МОРАЛЬНО-ЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ В ПРИЗМІ ПСИХОЛОГІЗМУ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА “РІВНОВАГА”)
Богдан Пастух
На одній із веж Кам’янець-Подільської фортеці, збудованої на честь духовної особи, є напис латиною “Добрий господар навіть під час миру готує своїх людей до війни”. Це знаковий вислів, який виявляє духовну сутність людей окремої сильної касти у середньовічній добі. Часи змінилися, зброя також, але протистояння між окремими соціальними групами триває і надалі. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. ознаменувався тим, що відбувся сильний соціальний вибух, який зламав та направив в інше русло певні тенденції розвитку суспільства на теренах України.
Знаємо, що саме соціальні аспекти життя були матеріалом для літератури доби зламу століть, отже її тенденції розвитку мусили відчути інвазію сторонніх елементів, зазнати певного потрясіння. А оскільки логіка не підводить нас ніколи, то маємо таку літературну картину, яка абсолютно вписується в життєві процеси даної доби.
Така доля не оминула і Володимира Винниченка, а навіть більше – він був одним з тих письменників, котрі найбільш були втягнені в цей почасти деконструктивний процес, орієнтований на певне заперечення української літературної традиції.
Відбувається чітка та цілеспрямована зміна літературних орієнтирів, так звана “переоцінка цінностей”. На літературну арену виходять молоді письменники, котрі впевнено “заганяють” в “п’ятий кут” когорту старшого покоління. Ігор Качуровський так описує цей процес: “Розпочали цей великий піонерський процес, опираючись на тогочасні досягнення європейської літератури, його (В. Винниченка. – Б. П.) славні попередники: Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник та інші під патріаршим благословенням І. Франка. Заслуга Винниченка тільки в тому, що він перший із письменників ХХ сторіччя у своїх перших творах ніби підсумував усі досягнення своїх бунтівливих попередників, полемічно відштовхнувся від застарілих мистецьких форм, акцентував увагу на новій тематиці, впровадив новий, або модернізований типаж та сміливо продемонстрував свої мистецькі засоби зображення” [5, с.197]. Думку про прорив в українському письменстві, який здійснив Володимир Винниченко, поділяє також сучасник письменника О. Гермайзе: “Грінченко і Cамійленко сатиричним бичем бичували українофілів, Винниченко йде далі. Він пильно вдивляється в навколишнє українське життя і пильним спостережливим оком сатирика-художника висловлює в ньому те, що ліниво до того часу приймалося як певне національне досягнення, як важливий здобуток” [2, с.12].
Отже бачимо, що Винниченко був одним з керманичів українського літературного процесу, котрий робив ставку саме на інтенсифікацію руху української прози. Він своєю сильною “натурою як у тура” скеровує її в напрямку європейської літературної думки. Власне чіткі паралелі із західними письменниками зустрічаємо в аналізі прози В. Винниченка, одного з авторитетних дослідників – Володимира Панченка. Він говорить про певні тематико-ідейні перегуки цього автора з європейськими модерними літераторами – Г. Ібсеном, С. Пшибишевським, Г. Гауптманом. У тому ж напрямі мислить Галина Сиваченко у своїй фундаментальній роботі “Пророк не своєї вітчизни”. Цю тему порушували також С. Павличко та Т. Гундорова.
Не можемо, звичайно, обмежитися тільки європейськими віяннями, адже текстуальний простір Винниченка має ще й елементи, запозичені з творів російської модерної літератури. Згадаємо, наприклад, Ф. Сологуба чи М. Арцебашева. Відомо, що саме заходами останнього в Росії вийшов російською мовою перший роман Володимира Винниченка “Чесність з собою”. Незаперечним фактом є те, що на молодого українського письменника вплинули романи Ф. Достоєвського. Саме вони, на нашу думку, стали платформою, від якої відштовхнувся Винниченко, і саме з якої розвинулася основна психологічна проблематика його ранньої романістики, а зокрема концепція “чесності з собою”.
Протиставлення, певна боротьба існувала між Винниченком та письменниками старої генерації. Це виявлялося в різних аспектах його творчості – від методу (в вузькому значенні цього слова) до ідейно-тематичних пластів його прозаїки. Юрій Бойко так окреслював цей процес із огляду на ранні романи Володимира Винниченка, куди входить і аналізований нами роман “Рівновага”: “Винниченко випнув права індивідууму жити гласними інтересами, власним розумом і власним сумлінням. Це був голосний крик протесту проти сентиментальної солодкавости ідеї “служіння народові”, плеканої народниками, а ще більше вираз ворожнечі до соціял-демократичного доктринерства, яке намагалося зробити з людини гвинтик свого партійного механізму…” [3, с.331]. Як бачимо, присутній в творчості Винниченка мотив боротьби має ще й певні тенденції показу не завжди чесного внутріпартійного життя. Згадаємо, наприклад, суперечки в романі “Чесність з собою” Мирона з Іоною, Петром та іншими партійними товаришами, котрі тільки позірно сповідували соціальну теорію, насправді ж їхня мораль, на думку головного героя (а можливо й письменника) не відрізнялась від тої, яка була основою для тих людей, які стояли на позиціях кардинально іншої ідеології. Причому візьмемо до уваги, що коливання їхніх суперечок йде в ногу з психологічною мотивацією тих вчинків, котрі вони обговорюють, наприклад, ходіння в доми розпусти.
У даній статті ми спробуємо розкрити інтенції автора, скеровані на морально-етичні пласти роману “Рівновага”. Прослідкуємо деякі психологічні аспекти цього твору. Подивимося, як працюють психологічні механізми в романі на розкриття проблематики, закладеної в цей твір, а саме проблеми “гармонії – дисгармонії”.
Психологічне начало в ранній великій епічній формі Володимира Винниченка має досить міцне коріння. Воно є одним з чільних елементів, які утворюють мозаїку, з якої складається тканина тексту. Роман “Рівновага” не є винятком. Цей твір – його друга спроба романної форми. Він вийшов у світ 1912 року (через рік після роману “Чесність з собою”). Але тут уже досить відчутні зростання жанрової свідомості автора, його художній потенціал. Психологічне мотивування дій героїв є таким, яке дотримується всіх логічних приписів. Воно не відірване від життя, як, наприклад, у романі “Чесність з собою” або драмі “Щаблі життя”. Про останній твір-драму, котра є, на нашу думку, інтертекстуальною дилогією разом із романом “Чесність з собою” М. Євшан писав: “Головним змаганням його (В. Винниченка. – Б. П.) як творця стало творення, а відтак і проповідь нової моралі, до того ще моралі партійної. І він вже не “сипав” безжурно свого таланту перед читачами, а став “добирати”, препарувати для них лектуру” [4, с.551]. Напевно, що такої оцінки критик не дав би роману “Рівновага”, оскільки цей твір має всі необхідні складники, котрі створюють яскраву художню поетику.
Розглянемо згаданий роман ближче. Діючі герої цього твору – емігранти, колишні партійні діячі, яких доля закинула в “ситу” та незрозумілу їм Європу. Хоч автор і не робить широкі екскурси в минуле своїх персонажів, але з тих ледь помітних окреслень їхніх доль ми відчуваємо, що в психології героїв відбувається певна трансформація: “Ось ми наприклад емігранти: видерли у нас шматок так званої душі, позбавили громадського життя, утворили порожнечу по однім боці, ми і схиляємося в інший. А як природа не любить спокою і надмірного відхилення, то і заповняє нам порожнечу, – кому картами, кафе, вином, коханням, кому богом, кому сатаною. Хто що переносить краще. Агітатори, оратори, трибуни, депутати – поробилися рознощиками, авіаторами… коми-вояжерами, художниками, фокусниками, склярами… Про партії згадують з іронічною усмішкою… Не можна інакше – порожнеча вимагає заповнення” (Цит. за В. Винниченко. “Рівновага”. – Київ, 1926. – С. 84). Як бачимо, така постановка проблеми вкладається в ідейний пласт твору саме для показу наріжної проблеми ранньої романістики Володимира Винниченка, – гармонійного розвитку людської особистості. Письменниця Наталя Шумило виділяє з контексту української літератури як такого, котрий чітко порушує питання злагодженості духовних рухів людини: “В українській літературі В. Винниченко був саме тим феноменом, що виникає, якщо брати до уваги опозиційну пару “гармонійне – дисгармонійне”, на зміщенні в бік останнього…” [8, с.125].
Проблему рівноваги в згадуваному романі автор порушує також через психологічний портрет героя твору Шурки. Слабовольна людина, узалежнена від біологічних чинників, до речі, такий тип героя з внутрішньою боротьбою моралі з інстинктом є одним із найулюбленіших прийомів ранньої романістики В. Винниченка. Але повернімося до Шурки. Цей персонаж має свого попередника – Тараса Щербину, героя роману “Чесність з собою”. Дослідники творчості Винниченка О. Гнідан та Л. Дем’янівська у своїй роботі “Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість” пишуть про психологічну спорідненість цих двох героїв, наголошуючи на тому, що: “Обидва і кінчають життя однаково” [3, с.157].
Винниченко, будуючи композицію своїх романів, “закоханий” у любовні трикутники та многокутники – це не примха автора. Тут є чіткий розрахунок, наприклад, текст роману “Рівновага” містить у собі любовний чотирикутник (Таня, Шурка, Хома, Аннет). З першого погляду, цей “гордіїв вузол” є ніби-то звичайним белетристичним прийомом, адже любовна інтрига передбачена сюжетною динамікою роману. Але насправді до такого розташування персонажів автор вдається, щоб показати морально-психологічні проблеми героїв. У цьому можна переконатися на прикладі Шурки. В ньому ніби борються два звіра – сексуальний потяг до екстравагантної Аннет, зустрічі з якою в “Moulen Roug” завжди закінчуються психічними розладами, котрі так чітко та по-науковому натуралістично описує, а навіть радше списує автор та моральну прив’язаність, а скорше залежність від Тані, яка з материнською відчайдушністю пробує утримувати Шуркині біоінстинкти в рамках. Саме ці дві жінки є полюсами, між якими відслідковано динаміку психіки Шурки. Винниченко досить майстерно показує двобої між Аннет та Танею: “А Шурка не переставав всміхатися безвольною, розтеряною усмішкою. І хоч тут же давив його болячий сором за неї, але він почував одночасово, що піде з Аннет. Так, це буде дивовижно, гидко, з цього повстане щось непоправне і значне, і все-таки він не зможе не піти. Він це вже почув тоді, коли вона вимовила “Moulen Roug”. Ніхто не зрозумів і не звернув уваги на ці два слова: їх тайне значення відоме тільки їм двом. Це пароль, гидкий, отруйний, але він піде за ним” (Цит. за: В. Винниченко. “Рівновага”. – Київ, 1926. – С.73-74]. Таких двобоїв між цими жінками за Шурку в романі є три – твір закінчується рахунком 2:1 на користь Аннет. Відповідно самогубство Шурки є логічним завершенням доцентрового роману, де показане життя людини, в котрої утворився духовний дисбаланс. Протиборство цих двох жінок можна мислити також як боротьбу соціальних ідей – з одного боку соціалістка Таня, з іншого – Аннет, котра сповідує “буржуазну мораль”. Відповідно бачимо, що конфліктні вузли в романі не є одноплощинними і прочитання їх може бути різним.
Цікавий психологічний феномен створює також образ художника Аркадія, в котрому борються інстинкт виживання та любов до мистецтва. Тут можна провести паралель між цим персонажем і Корнієм – героєм Винниченкової драматургічної перлини “Чорна Пантера та Білий Ведмідь”. Образ Аркадія має своє чітке місце в романі. Він є одним із тих персонажів, котрі потрапляють під “молот випробувань”. Роль такого “молота” в романі виконує Хома. Він пропонує голодному, але морально стійкому Аркадію гроші за те, щоб той привселюдно порвав свою картину. Апогей конфлікту відбувається в кафе, де Аркадій, взявши гроші, б’є Хому в обличчя і зникає. Приблизно таку ж перевірку проходить і Таня, котру спокусник через поляка Гломбінського за гроші намагається зробити своєю “содержанткою”. Загалом образ Хоми в романі “Рівновага” можна порівняти з Мефістофелем, або таким собі українським Доріаном Греєм, котрий грає роль смичка на струнах людських душ.
Безумовно, чудово в психологічному плані виписано образи Адольфа – безжурного емігранта, витонченої, хворої на сухоти Мері з її коханцем Олександром. Саме через її образ ми можемо намацати інтенції автора стосовно екзистенційної самотності людини в світі. Інші герої роману “Рівновага” також не позбавлені естетичної краси, котра прозирає саме через їхню психологію.
На закінчення ми би хотіли наголосити на тому, що поглиблення психологізму в романі Володимира Винниченка є явищем закономірним, адже цей письменник був таким, котрий не нехтував досвідом старої реалістичної школи, але разом з тим узаконював в українському літературному процесі досвід західних письменників, де психологізм виявлявся вже дещо по-іншому. Про цю відміну каже М. Слабошпицький: “Всі старі традиції “описового психологізму” він (Винниченко. – Б. П.) категорично відкидає” [6, с.65], а С. Хороб наголошує на “поглибленій саморефлексії” [7, с.13], котра, на нашу думку, стала хорошим досвідом для наступного покоління “розстріляного відродження”.
Отже бачимо, що Володимир Винниченко стоїть на порозі нової літератури. Нові художні прийоми, обігрування незвичних для української літератури тем, впровадження в українське письменство типологічно нових героїв дає право нам як суддям віддати лавровий вінок автору.
Наша стаття є маленькою спробою, в котрій ми прослідкували становлення морально-етичної концепції Винниченка і показали, яким чином психологічний зондаж героїв у його романі “Рівновага” стає важелем для підняття моральних проблем. З огляду на обсяг статті ми не змогли вповні виявити задані нами проблеми – вони вимагають більш докладного вивчення.
1.Бойко Ю. Драма “Між двох сил” В. Винниченка як відображення української національної революції // Слово. – №3. – Нью-Йорк, 1968.
2. Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадського життя // Вибрані твори (видання друге). – К., 1929.
3. Гнідан О. Д., Дем’янівська Л. С. Володимир Винниченко: Життя. Діяльність. Творчість. – К., 1996. – 256 с.
4. Євшан М. В. Винниченко “На весах жизни” // Українська хата. – К., 1912. – Верес. – жовт.
5. Качуровський І. Функція краєвиду в прозі Володимира Винниченка // Слово. – №9. – Едмонтон, 1981.
6. Слабошпицький М. Письменник світового масштабу (Штрихи до портрета Володимира Винниченка). // Українська мова та література в школі. – 1991. – №2.
7. Хороб С. Експресіонізм та символізм у новітній українській драмі. (До типологічної характеристики п’єс М. Куліша, В. Винниченка, С. Черкасенка та І. Кочерги в західноєвропейському контексті // Українське літературознавство. – Вип. 61. – Львів, 1995.
8. Шумило Н. Гармонійне і дисгармонійне в українській літературі початку ХХ ст. (Володимир Винниченко і сучасники) // Київська Старовина. – №5. – 1998.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)