ДОЛЯ ЛЮДИНИ В ТОТАЛІТАРНІЙ СИСТЕМІ (на матеріалі романістики Івана Багряного)
На диктаторський характер радянської влади ще у 1918 році вказував Микола Бердяєв: “Абстрактний демократизм завжди є формалізм, він не бажає знати змісту народної волі, народного серця, народної думки, для нього важливе лише формальне народовладдя” [3, с.32]. І жахливі картини червоного терору, що постають зі сторінок романів Івана Багряного, є переконливим доказом згубного впливу на суспільство ідеї більшовицького абстрактного демократизму.
Система комуністичної диктатури побудована на приниженні людини. Для неї народ – сіра безлика маса, що у звітах називається “общєє чісло”. На задньому дворі Холодногірської тюрми, привізши в’язнів, молодий офіцер НКВС гучно викрикує: “Приймай людішек!.. Людішек привіз!..” [1, с.292]. Так, ніби здавав худобу чи крам. Автор вказує на невипадковість цієї формули. Взята з часів опричнини Івана Грозного, вона яскраво характеризує становище, до якого зведена людина в тоталітарній системі. Цим словом замикається ланцюг історії між двома епохами насильства.
Виразником антилюдяної філософії сталінського режиму виступає в романі “Людина біжить над прірвою” премудрий Соломон – Віктор Феоктистович Смірнов – “професор діамату, доктор матеріалістичної філософії”. З маніакальною впевненістю він проголошує свою злочинну теорію: “Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. Людина – худобина, хам, безхребетний хробак…” [2, с.20].
Результатом комуністичного революційного бунту в ім’я людської невинності стає поняття загальної провини. І найтяжча провина людини перед імперією полягає у безвір’ї, у відсутності віри в її ідеологічні постулати. “В буржуазному суспільстві, – зазначає Альбер Камю, – передбачається, що кожен громадянин підтримує його закони. В суспільстві об’єктивної провини вважається, що він повинен їх заперечувати. Провина полягає там не в діях, а у відсутності віри” [4, с.88].
Більшовики втілили в життя абстрактно-релігійну ідею пекла, побудувавши його в “отдєльно взятой странє”. Але це не біблійне пекло. Голгофа Христа – це шлях до неба, до слави, безсмертя. Голгофа героїв романів Івана Багряного інша: вона нагадує дантівське пекло. Творцями цього модерного пекла є співробітники НКВС, яких народ називає “архангелами”.
Девізом епохи стала фраза: “Бітіє опрєдєляєт сознаніє” [1, с.236]. Цей геніально змінений афоризм відобразив модерну філософію радянської держави. З усіх боків людину оточувало зло, цинічне й тотальне в своїй безглуздості. І протистояти йому дуже важко, насамперед через внутрішнє роздвоєння: “Людина робила революцію й будувала новий порядок речей, нове життя…, і от тепер та людина є, з одного боку, в’язнем системи й її мучеником, а з другого – організатором і будівничим тієї системи” [1, с.137].
Найпершими ж ворогами тоталітаризму були люди, що ніколи й ні за яких обставин не почували себе рабами, мали стійкий імунітет до вірусу рабства. Особистість за своєю сутністю є ворожою імперії, бо справжня особистість не може жити лише інтересами імперії, від неї не доводиться чекати абсолютної вірності.
Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман.- К.: Час, 1991.- 512 с.
Багряний І. Людина біжить над прірвою: Роман.- К.: Укр. письмен., 1992.- 320 с.
Бердяєв Н. Судьба России.- М.: МГУ, 1990.- 256 с.
Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство.- М.: Политиздат, 1990.- 415 с.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)