Мої роздуми над прочитаними сторінками роману Собор Олеся Гончара – Творча робота з української літератури

…Крізь каміння бачити Собор.

Сент-Екзюпері

Здіймаються голуби над собором. Крилами своїми витягують стрілчасті шпилі у піднебесся, наче хочуть врятувати цей світ краси від земного полону. І погляд людський летить за птахами у височінь, щоб там, над хмарами, хлипнути повітря чистого, хоч на мить розправити крила душі, відчути солодку радість вільного польоту.

Та куди б не йшла, які висоти не долала б людина, поруч з нею завжди буде Собор. Як голос совісті, як заповіт далеких предків, як одвічний поклик краси. Зродився він з високих прагнень, із мрій і героїчних подвигів волелюбного козацтва, що, покинувши все, взяло з собою свого Бога – свій Собор. Будували храм краси завжди і в усьому. Наші предки виплекали цю святиню як Слово для нас, нащадків. І ми повинні піднятися на таку висоту, щоб почути голос Собору. І ми не сміємо опуститися нижче відображеного в “Соборі” ідеалу людини.

А на сторожі поставлено вчителя, котрий у час неволі, в добу руйнації ніс дітям чарівну легенду про козацьку святиню, прищепив юним душам любов до рідного народу, до собору. І сьогодні той мудрий наставник промовляє до нас: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!” Та учнями його були і Микола Баглай, і Во – лодька Лобода. Перший співом солов’їв озвучував весняний простір, а другий бур’яном проросте на ниві життя, зречеться рідного батька, заховає ницість власної душі за риштованням.

Олесь Гончар вустами Миколи Баглая запитує нас: “… А що тобі собор наш говорить? Чи чуєш ти його музику? Чи пам’ятаєш, що прийшов у цей світ будувати і найперше – будувати у своїй душі? Чи не здрібніла в тобі слава і спадщина предків? Може, тобі, правнуку козацькому, залишився тільки “кущик із трьох волосин” від оселедця?” Автор застерігає: “А кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне життя безплідне впаде в тебе біля ніг”.

Прислухаймось… Мовчить собор. Стоїть незнищенний над віками й поколіннями. Біліє серед заводських димів. Все бачить і все чує. Під його куполами витав натхненно голос батька, з його стіни син потай украв охоронну таблицю. Украв, бо не відав, що не тільки закон оберігає собор. Цей храм краси живе у думах людей, і вони не дозволять його зруйнувати. Бо собор став для зачіплянців частиною їх самих, йому підсвідомо звіряються в найпотаємнішому, біля нього шукають захисту в найтяжчі хвилини життя.

Мовчить собор. Болять йому рани вікові. Собор стужився за молитвами й людьми. Йому так хочеться запросити до себе усіх, хто, зачарований його величчю, блукає біля стін. Адже собор – витвір мистецтва, а мистецтво покликане нести людям красу. Собор належить усім, він має право на безсмертність.

Анархіста Махна зупинив Яворницький, начальникові артилерії продиктувала наказ свідомість, зачіплянка зуміла виполоти лободу. А хто зупинить новітнього пігмея, що прагне все прирівняти до висоти (ницості) свого зросту? Коли не ми, то хто?

Стоїть собор як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям. Банями куполів сягає вершин небесних. І торкає глибини душі моєї.

Десь на дні Каховського моря б’є на сполох дзвін старого козацького собору. Пішли у безвість ті, що бачили в ньому лише купу каміння. Згубились у часі “раби папірця”, висуванці. А ми не проживемо без собору, без пісні, без любові. Не проживемо.

Дзвін б’є в набат.

Собори душ своїх бережіть.

Собори душ…




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Мої роздуми над прочитаними сторінками роману Собор Олеся Гончара – Творча робота з української літератури