Глобалізація і культура
Культурно-історичний процес показує неухильне посилення взаємодії культур різних країн і народів. Воно виступає у двох основних формах – глобалізації та універсалізації.
Глобалізацію можна розглядати як своєрідну ідеологему, воплощающую думка про універсалізації життя, її культурної уніфікації. Дійсно, з кінця ХХ ст. глобалізація все більш проявляє себе не як економічне, а як соціокультурне явище. Це виявляється в наступних процесах:
– збільшення швидкості і масштабів соціокультурних змін в цілому;
– домінування інтеграційних тенденцій в культурі в поєднанні з диверсифікаційними процесами;
– підвищення інтенсивності культурних взаємодій в інформаційному суспільстві;
– експансія західної культури;
– зростання масштабів культурної індустрії;
– вплив Заходу на будь модернізаційні процеси;
– комп’ютеризація;
– зростання впливу англійської мови.
Поняття “глобалізація” зазвичай має два основних значення:
1) трактує глобалізацію як об’єктивний, природний процес поширення досягнень “високих” культур на весь світ, насамперед на культури “нижчі” з метою їх підйому на рівень передових країн Заходу – так звана біла глобалізація;
2) розглядає глобалізацію як підпорядкування культурі США і Заходу всіх інших народів і культур з метою їх експлуатації. Цю глобалізацію називають “чорною”, вона являє собою підпорядкування всіх національних культур єдиному космополітичному (американському, переважно) культурному стандарту, т. Е. Виступає крайньою формою вестернізації.
По суті, глобалізація душить національні культури (англійська мова все більш активно входить у повсякденне життя культурної еліти, продукція “Макдоналдса” витісняє звичну їжу), причому глобалізація прагне до буденно-культурної та мовної уніфікації, як правило на примітивному рівні.
Важливий аспект глобалізації – перетворення формування масової культури, масової свідомості, у вельми вигідний вид бізнесу. Цей процес протікає в умовах розширення поля інформаційного простору, що дозволяє досить успішно управляти, маніпулювати свідомістю мас.
Говорячи науковою мовою, глобалізація як взаємодія культур, що описується сукупністю таких тенденцій, як уніфікація, стандартизація, інформатизація та массовізація, являє собою в своїй основі об’єктивний, але і керований процес культурної універсалізації в умовах бурхливого зростання соціокультурних взаємодій. З кінця ХХ ст. різноманітні процеси глобалізації розвиваються “по горизонталі” (глобалізація “внизу” представляє нові можливості розвитку культур через осягнення полікультурності світу) і “по вертикалі” (глобалізація “зверху” забезпечує уніфікацію соціокультурного різноманіття в інтересах домінуючих країн).
Напрямок сучасного глобалізаційного процесу визначається насамперед цивілізаційними факторами. Це пояснюється не тільки наростаючим об’єктивним тиском цінностей індустріальної цивілізації періоду переходу в постіндустріальну, але і взаємодією проектів модерну і постмодерну в глобалізаційному процесі.
Глобалізація може добиратися до “ядра” культури – її ціннісно-нормативних засад. У результаті така культура послаблює виконання своєї “антиентропійних” функції, все важче знаходить форми взаємодії з Глобализирующий культурами, що різко загострює проблему збереження рідної культурної ідентичності. У цьому аспекті глобалізацію можна розглядати як сучасну форму модернізації, який прийшов змінюють колониализму і індустріалізму.
Фактично глобалізація (як глобалізм) є не що інше, як політика США, спрямована на встановлення світового панування, в тому числі і власне засобами культури (мода, інформація, шоу-бізнес, масова культура і т. Д.), На знищення національної культурної самобутності, культурної різноманітності, для полегшення реалізації свого культурного продукту на світовому ринку з метою його повного завоювання.
У цьому плані становлять інтерес і міркування про відносини “глобального сверхобщество” (західного світу, очолюваного США) та іншого людства відомого радянського філософа, соціолога і політолога Олександра Олександровича Зінов’єва (1922-2006). Він вважав, що головна мета цього суспільства – панування над іншими країнами. Проведена ним вестернізація реально спрямована на доведення намічених жертв (країн, чутливих до некритичного запозичення нав’язуваних їм Заходом моделям суспільного життя) до такого стану, щоб вони втратили здатність до самостійного існування. Подібна експансія має на меті зробити їх придатком, донором “глобального співтовариства”. Захід може надавати економічну допомогу “реформованої” країні, але лише в тій мірі, в якій це сприяє втраті її економічної самостійності та безпеки; разом з тим ця допомога рекламується як засіб порятунку країни від недоліків її колишнього способу життя.
У світлі ідеології “глобального сверхобщество” вимагає глибокого осмислення концепція зон залежного, периферійного розвитку як органічного атрибуту сучасного світового ринку і місця Росії в цій зоні як об’єкта експлуатації капіталістичних метрополій.
Слід зазначити, що “глобалістська культура” не їсти класична західна культура, а може розглядатися як сучасна форма свого роду антикультури, мета якої – перетворення національних культур в інтересах США. Транснаціональна економіка вимагає уніфікованої, інтегрованою, стандартизованої масової культури для всіх країн, що піддаються глобалізації. Вона часто виступає під маскою “входження” у світову культуру, прилучення до загальнолюдських цінностей, але “місце під сонцем” у цій суперкультурі є тільки для обраних.
Негативні прояви глобалізації, все більш зримі в сучасному світі, дали старт “реакційним” процесам глокалізації, в ході якої проявляється прагнення так вбудуватися в глобалізований світ, щоб отримувати всі переваги від глобалізаційних процесів, але при цьому не втрачати культурної ідентичності. По суті справи, поняття “глокалізація”, введене Р. Робертсоном, означає регіональний сценарій глобалізації, викликаний взаємодією глобалізації та розвитку національних, етнічних культур. В основі глокалізації лежить ідея децентралізованого, але справедливого миру.
Як варіант, модель глобалізації, глокалізація проявляється у здатності основних, глобальних тенденцій, насамперед у сфері виробництва і споживання універсальних “культтоваров” – знайти регіональні, місцеві форми, підлаштуватися до специфіки локальних національно-етнічних ринків. Це викликано тим, що, як показав досвід, жодна країна ніколи повністю не приймає глобальну масову культуру, скрізь вона проходить ту чи іншу адаптацію.
Проблеми її збереження і зміцнення виникають і у зв’язку з процесами мультикультуралізму. Це поняття має два значення:
1) ліберальна ідеологія і політика культурного різноманіття для досягнення рівності культур “меншин” з культурою національної більшості;
2) етнокультурна фрагментація соціуму для його “багатокультурності”, що фактично означає відмову від культури як загальнонаціонального явища.
Мультикультуралізм протиставляється концепції “плавильного котла”, в якому всі етнічні культури утворюють якусь усіма прийнятну суміш; спрямований на розвиток і збереження в окремо взятій країні, в світі в цілому культурних відмінностей.
Можна сказати, що мультикультуралізм виступає як форма толерантності, змістом якої є установка на можливість і желаемость “паралельного” співіснування культур в цілях їх взаємного проникнення, збагачення і розвитку в загальнолюдському руслі масової культури. Але надії як на поступову “переплавку” в його горнилі національно-етнічних культур, так і на їх “мирне співіснування” ставляться під серйозний сумнів загострилися в ХХI ст. протиріччями у взаємодіях представників “корінних” і “сторонніх”, етнічних культур в країнах Західної Європи, що дозволяє говорити про кризу сучасного мультикультуралізму.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)