Поетична спадщина П. Тичини – одна з вершин української поезії ХХ століття. трагізм життєвого і творчого шляху митця в тоталітарній системі. Жанрово-стилістичне багатство, ідейно-художнє новаторство митця. П. Тичина – найбільший модерніст 20-х років ХХ століття. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики – СИМВОЛІЗМ В УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРІ. ТВОРЧІСТЬ В. ВИННИЧЕНКА, П. ТИЧИНИ

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом П. Тичини; визначити, у чому полягає трагізм його творчої долі; вказати на багатогранність таланту та мистецькі уподобання митця, розвивати навички зв’язного мовлення, уміння добирати матеріал до теми та систематизувати його; виховувати інтерес до особистості письменника, бажання ознайомитися із його творчістю.

Теорія літератури: символізм (повторення).

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів, презентація (за можливістю чи бажанням учасників проекту).

Тип уроку: ознайомлення з особою письменника.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

Слово вчителя

Поезія – жанр словесного мистецтва, який найточніше виражає національний дух та найактивніше реагує на події, що відбуваються в суспільстві. Тож не дивно, що саме поезія у 20-і роки ХХ ст. виходить на авансцену літературно-мистецького життя України. Поетична муза відтворила всі, навіть найтонші нюанси політичного й духовного піднесення, вибуху творчої енергії народу, який став на шлях будівництва нового життя та нової культури. Оскільки нова доба заговорила спочатку поетичними рядками, то саме в поезії найяскравіше відбилися всі суперечності пожовтневої епохи суспільно-політичного та художньо-естетичного характеру. Сьогодні ми ознайомимося із біографією одного з найталановитіших українських поетів, на житті і творчості якого ці суперечності позначилися найпомітніше.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1. Перевірка домашнього завдання

2. Асоціативний словниковий диктант

До слова “модернізм” (напрям мистецтва, самоцінність людини, метамова, символіка, міфотворчість, розрив із традиціями…).

IV. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Слово вчителя

Поет. Публіцист. Критик і історик літератури. Перекладач. Редактор. Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат. Міністр. Депутат. Усе це – одна людина. Та, мабуть, це ще не всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, новатора української поезії, людини надзвичайно чуйної і сердечної, винятково скромної та благородної. А ще про Тичину говорили як про поета геніального і водночас суперечливого. його називали справжнім генієм і втраченим генієм. Наше завдання – з’ясувати причини таких суперечливих оцінок особистості письменника та усвідомити, у чому полягає трагізм його долі.

2. Виступи учнів із випереджувальними завданнями. Розповідь про життєвий і творчий шлях письменника

Павло Тичина – один з найвидатніших українських поетів XX ст., давно визнаний класик новітньої української літератури. Навколо його імені і досі не вщухають суперечки. Дехто схильний навіть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспівуванні “сталінізму”, не бажаючи бачити ні виняткової складності історичних обставин, ні особистісної духовної трагедії великого поета.

Народився Павло Григорович Тичина 27 (за іншими свідченнями – 23) (15 за ст. стилем) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).

Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович Тичина, був сільським дяком і регентом і одночасно – вчителем “школи грамоти”. (Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й – насамперед! – виховання музичне).

Усі діти в родині мали від природи унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм домашнім хором, та репетиції проводив дуже оригінально. як тільки приходив додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню “Тече річка невеличка”, а сам диригував. З семи років кожен із синів уже допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі.

Про навчання грамоти поет згадував: “У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати”.

Мати, Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 18611915 рр.), походила також із родини священослужителів і була на 11 років молодша від чоловіка.

Сім’я була багатодітна. Марія Василівна народила тринадцятеро дітей, з яких живими залишилися дев’ятеро – чотири брати і п’ятеро сестер письменника. (Єфросинія (Проня, 1881-1949), Поліна (1884-1925), Оксана (1893-?), Олександра (Олеся, 1899-1931) і Наталія (1902-1922); Михайло (1885-1920), Іван (1888-1969), Євген (1895-1955) та Костянтин (помер дитиною). Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові). Павло Григорович був сьомою дитиною.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, “суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну у своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою” Марії Василівни, яка була ніжною і люблячою жінкою, але затурканою нуждою та горем. Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Жили впроголодь, зате гарно співали. Хлопчик ріс дуже допитливим, змалку тягнувся до книг, до малювання.

На його обдарування звернула увагу вчителька Пісківської земської школи Серафима Миколаївна Морачевська, вдячність до якої поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам вчити Павлуся далі.

Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові (19001907). 9-річний Тичина успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі. Малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок, а вони за це відробляли своїм талантом – співали під час церковних відправ у монастирі, на похоронах багачів. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

Саме на роки навчання в бурсі припадають перші літературні спроби Тичини. Починає писати він під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий вірш Тичини “Синє небо закрилося…” датований 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про нього: “Подивишся – аж смішно”.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини. Хлопець пише вірш “Під моїм вікном”, який був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини – бідного дяка з села Піски – тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер –

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче –

Хліба. й то нема.

У 1907 році Павло Тичина закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту – у семінарії. Тож у 1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У стінах семінарії завдяки високому рівню викладання Тичина починає формуватися як поет, художник, музикант. Перший відомий нині вірш Павла Тичини – “Блакить мою душу обвіяла” – з’являється десь року 1907. Останнім рядком його “Добридень тобі, Україно моя!” 16-річний поет ніби оголошує свою появу на теренах національної культури. Серце його, залюблене в красу рідної природи, вслухається в музику всесвіту, пломеніє любов’ю до людей. У старших класах П. Тичина пройшов грунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів юнака в коло чернігівської інтелігенції.

Семінарські вчителі музики і співів бачили в молодому Тичині музиканта – виконавця або диригента. На той час він володів кількома музичними інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У семінарії П. Г. Тичина потоваришував з Григорієм Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і керівником Українського народного хору, який носить тепер його ім’я). Дружба ця тривала довгі роки. Г. Верьовка написав декілька романсів і пісень на тексти свого друга. Тичина не став ані художником, ані музикантом, хоча певний час у Чернігові керував семінарським хором, а пізніше, живучи в Києві,- кількома хорами. У колі близьких грав на бандурі, на роялі. Пізніше редагував багатотомне зібрання творів українського композитора К. Стеценка. Прекрасно знаючи музику, писав про музикантів і композиторів, перекладав лібрето опер (О. Бородіна “Князь Ігор”, Р. Вагнера “Лоенгрін”, А. Пароняна (Східний дантист”, В. Крилова “Син мандарина” та ін.).

Товаришем Тичини в семінарії був також і Василь Елланський – майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні “суботи” якого він відвідував з 1911 року. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш “Розкажи, розкажи мені, поле”, чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: “Поет між нами”. Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: “Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою”. За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу “Літературно-науковий вісник”. У 1912 році з’являється перша публікація – вірш “Ви знаєте, як липа шелестить” у київському журналі “Українська хата”. Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає в київську газету “Рада” нотатки про семінарське життя.

Сердечні стосунки зі старшим письменником Тичина підтримував аж до його смерті.

Тичині довелося співати жалібні пісні під час поховання М. Коцюбинського, якого ховали напередодні останнього Тичининого іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні, Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. У духовну академію не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув.

1913 року Тичина опублікував три оповідання – “Спокуса” (в газеті “Рада” від 17 жовтня), “Богословіє” (в газеті “Рада” від 6 листопада) та “На ріках вавілонських” (у № 3 журналу “Світло”), які стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися на Волгу в теплушках. Ця “подорож” закінчилася серйозним захворюванням – переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю – своє перше кохання. їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій “Зоставайся, ніч настала…”. Але закоханим не судилося бути разом: дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла За – гребельного “Кларнети ніжності”.

Навчаючись у Київському комерційному інституті, майбутній відомий поет одночасно працював на різних дрібних посадах – у конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї “Золотим гомоном” та іншими творами. Але час УНР виявився коротким. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний удар у саме серце.

У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. Але побачив, що помилявся. Щоб вижити, він вирішив пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме тому Тичина, автор віршів “На Аскольдовій могилі”, “Хто ж це так із тебе насміятись смів”, збірки “Замість сонетів і октав”, погоджується стати членом журі конкурсу на текст революційного гімну. Письменник працює в журналі “Мистецтво”, у державному видавництві “Всевидат”, завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко, засновує Українську музичну школу.

Знамениті вірші весни і літа 1919 р. – “На майдані”, “як упав же він з коня…”, а потім і вся збірка “Плуг”, принесли йому славу натхненного співця “краси нового дня”. За гонорар Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Але в селі панував голод і холод.

1920 року Павло Григорович подорожував із капелою К. Стеценка “Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р.- капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

У 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Входить до заснованої у 1923 р. Спілки пролетарських письменників України “Гарт”. 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени “Гарту”. У Харкові він працює в журналі “Червоний шлях”, багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Тичина багато уваги приділяв вивченню іноземних мов, знав їх понад п’ятнадцять. Формально позапартійного тоді письменника його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше – кандидатом у члени ВУЦВИКу.

У 1923 році митець вперше віч-на-віч стикається з системою. Він дізнається, що заарештовано його брата священика, який вирішив організувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Православну Церкву. Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою звинуватили в “українізації церкви і підриві радянської влади”. Тичині вдалося забрати брата з в’язниці під розписку.

Саме в Харкові письменник видав останню художньо цінну свою книжку “Вітер з України”. У 1923 році Тичина написав поему “Прометей”, у якій одним із перших у світовій літературі торкнувся теми тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дало поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

1927 р. він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, з якого дізнався, що Горький знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.

У цьому ж році Тичину за приналежність до ВАПЛІТЕ, яка під проводом М. Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП (б), та за твір “Чистила мати картоплю” гостро критикували, звинувачуючи його в “буржуазному націоналізмі”. Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його “кінець” відповідав: “… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп” (з листа до М. Могилянського).

У 1931 році вийшла збірка Тичини “Чернігів”, яка свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії, гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему, не ставав на захист жертв, а “оптимістично” проголошував:

Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо.

А вирвем грізно.

Вірш поета “Партія веде”, надрукований у газеті “Правда” (21.11.1933) та однойменна збірка (1934) стали символом упокорення української літератури сталінізмові.

Все, що писав Тичина після одіозного “Партія веде”, поезією назвати не можна. Деякі його вірші нагадували пародії:

На вгороді баба, а в повітрі флот;

Хай живе радянська влада! От!

Писані на замовлення твори вражають примітивізмом, бездарністю. Якщо зарубіжна критика до збірки “Чернігів” вважала Тичину одним із найталановитіших поетів, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав “Чернігів” психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відгукнувся цілим віршем-докором:

І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати Україно,

В журбі головонька твоя,

В кривавім морі по коліна

Стоїть без сорому в очах

Поет колишній наш, Тичина,

І прославляє смерть і жах.

Прилюдно б’є катам поклони,

Катів оспівує в піснях,

А з-під землі ідуть прокльони

Борців, розп’ятих на хрестах.

Іудо, ти шляхетний, жиде,-

Пішов, повісивсь в самоті.

Павло Тичина. цей не піде –

Він сам розіпне на хресті.

У цих рядах була страшна правда. Коли радянська влада в “чорний список” внесла Юрія Коцюбинського, сина письменника, який увів Тичину в літературу, то Павло Тичина був одним із тих, хто перший підписався під відозвою, у якій вимагали розстрілу для меншого Коцюбинського.

Українські літературні критики за кордоном писали: “Комунізм – жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила й перетворила на радянського віршороба”, “Тичина – геніальний поет з душею страхополоха”.

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, “..феномен Тичини – феномен доби. його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати політичні функції. У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”.

1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України – Києва й поселяється в будинку письменників Роліт. Одна за одною виходять його збірки “Чуття єдиної родини”, “Пісня молодості” (1938), “Сталь і ніжність” (1941). Поезії, які в них були вміщені, засвідчили, що місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять – “оспівувати”, “закликати” і “боротись”.

Тичиною маніпулювали й за кордоном. У 1935 році у складі делегації радянських письменників він репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури в Парижі. Іноземні журналісти хотіли взяти в нього інтерв’ю, але Тичина не сказав жодного слова, через що західна преса охрестила його глухонімим.

Коли в страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР набули кульмінації, заарештували брата Тичини Івана. Безпартійний по – ет-академік використав усі зв’язки, щоб врятувати рідну людину. Але десятки інших він був не в змозі врятувати. Коли репресія торкнулися науковців Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його з посади директора.

У роки Другої світової війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі, багато писав.

У його збірках цього періоду “Ми йдемо на бій” (1941), “Перемагать і жить!”, “Тебе ми знищим – чорт з тобою” (1942), “День настане” (1943) переважає патріотично-оборонна тематика, художні і публіцистичні твори засвідчують певне духовне відродження поетичного таланту митця.

Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема “Похорон друга”, написана пізньої осені 1942 року, у найбільш напружені тижні історичної битви на Волзі. У складній боротьбі думок та емоцій, поданих як музичні теми, звучить ідея безсмертя народу, віри в його перемогу.

У 1943 році поет був поранений. Під час нальоту німецької авіації під Харковом бомба влучила в машину, в якій знаходився поет. Від вибуху машина перекинулася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом довелося оперувати, й під наркозом у лікарні поет несподівано почав віршувати. Хірург, знаючи, хто в нього на операційному столі, наказав медсестрі записати почуте. Так народилася одна з його найкращих поезій “Я утверждаюсь”:

Після війни Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради УРСР та СРСР. Був головою Верховної Ради України.

Його двічі висували на Нобелівську премію, і щоразу з-за кордону: вперше – Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге – Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу йшли лише відмови: Тичина знав, що з ним станеться, якщо погодиться на розгляд його кандидатури.

Партія пильно слідкувала за хворим на цукровий діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до смерті Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора. Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання. Він ще пробував завершити поему-симфонію “Сковорода”, у якій прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному.

Поет не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х – початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників.

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини – численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, “Давид Сасунський”, О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. чавчавадзе, А. церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки “Магістралями життя”, “В армії великого стратега”, посмертно видані “З минулого – в майбутнє”, “читаю, думаю, нотую”) і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 р. “З щоденникових записів” та ін.).

У кінці життя поет все частіше почав приходити до висновку, що змарнував свій талант, не зумів вповні відбутися в літературі. Він зізнався словацькому літераторові Мікулашу Неврлому: “Він єдиний (Євген Маланюк) мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Усі інші мені брехали. Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені брехали, а він один сказав мені правду”.

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі в Києві.

3. Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Дати відповідь на питання: “У чому ж трагізм творчої долі П. Г. Тичини?”

4. “Думки з приводу”

Ознайомлення учнів із думками дослідників творчості письменника щодо питання, яке розглядається.

Леонід Новиченко: “Поет загостреної чуйності і до інтимних психологічних переживань, і до філософських загальноісторичних парадигм часу – чи міг він не надламувати, не калічити свій талант, поставивши його на служіння прогресивним, як йому здавалося, ідеям сталінського соціалізму”

Станіслав Тельнюк: “Чесний, порядний, м’який і делікатний, він розгубився перед сваволею, тим більше, що ця сваволя йшла з боку рідної радянської влади… Коли мене питають: “Чому зігнувся Тичина?” – я відповідаю питанням: “А чому зігнулися Бухарін, Раковський, Коцюбинський і Примаков, чому клепав на себе Риков, чому назвали себе шпигунами П’ятаков, Сокольников і Радек? Хіба тільки фізичні муки їх змусили це зробити? Моральні муки були страшніші, вся обстановка в країні нагадувала кошмарний сон під бадьору барабанну музику…”

Іван Дзюба: “Думали: те, що діється в нас,- це закон для всього людства. Що Сталін і сталінський режим – безсмертні. І що те, що маємо сьогодні (тобто тоді),- це вже на всі часи, назавжди. І ніколи й нікуди від цього вже не подітися. Мало хто був такий ясний духом і великий мислію, як академік Вернадський або Довженко, щоб зрозуміти скороминучість і жалюгідність сталінського кривавого безсмертя перед лицем вічності й вічного життя. І не в кожного здоровий глузд міг встояти перед масовим гіпнотично-пропагандистським навіюванням, перед державним психологічним терором”.

Михайлина Коцюбинська: “Суперечність між багатством і своєрідністю поетичного таланту і однолінійною заданістю, спочатку вимушена, поступово входила в плоть і кров, постійні “шори” розхитували тонку творчу натуру поета. Щось зламалося в цьому делікатному поетичному механізмі, і він не зміг уже працювати”.

5. Виступи учнів із випереджувальними завданнями

П. Тичина – найбільший модерніст 20-х років ХХ століття. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики.

Після виходу збірки “Сонячні кларнети” про П. Тичину заговорили як про видатного митця, найбільшого модерніста 20-х років ХХ століття, бо у ній було органічно й високомистецьки поєднано ДОСВІД НОВІТНІХ європейських поетичних ШКІЛ, насамперед СИМВОЛІЗМУ та імпресіонізму, з традиціями українського фольклору й стилями національного художнього мислення. Помітна І своєрідність символізму Тичини, який проявляється в постійному тяжінні до різноманітних видів “променистої”, особливо згущеної в смисловому розумінні символіки. Найвиразніше це помітно у першому вірші збірки, з центрального символу якої і народилася назва книги. У ньому викладено основи світобачення поета, його уявлення загальної картини Всесвіту. Автор розповідає нам новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало, що творить музику Сонячних Кларнетів: “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячні Кларнети”, а якщо І є в безмежних далях та глибинах Всесвіту якесь божество, то воно несумісне з авторитарним гнівом, насильством І несвободою. “Навік я взнав, що Ти не гнів, лиш Сонячні Кларнети!” як бачимо, ліричний герой збірки по-своєму розуміє Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням: Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом Галактики, які нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як “горять світи, біжать світи”, чує “музичну ріку”, плину у Всесвіті. У світовій поезії перших десятирічь XX ст. важко віднайти філософський символ такої яскравості, місткості й знадливої “таємничості”. Здається, це лик самої вічно недосяжної краси і гармони промайнув перед нашими очима… Отже, винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.

Як митець-новатор, Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Філософська проблематика збірки складна: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.

“Насамперед музика” – цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у життя в модерністській поезії кінця XIX – початку XX ст. Теоретики і практики символізму не раз проголошували, що “поезія є внутрішня музика” і що “музика – скелет поезії”. І П. Тичині вдалося зробити те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися модерністи: він знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме тому, що “озвучував” поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, опираючись на найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX – початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти,- образну сутність слова. Ось один із найпоказовіших прикладів такого “озвучування”:

Гаї шумлять –

Я слухаю.

Хмарки біжать –

Милуюся.

Милуюся – дивуюся,

Чого душі моїй

Так весело.

Гей, дзвін гуде –

Іздалеку.

Думки пряде –

Над нивами.

Над нивами – приливами,

Купаючи мене,

Мов ластівку.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші “Гаї шумлять…” (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі… Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу.

Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край – як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння (“купаючи мене, мов ластівку”), метафори (“думки пряде”, “мріє гай”), епітети (“шепіт трав голублячий”). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

Прекрасною і довершеною за змістом і формою є поезія “Ой не крийся, природо…” (1915). його можна віднести до жанру пейзажної лірики. Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя – то сумний, то світлий і прозорий, наче барви золотої осені. У метафоричному образі “сміялося сонце у тузі” вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача,- у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу, у тому, що носить назву вітаїзм.

Неважко помітити, що центральним, найактивнішим подразником у поезії, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слова, що означають певне музичне чи звукове поняття,- арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад:

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

… … … … … … … …

Горить – тремтить ріка,

Як Мýзика.

… … … … … … … …

Арфами, арфами –

Золотими, голосними обізвалися гаї.

… … … … … … … …

Слухаю Мелодій

Хмар, озер та вітру.

… … … … … … … …

Я бриню, як Струни

Степу, хмар та вітру.

… … … … … … … …

Подивилась ясно – заспівали Скрипки!

Оригінальним у творчості поета є прийом характеризувати звук. Поет широко користувався методом передати словом своє сприйняття звуку: “сонячні кларнети”, “арфами, арфами золотими”, “сміх буде, плач буде перламутровий”, “в чорному акорді”, “синє брязкання кадил”, “зелений гімн”. Характер усіх цих тропів є виразно синтетичним.

П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись

Дзвони…

Або:

Танцюють звуки на дзвіниці,

І плаче дзвін.

Відповідь на питання, у чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, у якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова – явище рідкісне. У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант П. Тичини – талант розвинений. Підхід автора “Сонячних кларнетів” до музики – це підхід не аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.

У віршах поета поєдналися Музика, Поезія і Живопис. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ – символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини.

Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО

Метод “Прес”

За словами Василя Стуса, доля Тичини звинувачує і застерігає. Згодьтеся або спростуйте думку, користуючись методом Прес.

VI. ПІДСУМОК УРОКУ. РЕФЛЕКСІЯ

Сьогодні я дізнався нового про Тичину…

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити матеріал уроку.

Випереджувальне завдання. Підготуватися до обміну інформацією про збірку П. Тичини “Сонячні кларнети”.



(2 votes, average: 2.50 out of 5)