Інший світ – ЯНА ДУБИНЯНСЬКА
Да-ніель, Да-ніель, Да-ніель… Це її звати Даніель. Краще б когось іншого звали Даніель, тоді з цього могла б вийти пісня…
Чому так довго немає автобуса? Адже це… так, правильно, це зупинка автобуса, номера чотирнадцятого. Його нема вже цілу вічність, а з важкого, нижче дерев, неба падає невловимо-дрібний дощ, і їх тільки двоє на зупинці – вона і цей короткий кремезний чоловік зі зв’язкою довгих залізних ціпків у руці.
Да-ніель… Ні, безглуздо складати пісню із своїм власним ім’ям. Лючія нетерпляче зводитиме й розводитиме рухливі короткі бровки, а потім неодмінно скаже – не встигне згаснути останній акорд – “В нашої маленької Дані манія величі.”
Коли ж нарешті прийде автобус? І чому завжди, тільки-но вона вийде з дому, одразу ж починає падати цей нестерпний дощ? І що вона взагалі робить на зупинці? Треба згадати, що за безглуздя – забувати про все у дев’ятнадцять років…
Так! Два пани. Батько сказав: “Якщо прийдуть два пани, проведи їх до зеленого кабінету.” Чи до коричневого? Ні, хіба можна, щоб чужі люди заходили до коричневого, адже там висить фотографія мами, хіба можна, щоб вони бачили безмежно прекрасне обличчя мами, мами, яка вже чотири роки нікого не впізнає, крім старої годувальниці, і тільки благає повернути їй якусь дитину…
Проте у коричневому кабінеті стоять бездонні м’які фотелі, вкриті довгим пухнастим ворсом – ручна робота з Кашміра. Так, тато просив провести їх саме до коричневого кабінету – він хотів їм догодити, він боїться їх, це злочинці, мафія, вбивці!..
І вони прийшли, і один з них був величезний – костюм від Кардена не приховував широких мавп’ячих плечей, а в іншого, худого, мов суха деревина, і ластатого, були блякло-зелені очі садиста… І довелося посміхнутися їм, і провести в будинок, а потім зникнути у хащах зимового саду. Ось чому вона на зупинці.
Цей невидимий, невідчутний дощ, що вимотує душу… Чоловік дивиться на годинник…Ні! Він тільки нахилив голову до годинника, а очі в той час стежать за нею. Хоча… Треба перевірити. Три кроки вперед, і потім ще два вліво… Так, вони рухаються, ці маленькі, глибоко посаджені очі! Де автобус?! А краплі дощу тьмяно виблискують на його залізних ціпках, нерівних, мов перевитих спираллю. Вони мають якусь назву, такі ціпки…
Треба поїхати до Лючії. Сказати, що прийшла заспівати їй нових пісень, це дуже тішить її самолюбство… Про вбивць казати не можна. Навіть у кіно ніхто ніколи не допомагає людям, котрих переслідує мафія. Лючія просто не впустить її до будинку. Да-ніель… Як прив’язався цей мотив… Гітара! Нічого не вийде, адже в неї нема з собою гітари. І куди взагалі йде цей номер чотирнадцятий? А втім, чи не однаково…
Ось він, нарешті! Як багато там людей… Але цей, маленький та кремезний, теж входить слідом за нею. О боже, та звичайно, адже він теж очікував на той самий автобус, яка ти нерозумна, Да-ніель… Арматура! Ось як вони називаються, ті ціпки.
В погану погоду ці автобуси ходять ще гірше, ніж завжди, хоча, здавалося б, куди вже гірше. І коли перед тобою, змоклим до ниточки, врешті решт прочиняються двері, вдертися в переповнений салон важче, ніж штурмувати Еверест. Особливо, якщо в тебе з собою зв’язка арматури.
А втім, Антуан був від природи флегматичним і не звертав уваги на не дуже доброзичливі репліки, що сипалися з усіх боків. Найприкріше, якщо вся ця поїздка виявиться марною. А таке цілком може бути. Автобуса не було сорок хвилин, Антуан же розраховував щонайбільше на двадцять, і ймовірно, що Бернара вже чверть години як нема на місці. А що, Бернар така зайнята людина, не виключено, що в нього сьогодні ввечері літак на зйомки, або зустріч з продюсером, або він запрошений на якусь звану вечерю…
А все ж таки приємно мати за друга такого блискучого кіногероя. Тепер навіть смішно згадати, що в коледжі він був тонкий, тендітний, схожий на дівчинку, всі дражнили його Сара Бернар, в той час, як Антуан носив гордовите ім’я Домкрат. Він тоді був вищий та сильніший за всіх однолітків, і якби не паління…
Якщо Бернар досі стоїть перед дверима супермаркету, це просто фантастичний сюжет. Кінозірка очікує на скромного працівника майстерні! Хоча, якби йому не була так потрібна ця арматура, він би і не зателефонував. Дружба дружбою, а коли вони востаннє бачилися просто так, не у справах? А хотілося б забути все це кіно і просто посидіти зі старим другом Бернаром за склянкою…
А ось і ця зупинка – супермаркет. Треба потрохи видиратися з автобуса, а не виглядати машину Бернара. Та ще ця арматура… Обережніше, щоб нікого не зачепити.
Їй-то куди легше, он як спурхнула на тротуар, ця дівчина, яка стояла поряд з ним на зупинці. Взагалі дивно, що така дівчина їздить громадським транспортом – одягнена з голочки, одразу видно, що з хорошої сім’ї. Така гарна, яскрава…
Де ж, чорти б її взяли, машина Бернара? Так не хотілося б їхати назад з цією арматурою…
Він стояв, спираючись на перлисто-виблискуючий корпус сірого “Вольво”, а дрібні, мов бісер, дощові краплини осідали на дзеркальній поверхні окулярів. Бернар зняв їх, витер скельця, проте одягати знов не став. Що з того, якщо декілька чоловік впізнають знаменитого кіноартиста?
Злості а Антуана не було. Тільки легка, майже непомітна досада. Він перемінив положення ніг. Щось у цьому було – ось так стояти непорушно під дощем, схрестивши руки на грудях, і линути поглядом по обличчях зовсім чужих і незнайомих людей…
Маленька дівчина у червоній прозорій хустці. Вона зіскочила зі сходинки автобуса – так легко, ніби ніколи й не чула про земне тяжіння. Й устрімилася, полинула над асфальтом у бік супермаркету. Напевне, йде купляти подарунок своєму коханому. Вона закохана – тільки в закоханих буває такий дивний вираз очей, чудових світлих очей з якимось таємним, неземним сяйвом.
Дівчина замиготіла, загубилася в натовпі, і ніколи більше йому її не побачити – а жаль…
– Бернаре!
– Антуане!
Антуан зовсім не змінився – такий саме кремезний і щиросердечно – добродушний. І все таж широченна посмішка між круглих щок.
– Ось, Бернаре, приніс.
– Дякую. Що б я без тебе робив? – він відкрив багажник і взяв з рук друга арматуру – така важка, з його боку було неприпустимо змушувати Антуана везти її через усе місто. – Сідай в машину, побалакаємо.
– Ні, що ти, Бернаре, не варто…
Він знітився і став ніби меншим на зріст. Так, бідний Антуан почувався би незручно всередині цього роскішного автомобіля, м’які сидіння й невловимо-специфічний запах кондиціонера не для нього… Вони займають надто різні ніші у складній мозаїці суспільства, і зустрічатися краще на нейтральній територіі…
– Та не стояти ж нам під дощем, Антуане. Зайдемо хоча б до супермаркету.
Да-ніель, Даніель, Даніель-Даніель-Даніель… Швидше, швидше… Швидше! Ні, не так швидко. Інакше він зрозуміє, що вона помітила його, розгадала його наміри – цей страшний чоловік з арматурою в руках. Він стежить за нею, він зійшов на тій самій зупинці, і ця арматура… Він хоче її вбити! Вбити!!!
Тільки не обертатися. Можна спостерігати за ним у дзеркальних витринах супермаркету. Червона хустка зовсім збилися на потилицю, краще взагалі її зняти. Чи пов’язати, як шийну хустину – так, це гарніше… Втікати! Туди, в гущавину людей, в черево цього величезного супермаркету, там він нічого не зможе їй зробити.
Боже мій, як світло… Лимонно-жовте, холодне, мертовне люмінісцентне світло. Воно пришпилює до підлоги й опускає згори купол склянного ковпаку – ось вона! Всі, всі дивляться на неї! Зараз оцей… чи цей… Хтось обов’язково запитає: “Що робить тут оця дівчина?”
Що вона тут робить? Навіщо вона сюди прийшла? Придумала! Вона прийшла купити сукню. Коротку яскраву сукню на літо. І ніхто не здогадається. Ось гаманець… Як і це все? Готівка Даніель Ван Рейбеккен – тільки не треба реготати вголос… На найпростішу сукенку, мабуть, вистачить.
Як багато різних відділів! Кумедне місце – цей супермаркет. Телевізори! Навіщо їй телевізори, боже, як смішно, в житті не бачила нічого смішнішого…
Але де ж сукні? Де? Шукати, шукати… Зараз ці люди помітять, що вона не в змозі зорієнтуватися тут, і тоді… До речі, чому вони всі попадаються їй назустріч? .важко йти вперед… Мов проти течії бурхливої річки… Вони йдуть звідси! Куди?!
– Мадемуазель, наш магазин зачиняється.
Я-сама, я-сама, я-сама… Да-ніель, Да-ніель, Да-ніель… Їй щось сказали. Треба згадати, треба негайно згадати, що саме… Ось що! Вони хочуть, щоб вона пішла. Пішла під дощ, у присмерк, у морок, туди, де на неї чекає вбивця… Вони всі одне за одного! Де ж він, де ж він, де ж він, відділ з літніми сукнями? Як усе крутиться перед очима…
Ні!!!
Він стоїть в отворі склянних дверей, в нього вже нема арматури, зате він не один… А вони про щось шепочуть поміж собою, ці продавщиці, вони всі в одностроях, як солдати каральної армії…
– Мадемуазель, якщо ви забажаєте, ми припинимо закриття магазину, але будьте ласкаві виписати чек – сто п’ятдесят франків за кожну хвилину вимушеної…
Як вона посміла?!!
Продавщиця відняла руку від щоки – червоні плями проступали просто на очах. В душі Антуан був цілком на боці тієї дівчини, чиї каблучки зараз стукотіли десь нагорі, на другому поверсі. Ця намальована дівка напрошувалася саме на такого дзвінкого ляпаса.
Вони з Бернаром акуратно пришикувалися до стінки біля виходу і пробалакали аж до закриття. У супермаркеті вже нікого не лишилося, вони теж зібралися йти, коли трапився цей скандал.
– Ні за що, – стогнала намальована продавщиця. – Ні за що! Ці багаті вважають, що якщо проста дівчина…
– А ти впевнена, що це вона? – запиталася інша продавщиця.
– Аякже! Їх весь час показують у світській хроніці. Ван Рейбеккен з дочкою. Найбагатша спадкоємиця в Європі!
– Але тоді, – старша продавщиця наморщила лоба, – що вона тут робить? І чому не хоче йти? Знаєте, дівчата, як на мене, вона не сповна розуму.
Перша дівка вкрилася смертельною блідістю, і сліди маленьких пальців Даніель Ван Рейбеккен ще яскравіше виступили на її напудреній щоці.
– Але ж вона небезпечна! В нас є відділ зброї! Треба негайно викликати поліцію!
Антуан стояв задалеко, щоб як слід розібрати їхнє пташине тріскотіння. Проте це слово він почув добре. Поліція! Вже він-то знав, що це таке. Поліція – це коли тебе хапають і заштовхують у машину, і обіцяють розібратися потім, але ніхто ні в чому не розбирається, а тільки ламають людині життя – і щастя, якщо вдасться поновити його через якийсь час. Колись Антуан пройшов через усе це, і ні за що не бажав подібного цій незнайомій, казково-гарній дівчині…
– Не треба… поліцію, – вимовив він, несвідомо торкаючи за рукав Бернара.
Бернар кивнув головою і зробив крок уперед. І одразу, як за командою, повернулися голови в наколках, і продавщиці хором видали здушений стогін – впізнали! Антуан усміхнувся і відступив у тінь. В Бернара вийде краще. В нього завжди все виходило краще.
– Дівчата, ви дозволите мені піднятися нагору?
Нагору, нагору… Як болять ноги і свистить дихання – це тому, що вона не займалася спортом. На другому поверсі вони її не знайдуть. Кому спаде на думку шукати на другому поверсі? І тут нікого нема… Нікого!
Фарби… Музичні інструменти… Літні сукні! Яка ж ти дурна, Дані, навіщо вони тобі тепер? Хутра… Величезні, мов печери, волохаті шуби – он де можна сховатися!
Як задушливо! М’яка печера засмоктує, обіймає волохатими щупальцями, беззвучно гарчить від задоволення… Хутряна лапа притискує обличчя, вже зовсім немає, чим дихати…
Вирвалася! Тікати, тікати подалі від цих шуб-пасток… Меблі, кришталь, косметика, карнавальні костюми… Кроки? Ні, цього не може бути, адже нікому не здогадатися, що вона… Кроки!!! Що робити?! Навіщо вона втекла з хутрового відділу?..
Ось він підіймається сходами – високий, широкоплечий, елегантний. Десь вона його бачила – так, він стояв внизу поряд із тим вбивцею, ні, ще десь раніше… Вона навіть знала колись його ім’я… Ім’я… Да-ніель… Куди подітися від цієї нав’язливої ненаписаної пісні?
Вже не сховатися… Він іде просто на неї, фатальний, невідвортний, як гірська лавина. Болісно знайоме обличчя, обрамлене довгим, до плечей, волоссям і перерізане лінією аристократичних вус. Обличчя… Карнавальні костюми!..
У цій чорній напівмасці із іскристою вуаллю, що спадає нижче, він її не впізнає. А якщо ще одягнути цього крислатого капелюха з оборкою по краю…
– Добрий вечір, мадемуазель.
Посміхнутися. Неодмінно посміхнутися, інакше він уб’є її одразу. Вона не дозволить! Вона боротиметься за своє життя, що б то не було!
– Добрий вечір, мсьє. Ви, мабуть, здивовані, зустрівши мене тут. Я сама дивуюся незвичайності нинішнього вечора. Менш за все я чекала зустріти тут вас…
Згадала! Кабальєро Хуан – ось його ім’я.
– …кабальєре Хуане.
І ось так і далі. Говорити, говорити, говорити! Змусити його повірити в свою помилку. Як виблискують подовгасті світлі очі… Очі найманого вбивці, що не знають жалощів.
– Чи ви запропонуєте мені руку? Знаєте, я з дитинства не може довго бути на одному місці. Почиає здаватися, що мимо проходить щось неповторно-важливе…
Яка крижана рука! Тільки б не відсмикнути своєї, тільки б не закричати від жаху близькості цієї людини… Це повинно вийти, те, що вона задумала, конче повино, тільки б витримати, не зірватися, не покотитися вниз по страхітливому осипу…
Невже це вона регоче – дико, нестримно, як морська птиця? Від реготу струшуються стіни, лускає скло, проривається зливою небо… Припинити! Негайно припинити це!
Ось. Вони прийшли.
– Ви любите музику, кабальєре Хуане? Мені здається, всі мають її любити.., – її руки тягнуться за полірованою гітарою, а він рвонувся між нею й стелажами, і зараз… Ні, він тільки зняв гітару з високої полиці і простягнув їй. – Адже нема нічого чарівнішого за музику… Да-ніель…
Негнучкі пальці підтримують мелодію тремтячим акордом. Ні, тільки не це! Іншу, про відважного кабальєро і дівчину в башті. Кабальєро… Кабальєро Хуан… Вишукано-витончений овал обличчя і довгі очі, що спалахують зсередини діамантовими вогнями. Безмежно чарівні очі заклятого, непримиренного ворога. Ворога, якого треба вбити.
Бернар збіг вгору довгими й широкими сходами. Ця дівчина має бути десь тут. Він ще сам не знав, навіщо вирішив поговорити з нею, він діяв, керований якимось несвідомим почуттям. З кожним кроком це почуття міцнішало, але не могло прийняти конкретної форми. Повільно просуваючись уперед, він повернув голову трохи вліво – і раптом побачив її.
Тонка, як промінь світла, дівчина стояла, вся подавшись уперед, і вузьки мешти на високих каблуках створювали ілюзію, ніби вона висить у повітрі в кількох міліметрах від підлоги. Романтично-зігнуті поля чорного капелюха кидали тінь на її обличчя, і Бернар не одразу помітив, що ця дівчина в масці. В масці! Так дивно було бачити це не в божевільному строкатті карнавала, а тут, у таємничій тиші, заллятій холоднуватим світлом.
Вони стояли одне проти одного, і раптом Бернар збагнув, що може простояти отак усе життя. Він ніяково посміхнувся і, ніби вперше в житті розмикаючи вуста, промовив:
– Добрий вечір, мадемуазель.
За чорною іскристою вуаллю він уловив відвітну посмішку. Її незвичайні очі дивно світилися в отворах маски, і Бернар згадав, що вже бачив сьогодні цю дівчину. Ні, там, на першому поверсі, він не роздивився її, проте він бачив її раніше, на мокрому від дощу асфальті, і тепер впізнав той самий дивний закоханий вираз очей і ту саму червону прозору хустку.
– Добрий вечір, мсьє. – відповіла вона, і дзвінкий співучий голос відбився від стін і стелі. – Ви, мабуть, здивовані, зустрівши мене тут. Я сама дивуюся незвичайності нинішнього вечора. Менш за все я чекала зустріти тут вас, кабальєре Хуане.
Вона впізнала його за одною з ролей. Вона впізнала його, а сама лишилася незнайомкою, чарівною незнайомкою в непрозорій масці.
– Так, дуже дивний вечір, – погодився він.
Дівчина зробила крок уперед – не крок, а маленький політ всупереч силі тяжіння.
– Чи ви запропонуєте мені руку?
Чи ви запропонуєте мені руку… В житті жінки не кажуть так вже багато десятиліть… Він чув цю фразу від партнерок у кіно, та як фальшиво звучала вона в їхніх вустах – і як вона чарівна, вимовлена цим чистим голосом.
Він повільно підняв руку, і її рука лягла зверхи – довірливо-маленька гаряча рука…
– Знаєте, я з дитинства не можу довго бути на одному місці. Починає здаватися, що мимо проходить щось неповторно-важливе…
Вона повела очима і раптом розсміялася – такий сміх у романах називають срібними дзвіночками. Тільки її сміх – не срібні, а золоті дзвіночки, і вся вона золота, напувана сонцем…
Біля відділу музичних інструментів вона зупинилася і відняла свою руку.
– Ви любите музику, кабальєре Хуане?
Він посміхнувся цьому казково-несправжньому імені та кивнув. Вона продовжувала:
– Мені здається, всі мають її любити. Адже нема нічого чарівнішого за музику.
Вона величним жестом тонкої руки показала на гітару, і Бернар стрімко метнувся до стелажу і подав їй інструмент на витягнених руках, як вірний паж – своїй королеві.
Її пальці пробігли по струнах, а ніжний голос проспівав чудову мелодію: “Да-ніель” – й обірвавсь.
– Даніель? – перепросив він. – Це ваше ім’я – Даніель?
Але вона мовчала, дивлячись повз нього своїми дивними очима, які одні заміняли все обличчя, вкрите маскою, і тільки гітара тихесенько звучала під її пальцями. А потім вона заспівала – щось дивне, чарівне, схоже на старовинну баладу, та безмірно трепетніше, і Бернар збагнув, що вона сама склала цю пісню…
Те, що трапилося потім, Бернар не хотів згадувати. Був надривний звук сирени, люди в білих халатах і високий чоловік з пихатими холодно-сірими очима. “Я знав, що рано чи пізно це трапиться. Її мати вже чотири роки у психіатричній лікарні. Моя бідна маленька Дані…”
Антуан і Бернар сиділи за столиком у напівтемній кав’ярні. Як буває, після другої склянки Антуана потягнуло на філософію, і на цей раз то була філософія щастя.
– Ось я часто думаю: ти в своєму кіно і я в майстерні. Здавалося б, і говорити нема про що. А ось я думаю: хто з нас щасливіший?
Бернар був задумливий, все нижче опусав голову, і здавалося, він вже ніколи її не підніме. Та він підняв її, струснувши довгим волоссям, і знов опустив самі тільки вії.
– Ти знаєш, Антуане… я думаю, найщасливіша в світі та дівчина… пам’ятаєш, у супермаркеті? Так-так! Адже вона живе в своєму, в іншому світі, і цей світ чарівний..
(2 votes, average: 2.50 out of 5)