ГРЯДЕ НОВИЙ РАМАЯН?! – КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ
“…Ніколи не роби з себе Геркулеса думки, якщо того
Самого наслідку можна досягти новими штаньми”.
Еріх Марія Ремарк
В “Рамаяні” йдеться про те, що, коли боги почали перемішувати світовий океан, нектар у ньому відокремився від отрути. Втім, жодного слова не знайдемо там про ті часи, коли філософія відокремилася від мистецтва. Може, це відбулося одночасно? Цілком можливо. Але головне, що таке роз’єднання сталося. Достеменно також: отрута пам’ятає про нектар так само, як поезія про філософію (чи то філософія про поезію).
Філософське знання, як відомо, має відносний характер. Адже жодна метафізична схема не спроможна остаточно пояснити реальність. Філософія, втім, послідовно ставить завдання концепційно пояснити всі явища людського життя. Натомість поезія (як узагалі мистецтво) має на меті витворити альтернативну реальність, тобто, инакше кажучи, хоче замінити життя. Це завдання цілком досяжне, оскільки поезія не користується логічними засобами, властивими науці. Вона більше покладається на інтуїцію, на надхнення, – а ці речі дуже важко витлумачити однозначно, а отже, класифікувати.
Свого часу Томас Стернз Еліот розділяв усіх поетів, що відзначалися схильністю до філософування, на два типи: на тих, хто використовує талант версифікатора для вираження своїх заповітних ідей, і на тих, хто використовує філософські ідеї як матеріал для поезії. За Еліотом перші звертаються до поетичної форми винятково з метою прикрасити власні філософські погляди. Другі ж зберігають єдність художньої форми.
Певна річ, якщо братися застосовувати таку схему практично, то також слід зважати на її умовність, адже пам’ятаймо, що реальність не вкладатиметься повністю у вигадані рамці.
Однак наразі хотілося б торкнутися не стільки питання стосунків поезії та філософії, скільки деяких окремішніх важливих моментів так би мовити “поетичної практики” в українських умовах.
А реальність така, що мистецтву більше загрожує не рефлексії філософії в поезії, а елементарний непрофесіоналізм. До речі, Еліот зараховував до першого типу поетів Данте і Лукреція, а до другого – Гете і Шеллі. Всі вони – поети-професіонали. До якого ж типу нам віднести і філософа, і поета Максима Розумного, автора книжок “Рамаян” і “Камінь”?
Чесно кажучи, як зразок чогось, що воно мало дотичне до справжньої літератури, поезія Розумного була б не варта навіть поверхового розгляду, якби не проблема творчого невігластва автора, характерного навіть для багатьох талановитих особистостей сповідального ліризму, котрий перетворюється на ніщо, “ніщо, яке дорівнює нулю” (за висловом Шеллінга). Сповідальний ліризм сам собою є цілком позитивним явищем, без якого, зрештою, не обходилися як представники традиційного романтичного напряму, так і революціонер у поезії, “змішувач почуттів” Артюр Рембо, також і Едгар По, Шарль Бодлер, Лотреамон, Райнер Рільке, Блез Сандрар, Гнат Михайличенко та ін. Проте, коли ці поети могли втримати рівновагу, балансуючи на межі з банальністю, то Розумний просто падає з недосяжних висот, куди начебто вже забрався, на грішну землю: “…Нема коханої сьогодні біля мене, / і листя на деревах ще зелене” (“Рамаян”). А чого вартий такий уривок:
Щойно місяць засія бочком,
Дівчину словом зчаруєш,
У сердечко, мов у яблучко,
Вцілиш-поцілуєш.
(“Рамаян”).
“Криза уяви, криза уяви… А чи не є ця криза розвінчанням брехуна без краплини таланту?” – запитував сам себе Гвідо Ансельмі (герой Марчелло Мастрояні) в картині Федеріко Фелліні “8 1/2”. Справжнє творіння великого майстра Фелліні споглядає тебе в той час, коли ти дивишся на нього. Аякже!.. Бо контактують насправді три реальности: та, що є істинною і незалежною від чиєї б то не було свідомости, та, що створена читачем/глядачем на основі сприйняття істинної реальности, а також та, що представляє простір художнього твору. Не потрібне володіння методом деперсоналізації Еліота чи деконструктивізму Дерріди, аби помітити, що поезія Розумного сліпа:
А вдома я знову
Годую відмову
Віршами нудними.
І житиму з ними.
(“Рамаян”).
Один із найталановитіших сучасних поетів Станіслав Вишенський якось казав, що суспільство не визнає поета-професіонала, бо боїться втратити стереотипи свого буття, що воно має поетів за трутнів і відчуває до них атавістичну ненависть. Натомість під ці суспільні стереотипи дуже добре підлягає “гімназійна” поезія Розумного: “Поки на листя опале/ не впали осінні дощі,/ міліція нас не чіпала,/ а Київ каштани лущив./” (“Рамаян”).
Втім, як суспільство визнає професійний статус поета, коли поезія матеріально не забезпечує існування, коли навіть самі поети нерідко заявляють про те, що за допомогою неприбуткових текстів немає сенсу (або інакше – нечесно) робити собі кар’єру? Справа в тім, що в обмежених колах шанувальників мистецтва, поезія зокрема є чимось на кшталт окремої релігії, а поети – її жерці. Проти обожествлення поезії виступав свого часу Вітольд Гомбрович. Його звинувачення мають чимало справедливого, але, по суті, треба пам’ятати про епатажний характер статті “Проти поетів” і особливо її тези: “Практично ніхто не любить віршів, а світ віршованої поезії є світом фіктивним і сфальшованим”.
Гомбрович так само заперечував поетичний професіоналізм, вважаючи неякісний вірш наслідком “релігійного ставлення” до поезії. Однак придивимося лише до “книговидавничої” діяльности Максима Розумного, аби зрозуміти, що кар’єру можна зробити на будь-чому і це вже належить до сфери позалітературної, оскільки потрібно мати практичний хист і сприт до цього. Поезія є поезією. А кар’єра залежить не від якости віршованих текстів, а від особистих якостей її автора. Як-от: комунікабельність, ораторські здібності, поступливість і т. ін. Саме ж мистецтво категорично відкидає компроміси в своїй царині, бо не може існувати напівнадхнення чи напівталанту. Що ж до Гомбровича, то він дуже ловко епатував світ мистців, заявляючи про фіктивність поезії, а також усіх інших людей, стверджуючи, що релігія помирає тієї хвилини, коли вона перетворюється на обряд.
Головна ж помилка, на мою думку, в усіх цих гучних звинуваченнях полягає у невизнанні того, що поет, як і прозаїк, є професіоналом, хоча, певна річ, поціновувачів у його творчості значно менше, аніж у белетриста. Таке несерйозне ставлення до поезії призводило тільки до зниження критеріїв поцінування віршованих текстів і з’яви “нових Рамаянів”. Авжеж, незвично звучатиме для ортодоксів словосполучення “професійний пророк”, але хто є “пророком у своїй вітчизні” з’ясовується, як правило, пізніше. Справжній поет-професіонал не вдається до компромісів, коли йдеться про якість тексту, а отже, перед ним стоїть пересторога стосовно кон’юнктурних учинків у сфері мистецтва.
Станіслав Вишенський переповідає випадок, що стався з Райнер Марією Рільке: на одній з вечірок якийсь майор читав свої вірші, які були зустрінуті схвальними оплесками, а відтак присутні попросили Рільке прочитати щось зі свого доробку і на їхніх лицях були глузливі гримаси.
Отож, поки що є сенс вивчити напам’ять “майже класичне”:
Одної п’яної весни
Я йшов топитися в дощі,
Та раптом співом голосним
Мене
Синичка звабила в кущі.
(“Рамаян”).
А я ж пам’ятатиму пораду Гомбровича, що він сам своїх порад не дотримувався: “Моя вам рада: ніколи не намагайтеся проводити досліди на терені мистецтва, бо ця сфера терпіти цього не може…”.
*Ця стаття написана 1998 року для літературної газети “Знак” видавництва “Смолоскип”, що в ньому й побачила світ книжка “Рамаян”, але так і не була видрукувана.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)