ПОХОРОН ДРУГА – ПАВЛО ТИЧИНА
Вже сумно вечір колір свій міняв
З багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
І зупинився… Синій, оркестровий
Долинув плач до мене. Плакав він,
Аж захлинався на сухім морозі:
То припадав зеленим до ялин,
Що зверху червоніли при дорозі,
То глухо десь одлунював в саду.
І від луни в повітрі оддавало,
Немов, на тон не строючись в ладу,
Там тисячі оркестрів разом грало,
Мішаючи мотиви…
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров’ю сходить, з
Туги в груди б’є, замулюється мулом, порохом береться, землі
Сирій всього себе передає.
Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив –
Хто вік свій одробив?
…Потуав багряний колір.
Водяно-зелена
Світилась хмара. Мутно світ стояв –
Немов він був просвічений з рентгена…
І я зірвався і побіг! Такий,
Такий же вечір був тому й два роки,
Як з другом я прощався. Кінь баский
Подаленів тоді і зник… І строки
Минули – вдарила війна. І друг
Подав про себе вістку: вся ж країна
Гордилась ним, який, немов той плуг,
В’оравсь у ворога! І кров зміїна
Круг нього по коліна піднялась…
Та друг мій, Ярослав, ще й після того
Не раз був на устах усіх. Велась
Жорстока боротьба за Харків. Строго
Його оточували наші. Все ж
Нерівні були сили, й Ярославу
Прийшлося битись в загравах пожеж
Всю ніч проти восьми. Ще більшу славу
Він заслужив собі, як врятував
Людей, що їх збирались саме вішать
Фашисти. З військом він одвоював
Село, та й сам погинув… Злішать, злішать
Мене ця смерть навчає! Вранці я
По радіо про тебе, о мій друже,
Почув – і враз в очах моїх твоя
Труна заколихалась… Дуже, дуже
Хотів би я тебе – хоча б в труні,
Хоч мертвого побачить!
Усе міняється, оновлюється, рветься…
…І хитався
Передо мною катафалк, як в сні.
Процесію догнавши, я вглядався
У гроб закритий, хоч і добре знав,
Що Ярослав не тут: його ховають
Без мене… там… на фронті! Й заридав
Оркестр ізнов.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
Усе в нові на світі форми переходить.
І дивно! Сурми грають,
Військові йдуть в процесії, а я
(ніяк подвоєності не позбавлюсь!)
Дивлюсь, як бурякова течія
Зника на заході… І не цікавлюсь –
Над ким ці сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив –
Хто вік свій одробив?
Та хто ж – хіба потрібно тут питать?
В труні цій воїн – значить, той, хто волю,
Країни волю боронив! Світать
Від нас же стало на весь світ. По полю
Такого розцвіло було квіток –
Братерства й дружби… вже зоря слов’янства
Й на Захід сяяла!.. І ось – не в строк
Знялось виття фашистського поганства.
Шарпнуло кігтями – і без остач
Усіх нас зачепило… Сумно грають
В оркестрі,- а мені здається: плач
Це з України… Сурми хай ридають!
Хай розговорять горе удови
І матері, що йдуть за гробом, тужать
І плачуть – руки простягають… Ви!
Трикляті гітлерівці! Не подужать
Все ‘дно вам нас ніколи! Так за що ж
Ви мучите народ безвинний? Може,
Од нас ви вищі? благородніш? Лож!
Собаці благородство не поможе,-
Тим більше вовку.
…Мов на лапах вовк –
На заході ощирилася туча.
Упали сумерки. Оркестр замовк,
І стало тихо… Рота Всевобуча
Назустріч нам пройшла. Повезли он
Білизну в госпіталь на санях. Діти
З собакою пробігли. В хриплий тон
Завод загув і стих. Взяло темніти.
І місто на очах мінилось. Сніг
На вулиці одсвічував фосфором.
Від ліхтаря процесії все біг
Вперед промінчик… Сум мене наліг –
І реквієм душа співала хором.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
Землі сирій всього себе передає.
Усе в нові на світі форми переходить,
Перебуває в тьмі – й на сонці, як в раю.
Із краю в край людина світ весь перебродить,
Щоб цілу вічність знов одлежувать свою.
І кожен день, і кожную ясну годину
Розторгується й закривається земля.
І перемелює вона в зубах людину,
Як випадковая із хаосу змія.
Та ні, життя тримає строгу послідовність,
І що здається хаосом – є тонкий лад.
В історію поглянь: до боротьби готовність
Одсвічує тобі од всіх її свічад.
Готовність стать на битву за свою свободу
Народам гнобленим й безправному рабу.
В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,
Щоб перебрести через правди боротьбу.
И сама земля – не є змія, а рідна мати,
Яка тебе всякчас і носить, і глядить…
Законів боротьби нікому не зламати,
Закони материнства не перемінить.
І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,
Говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь!
П’єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п’явко!
Ще буде – не турбуйсь! – води тобі не
Подадуть!
І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,
Який, як сам не раб, прокинеться ж до
Боротьби.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
До світлої іде народолюбної доби.
Тобі в крадіжечках – як злодію ведеться.
Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.
Усе міняється, виліплюється, мнеться,
Мов глина творчая у скульптора в руках.
А скульптор – сам народ, який стоїть,
Не гнеться,
Хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить.
Усе підводиться, встає, росте й сміється,
І мертвому тобі – живих нас не убить.
…Оркестр заграв. В заулочок якийсь
Процесія вся наша повернула –
І блиснули огні заводу… Ввись
Зробилось якось вище: світлі дула
Прожекторів урізались аж ген
У вишину – й пересуватись стали…
Обапол, наче китиці знамен,
З засніжених ялин униз звисали
Обривки глиці…
Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
А потім знов зеленим з-під землі встає.
А! Та ось уже
Й кладовище. Спинили коней. Ніжно
Взяли труну на руки. (Мов драже –
Посипалась крупа з дерев і сніжно
Скотилася із віка). Взяв і я
Труну піддержувать плечем. Несли ми,
А нас все обганяли (бо ж життя
Спішило) – хто з вірьовками важкими,
Хто з заступом. І кожен угрузав
В снігу,- як грузли й ми. Все ж темнотою
Дійшли ми якось між хрестами. Брав
Мороз на ніч. Ми з ношею святою
Добралися до ями й, знявши з плеч
Труну, поставили її на глину,
Що од країв була.
– Червоний меч! –
Тут виступив промовець,- всю країну
Боронить од фашиста! (Ближній гай
Враз зашумів. Упала з криком жінка:
– Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
О, що зробила вам моя дитинка?
…І друга вслід зайшлась – та не плачем,
А реготом ридання: – Ой проснися,
Степаночку, проснись!) – Оцим мечем! –
Промовець знов,- повинна одсіктися
Тевтона голова! На бій стає
Вся наша техніка, живії сили.
Нам партизан он руку подає
Із Югославії! Вже задзвонили
Повстанці на розбір свячених тих
Ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття
Кипить!.. Народу гнів ніяк не стих
І в Чехії! Там розлетівся в шмаття
Вже не один тиран… Братове! Жить
В віках той житиме, хто Батьківщину
Обороняв!-
Промовець стих на мить,
На гроб вказав і мовив: – За Вкраїну
Замучено Степана… що й не взнать.
І от – привезено його додому.
(При цих словах знов почали ридать
Дружина й мати. В мороці нічному
Стояли ми як тіні. Мовчазний
Мороз нам душу пропікав!) – Герої
Не знають страху! Подвиг їх ясний
Нас заклика: На ворога! До зброї!
…Тут гримнув залп. Зчинилося таке,
Мов буря всіх крилом своїм торкнула.
І плач, і крик, і стогін!.. І важке
Щось попливло у землю… І ковтнула
Його могила. Й сипать почали
На нього груддя. И глухо стугоніла
Труна. І крики змішані були
З риданнями оркестру. Лиш ясніла
У небі зірка…
А сурми сумно плакали.
Тарілки дзвінко дзвякали.
І барабан як в груди бив:
Ти славно вік свій одробив.
…Й виплакався ж я!
Не знаю: як і з ким я повертався.
Фосфором блискотіла вся земля…
І реквієм в душі моїй співався:
Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
А потім знов зеленим з-під землі встає.
І як вернувсь додому я: в дворі
В снігу стирчала ще моя лопата.
І прегірка
Була темнотна тиша. Лиш вгорі
Зеленкувата
Блищала зірка…
Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,
Як заступом своїм в тісну могилу
Всіх звірів закопаємо! Ось-ось
Їх перекинем силу…
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
Ми битись будемо, бо ми живі!
І мститись ворогу не перестанем!
Аж поки на фашистській голові
Ногою ми не станем.
Хоча і тяжко нам,
Хоча й болючі жертви –
Ми не дамо себе врагам
Пожерти!
Я ні до кого в хаті не озвавсь:
На тверду постіль кинувсь, щоб заснути.
…І катафалк ув очах колихавсь,-
І було чути –
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
І було чути –
Усе в нові на світі форми переходить.
І мертвому тобі – живих нас не убить.
І наче вже Степан устав і ходить,
І Ярослав із ним. Весна! Блакить!
У поле трактори ідуть. І в’ється
Співучий жайворон. І молоде
Із-за гори на конях покоління
Летить сюди. І той, хто їх веде,
Говорить: – Вашого уміння
Од вас ми позичаємо тепер –
Бороти ворога! Стражданням, горем
Болів народ. Але народ не вмер –
Фашистів ми поборемо, поборем!-
І наче всі, напившися води,
Що винесла їм мати Ярослава
Й Степана мати, знов свої ряди
Зімкнули й полетіли в бій. І слава
Їх супроводила – вгорі, вгорі
Аеропланами…
Та тут зненацька
Збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,
В тонкії стіни стукала хижацька
Рука сухого сніговія. Сніг
По шибці шарудів… О що це? Де я?
І раптом все згадав. І вже не міг
Склепити вій. Могутняя ідея
Свободи й справедливості життя
Мене піднесла, як в руках дитя,-
І стало видно все, мов на долоні.
Ще будем жити ми – і ти і я!
Ще пов’ємось як плющ по тій колоні.
Міста ще відбудуєм, ще сади
Посадимо, піднімем особовість.
Так згинь же, дух фашистської орди!
Ізгинь і не плямуй людини совість!
Чого ти став, проклятий, на путі?
До чого сатанинськая арена
Знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті!
Ти ж мертвий!
І моторошно в темноті,
Буран завив, як та сирена…
Послухавши хвилину, знов я ліг.
І так схотілось до Дніпра-Славути!
Зашарудів по шибці сніг…
І було чути –
Як сурми там десь плакали,
Тарілки тихо дзвякали,
І барабан все глухо бив:
– Ти славно –
Вік –
Одробив…
1942
(1 votes, average: 5.00 out of 5)