Анчар
Після повернення з Михайлівської заслання Пушкін все частіше замислюється про трагічні протиріччях буття і сучасного йому суспільства. Почесне місце в колі цих роздумів займає вірш “Анчар” (1828), що володіє дивовижною художньою силою.
У пустелі чахлою і скупий,
На грунті, спекою розпеченої,
Анчар, як грізний вартовий,
Варто – один у всьому всесвіті.
Природа спраглих степів
Його в день гніву породила
І зелень мертву гілок
І коріння отрутою напоїла.
Яд капає крізь його кору,
До полудня розтопити від зною,
І застигає ввечері
Густий прозрачною смолою.
До нього і птиця не летить,
І тигр не йде – лише вихор чорний
На древо смерті набіжить
І мчить геть, уже тлетворний2.
І якщо хмара оросит,
Блукаючи, лист його дрімучий,
З його гілок, вже отруйний,
Стікає дощ в пісок горючий.
Але людину людина
Послав до Анчар владним поглядом:
І той слухняно в дорогу потік
І до ранку повернувся з отрутою.
Приніс він смертну смолу
Та гілка з зів’ялими листами,
І піт по блідому чолу
Струменіло хладний струмками;
Приніс – і ослаб і ліг
Під склепінням куреня на ликі,
І помер бідний раб біля ніг
Непереможного владики.
А князь тим отрутою наситив
Свої покірлива стріли
І з ними загибель розіслав
До сусідів в чужі межі.
Легенда про древо отрути під пером Пушкіна виростає в суворе звинувачення деспотизму.
Своєрідність “Анчар” полягає в тому, що думка Пушкіна виражається в оповіданні, в сюжеті, а не від імені автора. У вірші філософськи узагальнена трагедія сучасного Пушкіну людини.
Поет прагнув до гранично узагальненому зображенню прітчеобразной ситуації. Природа, де виріс анчар – демон зла, “грізний вартовий”, – “змучена й скуповуючи”. Анчар несе загибель всьому живому. Злий початок, укладену в природному світі, замкнуто і відгороджене. Анчар як природне зло “стоїть один у всьому всесвіті”. Він самотній, оточений пустелею і не проявляє активності. Живі істоти – птах, тигр – можуть уникнути загибелі, якщо не будуть наближатися до Анчар.
Тільки той, хто сам, по своїй або чужій волі, наближається до нього, заражається його смертоносним отрутою. Кордон царства смерті переступає чоловік, “раб”, але не по своїй волі, а за наказом “владики”, який виступає соціальним аналогом анчара. Він, отримавши отрута, доставлений “рабом”, розіслав смерть “до сусідів, в чуж – лоді межі”. Ціною смерті інших “князь” стверджує свою владу. Жах зображеної ситуації полягає в тому, що і “владика”, і “бідний раб” вважають такий порядок нормальним.
Пушкін алегорично засуджує самодержавну тиранію. Але навряд чи символом деспотизму виступає анчар. Він прихований від людей, віддалений від них. У вірші активне зле початок властиво князю, який не тільки отримав “смертну смолу” за допомогою раба, а й “отрутою наситив” стріли, послані “сусідів”. Князь вносить природне зло в людський світ, звільняючи його з полону пустелі і перетворюючи в зло соціальне. Пушкін створив враження антиприродна тиранії, її неприродності.
Якщо в 1826 -1827 роках поет сподівався на те, що Миколі I можна вселити гуманні ідеї, зокрема проявити милість до декабристів, то в 1828 році він сумнівається у своїх надіях і відходить від ілюзій. На думку Пушкіна, режим царя стає деспотичним. Вірш звернуло на себе увагу урядових кіл, і Бенкендорф в 1832 році зажадав від Пушкіна роз’яснень.
Міць розсіяного в світі зла не виглядає абсолютною. Пластично виразно зображаючи смерть “раба”, Пушкін віддає йому данину співчуття і співчуття, оскільки раб – жертва самовластья і тиранії. Перед його самовідданістю та самозреченням блідне влада і слава “непереможного владики”. Так проявляється пушкінський гуманізм, що засуджує деспотизм, нелюдський до доль звичайних підданих.
Поет в невеликому ліричному вірші розкрив суть відносин між людьми. Суспільство засуджено їм, бо в ньому правлять антигуманні закони, тому що соціальні відносини перетворюють одну людину під владику, чинного свідомо на шкоду такому ж людині, а іншого – на слухняного раба. В обох все людське спотворене.
Засудження антилюдяності виступило у вірші в досконалій художній формі. Пушкін неодноразово повторює опорні слова, повертається до них. Такі, наприклад, слова “отрута”, “смола” та інші (“І коріння отрутою напоїла”, “Яд капає крізь його кору…”).
Друга частина вірша теж містить повторювані слова. Антитеза “владика – раб” підтримана виразними епітетами: “владний погляд” – “слухняно”, “бідний раб” – “непереможний владика”. Дієслова теж підкреслюють влада і примус: “послав” – “потік”. Дії князя отримують однакове вираз: “послав” – “розіслав”, “слухняно” – “послушливие (стріли)”. Настільки ж однаковий результат: “помер бідний раб” – “І з ними загибель розіслав…”. Пушкін використовує і композиційний прийом Единопочаток вірша – анафори, повторюючи і посилюючи емоційне напруження:
Приніс він смертну смолу..
Приніс – і ослаб і ліг…
Все це надає поезії виняткову цілісність.
Запитання і завдання
Чи можна вважати, що вірш “Анчар” – суворе викриття деспотизму? Підтвердіть прикладами з тексту.
Кому співчуває і кого засуджує поет?
Як за допомогою звичайних, буденних слів – дієслів, іменників поет підсилює картини, намальовані ним?
Вивчіть вірш “Анчар” напам’ять, підкресливши при читанні нелюдяність, що здійснюються владикою.
Поясніть значення слів і словосполучень, стежки: в пустелі чахлою, спраглих степів, зелень мертву гілок, розтопити від зною, згубний, владним поглядом, гілка з зів’ялими листами, блідому чолу, непереможного владики, загибель розіслав, покірлива стріли, чужі межі. Знайдіть до них синоніми. Обгрунтуйте вибір поетом саме цих слів і словосполучень.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)