НАТХНЕННІ ІДЕЯМИ ЧАСУ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань

Українське слово було особливо потрібне на Східній Україні, де російська преса з її космополітичними й соціал-революційними ідеями запановувала свідомістю української молоді, бо жоден друкований орган не пропагував українську ідею. Закономірно, що новоутворені в Росії нелегальні революційні партії (“Земля і Воля”, “Народна воля”) затягнули в себе чимало активних ідейних українців (не лише з молодіжного середовища), які гинули в боротьбі з російським урядом із вірою, що свобода в Росії сама собою принесе визволення й Україні: А. І. Желябова (1850-1881), М. І. Кибальчича (1859-1881), Д. А. Лизогуба (1850-1879), І. М. Ковалевського (1850-1878) – усіх їх було страчено за підготовку, замах або участь у вбивстві царя Олександра II. А скільки ще пропало по тюрмах і на засланнях! А скількох космополітичні (читай всеросійські) і соціал-революційні ідеї відвернули не тільки від загальнолюдських змагань, а й від свого народу!

Нова хвиля гонінь і переслідувань не лише мови, літератури, а й музики, театру призвели до того, що цензура не пропускала жодної української книги, а українську народну пісню “Дощик” на концерті співали французькою. “То був гіркий посміх і несамовитий глум історичної долі над народом, – писав Панас Мирний М. Лисенку, – що гонобив надію про братерство та волю, виношував її у своїй душі, пестив та ростив у своєму серці, обороняв її від усяких хижаків та насильників та, не добувши спромоги захистити, поховав її у живому гробовищі своєї душі – своєму слові – мові, своєму співі – пісні.

Ся історична неправда мала вагу тільки до якого часу, а як почався поступовий потяг, то на підставі освіченого наукою досліду осудив її навіки”.

У цей зловісний для українства час, коли, здавалося, навічно закували українську думку, осліпили очі, вирвали язик, наш народ народжував нових велетів – вільних, далекоглядних, гучноголосих, сильних і відданих Україні. Сузір’я таких людей зібрав древній Київ на початку 70-х років, який знову став культурно-освітнім центром і творчим орієнтиром для свідомих українців. “В середині 70-х років виступило у нас на сцену нове, наймолодше покоління, до котрого й я себе причислюю,- писав І. Франко в квітні 1886 р. Е. Ожешко. – Покоління те внесло в програму нашого народовства нові домагання: крім теоретичної оборони самостійності малоруського народу, воно домагалось практичної оборони інтересів народу на полі економічнім і соціальнім, домагалось служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду і тої інтелігенції і ширення правдивої, розумної освіти між людом і інтелігенцією”.

Спільний інтерес до життя, побуту, культури, надій і почуттів народу зібрав однодумців у будинку Марії та Софії Ліндфорсів, в якому жаданими гостями були М. Старицький і М. Лисенко. Там і зародилася думка ставити спектаклі. “Коло Лисенка і Старицького об’єдналися аматори українського театру, як Павло Чубинський – автор українського гімну і український етнограф, його приятель О. Русов, пізніше відомий статистик. Ці обидва аматори, як і молодший від них Орест Левицький, мали прекрасні голоси, уміли співати і були талановитими аматорами, виконавцями. На жаль, наукові покликання не дали їм присвятитися театрові”.

Театральний репертуар був надто бідний, щоб задовольнити навіть аматорські гуртки. Старицький взявся заповнити ту прогалину. Відомий поет пише водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1872), інсценізує твори інших авторів: “Різдвяна ніч” (1874), “Сорочинський ярмарок” (1875) за М. Гоголем, “Чорноморці” (1876) за Я. Ку-харенком та ін.

Спочатку гурток давав у будинку Ліндфорсів вистави для приятелів, а в 1874-1875 роках – для киян. Першою відкритою виставою була оперета “Чорноморці” (лібрето М. Старицького, музика М. Лисенка). ” …Марковський, Чубинський і Драгоманов брали в цій справі активну участь,- згадував М. Старицький. – Лисенко просто надривався в роботі. При величезній кількості уроків він повинен був оркеструвати оперу, розучувати хори (студентів і любительок, абсолютно недосвідчених у читанні нот), займатися окремо з солістами і бути присутнім ще на моїх репетиціях, одним словом – виконувати в один і той же час обов’язки і вчителя музики і співу, і хормейстера, і капельмейстера, і оркестратора, нарешті, навіть збирача персонажів, тому що йому доводилось розшукувати по місту голоси”.

Серед учасників вистав був Орест Іванович Левицький (1848- 1922), майбутній український історик, белетрист, дійсний член АН України. Виходець із славного роду, що дав світові ще XVII – XVIII ст. двох митців – Григорія Левицького (гравера) і його сина Дмитра Левицького (портретиста), Орест Левицький ще в Полтавському училищі й духовній семінарії захопився історією та літературою.

Київський університет, де викладали В. Антонович, М. Драгоманов, вплив історичних праць М. Костомарова і П. Куліша, творчості Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, особисте знайомство з М. Старицьким та М. Лисенком заклали добре підгрунтя світогляду О. Левицького.

Більшість із його 200 наукових праць присвячено дослідженню бурхливого, тривожного, але блискучого віку, коли всі живі суспільні сили українського народу, покликані до рішучої боротьби за саме його існування, досягають найвищого напруження і, нарешті, викликають той величезний політичний і суспільний вибух, пам’ять про який пов’язана з ім’ям Богдана Хмельницького. Цю добу дослідник слушно вважає “ключем, що допомагає розв’язати низку суспільно-політичних і національних подій, явищ наступних сторіч”. У студентські роки Орест Левицький зближується з гуртком М. Лисенка, бере участь у концертах, виставах, зокрема в “Чорноморцях”, що пройшли з величезним успіхом.

Успіх спектаклю, що неабияк зацікавив громадськість, окрилив авторів і виконавців, зміцнив бажання працювати далі, тепер над чимось складнішим, серйознішим. М. Старицький і М. Лисенко взялися за написання опери на сюжети М. Гоголя “Ніч перед Різдвом” (“Різдвяна ніч”), “Страшна помста”, “Тарас Бульба”, проте обставини, пов’язані із забороною української мови, перервали роботу на кілька років.

Відчуваючи прогалину в засвоєнні оркестровки, що особливо утруднювало написання оперної музики, Лисенко їде на навчання до Петербурга (1876): “Не цікаве диво або нікчемна забавка тягли Вас туди, – писав Панас Мирний, – не жага віятись по світу та розтрачати набуту силу поривала Вас; а щира любов до свого краю, освічена світлом науки, та невпинна згага молодих літ послужити йому несли Вас добувати ще більшої освіти та кращої снаги до тієї вірної служби”.

Петербург зустрів Лисенка прекрасно. Зближення з російськими композиторами, зокрема з Римським-Корсаковим, поглибило його музичну ерудицію, розкрило перед ним таємниці нових звукових композицій. Композиторові пропонують залишитися працювати в Петербурзі для роботи в імператорському театрі. Однак любов до України, бажання бути з рідним народом, ділити з ним радість і горе перемогли цю спокусу і він знову повертається до Києва (1878).

Тут він займається організацією хорів, оркестрів, пропагує мовою музики національну культуру, вивчає, збирає, обробляє і видає народні пісні; продовжує писати “Музику до “Кобзаря” (понад 80 творів). В особі Лисенка українська література мала свого найвидатнішого музичного інтерпретатора. Не один вірш українського поета здобув безсмертя завдяки музичному генію М. Лисенка.

Годі перелічити оперну, симфонічну, вокально-інструментальну музику, написану ним. “Про се, – кажучи словами Панаса Мирного, – краще всього ясують Ваші талановиті праці, про се голосне на увесь світ і дивує усіх наш кон, а поодинокі прихильники до сього співу розносять його по всіх станах, по всіх широких сторонах рідного краю. Сталося дивне диво: занехаяний та похований наш спів, дякуючи Вашим невсипущим працям, перейшов з глухих кутків та широких степів у ясні палати і знову починає повертати у ті ж глухі кутки рідного краю, тільки вже не слабосилим гомоном, а дужим гуком, і будити смак у замлілих душах, милувати їх серце, бадьорити силу”.

Повернувшись до Києва, він багато часу віддає приватним урокам музики і мріє про заснування дитячої музичної школи. Зразок національної початкової школи він бачив у сестер Ліндфорс. Вони відкрили також перший дитячий садок (1871), в якому діти почувалися добре, весело, вільно. Софія, по чоловікові Русова (1856-1940), одна з перших відстоювала виховання дітей у національному дусі, справедливо вважаючи, що тільки таке виховання забезпечить кожній нації найширшу демократизацію освіти, дасть нові, оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу.

Талант, педагогічний досвід, копітка праця забезпечили С. Русовій чільне місце в історії українського руху насамперед серед видатних педагогів, фундаторів національної школи, виховання. Стан українського шкільництва на початку 70-х років був катастрофічний; ідентичні були й умови, в яких перебувала школа: “Як часто серед сміху, жартів усіх охоплювала безсила злоба проти цих переслідувань! (українського слова. – Авт.), – згадувала пізніше С. Русова. – Вабила Галичина, де вже прокидалася національна свідома праця, майже без перешкод із боку уряду. Русов, Драгоманов і Лисенко вже мріяли про літні поїздки в “Європу”, мріяли увійти там у зносини з галичанами, із слов’янами”.

Ніхто з них не здійснив подорож у Галичину, хоч кожний підтримував з галичанами найтісніший зв’язок. Подружжя Русових, Лисенко, Драгоманов і в таких несприятливих умовах дбали про освіту, захищаючи право українського народу на свою школу, своєю педагогічною діяльністю, публічними виступами в періодиці, численними науково-педагогічними працями про шляхи розвитку освіти, характер, методи навчання і виховання тощо.

Крім підручників з географії та французької мови Софія Русова була співзасновницею різних педагогічних журналів, товариств, академій. Вона є авторкою численних науково-педагогічних праць: “Дошкільне виховання”, “Методика колективного читання”, “Єдина діяльна (трудова) школа”, “Теорія і практика дошкільного виховання”, “Дидактика”, “Сучасні течії в сучасній педагогіці”, “Роль жінки в дошкільному вихованні”, “Моральні завдання сучасної школи”, “Мої спомини”, “Наші визначні жінки” та ін. Її перу належать кілька науково-критичних праць про творчість Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Драгоманова, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Стефаника, С. Черкасенка, О. Олеся та ін.

Про національну народну музично-драматичну школу, де виховувалися б актори і музиканти для української сцени, М. Лисенко мріяв ще в 1868 році: “Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше вона дасть, як усе у нас, бляклий колір з іноземними рум’янами…”.

Більше тридцяти років знадобилося Лисенкові, щоб це сподівання здійснилося. До 35-річчя його творчої діяльності народ зібрав для ювіляра велику суму грошей для видання його творів, придбання хати та невеличкої садиби для літнього відпочинку. Проте Лисенко віддав гроші на оренду одноповерхового будинку для школи та на придбання музичних інструментів і меблів.

Лисенкові вдалося залучити до школи найкращих педагогів, серед яких крім нього самого були: співак світової слави Олександр Мишуга, солістка столичних театрів Марія Зотова, дочка М. Старицького Марія та ін. Школа працювала за програмами консерваторії та музично-драматичного училища і давала вищу освіту.

Авторитет школи швидко зростав. До неї потягнулися з усіх регіонів України. Це надзвичайно тішило Лисенка: “Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатися школі!”.

І це не був декларативний вигук. Починаючи з 60-х років, від часу приєднання Лисенка до Громади Антоновича, він бере активну участь в організації народної освіти в Україні, багато сил віддає музично-педагогічній діяльності. Відмовляючись від відпочинку,

Притлумлюючи в собі творчі поривання, Лисенко давав уроки музики в пансіоні шляхетних дівчат, у приватній школі Блюмельфельда, у школі Тутковського. Уроки поглинали весь його час, виснажували до знемоги. Дивно, як він знаходив ще якісь хвилини для композиторської творчості, котра, здавалося, ніколи не переривалася.

І все ж ні неймовірна зайнятість, ані хвороба, ні старість, що наближалась, ані страшна перевтома не вбили в ньому творчої снаги, сили духу, віри в правильність вибору життєвої дороги. Він працював для України, яку любив щирою, незрадливою синівською любов’ю. Після 1863 і 1876 рр., коли на українське слово і пісню було накладено табу, Лисенко пише п’єси для фортепіано, інструментальну і симфонічну музику, принципово не озвучивши жодної пісні з неукраїнським текстом.

Приглушений Валуєвським циркуляром, в 70-ті роки український рух поступово оживав і набирав сили. Позбавивши інтелігенцію можливості безпосередньо працювати на всіх ділянках українознавства, піп усе ж залишив щілину для наукової праці, чим і скористалися українці. И хоча писати вони мусили російською мовою, предметом зацікавлень була Україна, її народ, історія, мова, етнографія, етика, філософія, право. “З початком 70-х років XIX в. зложилася в Києві громадка людей, українців, – писав І. Франко, – якій у історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару. Переважно люди а немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу”.

Серед людей, натхненних “найкращими ідеями часу”, слід назвати Павла Платоновича Чубинського (1839-1884), автора поетичної збірки “Сопілка Павлуся” (1871), добре відомого у слов’янському гніті вченого – етнографа і фольклориста, першого в Україні дослідника звичаєвого права.

Його ім’я донедавна було невідоме навіть старшому поколінню, що співало “Ще не вмерла Україна…”. За комуністичного режиму цей спів міг коштувати виконавцю десятки літ тюрми, а в 30-х рр. – життя. Навіть філологи – професіонали, навмисне чи поневолі, не згадували його величезні заслуги перед нашою фольклористикою й етнографією; мало хто й понині знайомий з його поетичною збірочкою, до якої ввійшли 14 оригінальних і 6 перекладних поезій.

Поет невеликого таланту, дуже скромного поетичного доробку, П. Чубинський здобув славу однією поезією “Ще не вмерла Україна”, що була опублікована у Львівському часописі “Мета” (1863). Покладена на музику галицьким композитором Михайлом Вербицьким (1815-1870), вона зразу стала популярною народною піснею, що піднімала національний дух молоді. О. Барвінський згадував, як Лев Лопатинський, повернувшись з Києва, розповідав “про Україну і таможних визначнійших діячів, научив нас пісень патріотичних “Ще не вмерла Україна”, “Вже більше літ двісті, як козак в неволі” і т. п., привіз портрети гетьманів Хмельницького, Полуботка і ін. і деякі українські книжки і живим словом підняв ще більше вгору нашого духа”.

Чубинський прожив коротке, проте насичене, духовно багате життя. Серйозні проблеми Чубинський вирішував по – філософськи оптимістично, легко і красиво, принаймні так здавалося зі сторони. Виключений з Київського університету за участь у мітингу протесту проти розправи над польськими студентами, він вступає до Петербурзького університету. За працю “Очерки народных юридических обычаев и понятий в Малороссии” одержав ступінь кандидата правознавства й повернувся додому в Бориспіль.

Чубинський їздить селами Переяславщини, збирає етнографічні матеріали, надає юридичні поради селянам, надсилає статті до “Основи”.

Амплітуда наукових зацікавлень молодого вченого досить широка, вирішення проблем – оригінальне, що підтверджують праці, опубліковані в журналі “Основа” (1861-1862): “Погуковщина”, “Из Борисполя (значение могорича в договоре, хозяйственные товарищества, наем работников)”; “Украинский спектакль в Чернигове”, “Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей. История Бориспольской школы”, “Из Борисполя (заметка по поводу лесохозяйства и лесокрадства)”, “Ярмарок в Борисполе”; у Глібовському тижневику “Чернігівський листок” (1861) — “Несколько слов о значении сказок, пословиц и песен для криминалиста”; в “Киевских губернских ведомостях” (1862) – “Программа для изучения народных юридических обычаев в Малороссии” та ін.

На особливу увагу заслуговує стаття П. Чубинського з історії Бориспільської школи, що відбиває його погляди на тодішню систему навчання в народній школі й увиразнює його змагання в царині теоретичного і практичного (працював педагогом у Київському приватному пансіоні) впровадження рідної мови в народній школі.

Чубинський був переконаний, що викладання чужою мовою, незрозумілою дитині, не давало бажаного ефекту: привчало до машинального зазубрювання, притуплювало розум і уяву дитини: “Навіщо дитині всі ті титли, ази, буки і т. ін., – писав П. Чубинський. – Хіба, щоб згадувати потім: аз – били в школі не раз; буки – набрався в школі муки”. І дійсно мука, а не наука”.

Восени 1862 року в Золотоніському повіті на Київщині було знайдемо прокламацію українською мовою “Усім добрим людям”. Авторство приписали Чубинському. Друзі попередили про небезпеку і радили емігрувати. Проте він волів бути тимчасовим арештантом, ніж довічним емігрантом. 2 листопада цього ж року Чубинського заарештували, інкримінуючи йому участь у таємному товаристві, авторство прокламації й намір скинути існуючий суспільний лад у Російській державі. Жодного доказу провини Чубинського не було: “Хотя фактически и не доказано, чтобы Чубинский во время сих путешествий возбуждал крестьян к каким-либо противоправительственным стремлениям, – повідомляв шефа жандармів князя Долгорукова кн. О. Голіцин, – но тем не менее дозволение продолжать подобные выходки, по мнению комиссии, может иметь вредное влияние на умы простолюдинов; посему, имея в виду, что составление упо-мянутого выше возмутительного воззвания приписывается Чубинскому, комиссия полагала: выслать его на житье в один из уездных городов Архангельской губ. под надзор полиции”. Через два дні після арешту, без слідства й суду, Чубинського було вислано до Архангельська. Апеляція в Київ і Петербург про перегляд справи була безуспішною.

Арешт і семирічне заслання до Архангельська могли вбити талант і знищити пам’ять про рідний край, бажання працювати. Та цього не сталося. Чимала заслуга в цьому була М. Арандаренка, губернатора Архангельська, доброго знайомого батьків Чубинського. Власне, він сприяв улаштуванню засланця на посади секретаря Архангельського губернського статистичного комітету, редактора місцевих “Губернських відомостей”, чиновника з особливих доручень тощо. Отже, й тут, на чужині, він не підупав духом, не заплямував і не зрадив свого козацького роду.

Чубинський працює плідно і завзято, збагачуючи російську етнографічну й статистичну науку. Його працю оцінено грошовими винагородами, срібною й золотою медалями, навіть діамантовим перснем, подарованим особисто царем. Чубинський стає відомим і авторитетним ученим європейського рівня. Університети, різні товариства вважають за честь мати його членом – кореспондентом, дійсним членом. Однак це мало радує його. Атмосфера чужини гнітить і душить. Усіма фібрами душі тягнеться він в Україну – рідну-найріднішу, зболену й згвалтовану чужинцями, онімілу й завмерлу. “Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом, тип організатора, що добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і провадить свою справу через усі перешкоди, – згадувала про нього С. Русова. – Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні. Він так хотів у ті глухі часи виявити всю багату індивідуальність її народу, всю красу її фольклору! Але це давалося йому не легко”.

Доля усміхнулася йому 1869 року. За клопотанням президії Російського географічного товариства (РГТ) він одержує дозвіл повернутися в Україну й очолити експедицію до Південно-Західного краю для етнографічно-статистичних досліджень. Ось коли

“…завзяття, щира праця свого ще докаже,

Що ся волі в Україні піснь гучна розляже.

За Карпати відіб’ється, згомонить степами,

Україні слава стане поміж ворогами”.

Три подорожі (1869-1870) здійснили члени РГТ губерніями Південно-Західного краю; об’їздили десятки повітів, де жили українці, не випускаючи з уваги жодної зі сторін народного життя, особливо недослідженого. Чубинський “завжди слідкував за фонетичними і граматичними особливостями говорів, змінами побутових умов. Із пам’яток народної творчості – звертав особливу увагу на обрядові пісні та казки міфічного змісту; описував обряди, розглядав і вибирав постанови волосних судів, збирав відомості про економічне становище селян, про заробітну платню, про промисловість, про роль євреїв у країні тощо.

Я записав близько чотирьох тисяч обрядових пісень. Обряди, що пов’язані з родинами, хрестинами та похороном, я записав у кількох місцях; весілля описані більше ніж у 20 місцях; казок записано близько 300. За програмою про говори зроблено записи більше ніж у 60 місцях; із книг волосних судів вибрано близько 1000 постанов”.

Крім вивчення складу населення, побуту, географії, характеру занять, торгівлі лісом, тютюнництва, виноробства, шовківництва, він хоче зібрати якнайбільше фольклорних матеріалів: “Я старався збирати матеріали ще й тому, – писав він у передмові до “Трудов…”, – що численні пам’ятники народної творчості вимирають; народ їх забуває. Якби М. О. Максимович та інші збирачі матеріалів не записали історичних дум і пісень, то багато з них було б назавжди втрачено. Те ж могло статися з багатьма обрядами, повір’ями, казками, легендами й навіть звичаями; тому й пропускати якусь рису народної творчості чи народного побуту я вважаю непрощенним”.

З допомогою В. Антоновича, І. Новицького (1840-1890), О. Кістяківського (1833-1885), М. Лисенка, Ф. Вовка (1847-1918) та багатьох інших було зібрано й упорядковано 7 великих томів у 9 книгах “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край, спорядженої Імператорським Географічним Товариством. Південно-Західний відділ. Матеріали і дослідження, зібрані д. чл. П. П. Чужинським”, що вийшли в Петербурзі за редакцією М. Костомарова та Гільдебрандта в 1872-1879 рр. “Він розбуркав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава і Мапджура з Харківщини. Його праця захоплювала всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія пробігла по Україні разом із товстими зшитками, записаними українськими народними і ненями та казками. З’явилися перші бруньки нової національної свідомості”, – писала Софія Русова.

Своєю працею Чубинський довів, що Україна – не окраїна Росії, українці – не друговартісне плем’я російського народу, а українська мова – не “нарєчіє” російської. Його праця розкривала українця н усіх проявах життя. Висока культура, духовне багатство, окремішім, неповторна оригінальність і краса – таким поставав український народ з матеріалів, зібраних Чубинським. Вони переконали і найвпертішого шовініста, що Україна є, історія її – не позичена; мова, Рогом дана, – також своя. Чубинський виховав цілу школу вчених – етнографів: І. Рудченка (Іван Білик), Б. Грінченка, І. Манжуру, І. Нечуя-Левицького, В. Гнатюка, Д. Яворницького, І. Новицького, О. Милорадовича та ін.

Окрилений успіхами науково-етнографічної експедиції, П. Чубинськиий робить заходи для створення в Києві Південно-Західного відділу РГТ. Несправедливо, вважав він, що Південь з трьома університетами не представлений у ГТ, в той час як Північно-Західний, Оренбурзький, Кавказький і Сибірський мають свої відділи.

Авторитет Чубинського – вченого зіграв чи не вирішальну роль у створі Південно-Західного відділу Російського географічного товаристві (1873) у Києві, членами якого стали майже всі громадівці і вчені усіх регіонів України. Почалася інтенсивна наукова праця в галузі дослідження української етнографії, словесності, мови, економічного життя. За максимально короткий термін було підготовлено серію таких фундаментальних праць, як “Исторические песни малорусского народа с примечаниями В. Антоновича и М. Драгоманова” (у 2 т.); збірка казок М. Драгоманова “Малорусские предания и рассказы”, брошура Про козаків, татар і турків”, чумацькі пісні І. Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України.

У найчорніші часи репресивного пресингування українського слова вчені – патріоти виконали титанічну працю щодо збору, фіксації первинні н о матеріалу з різних галузей матеріальної й духовної культури українського народу; нагромадили й архівізували цей матеріал, заклавши наукову основу майбутніх досліджень з української етнографії.

На великій етнічній території (10 губерній) досліджено культуру різних видів господарських занять, ремесел, промислів, їжі, одягу, звичаїв, вірувань, обрядів, народної медицини, права, родинного і громадського побуту, міжетнічних культурно-побутових взаємин і впливів, мистецтва, творчості тощо.

Зібраний етнографічний матеріал засвідчував етнокультурну єдність українського народу на всьому просторі етнографічної території. Особливо велике значення мав матеріал з історії заселення, колонізації з княжих часів, заснування запорізько-козацької республіки. Своєю працею вчені, етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності як свідомого суб’єкта суспільного організму, заохочували громадськість до знань про себе, свою історію, культуру, традиції; залучали до участі у справедливому, віками вистражданому, не одним життям оплаченому національно-визвольному русі. Мабуть, не випадковим є те, що власне в 70-х роках було поширене меценатство. Крім відомих меценатів В. Симиренка, Тарнавських, Є. Чикаленка слід назвати Єлизавету Іванівну Милорадович (1832-1890), тітку гетьмана України Павла Скоропадського. Вона підтримувала видання українських книжок для на-роду, періодичні видання, була фундатором багатьох народних шкіл на Полтавщині, бібліотеки, Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, на яке пожертвувала 20 000 австрійських срібних крон. “Пам’ять Лисавети Іванівни житиме довіку на Україні – Руси, – писав О. Кониський, – бо хто ж з чесних русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед пам’яттю Милорадовички і не скаже укупі з нами: “Спасибі, мамо, спасибі на віки”.

Саме завдяки пожертвуванням Стара Громада придбала російськомовну газету “Киевский телеграф” (1874), що стала центральним органом української думки.

2 березня 1874 року заходами відділу Російського географічного товариства було проведено перепис населення в Києві. Він “уточнив” кількість киян, серед яких українців виявилося на 50 % більше, ніж було зазначено в офіційних статистичних даних, і значно менше росіян, до складу яких було залучено українців “рускоязичних”, як тепер модно називати. “Що до мого родинного оточення з боку національного, то воно дало мені сприятливий грунт для засвоєння української мови, – читаємо велемовні свідчення академіка Д. Багалія. – Правда, та мова, що її вживали мої близькі, не була чиста українська, а міська, мішана з російською. Проте і в нас, коли збиралися знайомі, співали українських пісень і добре розуміли українську мову, хоч любили закидати по-російськи. Пригадую один характерний щодо цього факт. У 1874 році робили в Києві одноденний перепис людності. Прийшли переписувачі і до нас та й запитують мою другу тітку, що силувалася говорити літературною мовою: “Какой ваш родной язык?” Вона відповідає: “Я говорю по-руські”, і тоді переписувач негайно завів її в графу українців”.

Таких “руськіх” виявилося 12 мільйонів у брежнєвський перепис 1880 року, коли “інтернаціоналісти – ленінці” намагалися на всіх просторах “родины великой” ввести одну національність – “советский народ” з єдиною мовою – російською. Наслідків русифікаторської політики тоталітарної системи і перепису не позбулися й досі.

Восени 1874 р. в Києві відбувся археологічний з’їзд. У ньому взяли участь 86 професорів й учених з Києва, 35 – з інших міст; за активною участю В. Антоновича було організовано виставку українських карт, гравюр, старожитностей. Головував відомий археолог граф О. Уваров. З’їзд став справжнім святом української науки.

П. Житецький виголосив доповідь про Пересопницьке Євангеліє як прекрасну мовну пам’ятку XVI ст., про історію утворення і змін української мови; М. Костомаров прочитав реферат про княжу дружину, значення її в стародавні часи і зміни в наступному побуті руського народу. Справжньою сенсацією був реферат М. Драгоманова “Рыцарские отголоски в украинской народной поэзии”, який викликав бурхливе обговорення на секції й у пресі.

Різким опонентом професору В. Перетцу стосовно українських дум та їх зв’язку з російськими билинами виступив петербурзький професор В. Міллер.

Для ближчого ознайомлення членів з’їзду з українською народною поезією П. Чубинський запросив кобзаря Остапа Вересая. Переважна більшість делегатів уперше ознайомилася з прийомами українського історичного співу. До того ж сам Остап Вересай ясував голосом кобзарів з козацьких часів, які вже майже зникли.

Своєрідність виконавської майстерності кобзаря було проаналізовано М. Лисенком у доповіді “Характеристика музичних особливостей малоросійських дум і пісень у виконанні кобзаря Остапа Вересая” – першій солідній праці з теорії української пісні. Доповідач переконливо спростував твердження російського професора Рубця і музичного критика Лароша про діатонічність української пісні, її спорідненість, ба навіть залежність від російської. На основі порівняльного аналізу Лисенко дійшов висновку – основу української пісні складають давньогрецькі лади: лідійський, дорійський, іонійський, збагачені палкою пристрасною натурою українця та кліматично-історичними умовами; отже, українська пісня, крім мажорного і мінорного, має ще й ввідний тон, що відрізняє її від суто діатонічної російської пісні; вигідно відрізняється українська пісня від російської й дивовижною симетрією частин (чергування питань і відповідей), сталим ритмом, психологізмом мелізмів, покликаних розкрити красу душі та глибину чуття, а не слугувати орнаментом для зовнішньої прикраси.

Об’єднані ідеєю національно-визвольного і духовного відродження, українські вчені не лише досягли значних успіхів у науці, письменстві, мистецтві, а й відчутно пожвавили український рух у Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові; вклали новий зміст у цю працю, заново сформулювали українську національну програму, відповідну до вимог часу.

Досягнення українських учених археологів, етнографів здивували увесь світ і принесли велику користь українофільській справі, бо показали всім – і своїм, і великоросам – інтелектуальне багатство, історичні традиції й демократизм козацької республіки, поетичну душу українця, героїзм, відвагу, самовідданість і безмірну любов до своєї землі, відбиту в історичних думах і піснях. Увага вчених до української народної творчості, етнографії та історії виправдалась. “Кожному неупередженому слухачеві було зрозуміло і повинно було видатися цілком природним, так би мовити, законним, – писав М. Костомаров, – якщо на Київському археологічному з’їзді історична народна поезія козацького періоду складала один предмет ученої обробки, але не так глянули на це газети, що привикли всюди відшукувати політичні цілі, і навіть там, де, очевидно, дивно було би шукати їх”.

У серії газетних пасквілів йшлося про те, що відділ РГТ і праця його членів пропагує український сепаратизм; що одноденний перепис населення Києва проводився для того, аби показати, що майже половина Києва вважає українську мову рідною; що археологічний з’їзд мав на меті (в інтересах того ж сепаратизму) продемонструвати особливу українську науку.

І. Аксаков через газету “День” безапеляційно проголосив: “Ми завжди сперечались з тими нашими письменниками, які намагались створити особливу малоросійську мову, і доводили марність і непотрібність цих спроб […]. Край цей російський, російський, російський! В ньому нема різних національностей і вір; в ньому один господар – російський народ; одна пануюча національність – російська”.

Підозри, що кидали на київських учених такі публікації, були надзвичайно шкідливі, оскільки обмежували свободу вибору проблем, що стосувалися української історії, етнографії, мови. Вже наприкінці 1874 року петербурзький уряд було закидано доносами на українофілів, які звинувачувалися в сепаратизмі, в намаганні відірвати Україну від Росії. Особливо старався Михайло Юзефович (1802- 1889), полтавський поміщик, помічник куратора Київської шкільної округи, який “відзначився” при арешті М. Костомарова, “по-приятельськи” віддавши документи в руки жандармів.

Це він написав донос на П. Чубинського, який створив у Києві відділ РГТ і став організатором і керівником, на думку Юзефовича, українофільського руху. “Я гадаю, – писав він, – що українофільська вигадка в розумінні політичної партії дії зродилася не в Києві, а і в Петербурзі. Київ доставив їй лише поле для вияву дії. Першим кроком до утворення такої партії була етнографічна експедиція, що її влаштувало географічне товариство та доручило за допомогою Костомарова одному з найбільших агітаторів Чубинському […]. Таким чином, українофільські дріжджі приготував Чубинський. Треба було тільки зібрати їх в один посуд, щоб приготувати з них потрібний продукт. Цим посудом став у Києві відділ Російського географічного товариства”.

На совісті Юзефовича заслання і передчасна смерть в Костромі С. Судовщикова, автора української граматики, батька письменниці Грицька Григоренка (О. Є. Судовщикової-Косач); доноси на П. Житецького, В. Антоновича, М. Драгоманова та інших членів київського відділу РГТ, які, мовляв, хочуть вільної України з гетьманом на чолі і домагався того, “щоб усі, котрі найбільше проявили себе малоросійськими симпатіями, були вислані з Києва у Велику Росію з призначенням їх на гарні місця”.

У серпні 1875 р. за наказом Олександра II було створено спеціальну комісію, у склад якої ввійшли міністр внутрішніх справ О. Тимашев, міністр освіти Д. Толстой, шеф жандармів і головний начальник III відділу О. Потапов і М. Юзефович. їм належало виробити засоби боротьби з українським рухом, з чим вони впорались оперативно і вичерпно. Арсенал порад, які було передано цареві до міста Емська, вражав розмахом репресій: закрити київський відділ РГТ, припинити видання газети “Киевский Телеграф”; заборонити в початковій школі викладання українською мовою усіх дисциплін; вилучити а усіх бібліотек книжки, написані українською мовою або ж “українофілами”; замінити вчителів – українців росіянами; звільнити з посади доцента Київського університету Св. Володимира М. Драгоманова; вислати з Києва із забороною проживати в Україні та в російських полицях II. Чубинського; таємно субсидіювати москвофільські періодичні видання з метою ефективнішої боротьби з українофільством.

Ці поради комісії стали основою указу, підписаного царем 18 травня 1876 року в місті Емську. Ось його зміст: “1) Не допускати ввозу в межі імперії без особливого дозволу Головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються на малоросійськім наріччі.

1) Друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише:

А) історичних документів і пам’яток;

Б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно дотримувався правопис оригіналу, в історичних творах же красного письменства не допускалися ніякі відступи від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду в Головному управлінні у справах друку.

2) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, а заодно і друковані на такому ж тексти до музичних нот”.

Автори – “гробокопателі” (за висловом М. Кропивницького) усіма силами домагалися, щоб від української мови не залишилось ні слова, ні звуку, ні знаку Тому й забороняли не лише оригінальну літературу, а й переклади. Д. де Пуле до хрипоти кричав, що українофіли викують мову і здійснять сепаратизм, тому й треба їх, українців, ненавидіти, зневажати, душити.

Даючи одповідь прибічникам репресій над українством, М. Костомаров довів, що прагнення писати українською мовою виходило з природної любові до всього рідного. “Не можна людині сказати: не люби своїх батьків, братів, сестер, дружини, дітей; не можна також говорити йому: не смій любити свою рідну мову, яку почув перший раз від матері і відповідав на неї дитячим щебетом, не смій любити того народу, серед якого побачив світ Божий! Не можна проти цієї любові виставляти державні, політичні й економічні міркування, інакше вони стануть поперек почуття його вороже”.

Який українець послухає поради не любити свою рідну мову задля державної єдності імперії, чи щоб мимоволі не зблизитися з тенденціями поляків! “Малоросу кажуть: ти повинен любити разом з нами одну тільки книжну загальну нашу мову, тому що ця мова стільки ж твоя, як і наша; але нічого такого, що тільки твоє, а не наше – ти не смій любити: все це нехай пропадає, і твоя місцева мова повинна замінитися загальною російською мовою”, – продовжував М. Костомаров.

На жаль, історична доля України не виклопотала для свого народу таких обставин, за яких ніщо не забороняло б йому жити по-своєму, розгортатися духом, розкорінюватися силою. “Неволя знищувала його душу, занепад глушив йому силу, і свої кращі діти зрікалися його – та перебігали в інший стан, де вони почували себе забезпеченими від негод та напасті”.

Сам сатана, кажучи словами Т. Шевченка, не придумав би жорстокіших способів на знепліднення українського народу, придушення його творчих зусиль, нищення культурних паростків.

Драгоманов вимушено емігрує. Чубинському, завдяки внеску у російську науку, дозволили переїзд до Петербурга. Він працює до самозабуття. Почуття страху від усвідомлення, що не завершить задумане, ностальгія за Україною підточують його здоров’я.

1878 р. ця життєрадісна, енергійна людина була вражена хворобою черепного мозку. За нею – параліч правої половини тіла з порушенням координації рухів і майже цілковитою втратою мови. З великими труднощами Чубинський одержує дозвіл повернутися в Ук-раїну (1879), тепер уже назавжди.

Лікарі заборонили займатися інтелектуальною працею, проте він не дотримується їх рекомендацій. Дружина заміняє медсестру, секретарку; читає вголос, пише під його диктовку листи, занотовує його думки і замітки.

Колись енергійний чоловік, прекрасний балакун, лежав фізично немічний, матеріально збанкрутілий, прикутий до ліжка хворобою “в сусідній кімнаті з тими, в котрих товариші його молодості, ще сповнені життя й діяльності, говорили, пили, співали, бенкетували, веселились, кружляли в метелиці. Співали під акомпанемент українську Марсельєзу, створену Чубинським у 1862 році: “Ще не вмерла Україна, і слава, і воля…” – записав у “Щоденник” О. Кістяківський, з болем спостерігаючи наближення кінця дорогої людини, патріота – борця, що без страху й жалю поклав свою працю, талант, інтелект і життя на олтар України.

Його заслуги перед Україною пам’ятали, шанували й помагали при потребі. Василь Симиренко (1835-1915) жертвує 3000 крб., щоб Чубинський розрахувався з боргами й заплатив страховку, та радіти йому вже не довелось. 14 січня 1884 р. Чубинський помер.

На рік і один день пережив Чубинського активний учасник українського руху, національно свідомий і високоосвічений чоловік, що слухав лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Берлінському, Неаполітанському, Римському університетах; захистив докторську дисертацію і працював екстраординарним і ординарним професором Київського університету на кафедрі карного права і судочинства; член-кореспондент, почесний член Петербурзького і Московського університетів, автор підручників для студентів і монографії “Про права, по яких судиться малоруський народ” і “Щоденника”, що обіймає 1874-1885 рр. і відтворює атмосферу українського національно-культурного руху, Олександр Кістяківський (1833-1885). З Чубинським, який доводився йому шурином, його, крім родинних зв’язків, єднала любов до України, завзята щира праця для її відродження і волі.

Свою любов і пам’ять громадськість засвідчувала щорічними відправами панахиди в один день у кафедральному Софійському соборі, що насторожило поліцію, яка й після смерті “берегла” їх спокій і лояльність. В архівах зберігається “Докладная записка киевского губернатора…” міністру внутрішніх справ від 24 січня 1887 р. – реакція на оголошення в місцевих газетах про те, що 18 січня о 12 год. з нагоди другої річниці від дня смерті О. Кістяківського і третьої річниці від дня смерті П. Чубинського мають бути відправлені панахиди в Софійському соборі.

“Ввиду возбудившегося подозрения в тенденциозности означенных объявлений, п. к. Кистяковский при жизни отличался хохломанским направлением и имел много приверженцев, а Чубинский известен был как политический деятель, и имея в виду, что действительный день годовщины смерти Кистяковского – 13, а Чубинского – 16 (14.- Авт.), полициею было установлено наблюдение и приняты некоторые предупредительные меры к устранению могущих возникнуть тенденциозных проявлений как возле собора, так и на кладбище, а также предпринято расследование о таком совпадении совместного назначения в один и тот же день и час панихиды по двум разновременно умершим лицам, и притом не в приходской церкви, а в кафедральном соборе”.

Багато поколінь виховувалося на підручниках Кістяківського, та для радянських вождів, як і для царських жандармів, він був небезпечним, тому його твори вилучали з вузівських програм, вибивали з пам’яті.

Гірким посміхом і несамовитим глумом історичної долі над народом назвав Панас Мирний цей страшний і трагічний для України час. Печать смерті лягла на всьому, що називалося українським. Здавалося, царському урядові вдалося зробити можливим неможливе. Жодного періодичного видання. Чи мислимо таке в культурному суспільстві? Убите слово, пісня, думка. Осквернена душа. “З яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? – справедливо обурювався М. Міхновський. – Яким правом відносно нас… видано закон 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народу? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку і літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?”.

Цими проблемами була перейнята українська громадськість, та вирішити їх у такий трагічний для України час було майже неможливо. Найменша спроба у цьому напрямку вбивалася в зародку. “Всі бачать і всі добре знають, що це за час, – далекі пустинні Сибірі, неблизькі місця півночі відають, як у їх гине немало молодого завзяття, де скніє часом і талан, і розум, наш цвіт, наш первоцвіт. Наша надія пропадає там. Одна сліпа кара, чи є, чи нема за що, ходить кругом нас і то там, то там вириває по одному”.

Треба було мати неймовірні моральні і фізичні сили, твердість духу і переконань, щоб не зігнутися, не впасти в цьому дикому двобої. Зроблено замах не лише на мову, яку вважають за щось нижче, мужиче і вороже, а й на весь культурно-освітній український рух: “Народна пісня не може бути виголошена з кону, ні одна п’єса не може бути поставлена в театрі, кращі ноти повинні друкуватися без слів пісні, учені вчинки, переклади з других мов зовсім заборонені, а самостійні твори… для їх вигадано разом дві цензури, – що не доріже червоним карандашем свій цензор, те вичеркне ще червонішим чорнилом головний уряд. Після таких урізок не тільки нічого живого не зостається, а кісточок часом багато недостане. Отаке! І це все робиться не над чим другим, як над мужичим живим словом, як над діалектом, різновидністю одного й того ж язика… Нащо? Чого ж хотять від нас? Щоб ми забули свою мову? А з нею позбули і ту головнішу окремість, якою люди різняться від других людей?” – запитує Панас Мирний фарисеїв, які, з одного боку, роблять з імперії одну державу, один народ, одну мову, а з іншого – видають спеціальні укази, циркуляри, закони для частини (неіснуючої) того народу.

Лукавство і цинізм політики царського уряду щодо України стане очевидним, коли зіставити змагання росіян й українців в одній імперії: “Там змагання культури з культурою, тут – за культуру; там бажання постанови своїх ідей, своїх поглядів на ту або другу яву громадського життя – тут змагання за саме життя, за право на його”.

Автори Емського указу розраховували на вічний мораторій українського руху, на параліч української душі і слова. Частково мети було досягнуто. Дехто, переляканий, замовк, дехто “переглянув” свої позиції й перебіг на бік сильніших; старша генерація, на долю якої випало перенести вже два удари – розгром Кирило-Мефодіївського братства і Валуєвський циркуляр, – робить спробу засвідчити свою лояльність до царського уряду і бажання українців залишитися під дужою рукою Москви. П. Куліш навіть теоретично обгрунтовує суто культурницьку природу українства, а не політичну. Нещаслива історія України свідчить про відсутність високих політичних здібностей в українців, наявних у росіян, – писав автор української “Граматки”. Натомість культурний рівень і талановитість українців явно перевищують росіян. Тому кожен з народів має займатися своєю справою: росіяни – політикою, українці – культурництвом, – так вважав П. Куліш. Патріарх українського національного руху М. Костомаров публікує статті “Малорусское слово”, “По вопросу о малорусском слове”, “Современным Известиям”, “Еще по поводу малорусского слова”, “Московским Ведомостям”, “Задачи украинофильства”, “По поводу статьи г. де Пуле об украинофильстве”, в яких у делікатній формі виступає проти Емського указу за свободу “всех наречий и языков”.

Костомаров заспокоює російський уряд, що свобода та цілком лояльна, оскільки далі селянського дому і кухні не вийде. Цю мову використовуватимуть для “домашнього вжитку” і як мову місцевої художньої літератури. На його думку, українська мова на такому низькому рівні розвитку, що вживати її у наукових працях і перекладах не лише не доцільно, а й шкідливо. Переклади європейських поетів українською мовою, не маючи опори в розвитку громадянства, будуть вимушені, неприродні і заважатимуть нормальному розвиткові її. Та й навіщо перекладати Шекспіра, Байрона, коли інтелігенція цілком вільно може читати того ж Шекспіра в оригіналі або в перекладі російською мовою – “общеруською своїм походженням”?! Просвітлювати селянство – це найвища і єдина функція української мови. Вона буде зберігатися в межах, визначених суто педагогічними міркуваннями, як мова місцевої початкової школи, і у такий спосіб “піднімати горизонт самого народу, повідомляючи йому в доступній для нього формі загальнолюдські знання”.

Сам Костомаров не зовсім дотримувався цих сентенцій, однак його публічна резигнація мимоволі сприяла русифікації українців. М. Старицький назвав костомарівський поділ української мови на “мужицьку” – для домашнього вжитку і великоруську – для інте-лігенції неправильним. Якщо залишити мову для найнижчих потреб неграмотного люду, бо грамотні мають уже панську (російську), то краще занедбати ту мову взагалі. І якщо справді, як стверджує Костомаров, інтелігенція так відірвалась від народу, то найважливішим завданням її є необхідність злитись з народом, очолити його, а для цього існує єдиний засіб – вживати його мову. “Мені здається, – писав М. Старицький, – що українофіли і єсть та частина

Інтелігенції, яка хоче засунути ту прорву, що лягла між народом і нами, і стати на послугу народові, з’єднавшись з ним і думкою і словом”.

Злиття народностей і мов є смертельним для людської думки – вважав Олександр Потебня (1835-1891). Денаціоналізація сприяє моральній хворобі, звужує засоби сприйняття, засвоєння, впливу, послаблює енергію думки, спустошує свідомість, тому денаціоналізація шкодить і денаціоналізуючим, бо “народность, поглощаемая другою, после безмерной траты своих сил, все-таки в конце концов приводит эту другую к распадению”.

Цієї ж думки дотримувався і Панас Мирний. В уже цитованому листі до невідомої особи автор “Товаришів” розмірковує про наслідки переходу усіх людей на одну мову. “Це було б ознакою пропажі усяких окремностей, – пише він,- усього дорогого і найлюбішого мені, моєму розумові, моєму серцеві. Це був би один розум, одно серце, одно бажання, а не сотні тисяч, з котрих і складається той квітучий пучок, що зовуть життям. Вам любі на муштрі москалі, витягнені у одну лаву, як струни, одіті в одні каптани, в одні чоботи, шапки?.. Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою. Кому люба така муштра, хай любується нею, мені ж любий той рукомовний лемент, яким оголошується наша земля, як любі нам гори й долини, ліси й перелоги, а не любі зовсім б[и] були ліси та ліси або перелоги та перелоги. До сього я думаю, що поти буде жити наша земля з її окремними поясами, з її холодом і теплом, доти будуть жити і людські мови, так як вони є голосовий вираз природних окремностей людських і того саморозвою, і бажання, щоб усі заговорили однією мовою, – марне бажання!”.

Покінчивши з політичною свободою України, уряд вирішив стерти й знищити всілякі вияви національного життя й навіть особливості українського національного типу. Деякі письменники замовкли, деякі писали “у шухляду”, для “домашнього вжитку”. Ці надлюдські митарства українських письменників висвітлює в “Автобіографії” Я. Щоголев: “Старші з моїх дітей – дочка і син високого художнього гарту і глибокої душі, проживаючи влітку на дачах серед простого народу, знали розмовну українську мову і почали просити мене писати для них. Я і писав їм до 1878 року”. Потому “писати не було для кого (обоє дітей після тривалої хвороби водночас померли. – Авт.) і я знову нічого не написав впродовж майже чотирьох літ”.

Що робити? За що братися і як приносити користь своєму народові? З чого починати? “Повертаючись назад, поглядаючи на прошле народів, на його історію, – ми бачимо в цьому вільнолюбивому потоці, що мова, слово займало, глядіть лиш, чи не перше місце. З появою великого літературного (я не ділю ученої літератури од усякої другої) талану тільки починається те, що зовуть наші близькі сусіди “народным самосознанием”, тільки з того часу глухі чули, а незрячі бачили, що народився новий Христос. Так було у других, так і у нас”, – дійшов висновку Панас Мирний.

Українська інтелігенція прекрасно розуміла, що в такій ситуації впливати на громадськість можна лише словом. Київська Громада робить спробу створити свою, безцензурну газету. М. Старицький звертається до М. Драгоманова: “Ти головна сила, за котру, певно, може вчепитися інша дрібнота. Газета наша повинна нав’язати дружні стосунки з московськими слов’янофілами і, переслідуючи широкі ідеї єднання і примирення слов’ян, зайнятися виключно місцевими інтересами краю і дослідженням і відтворенням його життя. Отже, в літературному відділі, присвяченому місцевому народному життю, буде допущена мова місцева як найкраща зброя; інші ж відділи можуть бути на мові російській, крім кореспонденцій”.

Перша спроба була невдалою, проте це не зупинило патріотів. Заборона преси в рідному краї вимусила громадівців шукати щастя за кордоном. “Звідки, як і куди іти, – ось ті питання, котрі з’ясувати належить, – звертається до М. Драгоманова Іван Білик. – Вони (старше покоління. – Авт.) два рази на своєму віку потерпіли крах найдорожчих для них ідей, – вимагати, щоб їх голос був керівним у третій раз – навряд чи можливо. Друже мій, черга за нами – переважно за Вами”.



(2 votes, average: 5.00 out of 5)