МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ У ПОЛЕМІЦІ ПРО УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРНО-НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань

Михайло Драгоманов (1841-1895) був однією з найвидатніших постатей в українській суспільній думці після Т. Шевченка. Учений – енциклопедист, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист, він підняв “українські студії” до європейського рівня як за методом наукового мислення, так і за широтою аргументації, глибиною теоретичних узагальнень.

У 35 років він уже мав солідний досвід редакційної й організаторської роботи, “амбасадорської місії”, блискуче виконаної під час закордонних відряджень (1870-1873), в результаті яких було встановлено контакти з представниками галицької, буковинської, угорської, західноєвропейської інтелігенції та російської еміграції.

Знайомство з галичанами відбулося 1871 р. у віденському клубі українських студентів товариства “Січ” під час першого закордонного відрядження. Низький інтелектуальний рівень, провінціалізм, дріб’язковість галичан вразили Драгоманова. “Я замітив, – писав він, — крім того, що галичани, не дивлячись на своє більш західне становище, в ідейному відношенні більш відстали від Європи, ніж росіяни, і що в цьому відношенні партія “московська” більш відстала, ніж українська, котра запозичила деякі західноєвропейські стремління”.

Через галичан Драгоманов краще вивчив галицько-руське письменство і партійні стосунки, результатом чого стали статті “Русские в Галиции”, “Литературные стремления русских в Галиции”, “Восточная политика в Германии и обрусение”, “Новокельтское и провансальское движение в современной Франции” та ін.

На основі багатого матеріалу Драгоманов показав зростання анти-центристських рухів недержавних західноєвропейських народностей. Аналогія з українцями, які перебувають під владою трьох держав, напрошувалась сама собою і втілилась у статті “Література російська, великоруська, українська і галицька”, вміщеній у Львівському часописі “Правда” (1873-1874).

Драгоманов поставив перед собою мету – довести можливість окремого розвитку локальних українських літератур “під одним спільним, російським дахом” (І. Франко); через російську літературу розширити український напрям і, отже, підірвати галицький клерикалізм і бюрократизм, обернути молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна самосвідомість постане сама собою.

Це була перша літературознавча стаття М. Драгоманова, до того ж написана українською мовою.

Зупинившись на питаннях суспільно-політичного і літературного руху в Росії, Україні та Галичині, Драгоманов робить стислий огляд російської літератури XIX ст.; міркує про панславізм, слов’янофільство й українофільство; про діяльність москвофілів і народовців, різко критикуючи їх.

Він прагне з’ясувати, “що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є., які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? Які шанси може мати для будучого розвиття україн-ська література і яка, при тих обставинах, у котрих вона находиться, може бути дорога, котрою мусить іти українська література, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові!” .

Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і мови, Драгоманов, як і Костомаров, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами “простонародної”, “домової”, “для домашнього вжитку” літератури. Російські українці здавна зжились з російською літературою і самі працюють у ній, то вони, на думку Драгоманова, майже не мають шансів виробити поряд з російською літературою не лише рівну з нею, а й слабшу від інших, віддаленіших від Росії, слов’янських племен.

Бо хто з українців російських задумав би перекласти Бокля або Дарвіна українською мовою, то витратив би на це вдвоє – втроє більше часу, ніж на таку роботу російською, та й не знайшов би і третьої частини читачів і мусив би збанкрутувати. “Ось де основний ре-зон, – пише він, – од чого д. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої “Две русские народности” теж не по-українському; а другий резон – що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже – то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському” .

Це було нігілістичне ставлення Драгоманова до української літератури, коріння якого – в його космополітизмі. В листі до М. Бучинського, визначаючи розвиток української культури, він підкреслював, що в цьому питанні не буде успіху, “поки не підведемо наших національних тенденцій під широкий космополітичний грунт”.

Підкреслюючи оригінальність і високий ідейно-художній рівень російської літератури: Рилєєва, Грибоєдова, Лермонтова, Пушкіна, Герцена, Гоголя, Чернишевського, Тургенєва, Драгоманов принижує українську літературу. Із стислого огляду української літератури першої половини XIX ст. Драгоманов доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу Росії: поява “Енеїди” І. Котляревського завдячує бурлескно-травестійному жанру в російській літературі; розвиток українського романтизму і сентименталізму не відбувся б за відсутності їх у російській літературі. “Українська ж література, – писав він, – або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, – не могла вислідити за цим прогресом російської і великоруської літератури – і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом і Кармазін” .

Визначивши українську літературу як “дитину Росії XIX віку”, котра “через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією” , Драгоманов стосовно української літератури припускається поблажливо-батьківського тону, як личить говорити до дітей і про дітей. Такого ж тону дотримується автор статті і щодо Шевченка.

Досить сміливо він дорікає Шевченкові за “брак освіти”, “європейської школи, звужений погляд на Україну”, що зводиться до: “ревіли гармати”, “танцювало лихо!”, “воля козацька” у ранній творчості; за “недостатнє обрамлення своїх творів, особливо в “Тарасовій ночі” і “Гайдамаках”, в яких Шевченко нібито поступається М. Гоголю з його “Тарасом Бульбою”. Тому, на думку Драгоманова, і В. Бєлінський, який дотримувався тоді гегеліанської державної доктрини і, “як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у – скажемо правду – дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого Кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, котрі, як здавалось йому, з дуже великою суб’єктивністю змалював Шевченко” .

Стаття буквально шокувала галицьких і російських українців і викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873-1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь. “Пан Українець (Дра-гоманов) у своїй статті “Література російська, великоруська і т. ін.” зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, – відповідав І. Нечуй-Левицький Драгоманову, – По виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або старша на літа під своєї мами… Шановний пан Українець, познаходивши в великоруській літературі батьків та кумів для українських письменників, забув знайти там такого кума, що держав до хреста Шевченкову музу. Це зовсім подібне на “Любопытного” в байці Крилова, котрий “слона-то и не приметил” між букашками та таракашками. Конечно, ми говоримо тут не про масу писаного паперу, а про літературне прямування, про глибоку основу й її душу”.

Новими, незвичними і “крамольними” для українського суспільства були погляди Драгоманова на національне питання, “національні святощі”, що йшли врозріз з усталеними постулатами українського національного катехізису. Драгоманов намагався довести, що причиною відсталості українофільства взагалі й української літератури зокрема є надання переваги націоналізмові, партикуляризму над загальними європейсько-російськими ідеями; що українська національна ідея і традиція тільки тоді мали сенс і вагу, коли вони йшли однією дорогою з росіянами і “про своє розказали, і других навчили” – російською мовою. Драгоманов упевнений, що різко поставлена українська сепаратистично-національна програма, “націоналізм з вузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоч трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами”.

Такі ж думки Драгоманов висловив у статтях “Малорусское литературное движение в 1874 году”, “Українське письменство 1866- 1873 років” (1873-1874), “Русские литературные общества в Галиции” (1875), “Галицько-руське письменство” (1876), “По вопросу о малорусской литературе” (1876); “Три листи до редакції “Друга” (1875-1876), кинувши виклик не лише галичанам, а й наддніпрянцям.

Неприйнятною для українсько-галицьких письменників була порада Драгоманова пошанувати російський народ, включаючи в свої твори теми “про краї великоруські, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються щоденного життя і українця: б) у правописі і в) у мові”.

Цю пошану росіянам, за Драгомановим, треба виявляти не інакше, як російською мовою, – і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, мало розроблена. “Націоналісти попереду усього будуть ставити одрубність, оригінальність і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни зовсім народні […] або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальших од того, од котрого хочеться оборонити автономію свою”.

Драгоманов застерігає українських письменників від такої “безплідної праці” і радить їм “усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий”, звертатись до російської мови, де багато характерних слів, дуже близьких до українських”.

Така позиція Драгоманова щодо української мови явно була до вподоби її недругам. П. Валуєв міг “ілюструвати” свій сумнозвісний вердикт: “Української мови нема, не було і бути не може”, тим більше, що статтю було надруковано під час його дії.

Заклики Драгоманова до дружби і любові з росіянами в часи неймовірних політичних, економічних і національних репресій також не додавали ентузіазму українцям, особливо російським, котрі на собі перенесли “дари” тої любові, яка в устах О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського асоціювалась з “обрусінням”, “русифікацією”.

Типовою у цьому зв’язку може бути відповідь Драгоманову О. Кониського в журналі “Правда” у статтях: “Український націоналізм” (1875); “Коли ж виясниться?” (За проводом повісти І. Левицького “Хмари” (1875). Перераховуючи шкоди, що чинить великоруська національність на Україні, О. Кониський закликає українських письменників виявляти той шкідливий слід “великорущини” і помогти Україні: “Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає проти великорущини, котра грає соціальну роль в нашому житті, псуючи гармонію в нашому розвиттю, вносячи моральний нелад в громадські шари й українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвиття і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику”.

Повністю підтримуючи ідею М. Драгоманова про вихід української літератури з вузьких меж хуторянства та етнографізму, О. Кониський заперечує потребу спиратися при цьому на російську літературу: “Але при тому ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела, а не перехоплюючи їх з десятих рук. Про історичний український націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити”.

Великорущина тисне зусібіч. Вона пливе до нас через адміністрацію, губернаторів, єпископів – переважно росіян, через вищі, середні і народні школи; через літературу, через московське військо, через “московське українське дворянство й духовенство, котре робить на Україні великоруське діло. Великорущина загрібає жар в нашій печі нашими ж таки руками”.

Великорущина зденаціоналізувала наше дворянство. І хоч вважає себе українським, але мовою, освітою, симпатіями воно великоруське. “Наші багатші пани зовсім не знають народного язика, нехтують ним, як мужичим, не горнуться душею до інтересів свого народу, свого краю”. Кониський відзначає своєрідність, відмінність українського націоналізму від загальноприйнятого, оскільки він “не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим-то його не можна назвати ні вузьким, ні нікчемним, а тим більше шкідливим”.

1875-1876 рр. Драгоманов пише “Три листи до редакції журналу “Друг”. Написані російською мовою, з огляду на читачів і на завдання студентського органу, вони були перекладені І. Франком, одним з редакторів “Друга”, і опубліковані в 17-му і 18-му числах (перший), 13, 14, 15 (другий і третій) під псевдонімом Українець.

Листи Драгоманова були реакцією на статтю Галичанина (Гната Онишкевича (1847-1883)), співробітника “Друга”, згодом професора української мови і літератури в Чернівецькому університеті, видавця трьох томів “Руської бібліотеки” (“Новое направление украинской литературы” (1874)).

Розраховані на галицьку молодь, листи мали агітаційний характер. Піддавши гострій критиці діяльність москвофілів, зокрема журнал “Друг” москвофільської орієнтації, Драгоманов спрямовував молодь на зв’язок з культурою Росії та Наддніпрянщини, радив відмовлятися від рутенської обмеженості в трактуванні мовних, літературних і політичних проблем. Найгострішої критики зазнало “рутенське язичіє”, не зрозуміле і не потрібне ні галичанам, ні літературі.

У другому листі Драгоманов настійно радить молоді висловлювати свої думки народною мовою, якщо вони не бажають виокремити освічених людей в особливу касту і приректи їхню діяльність і літературу на завмирання. “Тут нічого ховатися за фразу, що “похлопськи не можна всього висловити”. Якщо ми не хочемо виокремити освічені класи в особливу касту, а разом з тим і засудити їх діяльність і літературу на мертвотність і відсутність оригінальності, то ми повинні, наскільки можливо, намагатися виразити наші думки готовою мовою “хлопів”, а де не можна, то словотворення наші повинні робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше” .

У зв’язку з цим Драгоманов радив галичанам читати літературу Наддніпрянської України, через яку Галичина стане ближче до Росії, а отже, міцнішим і глибшим буде вплив російської літератури на формування естетичного смаку молоді. “Мабуть, ми всі російські українофіли, перейшли ту школу, – вивчились напам’ять Гоголя,

Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, в кріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка. Те саме буде зі щирішими та догадливішими із вас. Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непримінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім грунті се й єсть українофільство” .

Драгоманов перший порушив проблему про призначення літератури – служити інтересам народу: “…нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ. От тут-то у великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов”, – писав І. Франко.

Листи Драгоманова виконали своє призначення – за рік москвофільство з його язичієм було витіснено з журналу. “Друг” з органу москвофільської студентської молоді перетворився на орган молодих революційно-демократичних сил Галичини.

Листи Драгоманова були тим ферментом, який збуджував прагнення до знань, до праці: “Наші гадки ідуть межи молодіж незамітно, але сильно, — писав Драгоманову М. Павлик 2.ХІ.1876 р. – так що молода партія явно вже каже, що львівські “народовці” далеко лишились позаду науки і бачить, що треба вчитися. Дольницького б не пізнали, Франка також. Він хотів було відібрати собі життя (через те), що таке (себто: незгідне з теперішнім його переконанням) уперед думав і писав, і казав, що у цім винен Дольницький… Той чоловік, що казав мені торік: “Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і про хлопів”, тепер зовсім перевернувся, побачити можете із “Друга” (псевдонім – Мирон)”.

Роль Драгоманова у подоланні рутинерства, консервативності, провінціалізму, обмеженості була значною, про що писав і Франко: ” …Те, що в нас тоді привикли були звати “драгоманівщиною”, був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів – філософічних, політичних чи соціальних, а радше отой моральний імпульс, оте “обличения” духового єства галицького рутенця, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати якихось нових доріг у житті, працювати над собою, держати себе у тузі, доводити до згідності думки з ділами, почувати себе в своїх словах і ділах одвічальним перед безпощадним осудом власного сумління”.

У посвяті “Михайлові Петровичу Драгоманову” І. Франко у поетичній формі висловлює свою вдячність за той неоціненний внесок його праць для розвитку поступу в Галичині:

Тобі сей труд! Та ж смілим словом ти

Розбив круг нас невіжості границі!

На світло вирвав нас із темноти,

На волю вивів з мертвоти темниці!

Та ти ж вказав нам путь, куди іти,

Як жизнь і кров до людської скарбниці,

До поступу будови докладати,

Добра собі в добрі для всіх шукати.

Вплив Драгоманова на Франка і галичан не був таким всеохоплюючим, як це намагалися довести кілька поколінь літературознавців. Цей вплив мав як позитивний, так і негативний характер. У юнацькі роки Франко не лише читав Драгоманова, а й листувався з ним. Поступово, під впливом спілкування відмовився від москвофільської мовної мішанини і перейшов на широке використання в художній творчості народної мови.

Не без впливу Драгоманова Франко так швидко еволюціонував до реалізму в художній літературі, хоч на етапі становлення його як письменника Драгоманов більше нашкодив, ніж допоміг, що визнав сам Франко: “Без сумніву, великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже sui generis, більш негативний, як позитивний. Спеціально як белетрист я майже нічого нескористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і безпосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам’яті з його впливу, я казав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене. Се була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан”.

Драгоманов один з перших виступив з протестом проти ганебного Емського указу, написавши брошуру французькою мовою “Українська література, заборонена російським урядом” і з великими перешкодами обнародувавши її в Парижі на літературному конгресі (1878). Голос українця про Україну, про її літературу від найдавніших часів аж до Шевченка і Костомарова включно почула вся Європа.

Восени 1876 р. Драгоманов їде за кордон, маючи чітке й архіважливе завдання: заснувати безцензурний громадсько-політичний і науково-літературний часопис. Для цієї мети київські громадівці зібрали певну суму грошей, зобов’язавшись щомісячно допомагати фінансами, інтелектуальною силою, навіть (за потреби) редакторами.

Драгоманов засновує збірник “Громада” (1876-1882), звертається до українських емігрантів, заохочуючи їх до праці. У передмові до збірника він закликає українських емігрантів не покидати українську справу, де б і в якій іпостасі вони не перебували: “Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, – єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”.

Драгоманов не допускав такої втрати, до краплини віддавав свій інтелект на вирішення головних проблем українського національно-культурного руху. “Громада” стала голосом України, її вільною трибуною і справжнім захисником інтересів українського народу, його мови, його свободи. Зі свободою розвитку мови як коду й акумулятора життя народу, як засобу інтелектуального й естетичного осягнення дійсності Драгоманов пов’язував політичну свободу нації. Тому “Громада” та її редактор зробили чимало для формування української загальнонаціональної наукової мови, термінології, стилю.

Співробітники збірника домагалися видання “Громади” українською і російською мовами: “Але ж я, – писав Драгоманов, — поставив справу на грунт принципіальний і настояв на тому, щоб “Громада” печаталась уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12 головних сотрудників “Громади” не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого “космополітизму” були мені прислані одним українофілом – по-московському”. З двох десятків людей, котрі обіцяли працювати для “Громади”, між котрими деякі кричали, що треба “помститись урядові за заборону українського письменства в Росії”, зосталось при “Громаді” тільки 4, з котрих 2 зразу імпровізували себе на українських писателів”.

Його численні науково-публіцистичні, науково-популярні праці з проблем духовного, політичного, культурного та соціально-економічного життя української нації сприяли інтелектуалізації української мови, збагаченню виражальних засобів, підносили до рівня європейських мов.

Крім збірника Драгоманов у співпраці з М. Зібером (який на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від кафедри в Київському університеті), С. Подолинським (вимушеним емігрувати в 1879 р.), професором Ф. Вовком, Я. Шульгіним, М. Павликом видавав наукові й художні книги, популярні брошури різними мовами, у тому числі й періодичні видання, прокламації російських революційних емігрантських груп тощо. “…Від кінця 1876 року, – писав І. Франко, – Женева зробилася центром коли не українського руху, то української думки на протяг цілих 20-тьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу частину того, що запевнило йому визначне місце в українськім письменстві, а також довгий ряд писань публіцистичного

Характеру російською, французькою та італійською мовою, що запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку”.

На початку 1877 року Драгоманов знову звернувся до “Правди” і відкритим листом під назвою “Спізнаймося”, в якому йшлося про етан української літератури та шляхи її дальшого розвитку. Різкі безапеляційні оцінки відомих українських письменників, звинувачення в націоналізмі, сепаратизмі і проповідуванні космополітизму, захвалюванні “демократизму” російської літератури і росіян обурили правдян. Вони відмовились друкувати лист у своєму часописі; Драгоманов надрукував його в журналі “Друг”.

В. Барвінський у відповіді “Слівце до опізнання” (“Правда”, 1877) категорично заперечив апологетичний пафос Драгоманова, наводячи слушний аргумент: “Росія є економічно і культурно відсталою” і російська література “не може станути ще нарівні з німецькою, англійською, французькою, а тим самим явитись яко optimum літературного образовання, особливо для галичан”.

Стаття В. Барвінського була досить гострою і переконливо-доказовою, в якій полеміст “вивів проти аргументації Драгоманова видані 1876 р. у Відні три соціалістичні брошури, і, опираючись головне на розборі брошури “Парова машина”, подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму, що лежав у основі віденських публікацій, але ніяким способом у соціалізмі Драгоманова”, – писав І. Франко.

В унісон В. Барвінському виступив І. Нечуй-Левицький у статтях “Сьогочасне літературне прямування” (1878, 1883), “Україна на літературних позвах з Московщиною” (1884), в яких зробив спробу теоретично обгрунтувати потребу розвитку української літератури на національній основі та вироблення імунітету проти впливу російської: “Ми далеко стоїмо від того ультра – реального погляду на літературу, котрий запанував недавно у великоруській літературі”, і “від ультра – реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарєв і редакція давнього журналу “Современник”.

На заклик Драгоманова порушувати проблеми всесвітні і насамперед всеросійські І. Нечуй-Левицький відповідає: “Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоть за його вже брались такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників на літературному полі. От перед ним розгортується широким, широким полотнищем народна мужицька жизнь од Кавказа й Волги до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського полісся… Словом сказати, все, що захоплює етнографічна границя української народності, все це повинне бути і конечне буде матеріалом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців нашої літератури”.

Виходячи з трьох принципів: реальності, національності, народності, Нечуй-Левицький твердить, що “українська література йде цією стежкою з самого початку XIX віку ще тоді, як у великоруській літературі не було й мови про національність та народність”.

Енергійна діяльність Драгоманова в Женеві дедалі глибше набирала радикально-соціалістичного характеру. Національна ідея поступово відсувалася на задній план. Соборну єдину Україну Драгоманов не мислив поза межами конституційного, федералістичного принципу державного устрою, широкого міського самоврядування і особистої свободи громадян. Він бачив Україну як суспільство громадівського соціалізму, де кожна громада і окрема особистість мала би право на широке волевиявлення.

У статті “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891) Драгоманов різко виступив проти ідеалізації минулого України, прикрашування дійсності, бо правдивий науковий, широкий погляд на історію України повинен показати українській громаді та чужим, “як фатальні національно – краєві завдачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самостійності й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу” .

“Підтягування” тих чи інших фактів національної історії, діяльності історичних осіб згідно зі своїми поглядами, на думку Драгоманова, є шкідливим і небезпечним для національної справи. Народ і наука тільки виграють, якщо очистяться від ненависті до чужих і пристануть до тих методів і напрямків, котрі становлять силу письменського й наукового пошуку в Європі й Америці й котрі найтісніше зв’язані з сучасним всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Українці мусять вийти з того вузького й поверхневого націоналізму, котрий в Європі втратив смисл після 1848 р., і відшукати справді національні ознаки в історії й сучасності українського народу, не зрікаючись своєї любові до України, її нації.

Засуджуючи Валуєвський та Емський укази проти української мови й національного руху, Драгоманов не сприймав “обов’язкового націоналізму”. “Українські ж справи так зчіпляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов’янськими і не слов’янськими, – писав він, – що українському громадському чоловікові ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних. І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов’янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов’янських породах”.

Національна ідея сама по собі, на думку Драгоманова, не є панацеєю від усіх громадських лих. Більше того, без зв’язку з іншими культурними ідеями вона може стати джерелом великих помилок. Звідси – національна єдність не завжди веде до більшої свободи, а “думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди”.

Піддавши аналізу величезний історичний матеріал і реалії сучасного йому світу, Драгоманов доходить висновку, що “сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати для впорядкування державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям”.

Інтернаціоналізм, космополітизм, соціалізм Драгоманова неоднозначно сприймалися в Україні насамперед Київською Старою Громадою в особі В. Антоновича, який обстоював “рівноправність усіх перед законом, соборне (спільне) управляння земельними справами, свободу релігійної совісті, право розвивати власні народні начала при застосуванні виборного принципу в управлінні…”.

Таким бачив суспільний устрій В. Антонович. Своєрідною формою суспільного й громадського устрою Антонович вважав віче, що якнайбільш відповідало українському характерові ще з часів Київської Русі, успішно утверджене козацьким життям і козацькими традиціями. Отже, правовий, культурний і політичний розвиток Антонович і Драгоманов бачили по-різному і полярно розходились у поглядах на взаємини України з Росією та Заходом, особливо на питання відносин українців до російської літератури. У шостому випуску львівської “Правди” за 1889 р. В. Антонович опублікував “Лист по-дорожнього з Мадрида” під псевдонімом “Турист”, в якому переказав неприхильну до російської літератури статтю іспанця Помпейо Хенера.

Якщо Драгоманов не мислив розвитку української літератури без російської, то В. Антонович вважав, що “найбільшу шкоду в культурному відношенню приносить українській інтелігенції те, що вона виховувалась виключно на російській літературі, замість того, щоб шукати джерел світла в будь-якій літературі західноєвропейській; я старався довести, що російська література тим шкідлива, що в переважній своїй масі приносить або судження і переконання державно – централістські, або дає найдешевшим коштом уривки ліберальних ідей”.

Як високоосвічена людина, Драгоманов не лише констатував негативні явища суспільно-політичного життя українства, а й пояснював їх. Користуючись порівняльним методом, він робить екскурси в історії національних рухів, ілюструє історичними фактами, намагається переконати українців, що “думка про людність вище думки про націю” і що “українці з своєю лінивою бездіяльністю, браком європейської освіти, активної ініціативи, широких громадсько-наукових інтересів, з надмірним українолюбством і ненавистю до москалів, російської мови і літератури” – самі винні в українській сумній дійсності.

Драгоманов не визнавав ні абсолютних національних характерів, ні абсолютного національного духу, аргументуючи свій висновок тим, що під час зміни історичних умов життя змінюється характер і дух народу; навіть найістотнішу ознаку нації – мову – він шанував як знаряддя людської думки, як засіб пропаганди соціалістичних ідей серед простого народу, а не як “національні святощі”. “Націоналісти помиляються, – пише він І. Франкові 25 жовтня 1885 р., – коли думають, що публіка може жити щодня націоналізмом, завше думати про “свою хату”. Звичайно, чоловік перш за все дума, яка хата, а потім уже, чи своя, чи найнята. Та і своя хата тим найбільш інтересна людям, що її я можу зробити такою, яка мені подобається”.

Незважаючи на палкі дебати і гострі суперечки, статті Драгоманова з українського національного питання були найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріалом, що формував національно-політичну свідомість українців, особливо галицької молоді.

Якщо молода генерація письменників формально вийшла з поетичної школи Франка, то ідеологічно вона трималася на Драгоманові. Особливо це стосується М. Павлика і самого І. Франка, які на зорі своєї політичної, літературної і видавничої діяльності стояли на москвофільських позиціях їм і редакції “Друга” (1874-1877) адресував Драгоманов свої листи, зміст яких зводився до нищівної критики москвофільства, до вимоги розв’язання ідейно-естетичних питань, зокрема суспільної ролі інтелігенції, літератури, преси тощо.

Посилаючи свої листи, спеціально написані добірною російською літературною мовою, Драгоманов виступив проти допотопної, чи то великоруської, чи то української, чи то церковної мови москвофільських часописів “Друг” і “Слово”. Не “рутенщина”, а “українщина” може служити засобом піднесення свідомості й освіти народу. Під “українщиною” Драгоманов розумів не лише літературу народною мовою, а передачу народові здобутків світової цивілізації, беззастережну посвяту себе служінню народові з метою знищення неуцтва, аморальності та експлуатації.

Розглядаючи становище трудящих Галичини у третьому листі до редакції “Друга”, Драгоманов категорично заперечує культивовану в журналістиці концепцію про пияцтво та лінощі селян як причину їхнього зубожіння. Причина, на думку Драгоманова, – у несправедливих економічних відносинах та існуючому суспільному ладі.

Певну цінність мають літературно-критичні виступи Драгоманова, другого після П. Куліша видатного теоретика літератури. Зберігши свій еклектизм, свою ідеалістичну основу у світогляді, він дивився на літературу як на засіб пізнання й організації життя. Не відмежовуючи соціальної ролі письменника від ролі революціонера, вченого, він визнавав єдиний, реалістичний, напрям у літературі й єдиний жанр – соціально-психологічний роман. Звідси – та неувага в оцінці поетів – “віршів”; суб’єктивна поверховість, інколи жорстока несправедливість в оцінках відомих, загальновизнаних письменників, насамперед Шевченка.

Реалізм у мистецтві, за Драгомановим, був рівноцінним соціалізму і федералізму у суспільно-політичних питаннях. Соціальність і вселюдськість – ось головні постулати художньої творчості, а не націоналізм. “Так Шевченко й зіставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політично-соціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет”, – писав Драгоманов у статті “Шевченко, українофіли і соціалізм” [2, 76].

Підходячи до аналізу художньої творчості з критеріями ученого-соціолога, Драгоманов припускається безапеляційно грубого, зневажливо-глумливого тону на адресу письменників та їхніх творів, які цього не заслуговують: “Мордовцева повість уся чепуха і по деталям (невірним) і по тенденції (клерикальній), Мирного “Лови” страшенно необроблені, кінця навіть зрозуміти не можна.

А “Казка” Нечуя просто сором: нанизано, подвоєно, потроєно казкових мотивів без усякого глузду, не то потреби. Вже ліпше б взяв казку народну з Афанасієва або Чуба (Чубинського. – Авт.), коли вже не знає фольклору настільки, щоб скомпонував взводний варіант та стислий”.

Менторські наказово звертається Драгоманов і до Франка 26 вересня 1884 р.: “Дорогий мій, Ви себе не шануєте і не бережете! Перш усього, за все Ви беретесь, тратите сили навіть на програми, подорожі в віршах, котрі нагадують ті, що в Германії консьєржі роздають квартирантам на новий рік, коли поздоровляють їх, щоб дістати на шнапс. Хіба на те Ви маєте талант белетриста і здібність дослідача, щоб писати таке?”.

Помилковим було переконання Драгоманова, що русифікація не є системою і що російські прогресивні кола непричетні до неї. Перебільшуючи російський лібералізм, Драгоманов покладав надії на нього сам і радив так чинити українцям.

1892-1893 рр. відбулася полеміка Драгоманова (Українця) з Б. Грінченком (П. Вартовим) про стан і перспективи розвитку української літератури і про взаємини її з російською літературою. Серія полемічних статей друкувалася під назвою: “Листи з України Наддніпрянської” і “Листи на Наддніпрянську Україну”.

Започаткував її Б. Грінченко, зробивши спробу критичного огляду на позицію Драгоманова за двадцять літ (починаючи від статті “Література російська, великоруська, українська і галицька”).

Кореспонденти по-різному дивилися на українсько-російські взаємини. Грінченко жив у російській Україні і з “перших уст” знав ціну тих взаємин. Засоби царського уряду було спрямовано на те, щоб не лише унеможливити розвиток української культури, а й вбити самі здобутки і зробити їх матеріалом спогадів чи історико-літературного вивчення. А між тим, “нація, – писав Б. Грінченко, – має всі права, і ніхто не може тих правів од неї однімати. Українська нація має такі самі права, як і всі нації”.

“Українські націонали – народолюбці вважають русько-українську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, – себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй”.

Характеризуючи тодішній стан української літератури, він піддав різкій критиці М. Костомарова і М. Драгоманова, які своїми теоретичними медитаціями про українську літературу “для хатнього вжитку” і літературу, окрему для інтелігенції, окрему для мужика, скаламутили нашу справу і потьмарили наше національне самопізнання. “Вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя вкраїнський народ. Усе гарне, що ми маємо від російської літератури, ми беремо дякуючи, але ми не хочемо платити за се національною самостійністю, і до сього не присилує нас ніхто”.

Не поділяв Грінченко недооцінку Драгомановим української літератури взагалі і Шевченка зокрема. Заяву Драгоманова, що українська література не забезпечувала духовних потреб національної інтелігенції, що вона має обмежений характер і годиться, мовляв, лише для простого люду, Б. Грінченко блискуче спростував. Посилаючись на давню і сучасну українську літературу, він звернув увагу на поеми “Сон” і “Кавказ” – твори, далекі від “домових”, твори загальнолюдського значення. “Казати тепер, як Драгоманов, що наша література ще не вийшла за простолюдні рамці – се значить заплющувати очі на факт.

Знов кажу, що я здебільшого підписуюся під суворими присудами д. Драгоманова над тим чи іншим твором, про які він згадував у своїй статті, що я сам палко бажаю інших, далеко кращих праць, але я не можу не признати факту, коли він є: українсько-руське письменство, хоч і як воно убоге, хоч і як мало заробило ім’я “письменство, література”, – вийшло вже з рамців письменства просто-людяного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові”.

Як доказ цього, Б. Грінченко називає поезії Шевченка “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”, “І мертвим, і живим…”, в яких показано шлях до національної волі через широку реформу міжлюдських відносин. Прихильник слов’янського єднання, “Шевченко признає за кожним слов’янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того “Єдиного, неділимого”.

Та вже в середині 40-х років Шевченко дійшов висновку, що єднання “з одним братом, москалем, стане вже не братанням, а неволею, – зараз же постає проти всяких “единств” та “неділимостей” і не вагається обвинуватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку”.

Однак Шевченко, його “Сон” і “Кавказ” не викликали в Драгоманова такого пієтету, як у Грінченка. Більше того, він дещо в принизливій формі говорив про неосвіченість Шевченка.

“Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в “Сні” або мішанину Риму з Росією в “Неофітах”, не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто любить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм його думок. Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба і добірної форми. По формі Шевченкові поеми відстали від Пушкінових і Лермонтових так, як відстоїть наскорна поема малообразованої хоч і таланові тої людини від пильної праці чоловіка високообразованого. Ми знаємо біографії трьох поетів, бачимо їх рукописи і знаємо, що коли Пушкін і Лермонтов знали європейські мови, пильно слідили за літературами європейськими, неусипно працювали над своїми творами, переробляючи трохи не кожне слово, в Шевченка не було того нічого”.

Таке ставлення Драгоманова до Шевченка не було несподіваним для Грінченка. Ще у статті “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879) Драгоманов узагалі засудив Шевченка на громадську смерть: “Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченкового може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців, – писав він. – Перш усього він навчить, що “Кобзар” є вже річ пережита. Та мало того: “Кобзар” багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало навіщо годиться” .

Спростовуючи Драгоманова, Грінченко говорив про живучість шевченківських традицій, про вибухову силу патріотизму Шевченка, позбавленого національного шовінізму і галушкового патріотизму і російського духу його попередників. “Завсігди і скрізь у Шевченка український народ – самостійно вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації”.

Розуміння нації в Шевченка і Драгоманова теж були різні. Для Шевченка нація, народ – це була певна духовна цілість. Морально-розумова, психічна збірнота, але водночас найбільш справжня, реальна річ на світі. Для Драгоманова таке поняття нації було фікцією. У Шевченка – “не було ніякого систематичного погляду на життя”, бо його дає тільки систематична наука, якої Шевченко не мав, тому “й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов’ю й ненавистю все товкся в тій Росії та Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили й усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги їх і для свого часу, й для нашого, – причина, через що вони не мали такої сили, яку мали російські європейці – товариші Герцена й Бєлінського, а потім і Чернишевського і Добролюбова, або й самі московські слов’янофіли”.

Дискусія Грінченка з Драгомановим не звела до спільного знаменника їх думки і переконання, проте мала непересічне значення, позаяк порушила животрепетні проблеми суспільного і літературного життя того часу і підштовхнула до участі в ній майже всіх чільних письменників. Резонанс її був небувало широким: україніка примусила про себе думати, говорити і писати – в Україні, Російській імперії, в Європі. Крім цього обидва диспутанти в процесі полеміки глибше і ширше пізнавали проблеми українського суспільно-літературного життя з помітною еволюцією суджень і переконань.

Суспільно-політичні погляди Грінченка на початку дискусії не виходили за межі культурно-просвітянської ідеології. Щиро відданий інтересам народу, Грінченко приклав чимало зусиль для поліпшення його становища – шляхом просвіти, економічних реформ. Час радикальних змін суспільного ладу, на його думку, ще не настав, бо ніякі зміни не зможуть пособити, коли люди не досить культурні й освічені, щоб втілити в життя і користуватися наслідками їх. І в цьому він мав повну рацію. Тому першочерговим завданням він вважав національну освіту: “Мусимо дбати з усієї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами. Мусимо розмовляти в сім’ї завсіди по – вкраїнському, мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити по – вкраїнському, а потім уже, геть далі, вчити мови московську, французьку, німецьку та давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська. Доводиться віддавати дітей до московських шкіл, але мусимо самі вдома вчити їх рідної мови, історії, літератури. І се не буде “етнографічний патріотизм”, що з нього глузує д. Драгоманов. Ні! Бо якою мовою говоримо й думаємо, – та нам рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – московські й думки будуть. Справжніх українських, а не українофільських діячів тільки тоді виробимо багато, коли сім’я буде в нас українська та коли освіта по – вкраїнському йтиме принаймні додатком до освіти по-московському. Не етнографічний се патріотизм, а єдиний, справжній, і іншого не може бути!”.

Упродовж усього життя він дуже багато зробив для просвіти народу, незмінно вірячи, що шляхом спокійної еволюції людських відносин оновиться життя.

Погляди Грінченка позначилися і на його творчості, яку вважав також засобом культурного піднесення, національної самосвідомості народу: “Кожен з нас повинен служити своєму народові і краєві, як уміє, повинен дбати про добро громадське, щоб людям краще – і тілом, і духом – жилося. То кожен мусить дбати, щоб люди наші не дикі, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а поїдені й напитані. Повинен дбати, щоб наша земля вкрилася не болотами та пісками, а полями з важкоколосим хлібом, садками запашними та лісами зеленими. І тільки той, хто дбає про се, тільки той і відбуває як треба громадську повинність”.

Ту “громадську повинність” Грінченко розумів як працю для національного відродження. Працю не на національному грунті вважав шкідливою. “Кожний, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного грунту, – себто збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток”.

У повісті “На розпутті” він поглибить цю думку: “Ми надаємо соціально-економічним питанням велику вагу, але думаємо тільки, що одмови на ці питання не розв’яжуть усіх вузлів, і думаємо, що досягти кращого з усіх боків становища може кожен народ тільки йдучи своїм національним шляхом”.

Ідейна криза українських народників 80-х років зачепила і Грінченкових героїв (“Зустріч”, 1888; “Байда”, 1890; “На розпутті”, 1891). Гордій Раденко (“На розпутті”), що серцем сприйняв ідеї народництва, намагаючись утілити їх у життя (лікування селян, закладання українських шкіл), залишається на роздоріжжі.

У процесі дискусії Грінченко змінив свої погляди на деякі речі, що не пройшло повз увагу Драгоманова: “Хто з увагою перечитає старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив свої думки, а надто спосіб трактування справи, – так що старі й нові листи його показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий, видимо, дещо перечитав нове й передумав наново”.

Драгоманов натякнув на зміни ставлення Грінченка до галицьких радикалів і радикальних методів, зміни політичного і соціально-економічного устрою.

В останніх “листах” Грінченко заявляв: запобігання ласки в уряду не дає ніякого ефекту: “Ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годі”. Очевидно, і Драгоманов, якби не смерть (1895), багато з того, що він так ревно проповідував і захищав, переосмислив би і зробив інакші висновки. Проте його полеміка з Грінченком стала дзеркалом різнорідних груп і течій українського суспільно-політичного життя, яке відбилося й у літературі. “Ніколи досі на ниві нашого слова, – зазначав І. Франко, – не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких перево-ротів”.

Митці різних угруповань, політичних та естетичних орієнтацій, по-різному підходили до розв’язання одних і тих самих проблем, по-різному розуміли і сприймали народ, та зійшлися в одному – в пошуках правди: “Пристрасне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної думки”.

М. Драгоманов і учасники українського національного руху багато зробили, щоб наблизитись до правди, але не їм судилося опанувати нею; знадобилось ще немало поколінь для копіткої, саможертовної праці на ниві українського відродження: “Наша народна нива ще не всюди зорана, – звертався “До нашої молодіжі” редактор газети “Діло”. – Багато ще треба до неї плугатарів та сіячів світла, правди та науки. Ледве почин зроблено, а і той вороги стараються знівечити… У вільних і принагідних хвилях заглядайте, соколи, під тую курну стріху, несіть там пораду і науку, най пізнає сей “найменший брат”, що ви йому щирі приятелі, не цураєтесь його, не відчужуєтеся, але ви такі самі добрі сини матері – Русі в “панськім одінню”, як вони в сердаках та полотнянках. Церковні богослужіння і хори, читальні, крамниці громадські і інші нагоди дадуть вам змогу зіткнутися ближче з народом. Користайте ж з сього, а народ полюбить вас щиро і з гордістю буде глядіти на вас і скаже: се наша будучність!”.

На молодь покладали надії М. Драгоманов, Б. Грінченко. А. Кримський був уражений і засоромлений, що, маючи всього лише 18 літ, не зробивши фактично в житті нічого, гідного уваги, дозволив собі в непристойно-некоректному тоні вступити в полеміку з ученим європейського рівня. “Тепер аж дико прочитати оте все, важко зрозуміти, яким способом у мене, двадцятилітнього студента, могли випорснути з-під пера такі некультурно-панібратські, вкрай нешанобливі слова проти поважного вченого професора. Гадаю, це саме тому й могло статися, що літ тоді мені було якихсь двадцятеро, і всі ті друковані та усні інвективи проти Драгоманова, які виходили від людей теж ніби поважних, дозволили й мені розперезатися та й забути всяку пристойність”.

На приємне здивування Кримського, Драгоманов надіслав йому листа з детальними відповідями на його питання, сумніви і закиди. З того часу Кримський став найактивнішим пропагандистом-драгоманівцем. Це, звичайно, не означало, що А. Кримський беззастережно сприймав чи поділяв усі погляди Драгоманова, зокрема щодо російсько-українських відносин, російської літератури, української мови, але ніколи більше його пієтет до Драгоманова-вченого, політичного діяча не зменшувався.

Надмірна довіра до Московії та федерація з нею неймовірно дорого нам обійшлась – від пасквілів і політичних доносів (публічних і таємних) за “сепаратизм”, “мазепинство” – до арештів, заслань, психлікарень та куль в потилицю; від підтримки і схвалення репресивних циркулярів щодо українців, їх мови, літератури, культури – до банди Муравйова, що за наказом вождя революції захопила Київ, по-звірячому знищуючи не лише культурно-історичні надбання народу, а й сам народ.

Та попри хиби і помилки, Драгоманов згуртував навколо себе молодь і “європеїзував” її. “Ця група, – писав І. Франко, – дала початок так званій радикальній політиці в суспільному житті Галичини, головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень та дбаючи про розвиток мови”.

Інтернаціоналіст і космополіт, Драгоманов намагався будувати політичну культуру нації, сповідуючи раціоналізм у культурі, федералізм у політиці, демократизм у соціальних проблемах. Професіональний політик, для якого політична діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті, він був і видатним ученим – етнографом, що вславився першими в Україні компаративістичними студіями.

Вважаючи, що соціалістичні перетворення в Україні здійснить простий народ, Драгоманов заперечував ідею “диктатури пролетаріату” як неприйнятну для унікально-неповторного українського руху, генеруючими ідеями якого мають бути ідеї децентралізації, федеративноcті.

Визначальними чинниками суспільного прогресу українства Драгоманов вважав чинники політичний та інтелектуальний, а не економічний. Маючи суто свої ознаки в політичній та інтелектуальній історії, Україна і до соціалізму йтиме своїм шляхом “культурницьких реформ”, просвітництва, громадянського самоврядування, у руслі своєї культурно-історичної традиції.

Концепцію Драгоманова поділяли фактично всі соціалісти 70- 90-х років; ідейну домінанту самосвідомості українства підтримали С. Подолинський, І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Леся Українка, пізніше М. Грушевський і В. Винниченко.

Кожний з них мав свої погляди на перспективу розвитку українського руху, та ні в кого з них не викликала сумніву потреба національного відродження України як незалежної держави; соціальної злагоди різних прошарків населення як запоруки вирішення со-ціальних проблем не революційним шляхом, а засобами науки, освіти, культури, парламентських реформ.

Реалізація закликів до систематичного спілкування рідного письменства з європейським літературним світом, найкращими здобутками його, теоретичними проблемами збагатили українську літературу, поставили її у фарватер художнього розвитку людства.

Вивчення іноземної мови та перекладацька діяльність українського письменства зумовили появу того естетичного пульсу, без якого немислимий розвиток літератури будь-якого народу, тим паче українського, що заявив про себе значними культурно-мистецькими надбаннями.

Європеїзація української літератури через переклади, за яку ратував свого часу ще П. Куліш, а Драгоманов звів у систему – не тільки усвідомлення культурно-історичної необхідності перетворення мистецьких досягнень інших народів у набуток рідного народу, а й відповідь на шовіністичні заборони на переклади українською мовою як непридатною для цього.



(2 votes, average: 2.50 out of 5)