Павло Тичина – життя і творчість
Тичина – це шукання й шукання, праця й вимогливість і, нарешті вміння з безконечного типу образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший…
Олесь Гончар
Він був простий і незвичайний. Скромний і делікатний у поводженні з людьми. Дуже ввічливий і лагідний у розмові. Про нього можна сказати: найніжніший лірик. І це правда. Про нього можна сказати: поет з громовим голосом, один з найбільших революційних співців ХХ століття. І це теж правда, бо і в цьому – єство його поезії. Його ми називаємо: поет-філософ. І це теж правда.
Тичина посідає почесне місце серед титанів українського красного письменства. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина…
Його поезія – це дальший могутній крок вітчизняної та світової поезії як в ідейному, так і в художньому плані.
Про творчість Тичинин захоплено пишуть росіяни і вірмени, французи й англійці, поляки й чехи, болгари й американці, його поетичні відкриття аналізують найвидатніші літературознавці, його твори видаються багатьма мовами світу.
“Яблуневоцвітним генієм України” назвав Павла Тичину його молодший сучасний Олесь Гончар. Ліричний герой П. Тичини прагне відчути всі барви і тони навколишнього світу, він щасливий відчуттям зв’язку з природою, музикою: “Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонці намріяла, душа причастилася кротостітрав”.
Ніжність, замріяність героя Тичини, його залюбленість у красу людини, гармонійність природи водночас наснажені передчуттям соціальних змін, які повинні привести й до національного визволення рідного народу.
Народився Павло Григорович Тичина 27 січня 1891 року в селі Пісках на Чернігівщині. Батько його, Григорій Тимофійович, був сільським дяком та вчителем школи грамоти. Мати, Марія Василівна була ніжна і любляча жінка. Затуркана нуждою та горем. У родині було дев’ятеро дітей. Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Отож і довелося Павлові вже з дитинства йти на свій хліб. Дев’ятирічного хлопчика, що мав гарний голос, віддали в хор при одному з чернігівських монастирів, де малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок. За це діти відробляли своїм талантом – співали під час церковних відправ у монастриі, на похоронах багачів.
Перебуваючи на острові Капрі, М. М. Коцюбинський читає Максиму Горькому вірші молодого поета з Чернігова – Павла Тичини. І Горькому вони подобаються.
Два великих письменники заронили в душу Павла іскру прометеївського вогню, запалили в ньому бажання боротися за краще життя для народу. І молодий Тичина стає учасником боротьби з царськими сатрапами.
Наприкінці 1918 року виходить перша книга Павла Тичини “Сонячні кларнети”, якій судилося стати першим класичним твором молодої української літератури. Це був гімн новому життю, це було прозирання в майбутнє своєї країни й людства.
Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні. “Душа моя сонця намріяла”, – освідчується Тичина і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.
Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки – “закучерявилися хмари”, “Гаї шумлять” “Десь надходила весна”, “Цвіт в моєму серці”, “Не дивись так привітно”. Вони запам’ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою.
Пейзажно – істинна лірика книжки напрочуд національна в ній повнокровно буяє саме українська природа – жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів.
З небагатьох мікро образів вимальовується виразна живописна картина:
“Гаї шумлять – я слухаю,
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся – дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело”.
Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: а Тичина виявив себе і на цей ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення.
П. Г. Тичина залишив велику спадщину мистецьку та наукову – поетичні книги, цілі томи перекладів з мов народів Радянського Союзу та зарубіжних країн, статей і досліджень з літературознавства, мовознавства, педагогіки, теорії музики, прекрасні малюнки, картини. Він був тонким фольклористом, збирачем народних пісень.
Але найбільше, що створив Павло Григорович Тичина, – це чарівний сад своєї поезії. Цей сад дзвенить, співає на різні голоси.
Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року. Весь Київ у печалі й жалобі проводжав великого поета в останню дорогу. На могилі його написано тільки два слова: “Павло Тичина”.
Колись Павло Тичина написав: “Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки”. Справдились пророчі слова митця: його кращі твори, наснажені високими ідеалами Людяності, Добра і Гуманізму, продовжують хвилювати нові покоління читачів.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)