ДЖОРДЖ БЕРНАРД ШОУ (1856-1950) – НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст
Прищепити народу свої переконання
ДЖОРДЖ БЕРНАРД ШОУ.
П’єса “Пігмаліон”
Мені до смерті набридли: вигадане життя, вигадані закони, вигадані мораль, наука, світ, війна, любов, чесноти, пороки і взагалі все вигадане як на сцені, так і поза нею!” Так могла сказати лише людина, яка добре знала не вигаданий, а реальний стан речей “як на сцені, так і поза нею”. А саме такою людиною і був Джордж Бернард Шоу – письменник, громадський діяч, другий після Шекспіра за популярністю драматург в англійському театрі.
Народився майбутній письменник у Дубліні (Ірландія). Як важко бідній талановитій людині пробитися у цьому світі, Шоу знав з власного досвіду: через матеріальну скруту він не здобув пристойної освіти, а тяжко працював з п’ятнадцяти років.
Тож, мабуть, недаремно в багатьох своїх творах він звертається до проблеми соціальної та майнової нерівності людей, що не дає реалізувати талант. За п’ять років кар’єри Шоу помітно просунувся по службі. А ще – навчився самотужки грати на фортепіано Бетховена і Моцарта. Двадцятирічний юнак мріяв про творчість, тому після переїзду до Лондона, недовго попрацювавши в телефонній компанії, вирішив присвятити себе літературі.
У 1870-х рр. фаворитом публіки був роман. Тож Шоу і писав їх безупинно, розсилаючи свої рукописи по всіх англомовних редакціях, навіть у далеку Австралію. Рукописи здебільшого повертали, а іноді й ні. Тож юнак повною мірою пізнав, що таке злидні.
Бурхлива натура Шоу не задовольнялася очікуванням письменницької слави, а вимагала активної дії. У 1880-х рр. він поринув у громадсько-політичну діяльність, ставши вуличним промовцем. Згодом драматург згадував вулиці, переповнені людьми під час його виступів. Оратор міг би заробляти великі гроші, та грошей не брав, бо своїми політичними поглядами не торгував.
Бернард Шоу
Життя полягає не в тому, щоб знайти себе. Життя полягає в тому, щоб створити себе.
А погляди ці ні для кого не були секретом: Шоу був прихильником соціалізму. Його політичні погляди втілилися як у вуличних промовах, так і в творах, які згодом з’явилися в невеличкому журналі соціалістичного спрямування. Навіть першу п’єсу письменник написав не з мистецьких, а з ідейних міркувань. Фактично Шоу започаткував англійську політичну п’єсу ХІХ ст.: “Я пишу п’єси з конкретним наміром прищепити народу свої переконання… Іншого поштовху для написання п’єс у мене нема. Вся велика література є журналістикою. Нехай інші культивують те, що називають літературою, я – за журналістику”.
Успіх прийшов до Шоу, коли йому було вже під тридцять. У 1885 р. Вільям Арчер, літературний критик і перекладач Ібсена, звернув увагу на рудобородого, високого і виснажено-худого чоловіка (Шоу роками недоїдав), що сидів у читальній залі Британського музею, маючи на столі одночасно французький переклад “Капіталу” Карла Маркса та партитуру опери Вагнера “Трістан і Ізольда”…
Тож незабаром Шоу став літературним, художнім, музичним і театральним оглядачем кількох провідних англійських періодичних видань. Саме як критик він і досяг популярності.
На початку 1890-х рр. Шоу став палким прихильником “нової драми” і передовсім – творчості Ібсена.
Його погляди втілені у відомій праці “Квінтесенція ібсенізму” (1891).
Сам блискучий оратор і майстер дискусії, Шоу надзвичайно велику увагу приділив такій рисі драматичного твору, як дискусійність (та й писав він драми-дискусії).
Його шлях на світовий театральний Олімп був нелегким: “Професія місіс Воррен” (1894) була заборонена, а під час виконання п’єси “Війна і людина” (1894) майбутній англійський король Едуард VII з обуренням покинув ложу. Переломним у театральній кар’єрі Шоу став 1898 р., коли він отримав гонорар за п’єсу “Учень диявола” (1896-1897), що з успіхом йшла у США. Саме цей гонорар поклав початок матеріального благополуччя письменника і дозволив йому одружитися із “зеленоокою мільйонершею” Шарлоттою Пейн-Таушенд (він боявся матеріальної залежності від майбутньої дружини).
Від початку ХХ ст. Шоу став одним із провідних драматургів світу. За сімдесят років своєї літературної діяльності він створив багато цікавих п’єс. Та одна з найяскравіших – “Пігмаліон” (1913). Реакція критики і публіки на п’єсу письменника обурила: про жодне кохання, а тим більше одруження Гіггінса й Елайзи не могло бути й мови! Б. Шоу навіть спеціально дописав розлогий і абсолютно не придатний для постановки на сцені епілог, в якому розповів про подальшу долю Елайзи. Вона вийшла заміж за Фредді й пояснила, чому (з поваги до інтелектуальної власності Гіггінса) відмовилася від задуму давати приватні уроки фонетики та чому таки взяла гроші в Пікерінга. Але попри все це широка публіка сприймала історію дивакуватого професора й бідної квіткарки як чергову “історію кохання”. І коли в Нью-Йорку, на Бродвеї, вирішили поставити мюзикл Френсіса Лоу “Моя чарівна леді”, драматург не заперечував. Він лиш посміхався. А на запитання, про що ж, зрештою, його “Пігмаліон”, з посмішкою ж відповідав: “Про фонетику”… Здається, справдешню відповідь на це питання дав Гіггінс: “Це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі”. А у своєму заповіті драматург передбачив кошти тому, хто створить новий алфавіт, щоб забезпечити простий запис англійської мови.
До певного моменту в останній дії “Ляльковий дім” – це п’єса, яку можна переінакшити в найбанальнішу французьку драму, викинувши лише кілька реплік та замінивши останню сцену щасливим сентиментальним закінченням. Та саме в цьому місці останнього акту героїня раптом несподівано… перериває свою емоційну гру і заявляє: “Нам потрібно сісти і обміркувати все, що відбулося між нами”. Завдяки цьому зовсім новому драматургій – ному прийомові. “Ляльковий дім” і підкорив Європу, заснувавши нову школу драматичного мистецтва. П’єса без суперечки і без предмета суперечки більше не вважається серйозною драмою. П’єса і дискусія стали практично синонімами.
Дж. Б. Шоу, “Квінтесенція ібсенізму”
1931 р. Шоу відвідав Радянський Союз. Протягом десяти днів він побував у столиці і провінції, зустрічався з різними людьми – навіть зі Сталіним. Він був переконаний, що саме комуністична система врятує людство від загибелі, і навіть виправдовував сталінські репресії. У цьому Шоу був не самотній: більш ніж прихильно ставилися до СРСР такі письменники, як Ромен Роллан, Теодор Драйзер, Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Луї Арагон та ін.
Донедавна Шоу був єдиною людиною, удостоєною і Нобелівської премії в галузі літератури (1925, “За творчість, позначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскристу сатиру, яка часто поєднується з надзвичайною поетичною красою”), і премії “Оскар” (1939, за сценарій фільму “Пігмаліон”). 2016 р. другою такою людиною став Боб Ділан.
П’єса “Пігмаліон”
Сюжетна схема “Пігмаліона” відповідає сформульованій драматургом у “Квінтесенції ібсенізму” схемі “нової драми”: “Раніше у т. зв. добре зроблених п’єсах вам пропонувалися: в першому акті – експозиція, в другому – конфлікт, у третьому – його розв’язання. Зараз перед вами експозиція, конфлікт і дискусія”.
Професор Гіггінс береться за сміливий експеримент: за півроку з неграмотної лондонської квіткарки зробити особу, яка володітиме вишуканою англійською, матиме бездоганні манери, тож ніхто не відрізнить її від справжньої леді. Він навіть б’ється об заклад з приятелем, теж філологом, полковником Пікерін – гом, чи вийде це в Гіггінса. Самовіддано працюючи, Елайза Дулитл досягла мети, і Гіггінс виграв парі. І тут, за законами мелодрами, головні герої – професор і учениця (сказати б, Пігмаліон і Галатея), мали б побратися. Але не так сталося, як гадалося, бо Шоу залишив фінал відкритим… То що ж цікавило
АФОРИЗМИ ШОУ
Бернард Шоу відомий як автор парадоксальних афоризмів, багато з яких популярні до сьогодні.
Єдиний урок, який можна винести з історії, полягає в тому, що люди не виносять з історії жодних уроків.
Мій спосіб жартувати – це говорити правду. На світі немає нічого смішнішого.
Найбільше люди цікавляться тим, що їх абсолютно не стосується.
Тепер, коли ми навчилися літати по повітрю, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву.
Навчився говорити – значить виріс, навчився мовчати – значить порозумнішав.
Автора передусім? Невже не стосунки героя і героїні? І тут не обійтися без відомостей про ідейні переконання Шоу.
Шоу був соціалістом і вважав капіталістичне суспільство занадто поляризованим, бо в ньому є дуже багаті й дуже бідні люди. Соціалізм же обіцяв хоча б відносну рівність. Шоу вважав, що соціалістичні ідеї повинні впливати на суспільство поступово, і тоді соціалізм настане сам собою, без революцій і крові. Тож і не дивно, що провідною в комедії “Пігмаліон” є соціальна проблематика, а не тема кохання професора й квіткарки (чого очікували глядачі).
У Лондоні, на Ковент-Гардені, знаходилися водночас театр і ринок. Тож саме на Ковент-Гардені Шоу й зібрав докупи таких соціально різних людей, як неосвічена квіткарка Елайза та рафіновані аристократи: Гіггінс, Пікерінг і родина Ейнсворд Гілл. Усі вони ховаються від дощу під портиком церкви Св. Павла (це також символ – під Божим дахом усі рівні). Тож саме там і познайомилися “Пігмаліон” і “Галатея”. Щойно почувши жахливу говірку Елайзи, Гіггінс спро – гнозував її сумне майбутнє: “Бачите оцю істоту з її вуличною англійщиною? Оця англійщина не дасть їй виповзти з канави, поки її й віку”. Образ канави (прірви, дна) в п’єсі є стрижневим.
Далі Шоу порушив важливе питання: а чим, власне, відрізняються суспільні “верхи” й “низи”? Вимовою? Одягом? Вишуканими манерами? Духовними запитами? Чимось іншим?.. Знайшовши відповідь, можна зрозуміти, як ліквідувати прірву між класами. Після тріумфу Елайзи в посольстві Пікерінг влучно відзначив, що аристократизм і вишуканий стиль набуваються копіткою працею, а не даються від народження, а отже, не є атрибутом виключно аристократів: “Це був успіх – незмірний успіх!.. Елайза так добре грала свою роль. Бачите, стільки щирих герцогинь зовсім на це не здатні: вони такі дурні, що гадають, ніби стиль сам собою, від природи, приходить до людей їхнього стану, і не вчаться ніколи”. То чи така вже й нездоланна прірва розділяє суспільні класи? “Щоб підбадьорити тих, кому вимова заважає зробити кар’єру, – писав Шоу, – додам, що зміни, які сталися з простою квіткаркою завдяки Гіггінсові, не є чимось унікальним або нездійсненним… Насправді такі метаморфози відбуваються із сотнями амбітних молодиць”.
МІФ ПРО ПІГМАЛЮНА ТА СЕНС ЗАГОЛОВКА КОМЕДІЇ
У давньогрецькому міфі, з яким пов’язані назва й зміст комедії Б. Шоу, йдеться про те, що Пігмаліон, цар Кіпру, жив усамітнено, уникаючи жінок. Він зробив зі слонової кістки статую чарівної жінки і закохався в неї. Цар звернувся до Афродіти, щоб вона вдихнула життя в статую. Розчулена таким коханням, Афродіта оживила статую; вона стала дружиною Пігмаліона на ім’я Галатея.
У словнику читаємо: “Пігмаліон (переносно) – людина, закохана в своє творіння”. Отже, сенс назви комедії нібито відповідає міфічному сюжету. По-перше, Гіггінс, як і Пігмаліон, жив усамітнено, уникаючи жінок (“був переконаним старим парубком”). По-друге, як Пігмаліон зі слонової кістки зробив Галатею, так Гіггінс зробив із неосвіченої квіткарки вишукану леді (“Я таки зроблю герцогиню з цієї задрипаної нетіпахи!”).
Але тим несподіванішим є фінал п’єси Шоу: як же Гіггінс-Пігмаліон доброхіть віддасть комусь своє найкраще творіння, на яке, як він сам зізнався, “так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб… турботи і приязні”?
І ще одне: без Афродіти статуя б не ожила. Звідси важливе для розуміння концепції Шоу питання: хто в комедії “оживив” Елайзу-Галатею?
Соціальний конфлікт у творі тісно пов’язаний із конфліктом філологічним. Шоу розглядає мовлення як важливу ознаку соціальної належності людини, а просвіту – як засіб подолання міжкласової прірви: “Це страшенно цікаво, – каже Гіггінс, – взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі”. Те саме каже він і про Елайзиного батька, сміттяра, який вирізнявся красномовством і специфічною життєвою філософією: “Пікерінгу, якби ми взяли цього чолов’ягу в роботу на три місяці, то потім він зміг би вибирати між постом міністра й кафедрою проповідника в Уельсі”. Тож і Елайзу вчать правильної вимови, водять на виставки тощо. Усе це дозволяє зробити висновок, що “різцем”, який з необробленої слонової кістки зробив бездоганну статую (перетворив неотесану квіткарку на чарівну леді), була грунтовна гуманітарна освіта.
Проте “Елайза-Галатея” ще “не ожила”, і Гіггінс уважає її мало не папугою: “Вона не має жодної думки, якої я не вклав би в її голову, чи слова, якого б я не вложив їй в уста. Я витворив оцю досконалість із пожмаканої капустини, яку підібрав у Ковент-Гардені. А тепер вона корчить тут переді мною витончену леді”. Тоді хто ж і коли “вдихнув у Елайзу життя”?
Вона спромоглася на бунт: обурена черствістю й байдужістю Гіггінса, пожбурила в нього капці. Здавалося б, запальний Гіггінс обуриться цим вчинком “невдячного дівчиська”. Але як раз після цього він, нарешті, і почав її помічати. Та останнім кроком до одухотворення “Гала – теї” була її погроза стати конкуренткою Гіггінса у викладанні фонетики! І знову, здавалося б, несподівана реакція: “Бог свідок, Елайзо, я сказав, що зроблю з вас справжню жінку, і я таки зробив! Отака ви мені подобаєтеся”. Отже, висновок напрошується сам собою – Елайза “ожила”, коли сама себе стала поважати, усвідомила особистістю.
Тож “Галатея” обійшлася без Афродіти. Саме в цьому і полягає принципова різниця між міфом і його використанням у комедії. Галатея є пасивною, бо за неї все вирішили боги та Пігмаліон. Натомість Елайза – діяльна, вона сама і почала своє перетворення на леді (прийшла до Гіггінса брати уроки, і не безкоштовно), і сама ж завершила його, ставши особистістю. Шоу підкреслює, що для самоповаги людині необхідна повага з боку інших. “Чи знаєте ви, – питає Елайза Пікерінга, – з чого починалося моє справжнє виховання? Із “міс Дулитл” – так ви звернулися до мене… Із цього почалась моя самоповага. …Коли по щирій правді, то, не беручи до уваги речей, що їх будь-хто може набути (гарно вдягатися, чисто розмовляти і все таке), – різниця між леді й квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться”.
Отже, провідна ідея твору приблизно така: зменшити прірву між суспільними класами здатна освіта (зокрема – мовна), а людину робить людиною почуття власної гідності.
1964 р. в Голівуді зняли фільм “Моя чарівна леді” за п’єсою “Пігмаліон” та мюзиклом Фредеріка Лоу, шалено популярним на Бродвеї. Головну роль у стрічці зіграла Одрі Гебен
А всім, хто хотів звести комедію до рівня казочки про кохання професора й квіткарки, сам Шоу відповів так: “Твір такий дидактичний… що я радо тикаю “Пігмаліона” під носа усім розумникам, які, мов папуги, правлять, що мистецтво в жодному разі не може бути дидактичним. П’єса підтверджує мою переконаність у тому, що справжнє високе мистецтво бути іншим просто не має права”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)