Аналіз твору “Анчар”
Історія створення.
Вірш Пушкіна “Анчар” було написано в 1828 році, а вперше опубліковано в 1832 році в альманасі “Північні квіти”. Його тематика, пов’язана з проблемою свободи і тиранії, представлена в контексті філософського питання про світове зло, викликала підозру у глави III Відділення Бенкендорфа, і Пушкіну довелося давати пояснення. В основу вірша покладена легенда про смертоносному отруйному дереві анчар, згадки про який з’явилися ще в кінці XVIII – початку XIX століття. У ряді публікацій тих років розповідалося про те, що отрутою анчара на сході мажуть зброю, ризикуючи життям при добуванні цієї отрути. Легенда набула поширення в Росії. Незадовго до Пушкіна відомий поет того часу П. Катенін написав поему “Жаль”, в якій був намальований образ “древа життя”, що символізував “милосердя царево”. Дослідники творчості Пушкіна висувають версію про те, що поет створив свій вірш про “древі смерті” як антитезу катенінскому образу.
Жанр і композиція.
“Анчар” – сюжетне вірш, засноване на легенді, з філософською проблематикою, якій відповідає жанр притчі. Композиція вірша дозволяє простежити за розвитком авторської ідеї і будується на основі антитези. Вірш чітко ділиться на дві частини: у першій розповідається про Анчар (перші п’ять строф), у другій – про людські взаємини. При цьому друга частина починається з союзу “але”, що створює чітку роздільну кордон і позначає різкий контраст, на основі якого побудовано вірш. Показово, що контрастність пронизує всю образну систему вірша. Так в рядку “і зелень мертву гілок” з’єднуються, здавалося б, непоєднувані поняття. Якщо “зелень гілок” співвідноситься з поняттям життя, то епітет “мертву” повинен звучати як явна антитеза, але вони проте з’єднуються в одному образі. На принципі антитези побудовано і оповідання в першій і другій частинах вірші.
Основні теми та ідеї.
Головна тема вірша – світове зло, яке розглядається як з філософської, так і з соціальної точки зору. Пушкін малює образ зла як вічну проблему людського існування на землі. Його символом стає “древо смерті” – анчар. З ним співвідноситься філософська проблема життя і смерті. Разом з тим поет звертається в цьому вірші до найважливішої темі, що проходить через усю його творчість, – темі свободи і тиранії, але розкриває її в загальфілософському плані, що було характерно для його поезії зрілої пори. У ці роки ідеал свободи в пушкінському розумінні вливається в систему загальнолюдських цінностей і вже не виступає в його творчості як чисто політична категорія, що було притаманне його ранній ліриці. У “Анчар” Пушкін представляє свій погляд на ту систему, де існує необмежена влада однієї людини (князя чи царя, як він іменувався спочатку у вірші) над іншим. Поет бачить в самій її сутності джерело зла і розкриває цю найважливішу ідею всім ходом вірші.
В ореолі похмурого і грізного величі постає перед нами “древо зла” з перших рядків вірша. Найзловісніший і найстрашніший з усіх мешканців пустелі – миру розпечених пісків, безводних степів, чорних вихорів, – анчар як би панує над всім оточуючим:
У пустелі чахлою і скупий,
На грунті, спекою розпеченої,
Анчар, як грізний вартовий,
Варто, один у всьому всесвіті.
Просочене отрутою “древо смерті” стає способом гігантського, космічного зла – недарма Пушкін відзначає, що природа породила смертоносне древо в “день гніву”. Показово з цієї точки зору те, що, говорячи про пустелю і спеці, розпеченій грунті і гарячому піску, Пушкін ніде не згадує ні сонця, ні світла. Анчар як би оповитий темрявою: навколо нього крутиться “вихорь чорний”, листя його “дрімучі”, тобто темні, непроникні для світла. Нагнітання образів темряви, пов’язаних з Анчар, безумовно, символічно. Це метафора світового зла. Але сама природа чужа злу, і тому все в природі сторониться анчара: “до нього і птиця не летить, і тигр не йде”. Анчар – це помилка природи, а тому він ізольований від усього природного, всього живого.
Але людина порушує одвічні закони природи, що дозволяють ізолювати зло. У самому людському суспільстві, заснованому на тиранії і рабстві, зло стає законом. У чернетках цього вірша видно, як довго Пушкін шукав підходяще слово, що дозволяє виразити всю протиприродність такого соціального устрою. Чи не князь, вождь або цар, а “людини людина” посилає до смертоносного дереву. Від природи вони рівні – це “людина” і “людина”. Але в суспільному устрої це природна рівність порушено. Тиран посилає свого раба до Анчар, тому що він владика, повністю розпоряджається не тільки свободою, але й життям покірного йому раба. Адже раб, що розуміє, що його посилають на смерть, сприймає це як належне: він “слухняно в дорогу потік”. Жалкуючи про сумну долю “бідного раба”, який, повернувшись з отрутою, вмирає “біля ніг непереможного владики”, Пушкін не виправдовує його. Абсолютна, нічим не обмежена свобода одного виявляється настільки ж згубна, як і повна покірність і абсолютна залежність іншого. Пушкін виносить вирок обом, тому що обидва вони є винуватцями того, що зло поширюється у світі. Раб вмирає, але отрута анчара, здобутий ним, понесе смерть тисячам інших людей.
Так поет висловлює найважливішу ідею вірша: зло породжує зло. При цьому зло в природі з’єднується зі злом громадським, отрута анчара з владою князя. Роль князя в другій частині вірша виявляється схожою з роллю анчара в першій: обидва вони несуть зло, причому князь безпосередньо запозичує свою смертоносну силу від анчара:
А князь тим отрутою наситив
Свої покірлива стріли
І з ними загибель розіслав
До сусідів в чужі межі.
У цій заключній строфі вірша князь як би сам стає Анчар, тільки останній отруює в силу своїх природних властивостей, а князь свідомо, своєю злою волею. Так внутрішня неправда породжує зовнішню, зла воля перетворюється в смертоносну силу, несучу загибель іншим, а суспільство, побудоване на рабстві і тиранії, неминуче стає джерелом і провідником зла.
Художнє своєрідність.
Вся образна система вірша підпорядкована висловом ідеї світового зла, яке стрімко поширюється. Ось чому зовні безпристрасне оповідання так глибоко хвилює. У вірші використовуються романтичні засоби поетичної виразності. Це насамперед стосується символів: анчар як символ зла, “день гніву”. Епітети також романтичні і служать вираженню кон – трапа, нагнітанню похмурого колориту: в пустелі чахлою і скупой-, природа спраглих степів; зелень мертву гілок; вихорь чорний; і помер бідний раб біля ніг непереможного владики. Характерний романтичний мотив самотності звучить у порівнянні: “Анчар, як грізний вартовий, / Варто – один у всьому всесвіті”. Ритміку вірша задають семантичні повтори (стікає, потік, струменів; слухняно, послушливие; зелень мертву, древо смерті, смертна смола, помер) і анафори (“І зелень мертву гілок / І коріння отрутою напоїла”; “І той слухняно в дорогу потік / І до ранку повернувся з отрутою “).
Значення твору.
Вірш “Анчар” – трагічне, воно відображає характерне для того періоду в житті Пушкіна світосприйняття. Але в той же час воно показує, наскільки глибоко Пушкін проникав у природу зла, розуміючи, що тьма існує і сама собою не зникне. Тим самим він багато в чому визначив філософську проблематику творчості таких поетів, як Лермонтов, Тютчев, Блок, а проблема проникнення світового зла в соціальні відносини стала однією з провідних у творах Достоєвського і Толстого. У той же час “сонячний геній” Пушкіна допомагав йому долати настрої зневіри і песимізму, а сама сила протесту, яка звучить у вірші “Анчар”, закликає читачів зберігати гуманістичні основи світу, вступаючи в боротьбу зі злом, в яких би формах воно не виражалося. Це залишається актуальним для всіх людей і в усі часи.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)