СТРАТА – ЯНА ДУБИНЯНСЬКА

СТРАТА

Його навіть не зв’язали. Куди б він тепер пішов? Наші всю ніч гнали фробістів, лінія фронту відсунулась кілометрів на сорок на південь. Він

Знав, що йому немає сенсу тікати. Коротконога жаба в сірому фробістському мундирі. І дивний вираз на загалом байдужій фізіономії: неначе він ось-ось мерзенно посміхнеться. З такою подобою обличчя можна лише криво посміхатися. Попередньо в упор натиснувши на спуск.

Ми всі намагалися не дивитися на нього. Усі двадцять шість. І сам Тригеміст. І Макс, і Алекс. І Вишенька – її обличчя затремтіло, і вона уткнулась хлипати в плече Алекса. Алекс погладив рукою її волосся. Збиті до крові кісточки пальців – він обідрав їх мундиром Тригеміста, коли Тригеміст стримував його – Алекс тоді беззв? язно волав, що уб? є цю сволоту. У нього тут була мати.

Тіла прибрали раніше, тільки-но наші захопили селище. Кажуть, якась жінка була живою, він убив її вже на очах у наших солдатів. Його залишили, наказавши вбити всіх.

Тригеміст, мружачись, обвів нас поглядом. Очі у нього були тьмяними, у червону сіточку. Не пам? ятаю, коли Тригеміст востаннє спав.

– Розходьтеся додому, – неголосно попросив він. І додав зовсім втомлено: – Це наказ.

Усі заворушились і приглушено зашуміли, досі не зводячи очей з фробістського ката. Тригеміст призначив йому охорону – якихось не знайомих мені літніх чоловіків, один із них був без ноги. Усі троє пішли розсипаною групкою, з якої б ніхто здалеку не вирахував конвойованого. Тільки після цього усі справді почали розходитися.

– За замах на життя полоненого – смерть! – нагадав Тригеміст, напружуючи зірваний голос.

Макс ніс валізу Вишеньки, Алекс підтримував дівчину під руку. Я сама несла свою валізу і намагалася не відстати від них. Макс і Алекс ішли в ногу, як солдати, високі, поставні, занадто молоді для цієї війни. Вишенька висіла на руці Алекса, ледве переставляючи ноги, і, здається, плакала. Мене вони не помічали. Ми вчотирьох були однокласниками, але вони втрьох народились у цьому селищі. Я була чужа. Чужа не лише їм, але і всім двадцяти п? ятьом. У мене тут ніхто не загинув.

Майже всі будинки стояли цілі, тільки палісадники були витоптані і біля хвірток нагромаджені найрізноманітніші речі – сліди мародерства фробістів перед відступом. Вони не спалили селище, не вирізали відразу всіх мешканців. Для цього вони залишили ката.

– Тут, – схлипнула Вишенька. Це був її дім. Колись давно я гостювала у неї. Тут жили її батьки, бабуся і два маленьких братики.

– Діна залишиться з тобою, – сказав Алекс. – Я… можливо…

Вишенька захитала головою, а потім вони поцілувались. Макс встиг

Відвернутися, а я не встигла, я лишень опустила очі і переконувала себе, що Алекс цілує Вишеньку тому, що вона всіх втратила – так же, як і він, що тільки тому…

Алекс відпустив її, доторкнувся до плеча Макса, і вони пішли – високі, в ногу…

– Замок вибили, – сказала Вишенька зовсім нечутно.

Ми увійшли. Кімнатка у Вишеньки була малесенька і вибілена, по-сільському затишна. На квадратних віконцях рівно висіли фіранки, білі і напрасовані, вишиті на облямівці червоним хрестиком. На стіні поміж вікнами висів портрет прадідуся Вишеньки в мундирі із зіркою на грудях,

Ретельно прописаний яскравими, занадто барвистими фарбами. Позолочену раму припорошила сіра пилюка. На строкатій килимній доріжці серед кімнати накидом лежали туго набиті пухові подушки. Вишенька зітхнула і взялася по-хазяйськи піднімати їх з підлоги, збивати, витрушуючи хмаринки пилюки, і охайно складати на низеньке ліжко. Подушок було багато, Вишенька нагиналась і вирівнювалась, і знову, і знову. Вся кругленька і туга, з пухкими губками і широко посадженими маленькими чорними вічками. Всі чомусь вважали, що Вишенька дуже гарна. І Алекс.

Вишенька підняла останню подушку і раптом тихо і пронизливо, на одній ноті, застогнала. Я кинулась до неї і, притискаючи її голову до грудей, скоса поглянула донизу. Там, на підлозі, лежала яскрава іграшкова машинка.

Вишенька все ще хлипала, коли я засинала. Мені приснилася сестра. Вона зараз повинна була бути на півночі, в евакуації. Сестра сказала, що вони з мамою живі, і повторювала це доти, доки я не перестала їй вірити.

… На церкві не було позолоченого хреста. Бані обдерти не встигли, і вони нестерпно сяяли, аж до чорноти в очах. Тригеміст піднявся на найвищу сходинку. Полонений стояв трохи нижче, його конвоювали Макс і Алекс.

– Згідно із Законом воєнного часу, – сказав Тригеміст, – ми, члени громади в кількості двадцяти шести осіб, що зібралися тут, маємо достатній кворум для прийняття рішення юридичної сили. На обговорення виноситься доля цього..,- рівний голос Тригеміста невловимо урвався, –

Чоловіка, молодшого офіцера фробістських військ, який, виконуючи наказ командування, знищив мирних жителів селища. Я, голова громади, вважаю, що цей чоловік гідний смерті. Хто підтримує цю пропозицію?

Макс підняв руку авторматично, як приклад гвинтівки, але Алекс був швидше, його стиснутий кулак стрімко вистрілив угору ще поперед останніх слів Тригеміста. Вся площа перед церквою наїжачилася піднятими руками. Мене штовхнули під лікоть, і, озирнувшись, я зустрілась очима з гнівною Вишенькою, вона вся тремтіла, подавшись вгору слідом за стиснутою, як і в Алекса, в кулак пухкою білою ручкою.

Вираз обличчя полоненого фробіста не змінився. Тільки повільно рухались, обводячи площу, безколірні очі. Так точно він видивлявся тоді, шукаючи, кого ще залишилося вбити. Я підняла руку.

– Вирок схвалено, – сказав Тригеміст.

Всі гуртом раптово заворушилися, завирували, закричали щось незрозуміло-дике – і якоїсь миті замовкли, коли Тригеміст заговорив знову.

– Кара здійснюватиметься за допомогою AZ-12, ви знаєте, це фробістська електрична зброя, що працює на автоматиці. Серед нас катів немає. Всю підготовчу роботу я виконаю сам. Усі вільні.

Ніхто не зрушив з місця. Не знаю, мабуть, я теж би залишилася, якби… Але я була чужа. Я би просто не змогла з ними це розділити.

Я повернулася до будинку Вишеньки і сіла на лавочку в палісаднику. Зарослі молодих вишневих дерев саме починали розбруньковуватися. І сяяло сонце. Я замружилась і заплющила очі.

Коли він пронісся повз мене, я зафіксувала лише рух високої стрімкої фігури, я впізнала його пізніше, коли озирнулася – він саме забіг на ганок.

– Алексе!

Він здригнувся і різко зупинився.

– Алексе, її там немає.

Він повернувся і поволі спустився зі східців.

– Я взагалі-то знаю… Вона ще залишалася, коли я… Діно, вони не

Стратили його! Машинка не спрацювала, це ж фробістська техніка, з наших ніхто в ній не тямить, і його не стратили! Цю паскуду, цього покидька! Всадити в нього з десяток куль, чи ножа, чи бодай задушити! – він же не має права жити, хіба не так, Діно?! Діно, я сам би зараз же це зробив… А Тригеміст каже: серед нас немає катів. Тригеміст збирається лагодити цей AZ-12, з біса він його полагодить, і цей мерзотник буде жити, жити! – який убив…

Алекс раптом відвернувся, і я точно знала, що він заплакав. Взяти його за руку. Тільки взяти за руку, бо обняти за плечі і доторкнутися до його волосся – такого в реальності просто не буває. Але Алекс, звичайно ж, не хотів, щоб я помітила, що він плаче. Алекс, гордий, відчайдушний і зовсім безсилий. Він швидко, похапцем провів рукою по очах і сів на лавку. І тут підійшла Вишенька.

… Я блукала колами по безлюдному селищу, старано обходячи ті будинки, куди хтось повернувся. Де зараз збирали і доводили до ладу вцілілі від мародерства речі покійних. І ненавиділи досі не страченого вбивцю.

Слово честі, я теж його ненавиділа. Але, певно, не так.

Мені зустрівся Макс. Він злегенька кивнув мені, явно збираючись пойти повз.

– Що вони там вирішили? – запитала я в нього. Чомусь дуже не хотілося, щоб мене ось так обминали. А взагалі-то я ніколи особливо не спілкувалась з Максом. Він був такий же, як усі. І, як усі, був закоханий у Вишеньку.

– Поки відклали, – відповів Макс на ходу, але потім уповільнив крок. – Тригеміст лагодить азетку. Злагодить він її, аякже, – Макс зупинився по-справжньому і повернувся до мене. – У фробістів дійсно класна зброя! Я думаю, цей хлопець спеціально там щось зіпсував. Ледь-ледь збив поля – і будь ласка: все працює, лампочки блимають, а він стоїть живий, тільки що не сміється над нами. Я його стеріг вночі, так він багато розказував цікавого. Як у них поставлена справа в армії. Знаєш, чому фробістська армія непереможна? У них своя система: залізна дисципліна плюс солідні матеріальні заохочення. Там кожне дитинча з пелюшок виховують солдатом. Хоча військова служба – справа добровільна. Але все одно, вони туди всі рвуться, бо це честь нації, розумієш? У наших зовсім інша психологія.

У Макса тут, у селищі, жив старий батько. Який кинув родину років з п? ятнадцять тому. Макс якоюсь мірою також був чужим спільному горю, воно лише краєчком зачепило його. Чому б Максу не поміркувати на сторонні теми, на кшталт фробістського виховання? Я б на його місці не говорила – але це ж Макс. Він помахав мені рукою, імітуючи привітання

Фробістів, і закрокував далі.

Того дня страта так і не відбулася. Ввечері Тригеміст зібрав людей і закликав усіх переходити до відбудовчої діяльності, піднімати господарство, залучатись до річища мирного життя. Тригеміст умів говорити з народом. Він сказав, що смерть військового злочинця – буденна подія, і що негідно жити її очікуванням. Він пообіцяв оголосити про час страти окремо. Усі йому повірили. Усі завжди вірили Тригемісту.

Вночі кудись зникала Вишенька. Можливо, ходила до Алекса, не знаю.

Вранці ми прибирали будинок. Я виносила на ганок круглі килимки, а Вишенька запекло витрушувала їх, стиснувши ниточкою губи. Ми вишкрібали і видраювали підлогу, потім прали білизну і фіранки, які Вишенька зривала з вікон. Потім в ядучій лужній воді мили посуд. Торохтіли ножі й ложки, скреготіли каструлі, а Вишенька мовчала, її брови з? їхались зовсім близько над маленьким носиком.

– Цікаво, чи буде сьогодні страта, – сказала я.

Вишенька підняла голову, а я боляче закусила зсередини губи. На її місці я б когось убила за таке “цікаво”. Я з плеском опустила руки в лужну воду і подумки поклялася, що поїду звідси. Завтра ж. Сьогодні. Куди завгодно. Якби не Алекс. Все одно.

– Не знаю, – раптом тихо сказала Вишенька. – Ми його стратимо. Але це ж нікого не поверне. Нас двадцять шість, а він один, дуже просто його вбити, але що це дасть? Тільки те, що ми всі почуватимемо себе вбивцями, всі! Ти, звісно, не зрозумієш, Діно, але мені, наприклад, не полегшає від того, що стратять цю людину.

На брудній воді розходилися білуваті розводи. Я чужа, я дійсно чогось не розумію. Мої мама і сестра на півночі, в евакуації. Вони живі, вони повинні жити! – а кати у фробістських мундирах повинні помирати. Так і не інакше.

– І потім, він же тільки виконував наказ, – прошепотіла Вишенька.

Сонце палило, засліплюючи, було жарко, як серед літа, і я бігла запилюченою вулицею селища. Нікого не було видно, всі розбрелися, щоб розпочати мирне будівництво, піднімати господарство, мити посуд. На площі перед церквою теж було пусто, в церкві стояла тиша, лишень коливалося барвисте віражне світло, а на лаві сіріла безформною плямою коротка дебела постать. Одна. Його навіть не охороняли. А втім, куди б він пішов?

Я підійшла до нього близько-близько і спробувала зазирнути в… ні, обличчя – це у людей, а у фробістів… не знаю.

Його очі були заплющені, а розпластані ніздрі ритмічно роздувалися. Він спав! У повітрі стояв тонкий, огидний посвист, в світлі вітражів гойдався струмінь пилюки. Пилюка роз? їдала очі, і над сірим коміром мундира розплилася білувата пласка пляма.

І раптом я чхнула.

Він не здригнувся – просто прокинувся. У його підсвідомості навіть не сяйнув варіант, що це прийшли за ним – вести на страту. Він проснувся і тепер з цікавістю розглядав мене з-під набряклих повік. Під цим поглядом я чомусь не могла мовчати.

– Ви спите?

На “ви”. Якого біса я до нього так звернулася?

– Так, трошки втомився, – він говорив не з таким уже помітним акцентом. – Засуджений на страту не повинен спати, чи не так?

Здається, він наді мною знущався.

– Саме так, – сказала я. – Чи ви думаєте, вас не стратять?

Фробістський мундир знизав червоно-чорними погонами.

– Не я це вирішую. Але з вашого боку було б нерозумно мене стратити. Та й негуманно.

Фробіст, що розмірковує про гуманізм. У мене справді перехопило подих.

– Ви…

– А що я, власне, зробив? Лишень очистив населений пункт, виконуючи місію, доручену мені командуванням. Мені одному, зауважте. У той час як в пункті залишалося не менше ста одиниць населення. І ніхто з них, попрошу відзначити, ніхто спротиву не виявив.

– Це були жінки і діти. І старі.

Вона нарешті виникла – та крива посмішка, яку я давно передбачила як єдиний вираз емоцій на цій подобі обличчя.

– Діти і старі? Їх було не менше ста. Діти і старі нашої нації здатні захистити своє життя. І це далеко не єдине, що вам у нас не завадило б запозичити.

І він заговорив сухо і по-діловому, неначе виступав із доповіддю.

– Уже ні для кого не секрет, що ви перемогли у цій війні. Іронія історії, не більше, але так чи інакше ви перемогли. Але що ви будете робити далі? Країна в руїнах, все виробництво зорієнтоване тільки на війну, економіка в глибокій кризі. До того ж, за прогнозами, цей рік буде неурожайним. Гаразд, не беремо країну, тобі цього все одно не зрозуміти, дівчинко, погляньмо на прикладі вашого селища. Я говорив з вашим лідером, Тригемістом. Він розумна людина, він уміє за собою вести народ, але плану подальших дій у нього немає. А це означає: почнеться посуха, голод, люди, не знаходячи підтримки у лідера, повстануть проти нього, і запанує повна анархія – і у вас у селищі, і по всій країні. Проллється стільки крові, що ви будете з ностальгією згадувати цю війну. На цій війні у вас, принаймні, були вороги.

– Це все велика дурниця, те, про що ви говорите, – мій голос звучав менш впевненно, ніж я хотіла. – Не буде у нас громадянської війни.

Він неначе не чув мене. Він спокійно і розмірено продовжував свою доповідь.

– Якщо ти вчила історію, ти знаєш, що наша країна уже була у схожому становищі. Навіть у гіршому – адже ми програли війну. Але ми вистояли – завдяки генію наших вождів, завдяки рисам національного характеру. Ми підняли з попелу велику країну! І наш досвід на даний історичний момент неоціненний для вас. Я знаю, що саме потрібно робити, щоб уникнути розрухи та анархії. Ніхто з вас цього не знає. Не знає і Тригеміст – а ви ж вірите йому! Він розумна людина. Він розуміє, що означає для нього моє життя, а що – моя смерть.

Фальшивий пафос його мови глушила монотонна, нудно-ніяка інтонація. Він начебто і не намагався вплинути на мене, переконати, привабити на свій бік. Він начебто казав… казав… правду.

Не смій так думати! Моя реакція прорахована заздалегідь, один з підлих фробістських прийомів, який не повинен на мене подіяти! Я втиснула нігті в долоні, непомітно затамувала подих і промовила повільно і неголосно – щоб спрацювало кожне слово, щоб він зрозумів, ця безлика фробістська істота: у нього немає жодного шансу.

– Ви сказали, риси національного характеру. У нас вони теж є. Ми,

Звичайно, не настільки дужі в демагогії, але зате ми… вбивць і катів у нас страчують.

До кінця цієї фрази я підвищила голос і підняла голову – і мої слова подвоїлися лункою церковною акустикою. Вбивць… страчують…

Ввечері я шукала наших хлопців – і нікого не знайшла. Здається, бачила вдалечині Макса, а може, це був і не він. А Вишенька не прийшла додому ночувати, і під вечір стало сумно й страшно, і приснився Алекс, Алекс, Алекс…

Вранці Тригеміст зібрав усіх на площі перед церквою. За ніч стало холодно, накрапав дрібний, неприємний дощ. Мікроскопічні краплини сріблилися на волоссі Тригеміста і всотувалися темними цятками в сіре фробістське сукно. Вбивця стояв на сходинку вище за Тригеміста, їхні голови були нарівні. Його навіть не зв? язали. Час уже б звикнути.

– Співвітчизники, – голос у Тригеміста був хриплим і простудженим. – Сьогодні наша громада приймає рішення, яке найпрямішим і найдіяльнішим чином позначиться на нашому майбутньому. Війна наближається до переможного кінця. Ця перемога далася нам нелегкою ціною. Важко знайти серед нас людину, яка б не втратила на війні своїх рідних чи близьких. Але ця сторінка історії залишається позаду,

І тепер нами, переможцями, повинна рухати не жадоба помсти, а намагання

Якнайшвидше підняти країну з руїн, знову посісти гідне місце на світовій арені. У цій боротьбі цінні зусилля кожної конкретної людини – а нас двадцять шість, ми багато що можемо зробити! Для нашого селища, а значить, і для держави загалом. Але ентузіазм і віра в свої сили – не єдине, що нам знадобиться. На чолі нашої громади повинна стати людина, озброєна досвідом мирного будівництва, сучасними механізмами підняття

Економіки, найновішими виробничими технологіями. Нам з вами поталанило – така людина є. Свої послуги пропонує пан Фрідріх Шиммельгаузен, колишній офіцер, за фахом – менеджер стратегії і тактики виробництва. Співвітчизники! Я закликаю вас зрозуміти: в нашій ситуації було б недоцільним відмовитися від послуг такого спеціаліста. Питання ставиться на голосування. За законами військового часу прийняте вами рішення матиме юридичну силу. Отже, хто за?

Поволі підіймалися руки… мені здавалося, що поволі, а насправді швидко, практично без вагання. Сам Тригеміст. Макс. Алекс…

З натовпу вислизнула Вишенька, в руці у неї була квітчаста парасолька. Вона забігла на сходинки, усміхнулася, підняла парасольку над фробістським мундиром. Сірий рукав з червоно-чорною вилогою обняв Вишеньку за талію.

– Я вдячний за виявлену довіру, – так, голос звучав майже без акцента, впевнено і монотонно. – Повинен попередити, що робота на посту голови громади буде забирати у мене багато часу, тому всі питання, що у вас виникатимуть, прошу подавати письмово через мого секретаря.

Вишенька кивнула і зробила кніксен.

… У лісі на околиці селища була весна. У лісі стрекотали птахи і квітла мати-й-мачуха. Тривало справжнє життя за справжніми природними законами. У лісі. Залишитися жити в лісі.

Я повернулася до селища пізно вночі. Знайти пустий будинок, куди

Ніхто не прийшов, переночувати, а вранці придумати, куди податися далі. Можливо, наші війська уже звільнили моє місто. Можливо, там – це ж місто, врешті-решт! – можливо, там усе інакше.

Я буквально напоролася на нього у темряві. Відсахнулася і мало не скрикнула. Його фігура чорніла на тлі лілово-білуватого неба – висока, вайлувата, з опущеною головою і напружено згорбленими плечима.

Алекс.

– Алексе!

За моєю спиною у чиємусь вікні запалили лампу. Його обличчя. Його вузькі світло-карі очі, тонкі іронічні губи, пушок хлоп? ячих вус. Алекс.

– Діно, ти? Тебе всі шукали. Думали, з тобою щось трапилось.

– Трапилось.

Це слово – спокійно. А потім голос обірвався, і все попливло перед очима, і вже неможливо було говорити – лишень уткнутися б обличчям у його плече, в потерту замшу коричневої куртки і плакати, плакати, як дитина, як Вишенька…

Я різко відвернулась і вчепилася обома руками в пруття плетеного тину.

– Алексе… Як же це… я не можу, Алексе, у голові не вкладається, як вони могли, як же це…

– Діно, – він не підійшов, не обняв. – Це ж люди. Люди, тільки і всього. Їм потрібен вожак, вони не можуть без цього. Яка вже тут справедливість…

Алекс, який виривався із залізної хватки Тригеміста, голими руками збираючись відновити справедливість. Алекс, який плакав, безсило усвідомлюючи, що справедливість не відновлена. Він не такий, як вони. Він знає, що означає це слово…

Алекс, який піднімав руку під дрібним дощем.

– Ти голосував “за”. Ти!.. чому?

Я поглянула на нього через плече, не відпускаючи тину. Шорстке дерево, що ріже долоні. Алекс, який стинає плечима.

– Що б змінилося, якби б я проголосував проти? Мене б взяли на олівець, оце і все. Можливо, я б уже не гуляв просто так вулицею. А мені якось не хочеться помирати через примхи фробістської свині, ти це розумієш?

– Розумію.

Алекс, звісно, правий. Усі праві. Я чужа, а їм тут жити. Люди, тільки і всього. Їм вирішувати, кого страчувати – а кого вибирати у вожаки. Але Вишенька…

– Вишенька…

І тут Алекс звівся, кинувся до мене, звів руку, неначе хотів мене вдарити – і відступив, зупинився, важко дихаючи і кусаючи губи.

– Не смій про неї говорити! Ти не розумієш, ти ніколи не зрозумієш. У неї велике майбутнє, вона не думає про себе, вона хоче зробити користь усьому народові, вона гарна, вона така…

– Гуляєте, я бачу?

Алекс різко озирнувся. Я підняла голову.

Це був Макс, він широко, молодечо усміхався. Високий, підтягнутий, в камуфляжній гімнастерці. І пов? язка на руці. Червоно-чорна.

– Ідіть-но додому, – весело сказав він. – І закінчуйте з прогулянками в такий час. У нас тепер дисципліна, – він поплескав свою пов? язану руку. – Ну, вам що, двічі повторювати?

Очі Алекса. Відчайдушні і покірливі.

На світанку я все ж таки заснула – на якісь пару хвилин, не більше, – и раптом миттю сіла на ліжку і вже знала, що повинна робити.

…Макс і ще якийсь чоловік у камуфляжі відійшли попалити, притуливши зброю до огорожі, вони перший день були вартовими, вони не звернули на мене уваги. Вишенька на мою появу встала, і, запинаючись, як дитинча, що не довчило вірша, сказала, що пан Шиммельгаузен зайнятий. Вона також ще не опанувала свою роль. Вона не зорієнтувалась, як себе поводити, коли я без жодного слова пройшла повз неї і відчинила наступні двері.

Він нічого не зрозумів, навіть не підняв голови в сірому кашкеті. Я обійшла його зі спини, спереду заважав би стіл, – а довгий кухонний ніж лежав у мене в кишені жакета, щоб ближче, щоб зручніше…

Я все продумала. Згори за ключицю – це насмерть, так було написано в якійсь пригодницькій книжці. Згори можна розмахнутися як слід, щоб пробити товсте сукно. Згори – це не в спину.

Лезо зіслизнуло його плечем, розпоровши тканину, він здригнувся, але не встиг, нічого не встиг! – я вдарила ще раз, з усіх сил, з усього розмаху…

Сіре, безформне тіло повільно завалилося набік і вперед, старим мішком розпластавшись по столі. З голови скотився кашкет, і в стелю тупо витріщилася жирна складка потилиці.

Я відвернулася і підійшла до вікна. Знову припустив дощ. Монотонний і дрібний, неначе осінній.

1999

(2 votes, average: 2.50 out of 5)