Червоне – то любов, а чорне – то журба (інтимна лірика Д. Павличка) – Творча робота з української літератури

Два кольори в людській долі: червоний – любов і чорний – журба. Чергуються вони в житті, як день і ніч, як сонце і місяць, як світло і темрява. Інколи перемагає колір любові – ясніше світить вранішня зірниця, веселкою виграє небо, швидше стукає серце. А коли владарює чорний колір – тьмяніє день, насуплюються хмари, замовкають уста. У долі кожної людини ці два кольори сплелися, як “мамине життя”. І часом важко визначити, який колір переважає.

Як у житті, так і в поезії Дмитра Павличка переплітаються суперечності, контрасти. Рядки про добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьму лягають на папір у вишуканих і точних образах. На повну силу звучить в його поезії любов до рідного слова, до рідної матері, батька, до України, яка починається з дитинства.

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори – дві тривоги, дві чутливі струни душі, що переплелися в одному візерунку на вишитім рушнику: пам’ять про батьків і турбота за дітей.

Поезія Павличка – це згусток великої любові і ще більшої ненависті. Поет любить неньку і ненавидить біду. У вірші “Дві ялинки” він змальовує, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо “треба купити бараболі матері хворій своїй”.

Любов до рідної мови народжує ненависть до ворогів, бо в них не вистачило сказати:

Материнської не чути мови –

Ото була б загибель – смерть моя.

Світлі і яскраві тони вплітаються у візерунок поезії, коли Павличко пише про любов, це святе і вічне почуття. Любов несе не тільки радощі, але і муки, страждання. Вона буває болюча, нероздільна, про що поет із сумом говорить:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохідь,

В явора, що, палений журбою, –

Один між буками стоїть.

Про високі почуття любові читаємо в поезії “Коли ми йшли удвох з тобою…”, у збірці “Таємниця твого обличчя”. У пориві кохання поет ніби зливається із красою природи:

Радуйся, дівчино, разом зі мною

Сонцем і ясною голубизною,

Ласкою ляготу, листки на кленах

Білою стежкою в травах зелених.

Та чорною ниткою снується зрада, про яку йдеться в поезії “Чого ти мною так гордуєш”. Червоне, чорне, журба, радість… Навіть на маминому рушнику, вишитому з великою любов’ю, пробивається чорний колір розлуки.

Куди б не доводилося йти, де б не закинула доля поета, він завжди з собою мав “згорточок старого полотна”, на якому воєдино переплелись:

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

І не від’єднати ніколи чорного від червоного. Якщо є зустріч – буде розлука, якщо є радість – буде печаль, якщо є перший крок – буде й останній. Не треба просити Бога забрати чорні кольори з життєвої дороги, треба просити сили і терпіння, щоб знести те, що вишите на рушнику долі.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Червоне – то любов, а чорне – то журба (інтимна лірика Д. Павличка) – Творча робота з української літератури