“Новий порядок”
Основи окупаційної політики німецької влади на Сході були викладені в Генеральному плані “Ост”, підготовленому Головним управлінням імперської безпеки, і в ряді документів, що вийшли з надр імперського Східного міністерства (Міністерства у справах окупованих східних областей). План “Ост” не був знайдений, але ряд супутніх йому записок детально розкриває його зміст. Основні положення окупаційних планів зводилися до наступного:
1) розчленування Радянського Союзу. Крим і Прибалтика мали стати частиною Німецької імперії, їхнє населення збиралися виселити або онімечити. На національних околицях передбачалося створити маріонеткові “самоврядування”. На власне російських територіях намічалося сформувати кілька автономних утворень – з тим, щоб “забезпечити в кожному з них відокремлений національний розвиток”;
2) переселення протягом 30 років більше 4,5 мільйонів німців на родючі східні землі і відповідно виселення з цих земель на Урал і до Сибіру українців, білорусів і росіян;
3) зниження рівня санітарного контролю та медичного обслуговування на окупованих територіях, пропаганда заходів щодо скорочення народжуваності, обмеження споживання.
4) різке скорочення грамотності населення до рівня, необхідного для читання розпоряджень німецької влади, неприпустимість формування національної інтелігенції.
Плани економічного поневолення СРСР викладені в “Зеленій папці”, що містила документи так званого економічного штабу “Ольденбург”. Передбачалося викачування з країни стратегічно важливих ресурсів – хліба, нафти, цінних металів та інших видів сировини і продовольства. Те, що ці заходи прирікали на голод населення окупованих земель, визнавалося і самими авторами “Зеленої папки”.
Окуповані території в адміністративному відношенні були включені в рейхскомісаріату “Остланд” (Прибалтика і частина Білорусії) та “Україна” (Східна Україна і частина Білорусії). Західна Україна стала частиною “Генерал-губернаторства” (польські території, формально не включені до складу Німецького рейху). Рейхскомісаріату поділялися на генеральні округи. Влада на місцях належала Рейхскомісар і генеральним комісарам.
Зовсім від фашистів “уряду” з числа місцевих політиків були створені тільки в Прибалтиці: в Естонії і Латвії – “Генеральний директорат”, в Литві – “Литовський державний рада”. Спроби сформувати “самоврядування” в інших місцевостях успіху не мали. Націоналісти в кінці липня 1941 створили український уряд, але воно було швидко розігнано німцями, що не бажали й чути про “самостійний” Україну. Лідер Організації українських націоналістів (ОУН) С. Бандера був заарештований німецькою владою. Частина оунівців почала воювати на двох фронтах – і з німцями, і з росіянами.
Проводячи окупаційну політику німці посилено вербували собі помічників з числа радянських військовополонених. У 1942 р. був створений “Російський комітет” на чолі з колишнім заступником командувача Волховського фронту генерал-лейтенантом А. А. Власовим, потрапили в полон під час невдалого контрнаступу 2-ї Ударної армії навесні 1942 року Бажаючи позбутися полону, частина радянських солдат погоджувалася вступити в “російські полки”. В цілому аж до весни 1945 р. німці намагалися тримати такі формування в тилу, подалі від фронту, не довіряючи їм. Основна маса солдатів відкинула угоду з противником. Нелюдські умови утримання радянських військовополонених у концтаборах нацисти виправдовували відмовою Радянського Союзу приєднатися до Женевської конвенції про військовополонених. Згодом на Нюрнберзькому процесі над головними німецькими військовими злочинцями (1946 р.) юристи визнали ці доводи вивертом.
В окупованих містах владою вважалися міські управи, в колгоспах і селах – сільські старости. Підтримку їм надавали поліцейські загони. Всі вони призначалися з числа місцевих жителів і підпорядковувалися німецьким військовим комендатурам. Їх обов’язком було вилучення зброї у населення, піймання партизан, партійних і радянських активістів і виявлення осіб, їм допомагають, облік місцевого населення і заклик його для будівництва військово-технічних споруд, контроль за проведенням сільськогосподарських робіт.
Політичні та расові “чистки” населення стали відмінною рисою окупаційного режиму. Заарештовувалися, в першу чергу, комуністи, євреї, військовослужбовці Червоної армії, керівні партійні і радянські працівники, депутати Рад різних рівнів. Багатьох з них стратили на місці, інших відправляли в концентраційні табори. Особливого розмаху набув антиєврейських терор. Масові страти євреїв були вчинені в 1941 р. в Мінську, Вільнюсі, поблизу Риги, у Києві (біля яру Бабин Яр), Одесі, Харкові, Львові; десятки тисяч євреїв, навмисно позбавлених засобів до існування, гинули від голоду, холоду і хвороб під час депортацій.
Для всього населення окупованих районів була введена трудова повинність. Ухилення від роботи переслідувалося, оплата праці була невисокою. Кілька мільйонів людей було вивезено, починаючи з 1942 р., на примусові роботи до Німеччини. Встановлювалися грошові податки: поголовний прибутковий (з робітників, службовців і кустарів), поземельний (з селян) і ряд інших. У населення для потреб армії вилучалися теплі речі, кольорові метали. До Німеччини вивозилося цінне обладнання з радянських заводів і сировину.
Німецькі власті зберегли в 1941 р. колгоспи – їх розігнали тільки в 1942 р. Основна маса виробленої в колгоспах продукції призначалася для потреб німецької армії і відправки до Німеччини; частина продукції видавалася селянам для “заохочення”. У містах продовольство видавалося в основному робітникам і службовцям діяли промислових підприємств і чиновникам окупаційних установ; інші городяни повинні були самі піклуватися про прожиток.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)