Літературний процес 30- 50-х років XX ст
Література 30-40-х років XX ст. характеризується одноманітністю, сповненою, за словами М. Бажана, гімнів, од, величань, дифірамбів на честь Й. Сталіна, проголошеного “вождем всіх народів”. У народі побутувала віршівка: “Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні”.
Деморалізована більшовицькою дійсністю, література втрачає не тільки естетичні критерії, а й принцип народності, поняття прекрасного застосовується тільки для прославляння радянської влади.
Запроваджений ще на початку 30-х років метод “соціалістичного реалізму” був знаряддям комуністичної партії для маніпулювання художньою творчістю відповідно до ідеологічних вимог комуністичного режиму. Соціалістичний реалізм спирався на принцип партійності і пролетарського інтернаціоналізму. Література була спустошена, її заповнював примітивізм, “колективний розум партії”.
“Диктатура пролетаріату” потребувала і справжніх митців. Тому частина митців ренесансного типу (Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Микола Бажан) стали предметом особливої опіки комуністичної партії. У деяких творах вони змушені були поступитися чуттям життєвої правди, працюючи на засадах “соціалістичного реалізму”.
Поезія, проза і драматургія розвивалися за “програмою духовного і національного самозречення”. З’являються сюжети, що розкривають масові вбивства, сповнені ненавистю до української культури, глузуванням з національної символіки, історичного минулого; проте образ більшовика набуває перебільшених романтичних ознак. У літературу увійшла тематика класової боротьби й виробництва, натуралістична описовість, переобтяжена ідеологічною публіцистикою і соціологією, ілюстративністю, підробленою правдоподібністю.
Канони тоталітарного режиму:
– не можна вживати поняття “український письменник”;
– не можна згадувати про голодомор 30-х років XX ст.;
– не можна звертатися до славного минулого, натякати на втрачену державність;
– не можна писати про геноцид української нації, фінську війну, перший етап війни з фашистами.
В. Винниченко звернувся до письменників української діаспори з настановою писати на теми, заборонені в СРСР. Так з’явилися твори: “Марія” Уласа Самчука, “Жовтий князь” Василя Барки, “Тигролови”, “Сад Гетсиманський” Івана Багряного та ін. Також несміливо підтримали діаспору і материкові письменники: Олесь Гончар (повість “Стокозове поле” (про голодомор), роман “Людина і зброя”, “Собор”), Михайло Стельмах (роман “Чотири броди”), Микола Бажан (поема “Політ крізь бурю”) та ін.
У роки Другої світової війни українська земля стала ареною битви двох хижаків – Гітлера і Сталіна (жоден з них ніколи б не дозволив українцям збудувати незалежну державу). Це позначилося і на розвитку української літератури.
У роки війни багато українських письменників були учасниками воєнних дій (Андрій Малишко, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Михайло Стельмах, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дмитро Білоус, Платон Воронько та ін.). 109 членів Спілки письменників України побували на фронті. Українські митці боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту, силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух бійців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.
Багато з них активно співпрацювали з республіканськими, фронтовими періодичними виданнями, зокрема “Комуністом”, “За Радянську Україну”, “За честь Батьківщини” та ін.
Патріотичні вірші, статті українських митців з’явилися на шпальтах газет уже 23 – 24 червня 1941 р. У газеті “Правда” було вміщено твір П. Тичини “Ми йдемо на бій”, написаний українською мовою, по радіо читали “Клятву” М. Бажана, поезії М. Рильського, Л. Первомайського, П. Тичини.
В нас клятва єдина і воля єдина.
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів.
М. Бажан
З 1941 по 1944 рр. з Москви транслювалися українською мовою передачі радіостанції “Радянська Україна” (тут працювали П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові в цей час налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка, де перебували Я. Галан, І. Цюпа, К. Гордієнко, Т. Масенко, В. Владко та ін. З травня 1943 р. по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція “Дніпро”.
Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут з грудня 1941 р. під орудою І. Кочерги виходить щотижневик “Література і мистецтво” (“Літературна Україна”), а з 1943 р. було відновлено часописи “Україна” (редактор Ю. Смолич) та “Перець” (Л. Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал “Українська література” (“Вітчизна”), на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів українських письменників, написаних під час війни. Було надруковано дві книги альманаху “Україна в огні” та одна книга під назвою “Україна визволяється”. Досить оперативно виходили невеликі книжечки “Фронт і тил”. Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками: великими тиражами виходили твори українських класиків, зокрема, Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки.
Українські видання з’являлися і на окупованій території. Українські письменники-емігранти, зокрема ті, хто врятувався від більшовицьких репресій, прагнули відродити українське культурне життя на окупованій німцями території. У Харкові виходила газета “Нова Україна” (А. Любченко, Ю. Шевельов). Багато уваги літературним справам приділяла редагована У. Самчуком газета “Волинь”.
У творах про війну звучали заклики розгромити фашистів, визволити рідну землю від окупантів, об’єднати радянський народ як міцну силу.
Особливості української літератури періоду 1941 – 1945 рр.:
– тема Батьківщини трактована в дусі тоталітарної системи;
– образ матері поєднував тему жінки-матері, України;
– герої творів – звитяжні воїни, безстрашні партизани, самовіддані трудівники тилу;
– найінтимніші мотиви – отчий поріг, мати, діти, кохана, батьківська хата;
– публіцистичність – визначальна ознака художнього мислення (на І план у прозі й поезії виходить слово, звернене до слухача, призначене для масового сприймання), фронтова сатира, агітаційна поезія;
– публіцистичні жанри – нарис, стаття, репортаж, портретна замальовка;
– великі поетичні й прозові твори позбулися поверхового схематизму, спочатку мали перевагу жанри й форми, в основі яких лежить враження, а не зображення (вірш, пісня, балада, елегія, послання, листи, присяги, посвяти), наприклад, “Відповідь бійцям на фронт” П. Тичини, “Лист Янки Купали” М. Рильського тощо;
– посилення в літературі документальності (об’єктивної – події і люди, суб’єктивної – атмосфера задушевності);
– спалах інтимної лірики;
– стає різноманітнішою жанрова та стильова палітра, з’являються великі форми (роман-епопея);
– оживлення історичних образів (Софія Київська, Б. Хмельницький тощо) та ін.
У роки війни дозволялося будити національну свідомість до того часу, поки не здобули перемогу. “Сталін усе бачив, усе знав, але вимушений був терпіти, поки тривала війна. Він погодився встановити орден Б. Хмельницького. Газета Першого Українського фронту виходила українською мовою”. Але терор проти українських діячів поступово наростав. Українські видання в Харкові (“Українське слово”, “Литаври”) були закриті, а їх організатори (О. Теліга, І. Ірлявський) арештовані гестапо і розстріляні в Бабиному Яру.
Центром українського культурного життя зоставався Львів. Тут діяло “Українське видавництво”, де випускалися твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник “Наші дні”; у Празі функціонував журнал “Пробоєм”, у Берліні – “Український вісник”.
У другій половині 40-х років активізується літературний процес в Україні. Відновлюється літературна періодика.
Найяскравішою сторінкою українського літературного процесу 40-50-х років було заснування восени 1945 р. в Західній Німеччині Мистецького українського руху (МУР), який об’єднав письменників-емігрантів (Ю. Шерех, У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Ю. Шевельов, І. Кошелівець, Д. Полтава та багато інших).
У 1948 р.. відбувся II з’їзд письменників України. Але водночас дедалі жорстокішим ставав ідеологічний тиск, наростала хвиля цькувань українських письменників.
Закінчилася війна – закінчилися українські права і вольності. У 1945 – 1950 рр. у Львові відбулося тотальне нищення фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. На українських книжках ставили тавро – шифр з позначкою “И” (“иностранная книга”). Тиск на українських письменників у повоєнні роки був настільки великим, що ми маємо уявлення про незначну частину того, що відбувалося насправді. Виходили сумнозвісні постанови ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури…” та ін.
У 1947 р. на пленумі СПУ та в пресі паплюжили роман Ю. Яновського “Жива вода”, роман І. Сенченка “Його покоління”, повість П. Панча “Голубі ешелони”; у 1951 р. – вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Піддано удару поему М. Рильського “Слово про рідну матір”, книгу А. Малишка “Битва”, роман П. Панча “Запорожці”, кіноповість О. Довженка “Україна в огні”, твори Я. Галана, Л. Смілянського та ін.
Отже, націлена на пекучі й нагальні запити дня, українська література періоду Другої світової війни зуміла втілити загальнолюдські почуття, творчість повоєнного періоду – скалічена, несмілива. Знекровлена репресіями, зацькована повсякчасними підозрами в “неблагонадійності”, скута кригою безглуздих заборон, українська література, з деяким запізненням прокидаючись від летаргійного сну, не насмілювалася братися ні за животрепетні теми, ні за національні проблеми.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)