ПОЕЗІЯ ЯК ФОРМА ОПОРУ – КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ
ПОЕЗІЯ ЯК ФОРМА ОПОРУ
Зовсім нещодавно зі статті однієї критикеси довелося прочитати про себе, як про адепта “Київської школи” поетів-метафористів. Приватна думка, правдивість чи неправдивість якої, власне, розбивається об суб’єктивність оцінювання критика, викликала в мене запитання іншого гатунку: а що взагалі зараз являє собою “Київська школа”?
Декілька років тому, особливо активно на останніх етапах існування трибуни Нью-Йоркської групи поетів часопису “Світо-вид”, тривала дискусія на цю тему. В ній чітко вирізнилися два аспекти: по-перше, які засади вважати спільними для поетів “Київської школи”, а по-друге, хто має право бути “зарахованим” до цієї школи.
Із засадами визначилися більш-менш чітко. Як стверджував, зокрема, Віктор Кордун, це – “повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості; …відсутність дискурсивної мови; пошук і повернення до життя давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за привнесену в Україну традицію силабо-тонічного римованого віршування, – а звідси, вихід на своєрідний український вільний вірш, отже, й застосування верлібру як принципу творення поезії”. Василь Рубан наголошував на винятковій ролі метафори у творах київських поетів, а також на їхньому поетичному і політичному нонконформізмі.
Що ж до “членства” у школі, то, як я розумію, Кордун виявився прихильником обмеження “Київської школи” в рамцях четвірки – Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, – а Рубан наполягав, що до цього списку слід додати ще одну четвірку: Станіслав Вишенський, Іван Семененко, Василь Рубан і Валерій Ілля. Різні джерела також приплюсовували сюди Михайла Саченка, Валентину Отрощенко, Надію Кир’ян.
Натомість Станіслав Вишенський висловлював колись і таку думку, що то була не школа, а своєрідний клуб, де можна було “випити й поговорити, поговорити й випити” (місце збору – кафе “Київське” на розі Хрещатика й Прорізної).
Я не ставлю за мету заперечувати існування “Київської школи” в жодному з її варіантів – ані скороченому, ані розширеному, ані клубному. Хочу лише зауважити ще таку спільну рису: всі згадані поети в свій спосіб наближалися до дисидентського руху (багатьох вигнали з університету, Рубана навіть на шість років запроторили до психушки, а Голобородька фактично заслали в село на Луганщину). Існує цікавий для нас з цієї точки зору документ. Лист українських політв’язнів Олекси Тихого та Василя Романюка, датований приблизно серединою 1970-х, що в ньому пропонувалися можливі форми опору режимові. Так-от, форму опору кожен обирав для себе сам. Від прихованої опозиції до відвертого виклику. Феномен тут полягає в тому, що однією з форм боротьби став сам спосіб вільного поетичного мислення.
В цьому аспектові я бачу в орбіті “Київської школи” ще три імені: Григорій Тименко, Віктор Могильний і Віктор Баришполь. Стосовно перших двох, то вони разом з Олексієм Булигою становили осібне неуніверситетське поетичне коло (як у плані спілкування, так і в плані взаємовпливів). Передчасна смерть Булиги і загадкове зникнення Тименка перекреслили ті мистецькі сподівання, що на них покладали. Варто сказати, що Тименкова збірка “Голос невидного” (досі не друкована) свідчила про появу незаперечно талановитого містика.
Баришполь же стояв окремо від усіх, хоча світоглядно був близький до “Київської школи” і знайомий з деякими її чільними представниками.
Цікаво таке: наприкінці 1980-х, коли поети з кола “Київської школи” поспішили вийти із запілля, ані Могильний, ані Баришполь не захотіли робити зусиль для своєї легалізації. Річ у тім, що за підсовецькі роки вони виробили свій кодекс честі, тримали свою оборону… А потім виявилося, що самвидавне існування є цілковито самодостатнім і не потребує жодних компромісів, і творчих також. Тим більше, дивними б виглядали їхні спроби входження до мейнстриму нарівні з тими шістдесятниками, моральну опозицію до котрих вони творили. Так жити важко, але водночас – звичніше й легше. Тим паче, старі форми опору нерідко можуть знадобитися для нової боротьби.
І ще. Як ви думаєте, чому деякі учасники проекту “Київська школа” посварені одне з одним (свого часу Нью-Йоркська група поетів покладала великі надії на примирення цієї київської групи і її міфологізацію)? Проблема не в розбіжності поглядів на поезію, а в тому, що вони розв’язують питання, хто з них більше страждав.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)