Інтелект
Інтелект (від лат. Intellectus – розуміння, розуміння, осягнення) у психології визначається як загальна здатність до пізнання і вирішення проблем, визначальна успішність будь-якої діяльності і лежача в основі інших здібностей. Інтелект не зводиться до мислення, хоча розумові здібності складають основу інтелекту. В цілому інтелект являє собою систему всіх пізнавальних здібностей людини: відчуття, сприйняття, пам’яті, уявлення, уяви і мислення. Поняття інтелекту як загальної розумової здібності застосовується як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвим завданням.
Починаючи з XIX в. одним з найбільш важливих питань для психології було питання про можливість оцінки і вимірювання інтелекту. У 1905 р. французькі вчені А. Біне та Т. Симон створили першу тестову батарею для оцінки інтелектуального розвитку дітей від 3 до 13 років. Творці цих тестів розглядали інтелект як досягнутий до певного віку рівень психічного розвитку, який виявляється в сформованості пізнавальних функцій, а також у ступені засвоєння розумових умінь і знань. Число правильно вирішених завдань тесту характеризує розумовий вік дитини. У 1912 р. німецький психолог В. Штерн запропонував вимірювати рівень інтелектуального розвитку за допомогою підрахунку коефіцієнта інтелекту, або IQ, який виражається відношенням розумового віку до хронологічного віку дитини.
Л. Термен взяв введений В. Штерном IQ за основу для адапатаціі в США модифікованої шкали Біне-Симона. Група розробників нової версії тесту під керівництвом Л. Термена працювала в Стенфордському університеті, у зв’язку з чим нова шкала інтелекту отримала назву Стенфорд-Біне. Сьогодні це одна з найбільш поширених методик для оцінки інтелектуального розвитку дітей.
У 1937 р. перший варіант свого тесту для вимірювання інтелекту запропонував Д. Векслер. Він створив шкалу вимірювання інтелекту не тільки для дітей, а й для дорослих. Інтелектуальна шкала Векслера для дітей переведена на російську мову, адаптована і широко застосовується в нашій країні. Шкала Векслера істотно відрізнялася від тесту Стенфорд-Біне. Завдання, які пропонувалися випробуваним за методикою Л. Термена, були однакові для всіх віків. Основою для оцінки служило число правильних відповідей, яку давав піддослідний. Потім це число порівнювався з середньою кількістю відповідей для піддослідних цієї вікової групи. Така процедура суттєво спрощувала підрахунок IQ Д. Векслером була запропонована якісна класифікація рівнів розвитку інтелекту, заснована на частоті певного IQ: 69 і нижче – розумовий дефект (недоумство); 70-79 – прикордонний рівень розвитку; 80-89 – знижена норма інтелекту; 90-109 – середній рівень інтелекту; 110 – 119 – хороша норма; 120-129 – високий інтелект; 130 і вище – вельми високий інтелект.
В даний час інтерес до тестів інтелекту значно ослаб, насамперед це пов’язано з невисокою прогностичної цінністю даних методів: випробовувані, які мають високі показники за тестами інтелекту, не завжди домагаються високих досягнень у житті, і навпаки. У зв’язку з цим в психології навіть з’явився термін “хороший інтелект”, під яким розуміють інтелектуальні здібності, ефективно реалізовані в реальному житті людини і сприяють його високим соціальним досягненням.
Поява тестів інтелекту спричинило постановку ряду нових дослідницьких проблем. Одна з них – проблема структури інтелектуальних здібностей. У психології склалися два основних напрямки досліджень у цій області. Перший напрямок представлено авторами, які розглядають інтелект як набір відносно незалежних розумових здібностей
Такий підхід застосовано, зокрема, в мультифакторної моделі інтелекту, розробленої Л. Терстоуном. Однак найбільш впливовою і популярною моделлю чинника є модель Дж. Гілфорда, який виділив три “вимірювання інтелекту”: розумові операції, особливості матеріалу, що використовується в тестах, отриманий інтелектуальний продукт. Поєднання цих елементів (“куб” Гілфорда) дає 120 інтелектуальних факторів, частина з яких вдалося ідентифікувати в емпіричних дослідженнях. Заслугою Дж. Гілфорда є виділення “соціального інтелекту” як сукупності інтелектуальних здібностей, що визначають успішність оцінки і прогнозування поведінки людей.
Другий напрямок досліджень в області структури інтелектуальних здібностей базується на ідеї наявності загального фактора інтелекту, що визначає специфіку і продуктивність всієї інтелектуальної діяльності людини. Основоположником даного підходу є Ч. Спирмен. Він висунув концепцію “генерального фактора” – G (“general factor”), розглядаючи інтелект як загальну “розумову енергію” рівень якої визначає успішність і продуктивність всієї інтелектуальної діяльності. Рішення будь-якої конкретної задачі залежить як від розвитку у людини здатності, пов’язаної з фактором G, так і від набору специфічних здібностей, необхідних для вирішення вузького класу задач. Ці спеціальні здібності носять у Ч. Спірмена назву S-факторів (від англ. Special-спеціальний).
Найбільш послідовним прихильником і продовжувачем ідеї Ч. Спірмена був його учень Дж. Равен, який розробив тест прогресивних матриць, яке досі залишається одним з кращих методів “чистого” вимірювання інтелекту. Головним показником тесту вважається здатність до навчання на основі узагальнення власного досвіду.
До числа найбільш поширених належить також концепція Р. Кеттела про два види інтелекту: “текучому” (“fluid”) і “кристалізуватися” (“crystallized”). Ця концепція займає проміжне положення між поглядами на інтелект як на єдину загальну здатність і уявленнями про нього як про множинність розумових здібностей. За Р. Кеттела, “текучий” інтелект виступає в задачах, вирішення яких вимагає пристосування до нових ситуацій; він залежить від дії фактора спадковості “Кристалізований” ж інтелект виступає при вирішенні завдань, що вимагають відповідних навичок та використання минулого досвіду; він переважно залежить від впливів середовища. Крім двох загальних факторів Р. Кеттел виділив парціальні фактори, пов’язані з активністю окремих аналізаторів (зокрема, фактор візуалізації), а також фактори-операції, відповідні за своїм змістом спеціальним факторам Ч. Спірмена. Дослідження інтелекту в літньому віці підтверджують модель Р. Кеттела: з віком (після 40-50 років) показники “текучого” інтелекту знижуються, а показники “кристалізованого” залишаються майже незмінними.
Сьогодні, незважаючи на спроби виділити нові “елементарні інтелектуальні здібності”, дослідники в основному схиляються до думки, що загальний інтелект існує як універсальна психічна здатність. З точки зору Г. Айзенка, в його основі лежить генетично детерміноване властивість нервової системи, що визначає швидкість і точність переробки інформації. У зв’язку з успіхами в розвитку кібернетики, теорії систем, теорії інформації та ін намітилася тенденція розуміти інтелект як пізнавальну діяльність будь-яких складних систем, здатних до навчання, цілеспрямованої переробки інформації та саморегулювання. Результати психогенетических досліджень свідчать про високий рівень генетичної обумовленості інтелекту. Найбільшою мірою ця залежність простежується у вербального інтелекту, в дещо меншій – у невербального (“інтелекту дії”). Невербальний інтелект більш тренуємо. Індивідуальний рівень розвитку інтелекту визначається також низкою середовищних впливів: “інтелектуальним кліматом” сім’ї, порядком народження дитини в сім’ї, професією батьків, широтою соціальних контактів в ранньому дитинстві і т. д.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)