Безлюдна долина – ЯНА ДУБИНЯНСЬКА

Поліцейський Дюваль відпочивав.

Він лежав просто на гарячому шершавому піску, заклавши мужні м’язисті руки за голову, ледь зігнувши одну з мужніх засмаглих ніг і затуляючи мужнє обличчя білою панамою від занадто яскравого сонця.

Молодим Дюваль був надзвичайно гарним. Розповідали, що він пішов в поліцію лише тому, що йому обридли пропозиції стати натурником в модному журналі. А двадцять років напруженої роботи зробили його обличчя непереможно мужнім.

Важко було уявити собі більш вдалу зовнішність для поліцейського. Чорне волосся сріблилося сивиною – ознакою життєвого досвіду. Асиметрична складка в куточку чітко окреслених губ була глибокою, жорсткою і бездоганно героїчною. Легкі зморшки, що розходилися навколо примружених синіх очей, нагадували риски оптичного прицілу. І навіть обов’язковий шрам проходив у найпотрібнішому місці – від краю брови до скроні.

Така зовнішність дуже ускладнювала Дювалю життя. В той час, коли його товариші по роботі ліниво грали в шашки, роблячи вигляд, що розслідують квартирні крадіжки, він бігав дахами й вузькими вуличками найбідніших кварталів, бився, стріляв, – а що робити, якщо начальство вважало його найпридатнішим для такої ролі? А в результаті і у вільний від роботи час саме Дюваль постійно відчував за спиною неприємний погляд пістолетного дула.

Але зараз Дюваль відпочивав. Жар піску, поколюючи, грів йому спину. Дюваль поворушив ногами, змінюючи їх положення, і по всьому його тілу пробігла хвиля прекрасно тренованих м’язів. Більша половина жінок, що лежали на пляжі навколо нього, тихо застогнали, і не було сумнівів, що решта зробили те саме про себе. Дюваль ліниво спостерігав за ними з-під панами. Після смерті Лінн чотирнадцять років тому все це було смішно.

Хоча… Цією мініатюрною брюнеткою в чорному бікіні, мабуть, варто було б зайнятися. Відпочивати так відпочивати.

Дюваль поволі підвівся і пішов до моря змивати пісок. Йому довелося зробити гак, щоб обійти намет сімейства Валуа – він сам охрестив їх так, хоча двоє товстих обивателів та їхня доросла донька не мали в собі нічого королівського. Валуа мешкали тут вже два тижні, незважаючи на те, що залишати намети на ніч на пляжі заборонялося. Але войовничо налаштований інспектор, який кожен вечір підходив до намету, відходив од нього із надзвичайно мирним і задоволеним виглядом. Дюваль давно вирішив про себе, що Валуа стирчать тут з єдиною метою – з ранку до вечора показувати всім ледь прикриті купальником зрілі форми своєї доньки, яку давно пора видати заміж.

Дюваль увійшов в воду, зробив декілька кроків, і, розвівши руки над головою, пірнув – чітко, сильно, без бризок. Він проплив під водою добрих п’ятдесят метрів – хай намічена брюнетка подивиться – а потім поплив уперед, розсікаючи воду непоквапними професійними ударами.

Коли Дюваль виходив з моря, і вода сягала йому нижче колін, ліва нога раптом у щось заплуталася. Нахилившись, він намацав пальцями гладку рибальську жилку, що обплутала йому пальці. Здивований погляд Дюваля піднявся по напівпрозорій нитці – фігуру й обличчя на її другому кінці він знав.

– Так, це я, – сказав Мішель Мортань і посміхнувся.

Дюваль вивільнив ногу, і вони потиснули один одному руки.

Колись Мортань був його безпосереднім шефом. Але він довго не протримався в поліції. Тут з’єдналися воєдино і його м’який характер, і невміння приймати блискавичні рішення, і нездатність поставити себе над підлеглими – наприклад, він дозволяв зеленим хлопчиськам називати себе запросто Мішелем, соромлячись свого пов’язаного зі смертю прізвища. І це він, дивлячись на Дюваля, занадто часто піддавався підсвідомим естетичним почуттям. “Я розумію, що ти й так завантажений більше за інших, – казав він із сором’язливою, дуже приємною посмішкою. – Але я не уявляю, хто, крім тебе, здатен виконати це завдання”. А Дювалю це потім вартувало місяця, проведеного в госпіталі.

І все-таки Дюваль був по-справжньому радий, що зустрівся з колишнім шефом – ні, зі старим другом. Брюнетку він забув. Дюваль вмостився на гарячий, прогрітий сонцем ніздрюватий камінь.

– Начальник відділення кримінальної поліції у відставці стає запеклим рибалкою, оголосив він. – Але чому на громадському пляжі, Мішель?

Мортань посміхнувся – ні в кого більше Дюваль ніколи не бачив такої чудової посмішки – насмішкувато блиснули його світло-карі, майже медові очі. Йому було десь під шістдесят, але старим він ні в якому разі не виглядав. Але в його журавлиній позі з короткою, навіть не бамбуковою вудкою в руках було щось штучне й комічне.

– У випадку зі мною він не стає рибалкою, – відповів Мортань. – Він зайнявся наукою.

Дюваль свиснув. Він зважував зігнутою рукою поліетиленовий пакет, в якому плавала самотня, але на рідкість велика риба.

– Ну, за місцевих умов ви і як рибалка багато досягли. А що за наука? Іхтіологія?

Всупереч загальному уявленню про поліцейських Дюваль був досить начитаним.

Мортань зосереджено дивився на поплавець.

– Ні… Ця наука… Для неї ще не придумали назви. Хто зна, Дювалю, можливо я перший придумав її. Але ж не це найголовніше і не назва, адже так? Я вивчаю світ, котрий живе навколо нас, і те, як цей світ ставиться до нас. Ні, це не екологія…

– Добрий день, Мішель!

Занадто дзвінкий жіночий голос різонув Дювалю вухо. Поруч з ними стояла донька Валуа, огрядна пергідрольна блондинка. Засмага зовсім не чіплялася до її рожевого тіла, і лише ніс був малиново-червоний, облуплений.

– Привіт, Крістін, – відповів Мортань.

На щастя, він не здогадався познайомити її з Дювалем. Незадоволена дівчина – адже вона, здається, тільки цього й прагнула – голосно шубовснула в воду.

Мішель Мортань дивився в бік моря, і було незрозуміло, проводжає він її поглядом, чи просто стежить за поплавцем.

Ти так і не одружився? – раптом запитав він.

– Ні, – коротко відповів Дюваль і нагадав: – Ви розповідали про науку.

– Гм… Так ось, навколишній світ зовсім не байдужий до нас. Він реагує, він щороку все наполегливіше висловлює свою думку. Ось, наприклад, море. Останнім часом я вивчаю тільки його. Море – душа нашої планети, і воно ж, що б ми не казали, її володар. Раніше воно лише делікатно нагадувало про себе. Тепер воно відверто протестує.

Світлий поплавець різко гойднувся, і Мортань поспішно сіпнув коротке вудлище. Жилка, напівпрозора, як струмінь води, протиприродньо побігла догори. Дюваль ледь вловив поглядом те, що здригалося на її кінці, і одразу ж підсвідомо відвернувся.

Тому що це було жахливо. Мабуть, це була риба, так, риба, нехай. Але все таки…

Мортань тримав жилку витягнутою рукою. Риба вже не тріпалася, вона висіла непорушною мертвою вагою, та й сама вона здавалася безформним згустком мертвого слизу. Дюваль заставив себе уважно поглянути на неї, а потім зусиллям волі стримав тремтіння, яке виникло від усвідомлення того, що він якийсь час знаходився в одній воді з такою істотою.

– Море перетворюється, – сказав Мортань, уривчастими рухами пальців знімаючи рибу з гачка. – Воно не хоче більше мовчати. І цей процес розвивається все швидше, по зростаючій, як на центрифузі. Сьогодні – такі риби. А хто знає, що воно придумає завтра?

Дюваль скептично скривив губи.

– Ви неправі, Мішелю. Уявляти собі, що море – жива істота, – це ж просто язичництво. А щодо риб… Краще б ви згадали фабрику сувенірів у Ніцці – це ж суцільна хімія. І зовсім поруч.

Мішель Мортань хотів щось відповісти, але раптом його спрямований на море погляд зупинився, обличчя із засмаглого перетворилося на смертельно-сіре, неправдоподібно розійшлися зіниці, а брови змучено вигнулися. З напіввідкритих для відповіді уст впало ледь чутне, як подих:

– Так швидко…

Дюваль різко підвів погляд. Він виник десь на горизонті, але в ту ж мить був вже зовсім поруч, сліпучо-блискучий, із самої білої піни, невідворотний і безмежно величезний – водяний вал. Він котився дзеркальною поверхнею моря, як колосальний білий привид – і в той же час абсолютно реальний, і вже можна було розрізнити окремі завитки і візерунки дивного пінного мережива. За декілька метрів од берега він раптом піднявся, і з-під білого гребеня у всій своїй жахливій, непереможній силі виникла товща смарагдово-зеленої, пронизаної синіми прожилками води.

Спершу було тихо. Потім – загальний, витриманий в одній тональності оглушливо-високий крик. А потім почалася паніка. Перелякані люди бігли, не розбираючи дороги, верталися, поспішно хапали нікому не потрібні речі, знову бігли, спотикалися, губили одне одного.

І, напевне, ніхто навіть не помітив, що, докотившись до лінії прибою, вал зупинився. Застиг, нависнувши над пляжем неймовірною тремтливою стіною, що відкидала на пісок напівпрозору тремтливу тінь.

А, якщо й помітили, то це тільки поглибило їхній жах.

Мортань стояв під цією стіною непорушно, як загіпнотизований. Даремно Дюваль тягнув його за руку і кричав щось, нерозбірливе в гаморі натовпу. Він вже був готовий, незважаючи на можливий опір, підхопити старого на плечі, але тут Мортань різко, як на плацу, повернувся. Його обличчя, вже не страшне і не бліде, несло відбиток якогось нелюдського збудження.

– Дювалю… Як, зрештою, добре, що ти опинився тут. Ти був у мене кращим… хоча це я був, а ти і зараз, я знаю, найкращий поліцейський. Ти повинен дістатися міста і розповісти їм усе. Йди в наукове товариство… хоча в Вероньєзі нема, мабуть, нічого подібного… Тоді в поліцейське управління. Я маю лишитися, спостерігати, нічого не пропустити. А ти – розкажи їм! Ти ж запам’ятав? Запам’ятав?!

Дюваль і зараз ні секунди не вірив у наївно-неправдоподібну теорію Мортаня. Але, поєднавшись, прохання друга і наказ, що не підлягав обговоренню не залишали місця для вагання. І він відповів твердо, уривчасто і непорушно-надійно:

Запам’ятав.

* * *

Людей на пляжі вже майже не було. Вся їх величезна, розворушена, тривожно-різнокольорова маса пересунулась вище і далі від моря, туди, де проходило шосе. І Дюваль, натягнувши втоптані в пісок майку і шорти, також кинувся туди, оббігши по дорозі сімейство Валуа, яке все ще метушилося навколо свого намету.

Море людей, не менш руйнівне своєю силою, аніж справжнє море, поглинуло його. Щасливі власники автомобілів вигукували шалені цифри, але їх ніхто не слухав, і вишукані кабріолети набивалися, як кошики, безкоштовними пасажирами. Штурмувати скромніші машини було важче, але що може протистояти всеохоплюючому панічному жахові? Підійшов мирний, мабуть зовсім непоінформований рейсовий автобус, і людський потік кинувся до нього. Зовсім близько від Дюваля блиснули смертельно перелякані очі мініатюрної брюнетки – занадто мініатюрної, щоб бути попереду. Ні про що не думаючи, Дюваль підхопив її на руки і легко, як тенісний м’яч, закинув на дах автобуса. Він ще встиг запам’ятати, як вона притислася до цього даху, вхопившись за якусь скобу.

Наступної секунди він напружено шукав шлях в місто для себе. Його увагу привернули двоє довговолосих підлітків на мотоциклах – в одного з них не запускався двигун. Дюваль кинувся туди і, зіпхнувши одного молодика на землю – навіть не ударом, а просто непереборною силою могутнього цілеспрямованого пориву – і через секунду він на шаленій швидкості мчав автострадою.

Вероньєз був кишеньковим містечком біля Ніцци – не дуже фешенебельним, щоб приваблювати багатих курортників, але достатньо приємним і сонячним, щоб притягувати всіх інших. У цьому місті всі більш-менш важливі установи знаходилися на одній вулиці – і управління поліції також.

Це були дві суміжні кімнати, що притулилися до якогось магазина. Дюваль увійшов туди впевнено, швидко і ні в кого не питаючи дозволу.

Я з приводу того, що сталося на Скелястому пляжі.

Один з поліцейських одвів погляд від дошки з шашками і махнув рукою.

Ми вже все знаємо.

Дюваль сперся руками на стіл, за яким сиділи підтягнутий сивовусий чоловік – мабуть, начальник, – і худий юнак в окулярах, що гортав якісь папери.

– Мені є що повідомити. Я тут за дорученням Мішеля Мортаня – ви, саме ви, – кивнув він на старого, – повині його знати. Він був начальником кримінальної поліції в Парижі зовсім недавно.

Чоловік похитав головою. На його обличчі була нудна, ввічлива увага. Хлопчисько, що сидів поруч, не підіймав голови од паперів. Двоє гравців у шашки відновили перевану його приходом партію.

І тоді Дюваль, нависнувши над столом, на одному диханні розповів їм все, що встиг почути від Мортаня, все те, у що він абсолютно не вірив і не надіявся повірити коли-небудь – розповів із непереможною, як лавина, силою переконання, що струмувала з кожного слова, з кожної паузи, коми і крапки.

Після його слів зависла тиша. Потім вона порушилася глухим стуком шашки об дошку.

Що ви будете робити? – глухим, ніби зірваним голосом запитав Дюваль.

Хлопець підняв очі – блакитні і маленькі за склами короткозорих окулярів.

Не кричіть, молодий чоловіче.

Який я тобі молодий чоловік?!! – раптово вибухнувши, закричав Дюваль.

На вулиці він стрибнув на конфіскований ним мотоцикл – такі речі вже не мали ніякого значення – і на повній швидкості помчав по шосе в бік Скелястого пляжу.

Праворуч дороги виблискувало тихе, дзеркально-гладеньке вероньєзьке море. Дюваль спробував переконати себе, що там, на пляжі, воно таке саме, що ця моторошна неправдоподібна хвиля пішла назад, в океан. А якщо навпаки? І все сильніше крутив акселератор, витискаючи з двигуна вже неймовірні кілометри. А потім море повністю сховалося за скелями, Неприступними скелями, які навіть не мали іншої назви і які простягалися до самого пляжу.

Хвиля була на місці. Вона все ще нависала над пляжем ледь нахиленою тремтливою стіною, але в ній чомусь вже не відчувалося погрози, вона здавалася якоюсь звичайною і навіть буденною.

Дюваль загальмував і раптом зрозумів, у чому справа.

Під цією стіною, цією масою води, що кидала виклик законам природи, мирно розташувалося, симетрично розсівшись навколо картатої підстилки, сімейство Валуа. Вони обідали! Обідали, наче нічого й не сталося.

“Не наважились кинути свого намета”, – злісно подумав Дюваль. Він зіскочив з мотоцикла і попрямував на пляж.

І наткнувся на стіну. Невидиму, невідчутну – але неприступну стіну. Спершу Дюваль не повірив у її реальність. Потім він бив по ній кулаками і ногами, які тонули в порожнечі, намагався плечем… А Валуа їли варену курку, не дивлячись у його бік. Мортаня ніде не було видно.

Мішелю! – покликав Дюваль. – Мішелю!!!

Але той не з’являвся.

Тоді Дюваль вирішив потурбувати це сите, беземоційне, в цей момент ненависне йому сімейство – але їхнє прізвище було зовсім не Валуа, а чого б це вони стали повертати голову на чуже прізвище?

Але ім’я дівчини він знав.

Крістін!

Тілиста блондинка важко підвелася і попрямувала в його бік. Вона йшла, плавно похитуючи стегнами, – але йшла не так, як ідуть на поклик, ні, вона просто прогулювалася. Вона дійшла до кінця пляжу і ступила кінчиком біло-рожевої ноги на асфальт розігрітого сонцем шосе.

Між ними було якихось півтора кроки.

Крістін!

Дюваль зробив крок уперед. Але вона не чула і не бачила його. В її круглих сіро-голубих очах він не бачив свого відображення. Зато він бачив у них відчай і страх, і від цього її обличчя здавалося наївно-дитячим. Вона виставила вперед розкриті долоні, ніби хотіла захиститися від чогось або щось відштовхнути.

І Дюваль, сам не знаючи чого, приклав свою руку до її, як це роблять діти. Рука Крістін була велика – тільки трохи менша, ніж у нього – і, мабуть, м’яка і тепла, але цього Дюваль не відчув.

Крістін різко повернулася і побігла до намету. Дюваль почув за спиною шум машин. Озирнувся і побачив, як з декількох величезних самоскидів вивантажують кювети з розчином і плити вапняку.

Для чого це? – гукнув він водієві, перекриваючи шум і гуркіт.

– Будемо ставити стіну. Якщо туди не можна потрапити, нема чого таким як ти ходити й витріщатися.

Як це, не можна потрапити?

А ніяк. Ні з дороги, ні з моря, ні з повітря.

А з боку скель?

Так вони ж неприступні.

А тим часом біля намету Валуа звідкілясь узявся Мортань, і Дюваль, побачивши його, зітхнув з полегшенням. Гуркітливі бури вже трощили асфальт, і Дюваль сів на мотоцикл. У всякому разі він знав, що тепер робити.

* * *

Теплий спокій Вероньєза заворожував. Невимовного зачарування була сповнена сама його камерність – стоячи на набережній, досить було повернути голову направо чи наліво, щоб побачити, де він закінчується. Ця набережна була розфарбована яскравими курортними барвами, але навіть вони, крикливо-набридливі у великих приморських містах, тут здавалися м’яко-гармонійними.

Дюваль ішов алеєю, шахматно-плямистою від тіні дерев. З одного боку між стовбурами світилося море, з іншого під кутом підіймався вгору зарослий чи засаджений деревами зелений схил. Зверху, за ним також був Вероньєз, але зовсім інший, не курортно-святковий – просто запилене провінційне містечко. Все життя було зосереджене тут, унизу.

Дюваль завжди шкодував людей, вимушених цілий рік жити в таких ось курортних провінційних містечках. Він стверджував, що жити не може без Парижа, хоча частіше за інших бачив Париж з іншого боку, зсередини. Але зараз…

Повільні, важкі кроки Дюваля широкими слідами відбивалися на засипаній піском стежині. Теплий вітер тріпав йому волосся і відносив в море всі звуки спокійних веселощів набережної. “Я ніколи сюди не повернуся…”

Він знав, що не повернеться ані в Ніццу, що виблискувала за кілька кілометрів, ані в Париж, ані у весь заселений людьми світ. Але зараз цей світ зосередився в маленькому кишеньковому містечку Вероньєзі, і не шкода було віддати півцарства і півжиття, щоб залишитися тут назавжди.

Піддаватися таким роздумам було недостойно поліцейського, чоловіка, людини. Дюваль прискорив кроки і рішуче вийшов на головну вулицю.

У містечках, подібних до Вероньєза, можна було купити все, що завгодно – дешевше, ніж у Ніцці, хоча й набагато дорожче, ніж у Парижі чи інших великих містах. Дюваль придбав альпіністське спорядження і великий брезентовий рюкзак. У сусідньому, продуктовому магазині він заповнив його сухими продуктами і консервами.

Після придбання тисячі дрібниць, необхідних, як він знав із короткого курсу в академії, самітнику, в гаманці Дюваля лишилося декілька монет. Він з’їв морозиво у літньому кафе – повільно, смакуючи кожну ложечку. А потім, підкидаючи на долоні останні десять су, повільно пішов по набережній, в той бік, де чорніли на горизонті Неприступні скелі.

Йдучи мимо сувенірного лотка, він зупинився й витратив останню монету на керамічний медальйон, де були зображені море, скелі і Вероньєз, що притулився до них. Нехай ця дівчина, Крістін, отримає останню звістку з цього світу.

… Коли над вухом щось свиснуло на невловимо-високій ноті, у Дюваля не встигла з’явитися жодна думка, жодне звукове чи зорове враження. Тільки через півсекунди, миттєво кинувшись в алею і далі, під прикриття дерев схилу, він почув занадто тихі для пронизливих вигуки натовпу і побачив вібруючий стовбур штучної пальми фотографа, розколотий кулею.

“Поліцейський завжди має при собі револьвер”. Таке було лише в кіно, і єдиним винятком в житті був Дюваль. Чорний браунінг все ще лишався при ньому – тільки тому, що Дюваль геть забув про нього.

Тягнучи лівою рукою рюкзак і спорядження, правою він обережно дістав пістолет із задньої кишені легких шортів і тихо зняв його з запобіжника.

Очевидно, нападник вже втратив первісну перевагу – бачити, лишаючись непомітним. Тепер, якщо не зважати на рюкзак, шанси були рівні. Дюваль перебирав в пам’яті можливі імена – їх було занадто багато. Він скривився. Все-таки, вистежити його тут, в цьому спокійному, тихому Вероньєзі, де ніколи нічого не траплялося і, звичайно, не траплялося нічого поганого, було недостойним самого підлого бандита.

Почувся постріл – далеко мимо – невпевнений, пробний. Дюваль не відповів. Наступний постріл був наполегливішим і нетерплячішим, і миттєво з’єднавши дві точки однією лінією, Дюваль вистрелив у її продовження. Він також не влучив, але це вже була дуель.

Вона тривала доти, поки у обох не закінчились набої. Дюваль, який зекономив два патрони, користуватися ними не збирався, і потяглися хвилини очікування, нестерпно-довго концентруючись в години.

Вже смеркалося, коли він, не ховаючись, вийшов на набережну. Вона так і не заповнилася людьми – занадто великим потрясінням для Вероньєза були ці постріли опівдні. Дюваль зручніше влаштував ремені важкого рюкзака на плечах і рішуче попрямував до скель, що рвали гострими шпилями багряне небо.

Вони справді були неприступні – хаотичне нагромадження вуглуватих брил, особливо страшне від їх хисткої ненадійності. Од першого ж поруху Дюваля зі скелі над його головою скотився камінець, і він підхопив його в повітрі, боячись дурного, безглуздого, книжного обвалу.

Гірське спорядження слухалося Дюваля, як досвідченого альпініста, ноги самі знаходили невидимі виїмки у вертикальних стінах. Було вже майже зовсім темно, тільки десь далеко попереду маячило неприродньо-рожеве світло, кидаючи поодинокі відблиски на море.

А якщо й тут за якоюсь каменюкою встане невидима, але по-справжньому неприступна стіна? Такі думки приходили в голову ще тоді, на шосе, але Дюваль вперто відганяв їх. Якщо наївний, самонадіяний вчений Мішель Мортань був правий, цього не могло трапитися. А тепер, чорт забирай, він мав бути правий!

Але стіна була. Дюваль виставив вперед долоні, щоб переконатися у її реальності. Дійсно, якби її не було, тут могли б пролетіти вертольоти… Дюваль знеможено притулився до нахиленої скелі – і раптом дико, істерично зареготав. Все чудово! Совість чиста як скло – світ людей сам відмовляється випустити його! Так що вперед, тобто назад – туди, де поліцейського Дюваля чекають із розкритими обіймами і націленими пістолетами.

Звуки сміху сколихнули нестійке кам’яне громаддя. Так – адже в горах можна тільки шепотіти. Дюваль піддав ногою камінь, що гойдався на краю прірви – і раптом затих.

Повільно, як у кіно чи уві сні, уламки скель падали в море – зовсім безшумно, без плюскоту, не лишаючи навіть кіл на воді. Вони випадали із загального нагромадження, не підлягаючи ніяким законам тяжіння, роблячи дуги і піруети в повітрі. Дюваль вже бачив світло в іншому кінці тунелю, що виник там, і це світло було яскраво-рожевим…

Рюкзак і спорядження довелося покинути – у тунель могло проникнути лише тіло, проповзаючи під неймовірною вагою навислого кам’яного громаддя.

* * *

Вузенький струмок з’єднував з морем викопаний в піску круглий басейн. Над ним схилився Мортань, і краще було не підходити туди і не дивитися… Ця моторошна, гидотна, інфернальна флора і фауна могла зацікавити й не перелякати тільки людину, яка з головою поринула в науку і не має нормальних людських емоцій.

Дюваль сидів на піску і креслив палицею чудернацькі фігури. Невидиме сонце, що ніколи не заходило, кидало в глибину накреслених ліній густі рожеві тіні. А застиглий тремтливий водяний вал вже не мав тіні. Його білий пінявий гребінь вишукано вигнувся, повторюючи обриси фігури напівлежачої внизу на піску Крістін.

Вона потягнулася зі скульптурною грацією і сіла, підігнувши під себе коліна. Біло-рожевий силует вимальовувався на бірюзово-смарагдовому фоні величезною неправильною перлиною. Потім вона встала і пішла, ставлячи ноги так, щоб сліди утворювали єдину звивисту лінію.

– Так дивно, мсьє Дюваль, – Крістін сіла на пісок поруч нього. – Ось ми тут зовсім нічим не зайняті – окрім Мішеля – і разом з тим мені ось зовсім не нудно. А вам?

Дюваль неуважно кивнув.

– І взагалі, мені здається, з нами щось відбувається. Я весь час намагаюсь пригадати… різні речі… обличчя моєї подруги, Версаль – ми з Версаля, ви знаєте? Намагаюся згадати – і не можу. Все розчиняється, здається несправжнім, ніби я сама це вигадала. А насправді ми ніби завжди жили тут. І ніколи нічого не було, крім цього пляжу, моря, цієї хвилі… І ніяких людей, окрім батьків, Мішеля і вас. Дивно, правда?

Дюваль кивнув ще раз – сумно і похмуро. Деякий час вони мовчали. Потім на них впала рожева тінь – підійшов татусь Валуа.

– Крістін, ходім обідати. Остання бляшанка консервів, – додав він, переконливо дивлячись на Дюваля. – Остання.

– Я не хочу їсти, – безжурно відгукнулася Крістін. І, звертаючись до Дюваля, повторила: – Правда. Мені вже декілька днів зовсім не хочеться їсти.

– Мені також, – ніби винувато пробурмотів татусь Валуа, – але ж треба…

Коли він пішов, Крістін впритул подивилася на Дюваля і раптом опустила очі.

– Мсьє Дюваль, – майже прошепотіла вона, – а як вас звуть?

– Жан, – коротко відповів він.

– А мене – Крістін, – сказала вона, ніби він не знав про це.

Раптом до них підбіг Мортань.

– Ходімо! Мерщій! Та йдіть же!

Його помолоділе на сорок років лице не світилося – воно сяяло! Неможливо було уявити собі одночасно стільки щастя і захвату на одному людському обличчі. Протягнувши Дювалю і Крістін руки, він допоміг їм піднятися і потягнув за собою. Тримаючись за руки, як діти, вони побігли туди, де шумував бульбашками газу страшний басейн Мортаня.

– Дивіться!

Крістін чи то скрикнула, чи то зітхнула – тихо і захоплено. Дюваль мовчав, відчуваючи, як його здивовані очі відкриваються все ширше.

Тому що не було в світі нічого прекраснішого за цей басейн. Нестерпні для очей монстри щезли. Маленьке дзеркало сяючої смарагдом морської води було заселене найдивнішими, чудовими, ніжно забарвленими істотами, яких тільки могла вимислити свідомість романтично-геніального поета.

Крістін і Мортань не могли відвести від басейна захоплених поглядів. А Дюваль лише злегка повернув голову – й завмер у новій позі.

Берегом бігли, махаючи руками, Валуа. Потім вони зупинилися, і немолодий чоловік, як юний коханець, легко закружляв із огрядною жінкою на руках.

Величезний вал, перетікаючи плавними смарагдовими схилами, відходив у море. Вже не було ні крутого гребеня, ні білої мереживної шапки. Полога хвиля прокотилася до самого горизонту, ніби піднятою вітром завісою, і на неймовірно гладенькій поверхні моря засяяли рожеві відблиски.

– Нам пробачили, – видихнув Мішель Мортань.

Пряма, як стріла, рожева доріжка йшла кудись далеко-далеко…

– Жане, – повітряна, невагома рука Крістін торкнула його плече. – Ходімо, погуляємо?

Він кивнув і взяв її за руку.

Смарагдово-бірюзові сліди чітко відбивалися на сяючому фоні, і їх одразу ж змивали рожеві хвилі. Але вони знову виникали – далі від берега, зате ближче й ближче до горизонту…

* * *

– Пішли, пішли, ну чого ти весь час зупиняєшся, це ж далі, на самому верху…

Іменем великої дружби вона відкривала йому цю таємницю. А він, міцний восьмирічний хлопчисько – та ще й на півголови за неї нижчий – зупинявся на кожній сходинці, роздивляючись ніколи раніше не бачені предмети обстановки старого маяка.

Адже ось-ось могли повернутися батьки! Вона сама відкрила це. Те, про що не знав навіть батько. Те, що якщо присунути в куток хиткий триногий столик, поставити на нього табуретку і вилізти нагору, почепивши на шию батьківський бінокль, то в маленьку круглу дірочку під самим дахом, затягнуту клітчастою сіткою, можна побачити згори таємничу, обнесену височенною стіною Безлюдну долину.

І зовсім вона не безлюдна…

Побачивши важкий морський бінокль, хлопчина був захоплений.

– Ну скоріше ж!

Червона від натуги дівчинка тримала нижні ніжки хисткої піраміди, складеної із стола, табуретки і її друга.

– Бачиш? Бачиш?

Хлопчик приклав трубки бінокля до вентиляційної сітки. Прозорі, невагомі фігури, тримаючись за руки, йшли по воді, майже невидимі в сяянні рожевих відблисків…

– Це ангели, – видихнула знизу дівчинка.

– Які ж це ангели, – рішуче заперечив хлопчик. – У них крил немає.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)