надежду встречи скорой –

Душ слияния с Ленорой, с незабвенною Ленор,

С той прекраснейшей из смертных, смертный час чей был так скор”.

Каркнул ворон: “Nevermore”.

<…>

“Будь ты птица или дьявол! – этим словом ты доставил

Сердцу многая печали! – так закончим разговор!

Убирайся в ночь, обратно! Прочь лети, в объятья ада!

Там, наверно, будут рады лжи, что молвил ты как вор!

Прочь из жизни, сердца, дома! Растворись в ночи как вор!

Ворон каркнул: “Nevermore”.

До сих пор во тьме сердито все сидит он, все сидит он

Над моей мечтой разбитой, в сердце дома моего;

Черный огнь меж век струится, будто демон в нем таится,

Да и тень зловещей птицы в пол вросла уже давно;

И душе моей от этой черной тени не дано

Оторваться – Nevermore!

<…>

Э. А. По (перевод Г. Аминова)

SONNET 130

My mistress’ eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips’ red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head.

I have seen roses damasked, red and white,

But no such roses see I in her cheeks,

And in some perfumes is there more delight

Than in the breath that from my mistress reeks.

I love to hear her speak, yet well I know

That music hath a far more pleasing sound;

I grant I never saw a goddess go –

My mistress when she walks treads on the ground.

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare.

William Shakespeare

СОНЕТ № 130

Очі моєї господині – це ніщо, як сонце;

Корал набагато червоніший, ніж губи червоні;

Якщо сніг стане білим, то чому тоді її груди сірувато-коричневі;

Якщо волосся – це провід, на її голові ростуть чорні дроти.

Я бачив троянди, червону і білу,

Але я не бачу таких троянд на її щоках,

І в деяких парфумів є ще більше захоплення

Чим у диханні, що від моєї коханки повертає.

Я люблю чути її, але добре знаю,

Ця музика має набагато приємніше звучання;

Я вдаю, що я ніколи не побачив богині ходи –

Моя господиня, коли вона гуляє, ступає на землю.

І все-таки, небо, я думаю, що моя любов як рідкісна

Як будь-яка вона заперечувала помилкове порівняння.

В. Шекспір (підрядковий переклад)

СОНЕТ № 130

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди,

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона – найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

В. Шекспір (переклад Д. Паламарчука)

СОНЕТ № 130

Ее глаза на звезды не похожи,

Нельзя уста кораллами назвать,

Не белоснежна плеч открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь.

С дамасской розой, алой или белой,

Нельзя сравнить оттенок этих щек.

А тело пахнет так, как пахнет тело,

Не как фиалки нежный лепесток.

Ты не найдешь в ней совершенных линий,

Особенного света на челе.

Не знаю я, как шествуют богини,

Но милая ступает по земле.

И все ж она уступит тем едва ли,

Кого в сравненьях пышных оболгали!

В. Шекспир (перевод С. Маршака)

СОНЕТ № 130

Ее глаза на солнце не похожи,

Коралл краснее, чем ее уста,

Снег с грудью милой не одно и то же,

Из черных проволок ее коса.

Есть много роз пунцовых, белых, красных,

Но я не вижу их в ее чертах,-

Хоть благовоний много есть прекрасных,

Увы, но только не в ее устах.

Меня ее ворчанье восхищает,

Но музыка звучит совсем не так.

Не знаю, как богини выступают,

Но госпожи моей не легок шаг.

И все-таки, клянусь, она милее,

Чем лучшая из смертных рядом с нею.

В. Шекспир (перевод М. Чайковского)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 4

Пісня ДЕВ’ЯТА. ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Розповідь Алкіноєві. Пригода в кіклопа

[180] <…>

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу,

Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч

Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий

[185] Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих

Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався

У самотині своїй і ніяких не відав законів.

[190] Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишатись,

При кораблі, й стерегти корабля свого якнайпильніше;

[195] Сам же, дванадцять обравши між ними супутців найкращих,

Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким

Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта,

Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.

З шани до бога й жерця ми й дружину його пощадили,

[200] Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.

Отже, за те мені він дорогих надавав подарунків:

Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів,

Подарував і кратеру, із срібла усю, і до того ж

Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять

[205] Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те

В цілому домі з служниць і челядників досі не відав,

Тільки він сам, і люба дружина, і ключниця вірна.

Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,

Досить було лише келих один його влити на двадцять

[210] Мірок води – і запах навколо такий від напою

Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від нього.

Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів

В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом

Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,

[215] Дикого велетня, що ні законів, ні правди не знає.

Швидко добралися ми до печери, але не застали

Велетня в ній,- десь пас він отару свою густорунну.

От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:

Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята

[220] В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:

Старші – окремо, окремо від них середульші, й окремо –

Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,

Глеки й дійниці були приготовані там для удою.

Товариші почали всіляко мене умовляти,-

[225] Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше

Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари

Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.

Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще,-

Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?

[230] Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.

От ми розклали вогонь, і жертву принесли, й самі вже,

Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,

Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок

Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.

[235] З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.

Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.

Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок

Тих, що доїти їх мав, а самців – баранів із козлами –

Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.

[240] Потім камінь підняв величезний і вхід до печери

Ним завалив,- не могли б того каменя зрушити з місця

Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні,-

Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,

[245] Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Білого він молока на кисле узяв половину.

Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;

Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати

Й свіжого ще молока – напитися після вечері.

[250] Швидко із справами цими упорався, потім ще й ватру

Сам розпалив, і нарешті побачив він нас і промовив:

“Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете вологим,

В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,

[255] Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?”

Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:

Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд потворний.

В відповідь все ж я до нього з такими звернувся словами:

“Родом усі ми ахеї, додому вертаємо з Трої,

[260] І, супротивними гнані вітрами над хланню морською,

Збились з путі, і на інших шляхах та на іншій дорозі

Ми опинились,- Зевсова, видно, на те була воля.

Горді ми бути людьми Агамемнона, сина Атрея,

Слава якого тепер до високого неба сягає,-

[265] Місто велике-бо він зруйнував і люду багато

Винищив. Ми ж прибули аж сюди, і от припадаєм

Всі до колін твоїх,- виявиш ти нам гостинність чи, може,

Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують.

Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,

[270] Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.

Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани”.

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

“Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!

[275] Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідодержавця,

І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.

Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити

З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.

Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині

[280] До суходолу пристав – далеко чи близько, щоб знав я”.

Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,

Мав-бо я досвід і хитрими мовив до нього словами:

“Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потрясатель,

Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі

[285] Вашого краю,- вітром сюди його з моря загнало.

Наглої смерті, проте, із супутцями я врятувався”.

Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем нічого,

Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,

Двох, як щенят, ухопив і з силою ними об землю

[290] Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі розіллявся.

Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них він вечерю.

Все він пожер, наче лев, що годується в горах, нічого

Не залишив – ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.

Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простягали,

[295] Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.

А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерний і

М’ясом людським, молоком нерозбавленим їжу запив він

І між овець у печері своїй спочивати розлігся,

Духом відважним тоді таку я подав собі раду:

[300] Ближче підкрастись і, меч свій нагострений з піхов добувши,

Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,

Де печінки під осердям,- та інша затримала думка:

Всі ми в печері отут загинули б марною смертю,

Бо від високих дверей не змогли б одвалити руками

[305] Камінь той величезний, що велетень ним завалив їх.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

[310] Швидко із справами цими упорався, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них сніданок.

Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,

Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце

Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

[315] З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару

В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,

Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму така найкращою видалась рада:

Біля кошари лежала кіклопова палиця довга –

[320] Стовбур сирої маслини,- зрубав її він, щоб ходити

З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче

Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,

Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозить,-

Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.

[325] Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я

Й товаришам передав, обстругати його наказавши.

Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши

Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.

Потім старанно його заховав я під гноєм, якого

[330] Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,

Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,

В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.

Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я

[335] Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.

Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.

Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,

Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,

Передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.

[340] Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,

Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.

[345] Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,

З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок:

“Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського,-

Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось

Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь на мене

[350] Й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.

Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати

З інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!”

Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав

Те він солодке питво і ще зажадав його вдруге.

[355] “Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення

Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,

Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне

В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.

Це незрівнянне вино, це нектар, це амбросія справжня!”

[360] Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.

Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино уже зовсім йому затуманило розум,

Я із солодкими знову до нього звернувся словами:

“Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я

[365] Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти.

Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,

Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають”.

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

“Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я

[370] Товаришів його всіх,- оце тобі й буде гостинець”.

Так він сказав, похитнувся і навзнак упав, і, зігнувши

Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний

Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали

М’яса людського шматки,- сп’янівши, почав він блювати.

[375] Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову

Він розігрівся, як жар, а тим часом відваги словами

Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.

Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши

Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,

[380] Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж

Товариші поставали – бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно

В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,

Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну

[385] Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,

Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам безустанно.

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили

Велетню око, і пасока тепла струмила навколо.

Жаром горящих зіниць обсмалило і брови, і вії,

[390] Лопнуло яблуко очне, й коріння його аж сичало.

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,

Гартом узяте,- стає-бо воно ще міцнішим від того,-

Так від оливного кия і око його засичало.

[395] Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері,

З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав

З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,

З люттю від себе її жбурнув обома він руками

Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві

[400] Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,

Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:

“Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш

В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?

[405] Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?

Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить?”

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

“Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!

Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

[410] “Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє,

То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна,-

Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!”

Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,

Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.

[415] Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,

Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу,

Сів посередині в дверях і широко руки розставив,

Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався!

[420] Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,

Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті

Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я –

Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.

Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

[425] Гарних, ставних там чимало було баранів густорунних,

Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.

Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим

З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому.

Я їх по троє зв’язав,- ніс когось під собою середній,

[430] Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я…

Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,

Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим

Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть божественну,

[435] Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,

А неподоєні матки замекали голосно в стійлах –

[440] Понабухали в них вим’я. А їхній господар, жорстоким

Мучений болем, усім баранам, що йшли повз нього,

Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,

Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось.

Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю

[445] Й мною обтяжений, я ж – передумав тоді вже багато.

Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній:

“Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній

Ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду.

Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих

[450] Пастися травах, перший збігав і до хвилі річної,

Першим також поспішав до кошари своєї вернутись

Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш,

Мабуть, ти ока господаря,- злий чоловік його випік

З товаришами лихими, вином мій стуманивши розум.

[455] Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої!

Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово

Вимовить, ти б розказав, де від гніву мого він сховався.

Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба

Всю цю печеру оббризкав,- тоді б я своє заспокоїв

[460] Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв”.

Так промовляючи, він барана випускає за двері.

Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари спинились,

Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.

Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,

Їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати

На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали –

Тих, що уникнули смерті,- й загиблих оплакали гірко.

Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши,

Я не дозволив,- загнати звелів пишнорунну отару

[470] На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати:

[475] “Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, у якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,

Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати

Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!”

[480] Так я промовив. Його ж іще більша злоба охопила.

Верх од гори відломив він великої й так його кинув,

Що поблизу корабля темноносого впав той уламок,

Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,-

[485] З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,

Моря приливом нас знову до самої суші пригнало.

Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею

Я відштовхнув корабель, а супутцям кивнув головою,

Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,

[490] Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони – веслували.

Тільки як далі від берега вдвоє уже одпливли ми,

Знов я кіклопа гукати хотів; та навкруг навперейми

Товариші мене лагідно так почали умовляти:

“Знову, безумний, ти хочеш цю дику людину дражнити?

[495] Щойно він, кинувши скелю у море, погнав корабель наш

Прямо на берег, і ми уже зовсім загинути мали!

Тільки-но крики чиїсь чи мову яку він почує,

Голови нам і всі корабельні він балки розтрощить,

Мармуру кинувши брилу,- а сили йому не бракує”.

[500] Так говорили вони, та не слухало серце відважне,

Й знову до нього покликнув я, гнівом в душі спалахнувши!

“Гей ти, кіклопе, якщо тебе з смертних хто-небудь спитає,

Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати –

Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець,

[505] Син лаерта, що має свою на Ітаці домівку”.

Так я покликнув, а він заричав ось такими словами:

“Горенько! як воно давнє збулося богів віщування!

Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий,

Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим,-

[510] Так і постарівся він, віщуючи тут між кіклопів.

Він провістив мені те, що статися має зі мною,

Як я від рук Одіссеєвих зору позбавлений буду.

Завжди чекав я, що прийде великий на вигляд, прекрасний

Муж в нашу землю колись, великої сповнений сили.

[515] Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок

Ока позбавив мене, вином затуманивши розум.

Тож зачекай, Одіссею, щоб я тобі дав подарунки

Та ублагав земледержця – щасливо додому вернути,

Син-бо йому я, й він гордий моїм називатися батьком.

[520] Сам лиш один, як захоче, він може мене ізцілити

Й більше ніхто – ні з блаженних богів, ні із смертного люду

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Мав би я силу, то враз і душі б тебе, й віку позбавив

І відіслав би в оселю Аїда так певно, як певно

[525] Те, що вже ока не зцілить тобі й сам землі потрясатель”.

Так відповів я, а він тоді став Посейдона-владику,

Руки у зоряне небо здіймаючи, ревно благати:

“Згляньсь, Посейдоне, землі потрясателю темногривастий!

Якщо я син твій і гордий моїм ти зватися батьком,

[530] Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,

Син лаерта, що має свою на Ітаці домівку.

А як судилось у власну йому повернутись оселю,

Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну,

Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті,-

[535] Лиш на чужім кораблі,- і дома лиш горе застане”.

Так він молив і благав, і почув його темногривастий.

Камінь ще більший тоді ізнов Поліфем піднімає

Й, ним розмахнувшись, з такою він силою кидає знову,

Що аж позад корабля темноносого впав той уламок,

[540] Ледь у стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,

Хвилею нас понесло і вперед аж до суші погнало.

Скоро на острів ми той прибули, де лишилися наші

Добре оснащені судна і журно сиділи навколо

[545] Наші супутники всі, що так довго на нас дожидали.

Витягли ми тоді свій корабель на пісок прибережний,

Далі посходили всі на берег шумливого моря.

Стадо ж кіклопове ми, з корабля ізігнавши місткого,

Нарівно всім поділили – без пайки ніхто не лишився.

[550] Все поділивши, дали мені ще барана додатково

Товариші в наколінниках мідних. На узбережжі

Я чорнохмарному Зевсу Кроніду, що всім володіє,

В жертву спалив його стегна. Та жертви, проте, не прийняв він,

Всі-бо мої кораблі добропалубні вже він замислив

[555] Занапастити з моїми супутцями вірними разом.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом частуючись вдосталь, вином запивали солодким.

Сонце тим часом зайшло, і темрява все огорнула.

Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.

[560] Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Товаришів я своїх розбудив і звелів їм негайно

Стати на свій корабель і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

[565] Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів…

Гомер “Одіссея” (переклад Бориса Тена)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 7

СИРВЕНТА

Люблю травневий світлий час

І ніжні квіти весняні,

Люблю, коли чарують нас

Пташині радісні пісні,

І тішусь я красою

Рясних наметів і шатрів,

Розкиданих серед лугів,

Де гасла ждуть до бою

Ряди уславлених полків,

І вершників, і скакунів.

Люблю я бачить, як погнав

Юрбу озброєний загін.

Як мчать отари серед трав,

А військо лине навздогін,

І видно над рікою,

Як замок між гірських горбів

Обложений з усіх боків,

І темною габою

Шеренги мерехтять бійців,

Що виглядають між ровів.

До серця рицар той мені,

Що, першим кинувшись у бій,

Летить безстрашно на коні,

Запалює загін весь свій

Відвагою п’янкою.

Ось бій шалений закипів,

І мчить боєць серед полів,

Рискує головою,-

Складу тому свій кращий спів,

Хто йде вперед на ворогів!

Тріщать шоломи і щити

Від палиць і мечів дзвінких.

Рідіють воїнів ряди,

Не стримать коней бойових

Уздечкою тугою.

Хто честь свою не поганьбив,

Той сповнений під час боїв

Турботою одною –

Щоб якнайбільш стинать голів.

Хоробрих надихає гнів!

Не дороге життя мені,

І не люблю я пить і спать.

Люблю гук сурем на війні

І ржання коней пізнавать

З атакою новою;

Мене сп’яняє блиск мечів,

Як вороги із-за скарбів

Воюють між собою,

Приємно бачить між мерців

Шмати подертих прапорів.

Барони! Жить війною

Нам краще, ніж на схилі днів

Закладом селищ і ланів.

Мій Папіоль, з тобою

Я передам без зайвих слів,

Щоб Так-і-ні у бій нас вів.

Б. де Борн (переклад М. Терещенка)

КАНЦОНА

Мені під час травневих днів

Приємний щебіт віддалік,

Зринає в пам’яті без слів

Моє кохання віддалік.

Навік я неспокійний став,

І не ростуть квітки між трав,

Як зимно у душі мені.

Я щастя у житті зустрів

В моїм коханні віддалік.

Немає в світі кращих днів

Ні поблизу, ні віддалік!

Коли б я лиш надію мав,

У царство б маврів я помчав,

Обдертий весь, в самотині.

Немає в світі кращих снів –

Примчать до неї віддалік,

І чуть слова її, мов спів,

І розмовлять не віддалік,

А віч-на-віч, щоб не шукав

Я більш її, щоб не страждав,

Щоб другом був її всі дні.

Щоб я від горя не смутнів,

Кохання тішить віддалік.

Далеко до її країв.

Даремно мріять віддалік.

Хоч цілий вік я мандрував,

Але я там ще не бував.

Безжальні думи навісні!

Господь не раз людей жалів.

Святе кохання віддалік!

Та поки що я весь змарнів, –

Про неї мрію віддалік.

О, до прочан би я пристав

І посох би з собою взяв,

Щоб бачить очі неземні!

Коли б Господь мене привів

Скоріш до неї віддалік,

Щоб я признатись їй посмів

І більш не мучивсь віддалік,

Щоб кожен кущ і кожен став

Ще кращим біля неї став,

Щоб стали обрії ясні!

На мене жаль, на мене гнів,

Що я кохаю віддалік.

Я чистим принести зумів

Своє кохання віддалік.

Сумним я від кохання став.

Невже святий мене скарав,

Щоб мучивсь я в страшній борні?

Сумним я від кохання став.

Ганьба тому, хто покарав,

Щоб мучивсь я в страшній борні!

Дж. Рюдель (переклад М. Терещенка)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 8

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ДАНТЕ АЛІГ’ЄРі

■ Данте Аліг’єрі (поряд із Франческо Петраркою та Джованні Боккаччо) вважають творцем сучасної італійської мови. Саме Данте першим почав писати свої твори простою народною мовою, а не латиною.

■ Італія протягом століть була поділеною на безліч князівств та міст-держав. Тут спілкувалися на багатьох діалектах і єдиної мови не існувало. На початку XIV ст. італія познайомилася з поемою Данте Аліг’єрі “божественна комедія”. Приголомшлива популярність твору сприяла тому, що рідний для Данте тосканський діалект, яким написано поему, став основою літературної італійської мови.

■ Коли Данте заледве виповнилося 13 років, його заручили з Джеммою ді Донаті, за 14 років вони одружились, але істинним коханням та музою поета стала Беатріче Портінарі.

■ Хоч Данте й Беатріче були сусідами та бачилися досить часто, розмовляли вони лише двічі: на світській вечірці, коли Данте було 9 років, і ще за 9 років, випадково зустрівшись на вулиці.

■ Попри те що в шлюбі з Джеммою він мав трьох дітей, ім’я дружини Данте жодного разу не згадав у своїх творах, а Беатріче присвятив більшість сонетів і канцон зі збірки “La Vita Nuova” (“Нове життя”), зробив її одним з головних персонажів “Божественної комедії”.

■ Пара Данте й Беатріче є уособленням закоханої пари, як Петрарка та Лаура, Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєтта.

■ Данте навіть було обрано на посаду пріора, але через конфлікт між партіями білих та чорних гвельфів поета вигнали з Флоренції. Так почалися поневіряння Данте Італією: до Флоренції він не повернувся.

■ Данте Аліг’єрі помер дорогою з Венеції до Равенни у віці 56 років. Коли прах Данте транспортували з Равенни до рідної Флоренції, урну викрали монахи сусіднього монастиря, що не бажалирозлучатися з поетом.

■ 2008-го, майже за 690 років після смерті Данте Аліг’єрі, влада Флоренції скасувала рішення про вигнання поета з міста. Проте громадськість назвала це рішення комерційним трюком для приваблення туристів.

■ Похований Данте у Равенні, хоча влада Флоренції неодноразово намагалася перенести прах поета на його батьківщину, там навіть установлено усипальницю, що й досі залишається порожньою.

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 17

МОНОЛОГ ГАМЛЕТА

Чи бути, чи не бути – ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

В. Шекспір “Гамлет, принц данський” (переклад Л. Гребінки)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 36

НА ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЕВІ

Вірш “Silentium” побудовано як своєрідне звертання до читача, яке можна прийняти за раду або за повчання. Воно складається із трьох шестирядкових строф, кожна – із чотиривірша з паралельним римуванням і двовірша. Початок вірша звучить як повчання. Автор радить читачеві мовчати й ховатися, тому що він приречений на духовну самотність. Автор змальовує картину людської душі, зображуючи її як Усесвіт, наповнений безліччю зірок, у ролі яких виступають почуття й думки людини, без них людина не може існувати. Контрастності досягнуто за допомогою різних художніх засобів. Це епітети “У щиросердечній глибині”, “Чарівних дум” і т. ін.; метафори “Почуття й мрїі… встають і заходять”, “Жити в собі самому”, “Обуриш ключі”; порівняння “Безмовно, як зірки в ночі”. Ліричним героєм цього вірша є людина, до якої звертається автор. Внутрішній світ героя складний і незбагненний: він перебуває в стані роздумів про себе. Його хвилює і те, як його сприймають оточуючі, і те, як йому зрозуміти самого себе. Поетична думка у вірші рухається поетапно. Спочатку автор говорить про людські почуття та мрії, потім про взаємини, а потім, у третій строфі, він дає пояснення: “В собі самому жить умій! / Є цілий світ в душі твоїй…”. Автор асоціює людину з космосом, і це допомагає читачеві осягнути безнадійність розуміння людини людиною й самим собою. Поетична думка досягає кульмінації в третій строфі за допомогою розгорнутою метафори “Жити в собі самому”. Кожна строфа – завершена думка, ліричне висловлення. Строфи закінчуються тим самим словом – “Мовчи”: своєрідним висновком, якого доходить митець. Вірш побудовано так, що в ньому відсутні зайві думки, усе цілком відповідає темі. У цьому – майстерність автора. Новаторство Тютчева проявляється в його точці зору щодо існування людини й державного устрою, а традиційність полягає в тому, що він використовував у своїй творчості теми, характерні для багатьох поетів – теми любові, природи тощо.

Вірш “Іще горять в душі бажання…” має трагічний зміст (твір написано на десяті роковини смерті першої дружини Тютчева). Це ми розуміємо, уважно читаючи текст. Кохана жінка, якої вже давно немає на землі, стає ніби небом для душі поета: сонце щастя згасло, але пам’ять і жагуча мрія все ще сяють, мов незгасна зоря.

ІЩЕ ГОРЯТЬ В ДУШІ БАЖАННЯ…

Іще горять в душі бажання,

Ще манить зір краса твоя,

Крізь любі спогади туманні

Іще ловлю твій образ я.

Твій образ милий та прекрасний

Всякденно видиться мені,

І недосяжний, і незгасний,

Немов зоря в височині.

Ф. Тютчев (переклад М. Рильського)

SILENTIUM1

Мовчи, заховуй од життя

I мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

I сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена – тлін.

Джерел душі не руш вночі:

Живися ними і мовчи.

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

I зникнуть, в сяйві дня мручи,

Ти слухай спів їх і мовчи!

Ф. Тютчев (переклад М. Вороного)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 37

ШЕПІТ… НІЖНИЙ ЗВУК ЗІТХАННЯ…

Шепіт… Ніжний звук зітхання.

Солов’їний спів…

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

Ночі блиск… Тремтіння тіней…

Тіні без кінця…

Ненастанні, дивні зміни

Милого лиця…

У хмаринках – пурпур рози.

Відблиск янтаря…

І цілунків пал, і сльози,

І зоря, зоря!

А. Фет (переклад М. Рильського)

ВЕСНА

(“Я ПРИЙШОВ ДО ТЕБЕ, МИЛА…”)

І

Я прийшов до тебе, мила,

Розказать, що сонце встало,

Що його живуща сила

В листі променем заграла,-

І у лісі щохвилини

Кожна брунька оживає,

I лунає спів пташиний,

I нове життя буяє;

Що до тебе з тим же палом

Б’ється серце, ллється мова,

Що душа, пойнята шалом,

Вся тобі служить готова,

Що на мене повіває

Щастя, радість відусюди.

Що співатиму – не знаю,

Але співів – повні груди!

II

Сонця промінь палкий грав на липах в садку,

Рисувала ти щось на блискучім піску.

Я думкам оддавався, я вірив весні,-

Але ти не сказала ні слова мені.

Я давно відгадав, що моя ти була,

Що для мене ти щастя своє віддала.

“Сталось так,- я казав,- не по нашій вині!”

Ти ж нічого на це не сказала мені.

Я стогнав, я благав, що не слід нам кохать,

Що нам треба в минулому все занедбать,

Що в прийдешнім цвітуть всі права красоти,-

I нічого мені не відмовила ти.

Я очей не відводив од тебе в труні:

Згаслу тайну хотілось пізнати мені,

На лиці твоїм вирок для себе знайти,-

I нічого… нічого не мовила ти.

А. Фет (переклад М. Вороного)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 38

ЦІКАВІ ФАКТИ ІЗ життя АФАНАСІЯ АФАНСІЙОВИЧА ФЕТА

1834 року, коли хлопцеві виповнилося 14 років, з’ясувалося, що юридично він не є сином російського поміщика Шеншина і запис було зроблено незаконно. Суперечки спричинив анонімний донос. Рішення духовної консисторії стало вироком: відтепер Афанасій має носити прізвище матері, його позбавлено всіх привілеїв спадкового дворянина і російського підданства. З багатого спадкоємця він раптово перетворився на “людину без імені”, незаконно – народжену дитину сумнівного походження. Фет сприйняв цю подію як ганьбу, і повернення втраченого положення стало для нього нав’язливою ідеєю, яка багато в чому визначила подальший життєвий шлях поета. Тільки 1873 р., коли Афанасієві Фету було вже 53 роки, збулася мрія його життя. За указом царя поетові повернули дворянські привілеї та прізвище Шеншин. Тим не менш свої літературні твори він продовжував підписувати прізвищем Фет.

1847 року, під час військової служби, у невеликому маєтку Федорівка поет познайомився з Марією Лазич. Ці взаємини почалися з легкого флірту, який поступово переріс у глибоке почуття. Але Марія, вродлива, освічена дівчина з поважної сім’ї, не могла скласти партію чоловіку, який тільки сподівався повернути дворянський титул. Зрозумівши, що він по-справжньому кохає цю дівчину, Фет, тим не менш, вирішив ніколи з нею не одружуватися. Марія поставилася до цього спокійно, проте згодом розірвала стосунки з ним. Минув час, і Фету повідомили про трагедію, яка сталася у Федорівці. У кімнаті Марії спалахнула пожежа, одяг на ній загорівся. Намагаючись урятуватися, дівчина вибігла на балкон, потім у сад. Але вітер тільки роздмухав полум’я. Марія Лазич помирала кілька днів. її останні слова були про Афанасія. Поет тяжко переніс цю втрату. Він до кінця життя карався, що не одружився з дівчиною, адже більше не зустрів справжнього кохання. Його душа спорожніла.

Також Фет дуже переймався через психічні захворювання, на які страждали кілька поколінь його предків. Оскільки поет часто зазнавав нападів меланхолії, то боявся, що зрештою його спіткає така сама доля.

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 40

КРИМСЬКІ СОНЕТИ

СОНЕТ № 1 “АКЕРМАНСЬКІ СТЕПИ”

Пливу на обшири сухого океану.

Як човен, мій візок в зеленій гущині

Минає острови у хвилях запашні,

Що ними бур’яни підносяться багряно.

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана…

Шукаю провідних зірок у вишині.

Он хмарка блиснула, он золоті вогні:

То світиться Дністро, то лампа Акермана.

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,

Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе.

Чутно й метелика, що тріпається в млі,

I вужа, що повзе зіллями таємниче…

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

СОНЕТ № 4 “БУРЯ”

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,

Тривожні голоси і помп зловісний рик,

Із рук матросових останок линви зник,

Згасає сонця диск – і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,

Що вгору зносяться в безумній круговерті,

Ступив на корабель жорстокий геній смерті,

Як воїн, що іде на приступ між руїн.

Півмертві там лежать; той руки он ламає,

А той товаришам прощання посилає,

Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.

Один лиш із гурта – самотній чужаниця –

Гадає: щастя той у світі міг найти,

Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

СОНЕТ № 6 “БАХЧИСАРАЙ”

Великі та німі Гіреїв двір і сад!

По ганках, що мели покірних баш тюрбани,

Через потуги трон і любощів дивани

Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград

По вікнах, по стіні подобою альтани.

Руїна – пише тут на мурах гість незнаний,

Як Валтасарові, на віковічний згад.

А в залі ще стоїть окраса мармурова:

Гарему то фонтан. Сльоза його перлова

Спадає по сльозі і промовля щомить:

“О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”.

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

СОНЕТ № 8 “ГРОБНИЦЯ ПОТОЦЬКОЇ”

Зів’яла ти в краю, заквітчанім весною,

Трояндо молода, бо линули в імлі

Від тебе юні дні, злотисті мотилі,

I спогадів черву лишали за собою.

Чому так світяться громадою ясною

Зірки, до польської обернені землі?

Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,

Сліди повипікав огненною сльозою?

О полько! як і ти, я вмру на чужині.

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій – для мене заспіває.

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

СОНЕТ № 14 “ПІЛІГРИМ”

Країна розкоші прослалась підо мною,

Вгорі – блакить ясна, тут – лиця чарівні.

Чому ж у дальній край так хочеться мені,

Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,

І більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

На лоні красоти, серед казкових див,

Чом лину серцем я до молодого ранку,

До тої, що колись так ніжно полюбив?

В краю, заказанім для мене, ти, коханко,

Як ходиш по моїх недавніх ще слідах,

Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

СОНЕТ № 18 “АЮ-ДАГ”

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,

Як спінені вали біжать йому до ніг

Рядами чорними – чи, ніби срібний сніг,

На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у буйнім хмелі,

Немов морських потвор іде страшний набіг;

Здобудуть – і назад одходить військо їх,

Корали й перли нам лишивши на тарелі.

Твоя подоба це, поете молодий!

Так грізних пристрастей бушує буревій;

Та ліру ти підняв – і в серці супокій.

Навала відійшла по довгій обороні,

Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні.

За них віки тобі вінком прикрасять скроні.

А. Міцкевич (переклад М. Рильського)

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 41

ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

1

Себе я прославляю, себе я оспівую,

I те, що приймаю я, приймете й ви,

Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам.

Я тиняюся, шукаючи свою душу,

На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся й розглядаю стебло травинки.

Мій язик, кожен атом моєї крові складається з цього грунту, з цього повітря;

Народжений тут від батьків, зароджених тут батьками, котрі так само тут народилися,

Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості, розпочинаю

I сподіваюся не урватися аж до смерті.

Вірування та вчення, всіма облишені,

Ви відступили убік – але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто,-

Я прихищаю всі – правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші:

Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.

<…>

21

Я – поет Тіла і я – поет Душі,

Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,

Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге – на мову нову тлумачу.

Я поет жінки так само, як і чоловіка,

I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,

I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей.

Я пісню співаю розпросторення або гордості,

Доволі ухилянь і вимолювання,

Я покажу, що розмір – це тільки розвиток.

Ви залишили позаду інших? Ви – президент?

То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,

Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч,

Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч.

Прилинь, гологруда ноче, прилинь, магнетична, живлюща ноче!

Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок!

Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче!

Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле!

Земле дрімотних і вологих дерев!

Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!

Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!

Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!

Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!

Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті!

Усміхнись, бо йде твій коханець!

Щедротна, ти мені любов віддала – і тобі відповім я любов’ю!

О, невимовна, шалена любове!

<…>

В. Вітмен (переклад Леся Герасимчука)

____________________________

1 Мовчання (латин.).

(1 votes, average: 5.00 out of 5)