Творчість англійських романтиків – Романтична література Великобританії та США
Вальтер Скотт (1771-1832) також належав до авторів першого етапу розвитку англійського романтизму. Він походив зі старовинного шотландського роду, збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував старовинні рукописи й антикваріат, мав виняткову працездатність. За понад тридцятирічну письменницьку діяльність він написав 28 романів, 9 поем, безліч повістей, літературно-критичних праць, історичних розвідок тощо. Першим твором Скотта стала романтична балада “Іванів вечір” (1800), згодом він опублікував поетичну збірку “Пісні шотландського кордону” (всього три томи), де містились народні і авторські твори. У віці сорока двох років він став відомий як автор історичних романів. Серед своїх попередників Вальтер Скотт називав багатьох творців “готичних” (страшних) і “антикварних” романів, особливо його захоплювали тексти Мері Еджоуорт, яка присвятила свою творчість зображенню історії Ірландії. Проте письменник шукав власний шлях, після довгих пошуків він створив універсальну структуру історичного роману, перерозподіливши реальність і вигадку так, щоб показати не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який і є справжнім об’єктом дослідження письменника. Погляд Скотта на розвиток суспільства називають провіденціалістським, тобто залежним від Божої волі. На відміну від все ж наслідуваного Шекспіра, який подав національну історію на рівні “історії королів”, Скотт показав, що рушійною силою історії є народ, тому життя народу він обрав для свого спостереження. Скотт виявив надзвичайну точність у відображенні історичних реалій, тому вважається, що він відкрив явище історичного колориту. Історичний колорит – наявність у творі, у мові персонажів прикмет історичного минулого: це імена героїв, описи старовинних звичаїв, описи житла, одягу, зброї тощо. Необхідно зауважити, що попередники Скотта показували історію заради самої історії, демонструючи свої грунтовні знання. Вальтер Скотт, знаючи детально історію, обов’язково презентував її із актуальними сучасними проблемами, показуючи, як вони вирішувались у минулому і до чого призводило те чи інше вирішення. Особливо цікавило Скотта “шотландське питання”, якому він присвятив романи “Уеверлі”, “Роб Рой”, “Пуритани” та інші. Улюбленим персонажем роману “Квентін Дорвард” є юний і закоханий шотландський дворянин-лучник, для якого честь і відвага – головні військові клейноди.
На матеріалі англійської історії був написаний роман “Айвенго” (1819), але центральна його проблема все ж пов’язана із “шотландським питанням”. Остаточно об’єднавшись із Англією у XVIII ст., Шотландія не була задоволена співіснуванням із могутнім союзником, якому не могла протистояти ні економічно, ні політично. У цьому історичному конфлікті Скотт зайняв позицію примирення і присвятив низку романів утвердженню мирного співіснування двох народів, показуючи боротьбу між Англією і Шотландією в різні епохи і традиційно закінчуючи свої романи символічним і романтичним весіллям лицаря і дами з ворожих таборів. Герої письменника втілюють авторський моральний ідеал. В. Скотт не лише сприймав народ як виконавця Божої волі, а й вірив у неминучу перемогу більш культурно розвинених націй над менш розвиненими.
Письменник ніколи не приховував своїх симпатій. Його персонаж Роб Рой із однойменного роману є шотландським варіантом Робіна Гуда, він волелюбний і відважний, але письменник разом із тим визнає, що звичаї жителів гір дикі і мало цивілізовані, тому їхні вчинки і спосіб відновлення справедливості приречені на поразку. У романі “Айвенго” Вальтер Скотт виявляє свою прихильність до саксів, які страждають під гнітом жадібних феодалів-норманів, але національна єдність є необхідною і неминучою: через століття на місці двох ворожих таборів постане єдина англійська нація.
Інші твори Скотта – романи “Монастир”, “Абат”, “Квентін Дорвард”, “Вудсток” тощо. Серед творів на історико – літературні теми – “Життя Наполеона Бонапарта”, “Історія Шотландії”, “Смерть лорда Байрона”, “Життєписи романістів” та інші. Довгий час Вальтер Скотт писав поетичні твори. Після “Пісні останнього менестреля” він створив поеми “Марімон”, “Діва Озера” та інші. Однак після появи твору Байрона “Паломництво Чальд Гарольда” він усвідомив, що перше місце на поетичному Парнасі належить не йому, тому й перестав писати вірші. У приватному житті Скотт був чудовим сім’янином, шляхетною людиною, закоханою в рідний край і його природу.
Як письменник історичного жанру В. Скотт був переконаний, що, відображаючи у творі конфліктні, переломні епохи, необхідно уникати буквального відтворення подій, не повторювати документи, а дивитись на історичні події з точки зору фольклорного бачення. Письменник вважав, що роман не повинен перетворюватися на життєпис видатних осіб, адже історія – це масовий рух, де основну роль відіграють і окремі представники, і народ у цілому. Також Скотт розумів, що кожна історична епоха неповторна, має особливий колорит, побут, звичаї, тому письменник, на його переконання, повинен не тільки володіти хронікальним фактажем, а й знати епоху в її романтичній речовинній і духовній деталізації. Письменник також, вважав В. Скотт, не має морального права виступати на боці однієї зі сторін конфлікту чи бути виразником ідей певної політичної сили, а натомість зобов’язаний об’єктивно підходити до минувшини, прагнути історичного примирення з колишніми ворогами. Таким чином, В. Скотт є одним із творців сучасного жанру роману і першовідкривачем художнього історизму.
Найвидатнішою постаттю англійського романтизму вважається Джордж Гордон Байрон (1788-1824), який сам особисто ніби втілював своїх величних, але морально поранених героїв. Його ранні поезії склали збірку “Години дозвілля” (1807), в якій студент Кембриджського університету висловив свій погляд на сучасність і продемонстрував (можливо, тільки на словах) легковажне ставлення до поезії. Ця збірка викликала багато негативних відгуків із боку романтиків старшого покоління, особливо з боку “лейкістів”. Байрон відповів критикам полемічним твором, у якому засудив споглядальницьку позицію романтиків, їх відрив від реальності і висловив свою точку зору на місце поета в суспільстві. Своїми вчителями він назвав сатириків вісімнадцятого століття Свіфта, Філдінга і задекларував власну приналежність до просвітницького культу Розуму. Сам Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу, його приваблювала дійсність романтична, тим більше, що на відміну від інших романтиків, які писали про вигадані, уявні замки і придумані подорожі, він мав власний родовий замок і насправді багато подорожував, зокрема в Португалію, Іспанію, на Мальту, в Албанію, Туреччину, Грецію та в інші країни. Успадкувавши місце в палаті лордів, поет захищав лудитів – робітників текстильних підприємств, які нищили машини, аби не бути скороченими на виробництві, від смертної кари.
У 1828 році Байрон опублікував дві перші пісні ліро – епічної поеми “Паломництво Чальд Гарольда” і став знаменитим. Твір був написаний на основі подорожнього щоденника. Розчарований у житті персонаж твору Чальд Гарольд з’являється і бентежить читача лише на початку, бо автор незабаром відсуває його вбік і починає говорити сам, від першої особи.
Із 1813 до 1818 року Байрон опублікував низку поем – фрагментів, які одержали назву “східних” (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Облога Корінфу”, “Лара”, “Мазепа”). У них було помітне таке явище, яке назвали байронізмом, тобто читачі помітили світову тугу і похмуре розчарування героя у своєму призначенні, в обманутих ідеалах, мотиви помсти і печалі, прокляття і зневіри та відчаю. Байронізм, отже, це ідейно-естетична концепція в європейському романтизмі ХІХ століття, пов’язана із творчістю Байрона. Основні риси байронізму – тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, повне заперечення недосконалого світу. Герой Байрона кидає виклик традиційні моралі, релігії і тому байронізм нерідко ототожнюється із демонізмом. Байронізм приваблює відвагою, нехтуванням небезпеками, зневагою до смерті і відштовхує егоцентризмом, крайнім індивідуалізмом. У себе на батьківщині Байрон і сьогодні не завжди шанований. Англійці бачать у його надзвичайно обдарованій особистості насамперед руйнівну, небезпечну і жорстоку силу. Байрон і його герої грають не лише власним життям, а й долями інших людей.
У 1816-1818 роках Байрон жив у Швейцарії, він був змушений покинути Англію. Там він написав “Станси до Августи”, “Шильйонський в’язень”, закінчив “Паломництво Чальд Гарольда”. Саме у швейцарських Альпах була створена драматична поема “Манфред”, історична поема “Мазепа”, був розпочатий роман у віршах “Дон Жуан”. Поезія пізнього Байрона природна, невимушена, має вільне вираження поетичного темпераменту. До кінця життя Байрон переїздив із країни в країну, брав участь у боротьбі греків проти турецького панування, фінансував повстанців і одночасно писав “Дон Жуана”, якого не встиг закінчити.
Роман “Дон Жуан” Байрона можна вважати його духовним заповітом, а також поетичною енциклопедією Європи кінця XVIII – початку ХІХ століття. Перед читачем постають історичні події і особи, які служать художнім тлом для пригод Дон Жуана (Байрон кардинально змінює традиційний образ). І сам герой (а він частково є автобіографічним), і “великі люди”, яких він зустрічає на своєму шляху, не викликають в автора нічого, крім іронії. Не пошкодував насмішок поет і для своїх знаменитих земляків. Його Дон Жуан – жива людина зі своїми гріхами. Поетичний успіх Байрона мав не лише національне чи європейське, а й світове значення. Він зневажав і ненавидів “людське стадо”, осуджував рабську покору, різко заперечував традиційні святині і святощі, проте він і викликав незаперечне захоплення відвертістю, адже його ліричний герой пройшов шлях від пристрасного бунту – до спустошення душі і абсолютно байдужого ставлення до світу.
Неабияким талантом в англійській романтичні літературі був Персі Біші Шеллі – приятель Байрона, відторгнутий аристократичним середовищем, до якого належав, через неповагу до Бога. Навіть із університету Шеллі вигнали за його брошуру “Необхідність атеїзму”. Особисте, родинне життя Шеллі виходило за моральні норми суспільства, тому він втратив право виховувати власних дітей і змушений був покинути Англію. Загадковою є також і смерть поета. Шеллі залишив по собі ліричні твори, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимало листів, щоденників, політичних памфлетів, філософських етюдів. Особливо відома його поетична драма “Прометей звільнений” (1819), у якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Прометей звільнений, на думку поета, – це є нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку. “Ода західному вітру”, як і “Прометей звільнений”, демонструє бунтівні тенденції, характерні для творчості Шеллі.
“Поетом краси” був лірик Джон Кітс, стиль творчості якого можна віднести до так званої “міщанської школи поезії”. Твори Кітса цікаві живописністю, оригінальністю, навіть тим, що, не маючи класичної освіти і цікавлячись античністю та книжною культурою, він не уникав фактичних помилок і забавних курйозів. Приводом для створенні поезії могло для нього бути будь-яке явище чи враження – читання “Іліади”, відвідування дому Бернса, лист від товариша, спів солов’я тощо. Кітс був переконаний, що поезія повинна здаватися спогадами, таким чином передбачаючи подальший розвиток поезії як символістської, так і модерністської загалом.
Проза англійського романтизму представлена іменами Метьюріна, Лема, Хезлітта, Лендора, де Квінсі, Карлейля. Вона тяжіє до загадкового, наповнена середньовічним духом, таємницями, містикою і все це на тлі простих побутових дрібниць і вмотивованого психологізму. В англійській романтичні прозі спостерігалися продовження традицій готичного роману і поява нового мистецтва – класичного реалізму.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)