Античне віршування
Античне віршування (лат. antiquum – стародавній) – різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий – двом (-); обидві формували стопу. Основні стопи А. в. такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪-), хорей, або трохей (-∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (- ∪ ∪), анапест (∪ ∪-), спондей (- -); п’ятискладові: бакхій та антибакхій (∪- – та – – ∪), кретик (- ∪-), амфімакр (- – ∪) та чотири пеони (-∪ ∪ ∪, ∪- ∪ ∪, ∪ ∪- ∪, ∪ ∪ ∪ -); шестискладові: молос (- – -), хоріямб (-∪ ∪-), антиспаст ( ∪- – ∪), два іоники (∪ ∪- -,- – ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (- – – ∪, – ∪ – – , – – ∪ – , – – – ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об’єднувалися в пари – диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ – ) на спондей (- – ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А. в., але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність – сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. А. дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків – Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів – Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, “батька історії” Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І. Котляревський, Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка, М. Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)