Світоглядна позиція діячів культури другої половини XIX століття стосовно громадянської ідеї у виховному процесі
І. Кучинська,
Кандидат педагогічних наук
Київ
У своєму історичному поступі виховний процес певним чином завжди був пов’язаний з тією філософською проблематикою, яка осмислювала на відповідному світоглядному рівні ставлення людини до світу, сутність культури, вихідні цінності буття людини в суспільстві, співвідношення її свободи і відповідальності, форми й типи людської ментальності. Характер вирішення цієї проблематики визначав і типи виховних процесів, які впливали на формування і розвиток особистості.
Діячі культури другої половини XIX ст. висвітлили національні і громадянські питання, що змусило національну еліту звернути увагу на їх актуальність і своєчасність (І. Франко “Народні школи на Правобережній Україні” (1893. – №16), “Наші народні школи і їх потреби” (1892. – №7-8), “Віче в Турці” (1891. – №2); М. Драгоманова “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893. – №15-22; 1894. – №1,2), “Два учителі. Спомини” (1894. – №11-15), “Наші пекучі справи (Новорічна розмова з земляками. Про народну освіту)” (1894. – №4); М. Павлика “Аби тільки по-руськи” (1890. – №23), “Про народну просвіту” (1894. – №2); П. Грабовського “Лист до молоді української” (1894. – №7-8); Л. Українки “Волинські образки. Школа” (1895. – №3-4) та ін.).
У нашому дослідженні ми виходимо з того, що поряд з політичними діячами громадянську проблематику у національній ідеї висвітлили діячі культури, і в першу чергу літератори. Адже саме їхні творчі пошуки розв’язання національної проблеми спрямували прогресивно налаштовану педагогічну громаду на визначення власної громадянської позиції щодо національних проблем.
У процесі багатогранної і конструктивної критики політики російського царизму в галузі освіти пригноблених націй у літературних творах, пресі України другої половини XIX ст. викристалізовувалася ідеологія національної системи освіти і школи, формувалися їх теоретичні засади, зокрема, здійснювався пошук мети, завдань, змісту, принципів, методів, організаційних форм, освіти і школи, підготовки вчителя. Центральною була проблема навчання українських дітей рідною мовою, яка розглядалася як необхідна умова забезпечення гуманізації і демократизації освіти. Так, підтримуючи погляд М. Драгоманова (листи до “Народу” , Софія, 1893), який закликав до оновлення української літератури, науки, просвіти, П. Грабовський у статті “Дещо про освіту на Україні” (1897) розкрив повну неспроможність і навіть шкідливість насаджуваної царизмом в Україні церковнопарафіяльної школи (на противагу земській). Поет звертав увагу громадськості на те, що “інтелігенція повинна стояти на сторожі тієї освіти, як і дбати за економічну забезпеку народну” , бо “народ не піднятий до загальнолюдської культури, не забезпечений економічно, – мусить врешті загинути яко нація, – йому не буде місця в ряду інших народів” (Грабовський П. А. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т.2.-С.190).
Усім відомий вислів про те, що жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо. Для кожного суспільства, яке перебуває у трансформаційному процесі переходу від однієї системи ціннісних орієнтацій до іншої, важливою є діалектика прав і обов’язків. Саме зародження громадянських цінностей ми спостерігаємо наприкінці XIX ст., формуються національно-патріотичні почуття, що характеризують ставлення людини до свого народу і рідної землі, рівень її готовності до трудового і героїчного подвигу в ім’я Батьківщини.
Ось чому в цей період ми спостерігаємо саме політизацію літературної творчості (література завжди перебувала в тісному зв’язку з політикою, проте в другій половині XIX ст. цей зв’язок стає особливо відчутним. Свою роль у цьому відігравали суперечності пореформених суспільних змін та зрушень; процес завершення формування української нації; спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Ємський (1876) укази тощо. Активно висвітлювалися на сторінках творів болючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності класової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина видатних українських діячів цієї доби вела активну політичну діяльність – членами політичних організацій були “громадівці” О. Кониський, М. Старицький; енергійно пропагували політичні ідеї І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка – брала участь у літературних дискусіях, що, як правило, переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та національних проблем) (Бойко О. Д. Історія України: Посібник – К. – 2003. – с.278-279).
На розв’язання освітянських проблем з національних позицій були спрямовані педагогічні пошуки І. Франка, Л. Українки. Так, у статті І. Франка “Наші народні школи і їх потреби” (1892) автор звертав увагу на безправне соціальне і юридичне становище народного вчителя, за яким наглядають “і війт, і священик і члени ради шкільної місцевої, і інспектор, і рада шкільна окружна, і дідич, і арендар, і жандарм, як-то кажуть, і баба, і ціла громада” (С. ЮЗ). Учитель не мав права на власну думку, волю, переконання; він зобов’язаний був лише проводити урядову політику в галузі освіти і виховання, підкоряючись владі, бо інакше його не тільки переслідували, але й і звільняли з роботи.
У розвідці “Історія України в особах: XIX-XX ст..” (1995) підкреслюється, що філософські й суспільно-політичні статті, й передовсім “Що таке поступ?” , свідчать, що І. Франко був не лише глибоким знавцем марксизму, а і його суворим критиком. Так, у названій статті читаємо: “Життя в Енгельсовій народній державі було би правильним, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною… Люди виростали б і жили б в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою” (С.130).
Франко був переконаний, що тільки у демократичній державі можливий громадянський та національний розвиток.
Надзвичайно великий вплив на світогляд Лесі Українки мав її рідний дядько Михайло Драгоманов. Саме завдяки спілкуванню з ним розширилися її ідейні обрії, прокинулись нові інтереси. Леся стала не тільки поетом України, а й великим співцем усенародних прагнень до волі, до правди моральної і соціальної. Вона знаходила теми для своєї поезії у вселюдському стражданні, вона зробилася борцем за гідність людини, за її духовну незалежність, за ідею волі (там само, С148). У статті “Волинські образки. Школа” (1895) Л. Українка змалювала гнітючу картину стану народної школи на Волині, де були відсутні елементарні умови для навчання учнів і праці вчительки (№3-4).
Творчій національній еліті були закиди з боку російської правлячої верхівки щодо націоналізму в діях, поглядах і вчинках. Але звернемо увагу на специфічність розгляду поняття “націоналізм” в другій половині XIX ст. українськими діячами. З цього приводу цікава точка зору дослідника В. Потульницького, яку він висловив у своїй роботі “Нариси з української політології (1819-1991)” . Так, він підкреслює, що націоналізм в українській політичній термінології кінця XIX ст. був поняттям однозначним. Його характерними рисами вважалися активна національна самосвідомість, патріотизм, а також самостійництво. Еліта ж зазначається як провідна верства, яка зв’язана перш за все з територією, є патріотом своєї землі і менталітет якої виключає комплекс ідей, пов’язаних із збагаченням і кар’єрою, споживацьким ставленням до держави, а натомість ідентифікується з необхідністю свого росту на своїй власній території (С.226-315).
Отже, наприкінці XIX ст. саме інтелігенція, національна еліта очолила визвольний рух в українських землях, що почав наростати на противагу гнобленню імперської влади. Вона свідомо стала на шлях боротьби за соціальне визволення народу, пов’язуючи її з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.
Так, наприкінці 90-х pp. ХІХ ст. в умовах загострення суспільно-політичної боротьби, піднесення національно-визвольного руху з’являлися нові демократичні періодичні видання – “Народ” , “Хлібороб” , “Житє і слово” , де особливо гостро постали питання громадянського та національного характеру. Тут друкувалися О. Барвінський, П. Грабовський, П. Думка, О. Кобилянська, О. Колесса, А. Кримський, П. Куліш, В. Стефаник, Л. Тучапський, Леся Українка, І. Франко, Є. Ярошинська та інші.
Зауважимо, що розвиток української культури у другій половині XIX ст. відбувався у пошуках більш ефективних шляхів формування громадянських поглядів у національній проблематиці. Так, це передовсім завдяки педагогічній публіцистиці відомих українських діячів зазначеного періоду: М. Костомарова, який у 60-80-х pp. XIX ст. у часописах “Отечественные записки” , “Современник” , “Голос” , “Вестник Европы” , “Киевская старина” , “Журнал Министерства народного просвещения” та ін. активно відстоював освітньо-культурні права українського народу, його мови і школи; П. Куліша, автора “Граматки” , що набула великого розголосу і популярності в освітній сфері, була високо оцінена сучасниками, широко пропагувалася в пресі, “Граматка” (1857, 1861) була розрахована на потреби саме української національної школи; М. Драгоманова, який зі сторінок “Громади” піддав нищівній критиці самодержавство за здійснення реакційної політики в галузі просвіти трудового народу, зокрема українців; І. Франка, що своїми педагогічними статтями “Критичні письма о галицькій інтелігенції” (Молот. -1878. – С.80-93), “Література, її завдання й найважливіші ціхи” (там само. – С.209-215) грунтовно аналізував проблеми народної освіти, роль і місце інтелігенції в цій справі; Л. Глібова, який, редагуючи “Черниговский листок” , намагався залучити до співробітництва в ньому кращі українські творчі, наукові і літературні сили на грунті інтересу до національного розвитку українського народу, його історії, літератури, мови, театру, освіти, культури (О. Кониського, О. Лазаревського, М. Номиса, М. Тулова, О. Тищинського, К. Шейковського та інших).
Аналіз порушеної проблеми дозволяє зробити висновок, що обгрунтовані діячами культури другої половини XIX ст. національні проблеми конкретизують їх особистісну світоглядну позицію, відображаючи головні протиріччя та тенденції становлення громадянської ідеї у виховному просторі досліджуваного періоду.
Література
1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник – К. – 2003. – с.278-279).
2. Грабовський П. А. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985.- Т.2.- С.190).
3. Кучинська І. О. Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині І. Огієнка. – Абетка-Нова.- Кам’янець-Подільський. – 2002. – 104с.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)