До вивчення твору Марії Матіос “Солодка Даруся”
С. Сипливець,
Старший викладач кафедри української мови і літератури
Чернігів
Історія – то страшенна сила! Вона твориться “всевишніми силами” у часі. Тому від них, як виявляється, залежить наше щастя. А невже щастя полягає у тому, щоб почувати себе невільним, залежним все життя від чогось-когось? Невже людина – це маріонетка історії, лялька в її руках?!
Мета статті – показати залежність людського існування від історичного процесу, його аморальний, руйнівний характер у драмі Марії Матіос “Солодка Даруся”.
Мета передбачає розв’язання таких завдань:
– розкрити світоглядні засади сутності історичного руху з позиції автора;
– проаналізувати образ головної героїні в руслі психоаналізу;
– показати та довести неспроможність людини
Розірвати біологічний зв’язок з історичною колісницею.
Життя людини зароджується в материнському лоні, яке прив’язує майбутню людинку до себе пуповиною. Так вони становлять єдине нерозривне ціле. Вся соціумна інформація сприймається дитиною через матір. Отож, будучи ще ненародженою, людина вже почуває себе залежною, а отже невільною – “І в утробі…тяжко, бо й там неволя. Та й там темно дуже”(говорить Марія до Танасія Максим’юка).
Питання історії та місце людини у ній тлумачиться авторкою як пуповинний зв’язок дитини з матір’ю, яка росте й розвивається у її лоні протягом 9 місяців. Це і генетичний кровний зв’язок, це як батько і дитина. Людина невіддільна від історії, а тому невільна. Історія страшна і жорстока. Бо вона, як та “колісниця їде – і людини не бачить…Чоловік один, а колісниця кожного разу друга” (Гершко). Такий закон Всесвіту.
Історія, як “безпощадна…музика-випробування”, змушує людину танцювати. Сьогодні це може бути “гуцулка”, а завтра – “гора-маре”. Цей величний танець життя постає “як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас”; як “прилюдна,…безмовна клятьба на досмертну вірність чи добровільне рабство”. Музика затихає, а танок зупиняється, коли у скрипаля уривається струна на скрипці. Весілля і весільний танець у драмі “Солодка Даруся” символізують прив’язаність двох людей, а отже їх невільність. Читаючи твір (особливо епізод весілля Михайла і Матронки), уявляємо сцену лялькового театру, на якій у танку кружляють несамовито герої-ляльки, підвішені кольоровими стрічками, як зашморгом, до невидимих рук історії (лялькар). Один невірний крок – і зашморг затягнеться.
Історія – це ще й “невидима…книга доль”, це як “жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної долі”. Тобто встановлюється однобічний зв’язок між історією та окремою особистістю: людина не має права впливати на історичний хід (історія як божий припис), вона не може його змінити, трансформувати, вона має просто тішитися і страждати водночас. Знову людина постає як істота невільна.
ДАРУСЯ СОЛОДКА, бо
– вона жінка (сексуальність, жіночність);
– солодке дитинство (цукерки) – гірке майбутнє. Образ головної героїні Дарусі подано в еволюції, в динаміці. Так, у розділі “Даруся” (Драма щоденна) маємо екскурси в минуле, де подано кілька ситуацій з життя головної героїні. Вони є важливими у розкритті загадки “солодкості” Дарусі. Засвоєні перші уроки життя: “Слабі на голову – то Божі люди”, мама “не є слаба на голову”, бо у неї ( як і у Дарусі) “часом болить голова, бо вона падала з дамби”; “не встидно.., якщо ти не злодій і не брехун”. В останньому розділі подано “анамнез життя” героїні від народження і до ключового моменту. Характерною особливістю розділу є й те, що тут особисте переплітається з суспільно-історичним. А якщо точніше, то показано дисгармонію між особистим та суспільним. Рівень суспільної свідомості ниций та дріб’язковий: люд сліпий до горя, а язикатий до щастя й добробуту інших (“Ніби запалася жива людина в землю безслідно – аж страшно думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідським городі – а на другому краю села вже вадяться про цю дурничку. А тут таке…” чи “Те, чого не треба, ці люди-юди видять і знають…Але така погана людська природа, добрий чоловіче…”).
Щастя – категорія загального, а не особистого, як це має бути. “А людині…щасливій, треба видіти всіх. І всі тебе мусять видіти. Тоді всі рівні”. І це “є істинна житейська правда”! Людська зависть – головна зброя людини проти людини, така собі суспільна хвороба, надзвичайно інфекційна, всепроникна і всепоглинаюча. Вона, як лавина, змітає, знищує все на своєму шляху. Тому тих, хто не сповідує таких суспільних заповідей, називають дурними, слабкими на голову, ненормальними, причмеленими, тобто це так звані “соціумні викидні”: солодка Даруся, Іван Цвичок, Михайло і його чудо (Матронка), Анна.
Причину внутрішнього неприйняття суспільства Дарусею, її повстанської німоти у зрілому віці (у першому розділі подається лише одна вагома деталь “заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу”) слід шукати у дитинстві. Невипадково Марія Матіос подає величезний розділ про передумови, умови народження, виховання і перші повчальні, хоча й трагічні за наслідками, кроки солодкої Дарусі. Навіть назвою – “Михайлове чудо” (Драма найголовніша) – підтверджується ця думка: будь неладен отой червоний півник-льодяник, який офіцер смакував з такою насолодою!!!
За 3. Фрейдом, процес народження дитини – це травмуюча ситуація, що носить назву первинної тривоги (“Матронка вродила дитину посеред білої днини в середині марта”). Непомітна первинна тривога має здатність переходити в реакцію сильної тривоги у формі почуття біологічного роз’єднання з матір’ю:
“під вікном надсадно схлипувала і скрипіла в такт розгойдана плачем колиска”, коли на три дні зникла Матронка (зауважимо, що причиною такого нещастя були об’єктивні історичні причини). Такого роду травмуючі ситуації призводять до збільшення напруження та негативних передчуттів.
Михайло з Матронкою, батьки Дарусі, дивували людей своєю поведінкою, способом життя. Хай навіть як не ховалися від них. Дивували, бо жили не так, як усі. Але “чи хто й справді наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна”, та негаразди й біди почали активно вриватися у їх сімейне життя. Як змінюється в селі влада, так життя молодого подружжя міниться горем-бідою: несподівано зникає Матронка (подано опис історичних подій червня 1940 року); знаходить Михайло дружину (“А тут ще таке – нова влада селом спацірує та лиш кров холодить у жилах”); нові випробування подружжя – процес одужання, з’ясування причин зникнення дружини (“А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею”: нова влада порядкувала у селі, закриваючи Капетутерову корчму, Гершковий млин, школу перетворили в читальню, було вивезено десять сімей і т. д.); жорстокі підозри у зраді (“коли б не війна, не швидкозмінне життя”: “в село повернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами” на чолі з Дідушенком).І знову біда! Та ще й не одна! Дідушенком зі своєю командою “зліквідовано останню банду і її главаря”: було по-звірячому вбито Івана (він же Яструб), зовсім юну дівчину та батька Івана Юрка Огронника. Кров, що запеклася на скронях у хлопця й дівчини, нагадувала маленькі засохлі ружі (ружа як символ дівочої краси, цноти й чистоти, з одного боку, та символ крові, смерті – з іншого). А соснова шишка, що прикривала “руде волоссячко її срамоти”( чи Даруся “ніби висохла соснова шишечка”), символізує родючість та плодючість, з одного боку, й розцінюється як надгробне дерево.
Наступна ключова подія, що сталася, – самогубство Матронки. Коса, що, на думку сусідок, мала бути обрізаною по шлюбі (“Жінка, що має чоловіка, – то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло…чесав її, як дитину”), є гріх як “спор із Богом”. Тому відрізати косу – означало позбутися гріха та, втративши людські сили, звільнитися зашморгу суспільного (як символ дівочої цноти та незайманості стає довга сива коса у солодкої Дарусі). Розчарування жінки у бездіяльності Бога (“…як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей…”, “Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? ..а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив?”), несправедливостях життя остаточно зламали її скалічену душу. Епізод самогубства можна розцінювати як зав’язку (“Відтоді Даруся втратила голос”) або ж як кульмінаційний момент у межах третього розділу: сім’я в силу тих же об’єктивних суспільно-історичних причин зазнає краху, руйнації – біологічний зв’язок дитина-мати розривається.
Епізод з півником-льодяником мав негативно-формуючий вплив на головну героїню твору. Виділяємо два моменти, які мають причинно-наслідковий зв’язок: 1.”Ми дитину брехати не вчили”; 2. самогубство матері.
Конфлікт, за 3. Фрейдом, між вимогами до “Я” з боку “Воно”(льодяник/ принцип задоволення), “Над-Я”(моральне брехати/ совість, що набувається посередництвом батьківських покарань) і реальністю викликає напружену травмуючу ситуацію. Це моральна тривога, зміст якої у драмі викривлено парадоксальний, оскільки високоморальне “не брехати” призводить до непередбачуваного – смерті матері. Зречення природної системи знаків – звукової мови і перехід на штучну (розведення квітів, захоплення музикою, розмова з батьком на цвинтарі) – захисний механізм Дарусиного Его. Тому зустріч з об’єктом тривоги – цукерки та армійський наряд – призводять до такого потрясіння, що проявляється навіть на психосоматичному рівні (нестерпний головний біль, загальна слабкість). Тоді єдиними засобами порятунку стають холодна вода, земля, повітря.
Суспільство не приймає тих людей, які займаються, на їх думку, не тим, чим слід – не п’ють горілку і не дуріють від того, не пліткують та не плетуть інтриги, не заздрять й не продають одне одного, не брешуть. Даруся тільки того, що не розмовляє з людьми та розмовляє з квітами чи на цвинтарі з батьком – дурна (солодка) (“Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному” / “Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити”.); Іван Цвичок – звичайний собі чоловік, тільки й того, що “прирослий до піднебіння язик”, ” а що посмішкувалися над Іваном – так то не дивно: у цім краї посміювалися над усіма”. Іван виготовлявй гарно гравудримбу, які Гершко, за принципом: “Ніж говорити, що думаєш, краще удримбу грати”. Великим потрясінням як для Михайла, так і для Івана стали обвинувачення у злодійстві. Та вже коли Іван пристав до солодкої Дарусі – ото завдали вони роботи сусідкам надовго: “Хіба наромальна людина буде отако сидіти посеред білого дня і слухати, як дурний удримбу грає?.. Господар не для того, щоби у дримбу жінці грати” (Варварка). Господар для того, щоб нерви мотати чи попід хатою ганяти – ось свята реальність!
Розуміння, щире бажання допомогти (обгородити могилку, вилікувати Дарусю), внутрішнє споріднення душ, спільна мова – єдині та результативно-дієві психоаналітичні засоби впливу на солодку Дарусю і їй подібних. Проте, як ми бачимо, і Даруся, й Іван Цвичок, поміщені у таке середовище, приречені на самотність і вигнання.
Отже, історія, як виявляється, справді їде колесами по людських душах і тілах. Якщо людина постає в одній іпостасі, то історія, як і життя, мінлива, як трояка-ружа: “то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним; ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш; чекаєш одної, а воно тобі показує другу”. Історичний процес обмежує людину, бо диктує або ж нав’язує власні ідеали й принципи життя. Хочеш суспільного визнання – приймай і живи за ними, а хочеш суспільного вигнання – живи за своїми ідеалами.
“Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.” Такий суспільно-історичний устрій має руйнівний вплив на людину, яка відстоює право на власне життя. Коли це виявляється неможливим, людина замикається у власному світі, вона відмежовується від зовнішнього (закриваються щільно вікна і двері), створюючи таким чином “світок у Всесвіті”. Але, як не парадоксально, відмежуватися, розірвати отой біологічний зв’язок з історичною колісницею неможливо; ти зв’язаний з нею намертво. Така людина приречена.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)