Епітет – Засоби контекстуально синонімічного увиразнення мовлення (тропи) – Художньо-мовленнєва організація літературного твору – ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
ЕпітеТ (від грец. Έπίθετον – додаток) – це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття “Теорії словесності” О. Шалигіна цей термін визначався так: “Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак – саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача” [цит. за: 39, 355]. Наприклад: “Здригнувся чорнокнижник: жовту п’ясть // підніс корчійним порухом, але // рука упала. Все кругом завмерло. // Нерушна і безмовна ждала діва. // Ще мить – і закрутився дикий вихор // навколо гостя темного, а постать // його рідіти бистро почала // в свистючім вирі вітровім – і враз // розстала. Вихор зник. Глибока тиша” (М. Зеров). Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.
Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Наприклад, О. Потебня писав: “Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет “великий”, необхідний для ясності, буде “прозаїчним” (тобто в традиційному слововжитку – логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних” [74, 165-166]. Б. Томашевський пояснював протиставленість поетичного і логічного означення на такому прикладі: “Сполучення “сірий вовк” та “сіра кобила” не рівноцінні. Визначення “сірий” стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи “сіра кобила”, ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення “сірий” стосовно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть “сірий вовк”, щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і слово “сірий” лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті” [97, 196].
Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати Характерологічним або Пояснювальним. Епітет інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще и посилює її Такі епітети можна назвати Посилювальними. Наприклад: “вечір стальовий” (М. Рильський), “з неба бризки злотозоряні” (Т. Осьмачка), “Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж” (Є. Маланюк).
Особливу групу становлять так звані Прикрашальні Епітети. “Ці прикрашальні епітети, – писав Б. Томашевський, – з’являються в літературних школах певного напряму. Прикрашальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався “непоетичним”, за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад “вуста” при наявності синоніма “рот”). Але взагалі саме по собі слово вважалося недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: “швидка хвиля”, “державний орел”, то головне завдання тут – надати словам хвиля, орел поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної прозаїчної мови в ряд поетичний. <…> У реалістичний період падає взагалі чітке розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не понять). <…> Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж поняття падає, відповідно – падає й потреба піднесення слова до вищого рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану” [97, 198].
За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди – широкий, море – синє, вітер – буйний, гай – зелений, орел – сизокрилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться “саме зараз” і “саме тут”, а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романтикам. Характеризуючи в цьому зв’язку приклади епітетів, які наводить у своїй “Риториці” М. Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що “всі вони належать до традиційних у тогочасній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається… В поезії класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень, таких, що умовно виділяли типову, ідеальну рису предмета. <…> Аналогічні приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст. <…> Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. <…> Багато із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер” [39, 358-359]. Певне коло поетичних, найулюбленіших епітетів може характеризувати не лише той чи інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників. Поряд з постійними на межі XVIII-XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну – супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський – це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв’язку з якими даний предмет згадується. Наприклад: “Проса покошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою блакиттю. // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!” (М. Рильський).
Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, “історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні” [19, 59], оскільки, як коментує В. Жирмунський, “епітет виділяє в певному понятті “суттєву” ознаку, а вибір “суттєвої” ознаки серед “несуттєвих” у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника” [39, 555]. “Як майстер пензля, – пише М. Рибнікова, – тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб’єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети” [80, 159].
(2 votes, average: 2.50 out of 5)