МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ Душа окриленого реалізму
Іноді деякі маститі поети, прозаїки зневажливо відгукуються на адресу поетів-піснярів, тобто тих авторів, на чиї вірші співаються пісні. Мовляв, справжня поезія сьогодні майже не співається, співати серйозні речі не модно і важко, у пісенній творчості існують свої закони, а у нового покоління – свої уподобання, свої стандарти, спрощені новітніми мультимедійними технологіями. Певною мірою з цим важко не погодитися, бо сучасний пісенний інформаційний простір та концертні підмостки заполонив текстовий “блатняк” і словесний примітивізм, якому нині затишно існувати в новітніх музичних стандартах. Творці пісень, сучасні музиканти, не маючи певної літературної підготовки, в умовах вседозволеності почали віддавати перевагу примітивним текстам, а не художнім творам. Шкода, що творці сучасних пісенних сурогатів забувають національні традиції, якими споконвіку славилася українська пісня. Проте, хто б і що не казав і не писав, певен, кожен із поетів мріє, аби хоч один його вірш отримав музичні крила і став популярною піснею. Згадаймо славетного Дмитра Луценка, відомого усьому світові передусім як поет-пісняр. А популярні пісні на його прекрасні вірші стали народними. Сила пісенних віршів, так би мовити їхній музичний код, композиційно закладається поетом-піснярем у ритмомелодиці, у звуках поетичного слова. Якщо композиторові пощастить розшифрувати цей музичний код, то на світ може з’явитися пісня. Як на мене, першість у пісенному мистецтві належить саме творцям музичного коду, поетам-піснярам. Справжніх майстрів пісенного слова, працюючих у жанрі сучасної української пісні, в нашій літературі не так уже і багато: Юрій Рибчинський, Михайло Ткач, Ганна Чубач, Микола Луків, Вадим Крищенко. Особливими гранями мистецького таланту виблискує і творчість поета Миколи Сингаївського – автора славнозвісних “Чорнобривців”.
Микола Сингаївський – пісняр від народження. З дитинства він був зворушено закоханий в українську пісню. Ця любов привела Миколу Федоровича в літературу. Народна пісня для митця була і є неповторним скарбом української душі.
Щедрим джерелом пісенної творчості, в якому народжувалися народні пісні, завжди було українське село. Такою колискою, духовним джерелом для М. Сингаївського було і є його рідне село Шатрище на Житомирщині, де 12 листопада 1936 року у багатодітній родині хліборобів народився майбутній письменник.
Як і в багатьох дітей війни, у Миколи Федоровича є своя пам’ять серця, свої асоціації та спогади. “Живуча пам’ять, – з нею ми живі”, – каже поет. Але з усього, що довелося пережити письменникові за сімдесят років життя, він виніс те сокровенне, що особливо притаманне українцям, пам’ять душі, яка лікує рани та людські болі добротою щирих сердець.
Мої літа – не перекотиполе,
Вони в житті лишили добрий слід.
Ти поіменно спом’яни їх, доле, –
Як хліб духовний і насущний хліб.
Недарма ж, розповідаючи про своє дитинство, він трепетно каже: “Пам’ятаю, що все життя я десь працював. У дитинстві ми були найумілішими пастушками, нам першим відкривалися весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядки, не смакував першим хрумким огірком з грядки, той, здається, достовірно не знає, як пахне земля”. Спочатку хлопець працював у колгоспі, а згодом на будовах Кривого Рогу. З отих першокроків до борозни і плуга починалась у Миколи дорога до незвіданого, багатогранного та тривожного життя. Від отчої землі сільський хлопець набирався сил та духовної наснаги. А першим духовним причастям, тією стихією, що і сьогодні вирує в його душі, стала українська пісня.
Там я зростав, твій син, Полісся, –
Малий невтомний трудівник,
Тому зі мною праця й пісня
В душі лишилися навік.
Українська пісня у житті та творчості Миколи Сингаївського має свій генетичний код. Це той жанр мистецтва, до якого особливо небайдужа душа поета.
І знову образ твій здаля зоріє,
Окрилюючи думи і життя.
Душа моя від пісні порадіє,
Що збудить найніжніші почуття.
Упродовж сорока років творчої діяльності поет мріяв і прагнув сам створювати пісні. Вся його поетична праця стала взірцем пісенно-поетичної діалектики. “Душа – як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела…” – каже поет. Обнадійливий початок у творчості Миколи Сингаївського: його “Чорнобривці” стали запорукою майбутніх перемог на шляху до поетичного Олімпу. З якою насолодою сьогодні сприймаються пісні видатних митців старшого покоління, поетів і композиторів: Платона Майбороди та Андрія Малишка, Дмитра Луценка та Ігоря Шамо, Михайла Ткача та Степана Сабодаша, Дмитра Павличка та Олександра Білаша. Однією з найпомітніших пісень тих часів була і пісня “Чорнобривців насіяла мати…”, створена Миколою Сингаївським у співпраці з композитором Володимиром Верменичем. До речі, у творчому доробку митця – майже п’ятсот пісень, написаних із багатьма відомими українськими композиторами: Климентієм Домінчиним, Ігорем Шамо, Віталієм та Аркадієм Філіпенками, Василем Волощуком, Олександром Зуєвим, Леонідом Попернацьким. Недарма ж оця подвижницька діяльність Сингаївського на пісенній ниві відзначена високим званням Заслуженого діяча мистецтв України. Пісня “Чорнобривців насіяла мати…” стала піснею-реквіємом не тільки його матері Уляні, а й усім нашим працьовитим матерям, вічною зорею, “зорею благовісною, маминою піснею”, що понад сорок років щемливо звучить в українському піднебессі. Вона вже перероблена багатьма ремейкерами на сучасний лад, по-сучасному оброблена на естраді, її актуальність цілком беззаперечна. Згодом ще кілька пісень на вірші Миколи Сингаївського набули популярності в народі, стали “співучими”: “Розляглося наше поле”, “Безсмертник”, “Полісяночка”, “Від серця до серця”, “В краю дитинства”, “Сонце в долонях”, “Рушники”, “Пролітали гуси”, “Зорепад”, “Україно, зоре моя”, “У вікна дивляться Карпати”, “Джерело” та інші. Воістину пісні Миколи Сингаївського з любов’ю співає народ, іноді навіть не знаючи імені поета. Пісні стають народними, а це чи не найвище визнання для кожного митця. Недарма ж одна з численних його поетичних збірок так і називається “Я родом із пісні”, що є освідченням автора в любові до цього важкого, але такого вдячного жанру, яким є для шанувальників українського слова наша рідна пісня
.
Життя моє без пісні – не життя,
Без неї я себе не уявляю.
Душа моя – мелодії дитя,
Тому душею зроду я співаю.
Отож дуже боляче сьогодні усвідомлювати відомому поетові-пісняру, що з деградацією українського села почала зникати з ужитку й українська народна пісня.
Голосистий, пісенний український народ перестає співати. Мабуть, не від доброго життя. В обезлюднених селах, що залишаються тільки на карті України, пісні нема кому співати. Та все одно Україна не може навіть у такий час жити без пісні. Замість народних прадавніх пісень козацьких, чумацьких, побутових, щемливих ліричних і веселих жартівливих особливо в містах масово поширюються так звані авторські пісні. Їхні творці зазвичай обдаровані українські поети й композитори, яких ще донедавна знали не тільки в Україні, а й далеко за межами колишнього СРСР. Відчуваючи інтуїтивно несприятливу ситуацію у пісенному мистецтві часів незалежної України, М. Сингаївський не полишає творчих надій, дарує багатьом сучасним композиторам свої вірші для створення нових пісень. Цікавою стала співдружність поета з відомим українським композитором і співаком із Житомирщини, колишнім солістом білоруського ансамблю “Сябри” Олесем Колядою. Обидва земляки у творчій гармонії створили низку цікавих пісень, які сподобалися багатьом нашим слухачам. У 1997 році, Олесь Коляда із піснею “Самота” на вірші Сингаївського переміг у конкурсі “Мелодія-97”. Творча дружба двох талановитих митців стала новим поштовхом у пісенному мистецтві житомирян, популяризації пісень їхньої малої батьківщини, з інтонаціями, діалектами та мелодикою, притаманною традиціям пісенного поліського краю.
Не тільки в поетичному слові, а саме у різнобарв’ї жанрів визрів багатогранний талант Миколи Федоровича. Адже він не лише знаний поет, а й відомий публіцист, прозаїк, плідно працює в галузі художнього перекладу. Літературний батько Сингаївського Михайло Стельмах не помилився у своєму передбаченні майбутніх творчих успіхів Миколи Федоровича. За твори для дітей та юнацтва в галузі дитячої літератури Микола Сингаївський удостоєний премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли до читанок, шкільних підручників, хрестоматій. За збірки поезій “Вогневиця” та “Поступ” у 1972 році він був удостоєний Республіканської літературної премії імені Миколи Островського.
Сьогодні про себе і свою творчість письменник висловлюється однозначно:
“Вся моя біографія – у книгах. І не лише дата народження, школярство, робота. В поезії – моя душевна, громадянська сповідь. Почуття людської гідності, краси і справедливості – то первопочатки літератури і поезії зокрема. Поезія завжди поклик. Боротьба добра і зла. І пронизана вона єдиною вірою в те, що добро переможе і життя стане кращим. Саме ця віра наснажує поета і його слово”. Тому поет з оптимізмом проголошує:
І серцю знов кажу: затям,
Я все спочатку починаю.
Стаю у чергу за життям,
А їй нема кінця і краю.
Таким непоборним оптимістом постає у своїй творчості Микола Сингаївський, слово якого народжується душею окриленого реалізму, народною правдою, відчуттям усього гуманного і людяного, розумінням своєї щоденної роботи як високої науки, що переростає у творчість, втілюючи письменницькі задуми у реальне життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)