ТЕАТРАЛЬНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ – ТЕАТР КОРИФЕЇВ
1. Розгляньте світлини й виконайте завдання.
A. Чим відрізняються способи зображення художньої дійсності на світлинах?
Б. Коли востаннє ви були в театрі (кінотеатрі) і яку виставу (кінофільм) дивилися?
B. Чим відрізняється культура перегляду вистави та кінофільму?
2. Прочитайте матеріал про театральне життя в Україні другої половини XIX от. й перекажіть його.
“Руська бесіда”. 1861 р. за ініціативою Ю. Лаврівського у Львові було засноване українське товариство клубного типу “Руська бесіда”. У приміщенні Народного дому воно влаштовувало літературно-музичні й танцювальні вечори. У 1860-1880-х роках “Руська бесіда” була важливим осередком просвітянського, культурного й навіть політичного життя українців.
Товариство з 1864 по 1923 р. утримувало у Львові свій театр – перший мандрівний професійний український музично-драматичний1 театр у Галичині. Перша вистава театру відбулася 29 березня в приміщенні Народного дому. Улаштовуючи конкурси на найкращі драматичні твори, театр стимулював пожвавлення літературного життя й розвиток української драматургії на західних землях України.
1Драматичний – 1) для виконання на сцені, у театрі; театральний: драматичний твір, драматичний гурток; 2) який має напружену дію, гострий конфлікт (про літературні твори): драматичний момент, драматичний конфлікт; 3) перен. напружений, який має непереборні труднощі: драматична ситуація, драматичні обставини.
Артисти “Театру корифеїв”. 1886р.
Однойменні товариства виникли в багатьох містах Галичини – Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі та ін.
Театр “Руської бесіди” гастролював по Галичині й Буковині, а також на Наддніпрянщині, у Польщі. Найбільшого розквіту театр досягнув на початку XX ст. під керівництвом И. Стадника. Цей творчий колектив виховав багатьох видатних акторів і режисерів, зокрема Л. Курбаса, М. Крушельницького, Й. Гірняка, А. Бучму.
“Театр корифеїв1”. 27 жовтня 1882 р. на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) М. Кропивницький поставив драму “Наталка Полтавка” І. Котляревського, головну роль у ній виконала М. Заньковецька. Так розпочалась історія українського професійного “Театру корифеїв”.
Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів, які виступали під творчими псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський), та їхньою сестрою Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затиркевич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони працювали в дуже складних умовах: постійно переїжджали з місця на місце, виступали не лише в театрах, а й на ярмарках і в сільських клунях2 , іноді залишалися напівголодними, не мали постійного житла. Але актори свідомо йшли на такі жертви, були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.
У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару “Театру корифеїв” становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. “Театр корифеїв” мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі.
1Корифей (з грецьк. зачинатель) – у давньогрецькому театрі так називали керівника хору або соліста-заспівувача; переносно – основоположник, зачинатель якоїсь справи.
2Клуня – будівля для зберігання снопів сіна, а також для молотьби.
М. Заньковецька в ролі Івги Цвіркунки – у виставі М. Старицького “Чорноморці”
Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Влада намагалася обмежити репертуар тільки розважальними п’єсами, проте зупинити розквіт театрального життя в Україні так і не змогла.
Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.
Панас Саксаганський так згадував про ті гастролі: “Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси – при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз.
Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося й говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “толпой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, – заговорила рідною мовою й за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катерининського палацу, де ставили “Кума-мірошника”. Кум залазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знов об’єднувався. Реалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів”.
Літературознавець Дмитро Чижевський так писав про смаки тодішніх глядачів: “Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досяглії б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, які перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше – для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…”
І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять та якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти XX ст.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)