Класифікація ДЖ. Сарторі
Однією з найбільш популярних типологій партійних систем в політичній науці стала їх класифікація, запропонована італійським дослідником Д. Сарторі. У роботі “Партії та партійні системи” він виділив за принципом зростання кількості партій сім основних типів партійних систем:
(1) Однопартійні системи. У них допускається існування єдиної партії, фактично зростається з державним апаратом. Така конструкція існувала в нашій країні з 1918 по 1989 р, в даний час вона зберігається на Кубі, в КНДР.
(2) Системи партії-гегемона. Формально це системи багатопартійні, оскільки в них допускається існування кількох партій. Однак реальну політичну силу представляє тільки одна – партія-гегемон, що встановлює повний контроль над усіма політичними процесами в країні. Всі інші партії виконують лише декоративну роль, не маючи можливості діяти без оглядки на пануючу партію. Такі системи існували в безлічі соціалістичних країн, що виникли після Другої світової війни, – в НДР, Болгарії, Польщі, Румунії та ін. В даний час система партії-гегемона зберігається в КНР.
(3) Системи домінуючої партії. “Домінування” в партійній системі суттєво відрізняється від “гегемонії”. Воно фіксує факт тривалого перебування при владі будь – або великої партії при відносно вільному політичному кліматі. Але в цьому випадку в опозиційних сил все – таки є можливість при сприятливому збігу обставин “відтіснити” домінуючу партію від влади. Така ситуація склалася, наприклад, в Японії. Протягом кількох десятиліть (до 2009 р) при владі в цій країні перебувала Ліберально-демократична партія. За такий довгий термін вона скоїла чимало промахів, її функціонери не раз опинялися замішаними в корупційних та інших скандалах. Проте японські виборці з незбагненним постійністю регулярно забезпечували саме цієї партії більшість у парламенті. Причому японську політичну систему в принципі можна вважати цілком демократичною – там немає якихось гонінь на опозицію, затиску критичних виступів ЗМІ і т. д. І тим не менше багато років реально існуюча опозиція не могла оскаржити лідируюче положення ЛДПЯ. Приблизно такий же розклад характерний і для Індії, де протягом практично всього періоду незалежного існування цієї держави (з 1947 р) домінує партія Індійський Національний Конгрес.
(4) Двопартійна, біполярна, система. У таких системах партійне життя зводиться до суперництва двох великих партій, які змінюють одне одного у так званому “маятниковому режимі”. Класичними прикладами цієї системи вважаються США (республіканці проти демократів) і Великобританія (лейбористи проти консерваторів). Щось подібне існує також в Канаді, Австралії та Нової Зеландії. Двопартійна система вважається найбільш стійкою і стабільною. Її силу вбачають у здатності забезпечити сильне і притому політично підзвітна уряд, який не має права на помилку, бо на найближчих же виборах може бути відсторонена від влади. Перевага двопартійної системи бачать також у її схильності до політичної поміркованості, оскільки дві конкуруючі партії постійно ведуть боротьбу за чималу частину “коливного” електорату, що змінює свої переваги в залежності від ситуації. Прагнучи завоювати голоси цієї групи виборців, партії мимоволі усмиряють свої радикальні пориви. Є, звичайно, у біполярної системи і слабкі місця. Основне з них – збіднений, обмежений характер політичного вибору для виборця, розчинення в узагальнених (агрегованих) програмах багатьох групових інтересів, кількість яких в сучасну епоху не може не зростати.
(5) Системи поміркованого плюралізму. У них присутня від трьох до п’яти партій, що покривають весь ідеологічний спектр, але при цьому тяжіють до його центру. До цього типу можна віднести партійні системи Франції, Бельгії, Іспанії.
(6) Системи крайнього плюралізму включають від шести до восьми партій. Для них більше характерна поляризація ідеологічного спектру. А для утворення уряду (у парламентських системах) потрібне утворення складних коаліцій, яким важко знайти стійкість (Фінляндія, Нідерланди).
(7) атомизированного системи налічують понад восьми партій. У цьому випадку, на думку Д. Сарторі, партійна система розпадається на окремі “атоми”. Кількість партій в ній – 10 або 100 – вже не має істотного значення. Система надзвичайно фрагментована, роздроблена, вплив партій незначно, виборець остаточно заплутаний.
Звичайно, виділені в наведеної класифікації типи партійних систем – це певна ідеалізація. Межі між ними досить умовні і рухливі. До того ж важливо мати на увазі, що позначені італійським політологом кількості партій відносяться не до всіх без винятку суспільно-політичним організаціям, а тільки до тих, які мають певну вагу і здатні проводити своїх депутатів до парламенту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)