Живопис романтизму
В історії світового живопису романтизм склав яскраву і блискучу епоху. Живописні полотна:
- Е. Делакруа (Франція); Ф. Гойї (Іспанія); К. Д. Фрідріха (Німеччина); С. Ф. Щедріна; О. А. Кіпренського; І. К. Айвазовського (Росія) – краще, що створено в епоху романтизму.
Вільні від усіляких догм, доктрин і шкіл, художники підкорялися тільки покликом власної душі, приділяли особливу увагу виразному зображенню почуттів і переживань людини.
Дійсно, живопису романтизму була властива “страшна спрага творити всіма можливими способами”. Улюбленими виразними засобами романтичної живопису стали:
- Яскравий, насичений колорит; Контрастне освітлення; Емоційність манери мазка, фактури.
Художники часто вдавалися до мови натяків і символів, запрошуючи глядачів домалювати в уяві все інше.
Багато художників епохи романтизму вважали, що до розуміння сутності буття потрібно йти через осягнення людей, внутрішнього світу людини. Яка же вона, людина романтичного покоління, відображена на полотнах видатних творців?
Часто вона стає свідком жорстоких кровопролить і воєн, трагічних доль цілих народів. Вона робить героїчні вчинки, здатні надихнути оточуючих. Це людина, яка гостро відчуває свою власну роздвоєність і нестійкість в цьому світі. Вона пишається внутрішньою свободою власного “Я” і в той же час страждає через це. Вона поєднує в собі протест і безсилля, наївні ілюзії і песимізм, нерозтрачену енергію і розчарованість. Не знаходячи ідеалу в сучасному світі, вона звертається до минулого, зводить на п’єдестал шляхетних лицарів Середньовіччя. Але, як би не був суперечливий вигляд героя-романтика, в ньому стверджується виняткова цінність людської особистості, її порив до необмеженої свободи і творчого самовираження.
Романтиків привертала сучасність, в якій вони черпали сюжети для багатьох своїх творів. Французька революція і наступні за нею загарбницькі походи Наполеона, жорстокі політичні репресії і страти, нескінченні зміни урядів і революційний вибух 1830 р з особливою гостротою поставили питання про роль народу і особистості в історії. Живопис романтиків вибирала в герої не великих діячів епохи, а цілі народи, представників простих станів, що стали активними творцями історії. У полотнах Т. Жеріко (“Офіцер кінних єгерів імператорської гвардії, що йде в атаку” і “Поранений кірасир”), Е. Делакруа (“Свобода, що веде народ (28 липня 1830)”), Ф. Гойї (“Повстання 2 травня 1808 в Мадриді” і “Розстріл повстанців”) були проголошені нові ідеали і художні принципи.
Ежен Делакруа (1798-1863) став тим художником, який зумів висловити найширший масштаб сучасної історії. Перебуваючи під враженням подій Липневої революції 1830 р, він повідомляв у листі до брата:
“… Якщо я не бився за батьківщину, то нехай, принаймні, буду писати заради неї”.
Патріотичний порив, грандіозний масштаб того, що відбувається він передав у знаменитій картині “Свобода, що веде народ (28 липня 1830)”, що поєднує в собі майже протокольну реальність репортажу з духом піднесеної романтичної алегорії. Не випадково сучасники назвали її “Марсельєзою французького живопису”.
По розвалинах барикади, тільки що відбитої в урядових військ, прямо по тілах убитих грізно і стрімко рухаються повстанці. Липневе сонце, насилу пробивається крізь клуби порохового диму, висвічує окремі фігури людей. Кожен образ уособлював собою героїчний характер нації і був підказаний художнику самим життям, свідченнями очевидців та безпосередніх учасників повстання. Ось студент, міцно зціпивши рушницю, зводить курок. Поруч робочий в блузі рішуче змахнув шаблею. Паризький гамен несамовито розмахує пістолетами. Поранений гвардієць останнім зусиллям волі підводиться на руках, щоб глянути в обличчя прекрасній Свободі.
Смисловим центром картини стає фігура Свободи – прекрасної жінки з трибарвним прапором у руці. У єдиному пориві вона захоплює за собою повсталих, надаючи сили пораненому солдату, надихаючи на подвиг дітей і дорослих.
…Ця сильна жінка…
З хрипким голосом, з вогнем в очах,
Швидка, з широким кроком,
Що насолоджується криками народу,
Кривавими переймами, довгим рокотом барабанів,
Запахом пороху, що доноситься здалеку,
Відзвуками дзвонів і приголомшуючих гармат…
О. Барб’є. Ямби
Іспанський художник Франсіско Гойя (1746 -1828) став свідком Наполеонівських воєн, які спустошили і розорили Іспанію. У 1808 р у відповідь на найжорстокіші репресії наполеонівської окупації в Мадриді спалахнуло народне повстання. У ці важкі роки Гойя був разом зі своїм народом. Твори тих років супроводжували підписи: “Я бачив це!”, “Не можна стерпіти”.
Картина “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808” стала обвинувальним актом художника злу і насильству. Він виразно відчув реальні масштаби народної трагедії.
Темна, безпросвітна ніч опустилася на пустир площі Манклоа в Мадриді. Тут 3 травня 1808 безликий, сірий натовп солдатів виконав страшний наказ – розстріляв без суду і слідства ні в чому не винних людей. Контрасти світла і тіні підсилюють драматизм того, що відбувається. Різке світло ліхтаря химерно висвітлює вихоплені з пітьми особи повстанців. У ці останні хвилини перед смертю їх думки і почуття напружені до межі. До крові стиснуті кулаки непокори, до болю закушені пальці в німому і розпачливому крику. Застиг в останній судомі убитий, обмацує землю смертельно поранений. Чернець у сірій рясі стримано волає до Бога. Хтось відсахнувся, закриваючи обличчя руками…
У центрі картини – людина в сліпучо білій сорочці, що кинулась назустріч катам. Вона стоїть, широко розкинувши хрестом руки, нагадуючи розп’ятого Христа. На тлі того, що відбувається вона виглядає символічним нагадуванням про справедливу прийдешню відплату. Гойя піднімається над достовірністю історичного факту, стверджуючи моральну перевагу нескореного народу, показуючи стійкість і красу його духу.
На відміну від неокласицистів, які віддавали перевагу подіям пішовшої до минулого грецької і римської історії, романтики звернулися до мистецтва Середніх століть. Яскравий слід в історії світової художньої культури залишили прерафаеліти (“Pre-Raphaelite Brothers” – “Братство прерафаелітів”) – об’єднання молодих живописців, що виникло в Лондоні в 1848 р і котре з’явилося реакцією на творчість бездарних наслідувачів Рафаеля. У пошуках нових орієнтирів, вільних від академічних умовностей, за зразок щирості і художньої свободи вони взяли середньовічне мистецтво. Натхнення вони черпали в лицарських романах Середньовіччя, старовинних легендах в перекладенні сучасних поетів-романтиків, поезії Данте, драматургії Шекспіра.
Одним з головних постулатів проголошеної ними декларації став заклик:
“Любити в мистецтві минулого все серйозне, пряме і щире”.
Відгук у їхніх серцях народжувала Біблія, в якій вони знаходили безліч сюжетів, співзвучних своєму часу. Прерафаеліти не прагнули до історично вірної передачі євангельських епізодів, набагато більше їх цікавила “правда натури”, культ природних і щирих почуттів людини. Трактування біблійних сюжетів вони наповнювали внутрішнім філософським змістом, релігійно-містичним настроєм, передаючи його з допомогою численних знаків і символів.
Найяскравішим представником прерафаелітів був Данте Габріель Россетті (1828-1882), що бачив у християнстві особливий духовний початок, здатний підняти людину. Звертаючись до біблійних сюжетів із життя Ісуса Христа і Діви Марії, він створив свій особливий і неповторний стиль, повний містики, щирості і простоти. Прочитання канонічної теми Благовіщення в однойменній картині “Благовіщення” було воістину новаторським і дуже сміливим.
Спираючись на Євангеліє від Луки, він по-своєму розповів про те, як Діві Марії був посланий вогненний ангел. Всупереч загальноприйнятій традиції Відродження, яка зображувала Мадонну як святу, що молиться під час Благовіщення, Россетті показує її в образі звичайної дівчини, що злякалася раптової появи архангела Гавриїла. Принесена їм Блага звістка явно застає її зненацька: вона притулилася до стіни і покірно слухає його слова.
У збентеженому і пригніченому погляді, прикутого до квітки лілії в руках небесного посланника, немає радості, навпаки, в ньому вгадуються настороженість і страх. Незвичний був і вигляд архангела Гавриїла, котрий постав без крил і в одязі, що ледь прикривав його оголене тіло. Лише німб над головою, що ширяє над рукою голуб, язички полум’я під ногами вказували на божественне походження.
У картині багато символіки, висхідної до середньовічної містичної літератури та мистецтва. Якщо в традиційному християнському мистецтві біла лілія сприймалася як символ духовної чистоти і невинності Діви Марії, то в картині Россетті вона одночасно асоціюється з квіткою жалоби, що знаменує розп’яття Христа. Майже кожна річ, выдображена художником, набувала тут глибоке символічне звучання.
Найважливіший засіб передачі почуттів і настроїв – колірна гама картини.
Незважаючи на явну монохромність (домінуючий холодний білий колір) з невеликими вкрапленнями синього (канонічний колір Богоматері) і червоного (символ жертви Христа), фарби створювали відчуття таємничого чуда, що відбувається прямо перед очима глядача.
Порушення звичних канонів християнського живопису, звичайно, не могло сподобатися ревним служителям церкви, не сподобалося воно і численній публіці. Критика дружно відзначала розрив з класичною традицією і визнала таке трактування євангельського сюжету явно непристойним.
Так як релігійні картини прерафаелітів піддалися особливо жорсткій критиці, то зрештою живописці-новатори звернулися до літературних сюжетів. До їх знаменитих програмних творів можна віднести картину Джона Еверетта Міллеса (1826-1896) “Офелія”, сюжет якої був навіяний трагедією У. Шекспіра “Гамлет”. Незважаючи на запеклі суперечки, викликані їх творами, прерафаелітам вдалося створити “нове і більш сміливе англійське мистецтво, яке змусило людей роздумувати” (У. Х. Xanm). Вони привнесли в живопис всю повноту романтичного світовідчуття і наповнили його поезією.
“Братство прерафаелітів”, що проіснувало менше 10 років, стало одним з найяскравіших подій у мистецькому житті середини XIX ст. Воно зробило величезний вплив на образотворче мистецтво аж до середини ХХ століття.
Значний внесок у створення образів романтичного героя вніс російський портретист Кіпренський Орест Адамович (1782-1836). Романтичний портрет став справжнім покликанням художника. Що ж особливо приваблювало сучасників у його портретах, адже в російській школі було чимало корифеїв портретного живопису? Чим так підкорив глядачів талановитий майстер?
На більшості створених Кипренським творах лежить печать незвичайності, підчас загадковості. Художник не ставить перед собою мету дати достовірну, точну характеристику героїв. Головне для нього – передати ловлення героя по далекому, часом незбутньому ідеалу, втілити внутрішній розлад душі, незадоволеність, трагічну надломленность, затаєну печаль і дух сумніви. Ось чому в галереї портретних образів значне місце займають мрійники, люди високих і благородних прагнень, яким чужі буденність і повсякденність. Одним з найбільш яскравих і глибоких романтичних портретів О. А. Кіпренського є портрет Є. В. Давидова, двоюрідного брата поета і гусара Дениса Давидова.
Це образ людини бурхливої і героїчної епохи, що вимагає “вітчизні присвятити душі прекрасні пориви”. Перед нами суперечлива особистість, в характері якої з’єдналися зовнішня бравада і військове молодецтво лихих гусар, почуття обов’язку і душевне благородство, дух веселуна і зосередженість глибоко мислячої людини. Це природна, жива людина, ка особливо високо цінує особисту свободу і незалежність.
Оригінально колористичне і композиційне рішення картини
Художником вдало знайдена гармонія кольорів: жовтуватого тону обличчя, яскраво-червоного мундира, білих лосин, золотих позументів, срібних шнурів портупеї і чорного лаку чобіт. Динамізм образу додає романтичний пейзаж: Давидов стоїть біля дерева, зламаного вітром або ураженого блискавкою. Над ним згущуються клуби білих хмар, що мчать по синьому грозовому небі. Емоційно забарвлена атмосфера пейзажу явно контрастує з недбало спокійною позою героя.
Кіпренському належить серія олівцевих портретів героїв Вітчизняної війни 1812 р. Легкий і віртуозний олівець художника зазначає в образі цих людей риси високого інтелекту, готовність до подвигу і благородство душі. Із захопленням він малює покоління переможців, героїчних “дітей 1812 року” у військових мундирах, ополченських кашкетах і похідних плащах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)