Світогляд, громадська діяльність і письменницький доробок П. Куліша – М. Костомаров і П. Куліш у літературному процесі 1-ї половини ХІХ століття
Українська література XIX століття – 2016
Тісно співпрацював із Т. Шевченком та М. Костомаровим і П. Куліш. Саме він взявся написати текст до Шевченкового альбому “Живописная Украина” (1844), а згодом запропонував влаштувати поета на роботу в Київську “Комиссию для разбора древних актов”. У Куліша на весіллі Т. Шевченко був боярином, а під час Шевченкового заслання саме П. Куліш у 1857 році надрукував (порушивши заборону) твори поета-засланця. У прощальному “Слові над гробом Шевченка” він обіцяв собі простувати слідами Шевченка, але, на жаль, не зміг цього зробити з багатьох причин – різні політичні погляди, честолюбство, а то й заздрість до Шевченкового генія не дозволили йому змовчати там, де варто було промовчати. Спочатку він прославляв Т. Шевченка як народного поета, а потім різко осуджував його радикальні погляди, “гайдамацтво”, намагався позмагатися з ним у поезії, але, як писав І. Франко: “Не було в Куліша тільки одного – Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття”.
Народився П. Куліш у містечку Воронежі на Чернігівщині (нині Шосткинський район Сумської області). Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, Київському університеті, викладав у Луцькому дворянському училищі. Будучи студентом університету, уклав збірку пісень, записаних від матері, чим сподобався професору М. Максимовичу, який підтримував його. Згодом П. Куліш несправедливо критикував свого вчителя та їх стосунки стали ворожими.
На початку 40-х років П. Куліш написав кілька оповідань російською мовою, повість із народного життя “Огненный змей”, історичний роман “Михайло Чарнышенко”, віршовану історичну хроніку “Украина” та оповідання-ідилію “Орися”. У 1845 році петербурзький журнал “Современник” починає друкувати розділи роману “Чорна рада”, й одночасно редактор “Современника”, ректор Петербурзького університету, П. Плетньов запрошує Куліша на посаду викладача. Перед Кулішем прослався шлях за кордон і стрімка кар’єра науковця, але уВаршаві в 1847 році стався арешт у справі Кирило – Мефодіївського братства. “Щире каяття” та клопотання сановитих друзів дружини О. Білозерської полегшили і пом’якшили покарання – Куліш провів два місяців у військовому шпиталі і три роки з дружиною прожив у Тулі. Там він продовжив наукову і письменницьку роботу – написав історичну розвідку “История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца”, історичний роман “Алексей Однорог”, автобіографічний роман у віршах “Евгений Онегин нашего времени” тощо.
Повернувшись у Петербург, П. Куліш під криптонімом “Николай М.” друкується, порушивши заборону, в “Современнике”, веде справи купівлі хутора, що дає йому можливість особисто познайомитись із матір’ю Миколи Гоголя і підготувати до видання шеститомне зібрання творів і листів Гоголя, а також наукову розвідку “Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя”, яка з’явилася у 2 томах.
У 1856-1857 роках з’явилась вийшла друком знаменита праця “Записки о Южной Руси” (2 томи) – збірка фольклорно-етнографічних матеріалів, написана “кулішівкою” (придуманий Кулішем перший український фонетичний правопис), а також надрукований роман “Чорна рада”, читанка і “Граматка” Т. Шевченка, збірка “Народні оповідання” Марка Вовчка. Усе це та багато іншого П. Куліш надрукував у власній друкарні. Повернувшись на початку 60-х років із Європи, П. Куліш став лідером літературного і громадського життя. Він видав альманах “Хата”, в 1861 р. взяв найактивнішу участь у виданні журналу “Основа”, від імені української громади виряджав в останню путь в Україну труну з тілом Т. Шевченка.
За кордоном П. Куліш відновив свою поетичну творчість. Так з’явилася збірка поезій “Досвітки” (1862), яка свідчила про прагнення П. Куліша ударити в Шевченкові струни, замінити його:
Ой, Мовчав я, браття, словом не озвався, поки батько український піснею впивався.
Чи ж довіку, браття, будемо мовчати, – благословіть мені кобзу німую узяти!
У збірці є балади, думи (сповнені історичного змісту), пісні-романси, в яких Куліш наближається до раннього Шевченка: він славить “сірому убогу”, славить наливайківців, солідаризується з ними (“Кумейки”, “Солониця”). Поемою “Великі проводи” П. Куліш намагається вийти з-під Шевченкового впливу і подає героя (Голку) по-новому: це освічена, культурна, гуманна особистість – протилежність “гайдамацтву”. Поема – внутрішня полеміка з “Гайдамаками” Т. Шевченка.
Із 1864 року П. Куліш чотири роки працював у Варшаві на посаді директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів. Вважаючи свою русифікаторську місію відновленням історичної справедливості щодо колишньої загарбницької політики Польщі стосовно України, П. Куліш вивчав архіви, робив виписки для своїх майбутніх праць. Він добирав матеріали для обгрунтування думки про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток культури й державності України. Ці ідеї П. Куліш втілив згодом у праці “История воссоединения Руси”, де він прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу роль польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.
П. Куліш полемізував із поглядами М. Костомарова, а відомою приміткою, де нападав на “П’яну музу” Т. Шевченка і де сказав, що в його поезії багато сміття і полови, налаштував проти себе все українське громадянство. Сам же Куліш був упевнений у власній правоті, вважав себе невизнаним обранцем, який мав намічати стежки українського життя.
У своїх помилкових і шокуючих українське громадянство поглядах П. Куліш проявив і раціональні зерна: свідомо деідеалізуючи козаччину, він започаткував критичний погляд на історичне минуле України. Йому належить першість в опублікуванні багатьох пам’яток української історії, зокрема “Літопису Самовидця” та інших козацьких літописів. Одним із перших П. Куліш відійшов від стереотипних ідеалів минулого, хоча й сам часом помилявся.
В іншій історичній праці “Отпадение Малороссии от Польши” П. Куліш спробував розглянути історичне минуле України з позицій наукової об’єктивності, хоча також знову виніс категоричний присуд козаччині і критикував Хмельницького.
Після Емського указу 1876 р. П. Куліш розчарувався в “москвофільських” симпатіях. Він оселився на своєму хуторі Мотронівка, який купив у братів Білозерських (братів своєї дружини), господарював, уклав збірку статей і художніх творів “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (1879), яку після появи заборонили. Цензурна заборона книги навела Куліша на думку покинути Росію і “перенести свій курінь” у Галичину, де він видав збірку “Хуторна поезія” (1882). Потім П. Куліш повернувся додому, незважваючи на те, що відмовився від російського громадянства.
П. Кулішеві належить цикл публіцистично – розповідних творів – “Листи з хутора”, опублікованих в “Основі”. Мандруючи по Європі і приглядаючись до тодішніх здобутків цивілізації, письменник не захоплювався ними, а ще глибше перейнявся вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Його захопив ідеал хутірського життя як форми практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи.
Проживання на хуторі, перейменованому на честь дружини на “Ганнину пустинь”, було далеким від ідилії: пожежа, постійна матеріальна скрута, нестача грошей, потреба заробляти на життя журналістською роботою, старість і хвороби. Увесь цей час до самої смерті П. Куліш працював над перекладом Біблії українською мовою, у ці ж роки випустив збірку поезій “Дзвін”, книгу перекладів “Позичена кобза” (обидві у Женеві в 1893 і 1897 роках). Повсякчас відчуваючи нестатки, П. Куліш увесь прибуток від збірки “Дзвін” передав на підготовку в Галичині видань Народ” і “Хлібороб”.
У поезіях книги “Дзвін” автор торкається чотирьох основних тем: Шевченко і українська громада; роль Петра І і Катерини для України, впевненість у власній перевазі й правоті; тема українського слова; тема світлого й радісного споглядання світу природи і людини.
До збірки “Позичена кобза” увійшли переклади творів чотирьох світових поетів – Гете, Шіллера, Гайне та Байрона. На висновок пізнього Костомарова, що українська література повинна стати літературою для домашнього вжитку, Куліш відповів перекладами творів світового письменства. Після збірки “Досвідки” Куліш зрозумів, що не можна йти далі стежками Т. Шевченка, ставати його епігоном, а необхідно шукати нових доріг, у даному разі – перекладати світову класику.
Крім названих збірок, П. Куліш є автором драматичної трилогії “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”, поем “Куліш у пеклі”, “Грицько Сковорода”, “Уляна-ключниця”, “Магомет і Хадиза”, “Великі проводи” та інших. Серед перекладів – “Чальд Гарольдова мандрівка”, “Дон Дуан”. “Шильйонський в’язень” Байрона, 13 п’єс Шекспіра, більша частина Біблії.
До прозової спадщини необхідно віднести: оповідання “Орися”, збірку “Записки о Южной Руси”, “Листи з хутора”, “Гордовита пара”, “Січові гості”, “Мартин Гак”, “Михайло Чарнышенко или Малороссия восемьдесят лет назад”, “Алексей Однорог”, “Чорна рада” тощо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)