Ромен Гарі: Довести свою літературну творчість до щасливого кінця – БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ СВОБОДА – СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ
Автор, відомий під псевдонімом Ромен Гарі, є одним з найвидатніших французьких письменників XX ст. Однак його справжнє ім’я Роман, а рідна мова – російська.
Роман Кацев (1914-1980) народився на території Російської імперії в місті Вільні (нині – столиця Литви Вільнюс) у російськомовній сім’ї єврейського походження. Батько його був комерсантом, торгував хутром, а мати заробляла шиттям. Згодом письменник розповідав, нібито мати була колись акторкою, але французька дослідниця Маріам Анісімов у книжці “Ромен Гарі, хамелеон” стверджує, гцо це, найімовірніше, вигадка. У 1925 р. батько пішов із сім’ї, і Романа виховувала мати. Згодом вони переїхали до Варшави, а звідти емігрували до Франції та оселилися в Ніцці. Майбутньому письменнику на той час виповнилося тринадцять років. У 1938 р. Роман пішов до армії, де опанував фах військового пілота. У 1940 р., після капітуляції Франції, він перебрався в Англію і приєднався до руху “Вільна Франція”, організованого генералом ПІ. де Голлем. Після війни Кацев працював дипломатом.
Свої перші літературні спроби Роман публікував ще до війни, але справжньої письменницької майстерності досяг уже в повоєнний період. Тоді з’явився і псевдонім Ромен Гарі. Гарі був героїчним льотчиком і мав високі військові нагороди. Був він і успішним дипломатом. А про що ж писав? Про війну, про зовнішню політику? Зокрема й про них, але це було хіба що тлом головної теми численних романів митця – любові.
Ромен Гарі був із тих чоловіків, які, забувши про амбіції та марнославство, усі свої блискучі перемоги й героїчні жертви присвячують жінкам. Ще в дев’ять років він зустрів своє перше кохання – ровесницю Валентину. Якось дівчинка між іншим зауважила: “Янек з’їв заради мене всю свою колекцію марок”. Невідомо, чи й справді і чи всю колекцію з’їв Янек, а от Роман, почувши від коханої такі слова, тут-таки запхав до рота цілу калошу (і, звісно, потрапив до лікарні). На пам’ять про цей епізод з автобіографічного роману “Обіцянка на світанку” (1960) у Вільнюсі 2007 р. встановили пам’ятник.
Фотопортрет Ромена Гарі. 1960-ті роки
Роман Кацев з матір’ю. Фото 1925 р.
Однак головною жінкою для Гарі завжди була мама. Письменник навіть псевдонім прибрав собі за співзвучністю з її улюбленим романсом (“Гори, гори, моя звезда…”). Мама присвятила Романові все своє життя, з останніх сил “тягнула” його матеріальне існування та освіту, виховала “добрим французом”. Проводжаючи сина, який щойно закінчив льотне училище, до діючої армії, жінка з гордістю сказала: “Гінемер!1 2 Ти станеш другим Гінемер! Ось побачиш, твоя мати завжди права! – А потім натхненно додала: – Ти станеш героєм, генералом, Габріеле ДАннунціо, посланником Франції…”. Згодом письменник згадував: “Я обняв її за плечі і думав про битви, у яких здобуду перемогу заради неї, про обіцянку, що я дав собі на світанку своєї юності: віддати їй належне, надати сенс її жертві й одного разу повернутися додому переможцем у суперечці за панування над світом із тими, чию владу і жорстокість я так добре відчув з перших кроків”.
Наступних двадцять років Ромен Гарі присвятив здійсненню всіх обіцянок, даних матері, яка померла від тяжкої недуги ще під час Другої світової війни. Він став героїчним льотчиком – улюбленцем маршала де Голля; дослужився до генерального консула Франції; отримав найвищу нагороду – орден Почесного легіону. А 1956 р. його роман “Коріння небес” було удостоєно найвищої національної літературної нагороди – Гонкурівської премії. Відтак для Гарі відчинилися двері найпрестижніших видавництв, відкрилася блискуча перспектива літературної кар’єри, та й сюжетів і снаги для їх утілення митцеві не бракувало. Однак перфекціонізм3 і сумніви щодо того, чи не на самому лише авторитеті гонкурівського лауреата тримається успіх його нових книжок, дещо ускладнили життя письменника.
У 1975 р. роман “Життя попереду”, підписаний нікому не відомим ім’ям Еміль Ажар, став “бомбою сезону” і був удостоєний Гонкурівської премії. Публіка нетерпляче чекала на перший вихід Ажара у світ. А тим часом Ромен Гарі зустрічався зі своїм двоюрідним племінником Полем Павловичем. Гарі, який виявився справжнім автором сенсаційного роману (а отже, двічі лауреатом Гонкурівської премії, чого за правилами бути не може), запропонував племіннику “стати Ажаром”, і той успішно виконав роль молодого митця. Згодом під іменем Ажара зажили успіху ще кілька романів Гарі. Цікаво, що деякі критики, укотре зробивши комплімент Ажару, протиставляли його твори новим романам Гарі, які їм не сподобалися. І тільки після смерті письменника Павлович розповів, хто був “справжнім Ажаром”.
Отже, наважившись на свій постмодерністський експеримент, Гарі цілком мав рацію. Якщо його ранні романи, як-от “Коріння небес” та “Обіцянка на світанку”, читачі й критики сприймали “на свіжу голову”, то для того, щоб перевірити об’єктивність враження публіки від нових творів, треба було здійснити певні позатекстові дії.
1 Ідеться про легендарного льотчика Жоржа Гінемера, який здобув п’ятдесят чотири перемоги в повітряних боях і тривалий час вважався неперевершеним французьким асом.
2 Д’Аннунціо, Габріеле – модний на той час італійський письменник.
3 Перфекціонїзм – переконання, що ідеалу можна й потрібно досягти.
А на початку 1960-х років, після виходу у світ роману “Обіцянка на світанку”, Гарі вирішив, що доба “виконання обіцянок” завершилася і час уже позбутися залежності від матері, якої вже майже двадцять років не було на світі. Відтак у житті письменника з’явилася Джин Сіберг – молода американка, заради якої він, як раніше заради матері, був готовий на будь-які жертви. На жаль, до омріяного щастя це не привело. Складні стосунки подружжя спочатку зруйнували їхній шлюб, а потім і долі. У 1979 р. Джин вкоротила собі віку, а наступного року добровільно пішов із життя й Гарі.
У передсмертній записці письменник зазначив: “Можна все пояснити нервовою депресією. Та, коли так, слід мати на увазі, що вона триває відтоді, як я став дорослим, і допомогла мені довести свою літературну творчість до щасливого кінця. Отже, чому? Можливо, відповідь слід шукати в назві мого автобіографічного твору “Ніч буде спокійною” і в останніх словах мого останнього роману: “Бо краще не скажеш””.
Треба сказати, що написаний і виданий 1980 р. роман “Повітряні змії” (“останній роман”, згаданий у передсмертній записці) аж ніяк не викликає думки про те, що його автор невдовзі позбавить себе життя. Мужній, іронічний, світлий, ніжний – таким запам’ятається Ромен Гарі читачам цього твору. І якби не факт самогубства, ми ніколи б не подумали, що “довести свою літературну творчість до щасливого кінця” означає необхідність перервати власне життя. Адже кінець творчості Ромена Гарі справді щасливий, а його роман – один з найпроникливіших і найсвітліших творів літератури XX ст.
Отже, герой Першої світової війни Амбруаз Фльорі повернувся в рідну нормандську глушину, аби посісти скромну посаду листоноші. Він ненавидить війну. А ще робить яскравих повітряних зміїв, з якими його племінник – сирота з королівським ім’ям Людовік (Людо) – поводиться як з домашніми улюбленцями, “бо ж на землі повітряному змію дуже потрібна дружба: тут він втрачає форму й рух і легко може впасти у відчай”1.
Сирітське дитинство й бурхлива юність Людовіка минають між двома світовими війнами: ще перша дається взнаки в історії роду Фльорі, а вже на порозі друга…
Досі в романі все ніби цілком “модерно”, але щось-таки пішло не так, і найперше – розмови між персонажами. Рід Фльорі потерпає від історії? Ще б пак! Однак, на думку “сільського дивака” Амбруаза Фльорі, його сім’я страждає не так від самої історії, як від власної історичної пам’яті.
“- Ти хочеш сказати, що твого предка-комунара розстріляли за його феноменальну пам’ять? – допитується в Амбруаза сільський учитель.
– Так, він пам’ятав те, що вже тоді треба було забути… А що ж мій небіж?
1 Тут і далі цитати з роману “Повітряні змії” наведено в перекладі В. Звиняцьковського.
– Та кажу ж тобі: він пам’ятає історію Франції від її початку до самісінького кінця!
– До якого такого кінця? – заревів мій дядько. – Хіба вже буде кінець?”
Далі коментар оповідача: “І оскільки до 1940 лишалося всього десять років, – так, уже майорів кінець”.
Приблизно в той час, у десятирічному віці, Людо зустрів у лісі загадкову білявку. Красуня зауважила, що він надто молодий для неї (їй уже одинадцять з половиною!), але дала напівобіцянку прийти завтра. Вона не прийшла ані завтра, ані того літа, ані наступної осені, а Людо й далі чекав: “Таку муку чекання я переживав тільки від 1940 до 1944 року, поки чекав на повернення справжньої Франції”.
Так початки й кінці, причини й наслідки, особисте й історичне – усе сплелося в іронічне мереживо, не лишивши місця для модерного трагізму. Трагізм бо потребує беззаперечної серйозності, а не суперечливої іронії… Та й Ліля Броницька (так звали чарівну білявку) невдовзі таки прийшла до Людо. А з нею – і пора шаленого кохання, ревнощів і всього, що зазвичай пов’язано з коханням у житті підлітка.
Родичі Лілі, польські аристократи, шокують Людовіка. Брат дівчини його попереджає: “Ми, Броницькі, трохи декаденти. Декаданс – знаєш, що це таке?”. Однак у “феноменальній історичній пам’яті Фльорі” слова, запозиченого світом у французького поета Верлена, просто немає. А оскільки історична пам’ять Фльорі символізує національну пам’ять французів, модернізм мусить відмовитися від претензій створити узагальнений образ світу, відповідний відчуттям сучасників.
Тим часом настає 1938 р., значущий для самого Гарі (пригадаймо “Обіцянку на світанку”). Амбруаз Фльорі символічно складає із себе обов’язки голови Національного товариства майстрів повітряних зміїв, бо засуджує участь Франції в підписанні Мюнхенської угоди. Це смішно й водночас зворушливо: старий пацифіст не хоче мати нічого спільного з миром, заснованим на зраді. Проте крихкість цього миру розуміють усі. А тут ще Броницькі збираються додому, до “вільного міста Гданська”, який німці фактично вже перетворили на Данциг. Отже, Людо й Ліля, як новочасні Ромео і Джульєтта, мають розійтися по ворожих таборах.
Наступні роки знову їх зводять і знову розводять. За іронією долі Людовіку, який воює з фашистами в підпіллі, замість коханої польської аристократки допомагає паризька повія Жулі. Розповідь про війну стає дедалі парадоксальнішою. Здається, борець за свободу вітчизни мав би жорстко ділити світ на своїх і чужих. Однак бойовий досвід дає Людо протилежне відчуття: “Остобісіло все біле і все чорне. Сіре – ось справді людський колір”. От і Ліля зрештою мимохіть починає співробітничати з окупантами. За це переможці поголять її прекрасну біляву голову, але Людо любитиме дівчину й такою. Вони поберуться, волосся відросте, усе буде добре… Одного лише бракуватиме – німців. “Без них, – каже Людо, – буде важко: нема на кого перекладати власну провину”.
У той саме час, коли Людо воює в підпіллі, Амбруаз Фльорі, цей донкіхот XX століття, робить свою “божевільну” справу. На знак протесту проти подій на зимовому велотреку1 в Парижі він запускає в повітря змія із шестикутною зіркою, символом єврейства. Амбруаза мали заарештувати, але він утік і знайшов притулок серед однодумців у селищі Шамбон – сюр-Ліньон. “Шамбон-сюр-Ліньон був тим самим селищем, де мешканці на чолі з пастором Андре Трокме та його дружиною Магдою врятували від заслання до концтаборів кілька сотень єврейських дітей. Чотири роки все життя Шамбона було присвячене цій меті. Так напишу ж я ще раз слова, що символізують вірність ідеалам: “Шамбон-сюр-Ліньон та його мешканці”, і якщо наразі про це забули, то нехай знають, що ми, Фльорі, завжди славилися своєю пам’яттю і що я часто повторюю всі імена мешканців Шамбона, не забувши жодного, бо ж недарма кажуть, що серце потребує вправ”.
Насамкінець Людо говорить: “Німці мені дуже допомогли. Кажуть: найжахливіше у фашизмі – його нелюдяність. Справді! Проте треба визнати очевидне: ця нелюдяність є частиною людського. Допоки люди не вйзнають, що нелюдяність властива людині, вони будуть жертвами доброзичливої брехні”.
Перевірте себе
1. Що вас найбільше зацікавило, а можливо, і вразило в біографії Ромена Гарі? Чому?
2. До якого творчого експерименту вдався Ромен Гарі, здобувши літературну славу? Якого значення надавав митець проекту “Еміль Ажар”? Чи досяг він результату, на який очікував? Відповідь аргументуйте.
3. Якщо вас цікавлять чесні книжки про кохання, радимо прочитати роман “Повітряні змії”. Якщо ви вже прочитали цей твір, доведіть або спростуйте думку про те, що головна його тема – саме кохання.
4. Що символізує в романі “Повітряні змії” “історична пам’ять Фльорі”?
5. Як Ромен Гарі ставиться до історії? Що вона для письменника: трагедія чи притча?
6. Чим ставлення Ромена Гарі до історії відрізняється від модерністського?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)