Загальна характеристика Літературних напрямів

План

1. Поняття про напрям і стиль. Носії стилю.

2. Літературні напрями часів від другої половини XVI до другої половини XIX століття.

3. Поетика українського бароко.

4. Романтизм та реалізм в українській літературі.

5. Епоха модернізму в українській літературі. Три хвилі українського модернізму.

Напрям – це сукупність ідейно-художніх ознак, які властиві цілому ряду творів літератури, що написані приблизно в один і той же час. У 20-50-х рр. ХХ ст. цей термін майже випав у радянському літературознавстві з літературного обігу, що було викликано двома причинами: перша з них полягала в тому, що американські теоретики визнавали тільки стиль конкретного літературного твору; друга – це впровадження поняття “художній метод”. Витіснення поняття “напрям” поняттям “метод” зумовлене тим, що на перше місце було поставлено світоглядні засади письменника.

Літературний напрям формується на основі таких важливих чинників, як Світоглядний фундамент (ідейні переконання письменників, суспільні та моральні ідеали, погляди на роль і значення літератури тощо), Поетика, Спільність мотивів, Тем, Ідей, оБразів, Сюжетів та Певних стильових, Композиційних, Жанрових форм. Назва головного напряму нерідко дає назву цілому літературному періодові (бароко, романтизм, модернізм). Часові рамки літературного періоду завжди умовні, бо напрям, що дає назву періодові, зароджується у попередньому і продовжує своє існування у наступному періодові. Літературний період ще називають літературною Добою або епохою. Іноді терміни “літературна Доба” (“епоха”) і “літературний період” не збігаються, бо перший з них обіймає значно ширші часові межі. Наприклад, давньоукраїнська доба (ХIV – друга половина XVIII ст.) включає літературні періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму.

Синонімом до терміна “напрям” виступає “стиль”.

Стиль – це те стійке, що об’єднує творчість цілого ряду митців (тоді стиль збігається з напрямом). Розрізняють стиль індивідуальний і стиль певного часу, напряму, епохи. Індивідуальний стиль – це сукупність ознак, якими твори письменника відрізняються від творів інших митців. Стиль визначають особливості образного мислення письменника, тематика і проблеми, що його зацікавлюють, норми і закони обраного ним жанру.

Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору: фабула і сюжет, композиція, мовні форми виразу (оповідь, розповідь, опис, монологи, діалоги), лексико-синтаксичні та інтонаційно-звукові особливості. Для індивідуального стилю характерний відхід від норми, тобто неповторність (Ліна Костенко: “Поезія – це завжди неповторність”).

Для стилю певного напряму властива повторюваність, тяжіння до певної норми.

Новий літературний напрям завжди започатковує оригінальний митець з неповторним художнім письмом, тобто яскравим художнім стилем.

Відгалуженням стилю чи напряму виступає Течія, яка формується всередині стилю. Відгалуження часто розходяться між собою настільки, що перебувають у стані боротьби. Це активізує літературний процес, визначає напрям його руху. Наприклад, загальним напрямом у європейських літературах ХХ ст. став модернізм (Фр. сучасний, найновіший). З модернізмом пов’язується поява таких основних стильових течій, як імпресіонізм, неоромантизм, символізм (чітку грань між ними провести неможливо).

З другої половини XVI до другої половини XIX століття в літературі та інших видах мистецтва розвиваються шість напрямів: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і натуралізм, з якими пов’язана творча діяльність майже всіх видатних письменників того часу. Кальдерон, Гріммельсгаузен і Донн презентують бароко, Корнель, Расін і Мольєр – класицизм, Стерн, Руссо й Карамзін – сентименталізм, Байрон, Гофман, Гюго й По – романтизм, Діккенс, Бальзак, Достоєвський, Франко – реалізм, Золя, Мопассан, Гауптман – натуралізм. Окремі визначні митці в різні періоди своєї творчості належали до різних напрямів.

Бароко (від італ. Вигадливий, химерний) – літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI-XVIII століть. Термін “бароко” вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін “бароко” застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважають, що першим термін “бароко” щодо літератури використав Фрідріх Ніцше. На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов’янських літературах, зокрема в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття “бароко”. До українського літературного бароко можна віднести творчість М. Смотрицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Величковського, С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Українське бароко виникає на зламі XVI-XVII століть і розвивається протягом двох віків. Справжній початок бароко, як зазначав Дм. Чижевський, це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко – утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.).

Бароко в Україні поширювалося в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані “віршові іграшки” – твори експериментальні, формотворчі, певною мірою “авангардистські”. Поширені були такі форми, як акростих і мізостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому – потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює “раки літеральні” – вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо (“Анна пита мя я мати панна…”), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту.

Розвивається українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського (“Римська історія”). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (“Володимир” Ф. Прокоповича, “Фотій” Г. Щербацького, “Благоутробіє Марка Аврелія” М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії (“Продав кота в мішку”, “Найліпший сон”).

Значення бароко в українській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. “Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, – зауважував Дм. Чижевський, – Поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою…”.

Класицизм (від лат. Взірцевий, довершений) – літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширився в літературах Європи. Класицистами називають митців, у творчості яких панує культ “класиків” (передусім – античних письменників) та розуму, а весь напрям пов’язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва “класицисти” з’явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували “класиками” (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко – “псевдокласиками”: цей останній вислів був поширений у XIX – на початку XX століття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали “класичними” лише твори давніх греків та римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як “псевдокласичне”, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії.

Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII століття, коли справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класицистів належали Лафонтен, Буало, Корнель, Расін, Мольєр та інші. Класицизм поширився і в літературах Німеччини (Шіллер, Гете), Англії, Італії. У XVIII столітті зароджується російський класицизм (М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін). Наприкінці XVIII – на початку XIX століття виникає класицизм в українській літературі (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ’яненко).

Одним з основних принципів класицизму було наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма.

Коли в барокових літературних творах уможливлювалися найпримхливіші поєднання, то класицизм регламентував авторську уяву. Він створив цілу низку канонів і правил, яких повинен безумовно дотримуватися письменник.

Чи не найбільш відомим принципом естетики класицизму став принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії. Нормативний характер трьом єдностям драми надав відомий діяч Французької Академії Шаплен. Згідно з цим принципом усі події п’єси мають відбуватися в одному місці, протягом 24 годин, а також групуватися навколо головного героя в одну сюжетну лінію. Згодом класицистичний принцип трьох єдностей стає одним з головних об’єктів закидів з боку супротивників класицизму. Його критикують у XIXстолітті як романтики, так і реалісти. Для свого часу цей нормативний принцип був явищем цілком позитивним. Він покликаний сприяти насамперед якомога більшій правдоподібності. “Все має бути правдоподібно”, – проголошували драматурги класицизму. Класицистичний принцип єдності дії зберігався у світовій драматургії як канонічний аж до кінця XIX століття (вважають, що першим драматургом, хто порушив єдність дії у творі, був Антон Чехов).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Засобом виховання “гарного смаку”, вважали вони, не є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво. Так, Мольєр бачив двоєдине завдання комедійного жанру: водночас повчати й розважати. “Обов’язок комедії, – зауважував автор “Тартюфа”, – Полягає в тому, щоб виправляти людей, забавляючи їх”.

Український класицизм не мав ані політичних, ані загальнокультурних умов для свого розвитку. Він охопив обмежену кількість жанрів, головним чином ті, що вважались у теорії класицизму “низькими”, а то й взагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського “Енеїда” – твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). “Низькі” класицистичні жанри превалюють і в драматургії (“Москаль-чарівник” та “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка). У доробку Г. Квітки-Основ’яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З “високих” жанрів на зламі XVIII-XIX століть поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів.

Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри – травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід стає для України справжнім літературним ренесансом.

Сентименталізм (від Фр. почуття, почуттєвість) – літературний напрям другої половини XVIII – початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читачів співчуття до героїв. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна “Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1768 р.). Саме ж слово “сентиментальний” існувало в Англії ще до публікації стернівського роману: його перше використання зафіксував англійський словник 1749 року видання. Однак до виходу роману Л. Стерна воно вживалося в мові художньої літератури рідко і до того ж виступало у двох основних значеннях: “розсудливий” і “здатний до співчуття”. З 60-х років XVIII століття слово побутує у другому значенні.

Риси сентименталізму як нового напряму помітні в європейських літературах у 30-50-х роках XVIII століття. Але як окремий літературний напрям сентименталізм оформлюється в 1760-ті роки. Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С. Річардсон (“Памела”, “Кларіса”), О. Голдсміт (“Векфільдський священик”), Л. Стерн (“Життя та думки Трістрама Шенді”, “Сентиментальна подорож”) в Англії; Й. В. Гете (“Страждання юного Вертера”), Ф. Шіллер (“Розбійники”). Позначився напрям сентименталізму й на інших європейських літературах. Дискусійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостерігаються у творчості деяких визначних українських письменників, зокрема І. Котляревського (“Наталка Полтавка”) та Г. Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, “Сердешна Оксана”).

Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широкий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу людини, до її психології. Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони описують страждання самотньої людини, нещасливе кохання, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів.

Чутливі герої сентименталізму часто є диваками, людьми вкрай непрактичними, непристосованими до життя. Ця риса особливо притаманна героям англійських сентименталістів. Вони не вміють і не бажають жити “як всі”, жити “за розумом”. Пошуки своєрідності в кожній людині зумовлюють яскравість і багатоманітність характерів у літературі сентименталізму. Автори сентименталістських творів не протиставляють різко “позитивних” і “негативних” героїв.

Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів “високих” і “низьких”, усі вони є рівноправними. Жанри, що домінували в літературі класицизму (ода, трагедія, героїчна поема), поступаються місцем новим жанрам. Зміни відбуваються в усіх родах літератури. В епосі панують жанри подорожніх нотаток (“Сентиментальна подорож” Л. Стерна, “Подорож з Петербурга в Москву” О. Радищева), епістолярного роману (“Страждання юного Вертера” Гете, романи Річардсона), з’являється сімейно-побутова повість (“Бідна Ліза” М. Карамзіна). В епічних творах сентименталізму важливу роль відіграють елементи сповіді (“Сповідь” Ж.-Ж. Руссо) та споминів (“Черниця” Д. Дідро), що надає можливості глибшого розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і переживань. Жанри лірики – елегії, ідилії, мадригали, послання – прямують до психологічного аналізу, розкриття суб’єктивного світу ліричного героя. У драматургії сентименталізму скасовуються сумнозвісні “три єдності” класицистів, синтезуються елементи трагедії та комедії. Справедливість жанрового зміщення був змушений визнати Вольтер. Він підкреслював, що воно викликане й виправдане самим життям, оскільки “в одній кімнаті сміються з того, що служить предметом зворушення в іншій, і та ж сама особа інколи переходить протягом якоїсь чверті години від сміху до сліз з одного і того ж приводу”.

Сентименталізм відкинув і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п’ять елементів сюжету. Посилюється в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.

Сентименталізм демократизував мову художнього твору – вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся”.

Стосовно наявності сентименталістського напряму в українській літературі в літературознавстві не існує єдиної думки. Вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що сентименталізм не здобув вияву в українській художній свідомості. “В українській літературі, – зауважував Дмитро Чижевський, – немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму”. Розглядаючи оповідання Квітки, які нерідко характеризуються як сентиментальні, вчений зазначив: “В них є чуттєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, “чутливого” змалювання подій з суб’єктивними виявами почуття самого автора”. Проте існує і протилежна точка зору. Деякі дослідники (І. Лімборський) вбачають типологічну спорідненість українських письменників XVII-XVIII століть із європейським сентименталізмом, стверджуючи, що в першій половині XIX сторіччя сентименталізм проявив себе в усіх родах української літератури.

Романтизм – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін “романтизм” впроваджують безпосередньо його перші представники – німецькі романтики. Поняття романтизму означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлегеля). Нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово “романтизм” походить від іспанського “романс”, що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом “романс” починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення “романтичний”, яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет “романтичний” позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом – фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття.

Батьківщиною романтизму стала Німеччина. Видатні німецькі романтики – це Е. Т. А. Гофман, брати Я. та В. Грімм, Г. Клейст, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо. Розвивається романтизм в Україні (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Самобутнім явищем стає і американський романтизм.

Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Справжнім здобутком романтиків було те, що вони проголосили абсолютну свободу творчості. Поет та й взагалі митець для них – це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до “життя серця” від сентименталістів, романтики, однак, зображують почуттєвий бік людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. У літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим говорять про романтичні “два світи” – світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу, мрії. Так, французький романтик А. де Віньї вважав, що мистецтво “можна розглядати тільки в його зв’язку з ідеалом прекрасного”. Таким чином, світ ірреальний стає для романтиків головним об’єктом уваги, адже мистецтво, на думку Жорж Санд, “є не зображенням реальної дійсності, а пошуком ідеальної правди”. Цей другий, ідеальний світ, світ мрій автора-романтика, існує паралельно зі світом повсякденного й буденного. Він набуває форми фантастики й казки. “Все поетичне, – стверджує Новаліс, – має бути казковим”.

Романтизм взагалі часто вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана “романтична іронія”. Іронія як різновид гумору покликана бути найбільш дієвим елементом романтичного мистецтва. Вона пронизує твори практично всіх видатних романтиків. За висловом Ф. Шлегеля, іронія є “неперервним самопародіюванням”, вона свідомо зображує “нескінченний цілковитий хаос”. Романтична іронія підкреслює відносність будь-яких обмежень та умовностей різних аспектів життя.

Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень. Так, видатний англійський романтик Вальтер Скотт на початку своєї творчої діяльності надрукував зібрання старовинних шотландських балад і легенд. В Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм стали всесвітньо відомими завдяки своїм “Дитячим і родинним казкам”. Вони засновники міфологічної школи у фольклористиці та літературознавстві.

Український романтизм охоплює період 20-60-х рр. XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов’язане з публікацією в 1827-1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського “Твардовський” і “Рибалка”, з появою у 1827 році “Малоросійських пісень” М. Максимовича, а також створенням наприкінці 20-х рр. літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті. Українські романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени “Руської трійці”), Микола Устиянович; у Києві – члени “Кирило-Мефодіївського братства” Микола Костомаров (переїхав з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, українські митці глибоко зацікавлювались національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи (“Історія Русів”), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як зауважував Дм. Чижевський, були складовою частиною національного руху. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури – передусім у літературі – стало завданням національним. Народ та історія – основні теми українського романтизму.

Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії, в удосконаленні віршових форм, особливо – у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою українського романтизму є, на думку Дм. Чижевського, те, що він свідомо поставив собі завдання “утворити “повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства.

Реалізм (франц. Матеріальний, предметний) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна “реалізм” є досить тривалою. Уперше про “реалістів” заговорили ще в XI-XII століттях. Вважають, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі, був Д. Дідро. Лише в 60-х роках XIX століття термін “реалізм” міцно ввійшов у літературний обіг в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед – у статтях Івана Франка. Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати “критичним”. Термін “критичний реалізм” належить М. Горькому, який запропонував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної (“соціалістичний реалізм”). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Та й взагалі критичний елемент притаманний творам усіх часів і літературних напрямів.

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мистецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барокових шкіл розглядали творчість як дещо “елітарне” й аристократичне, а свої твори спрямовували для “обраних”, реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. “Наші симпатії, надії, діяльність, – проголошував Чарльз Діккенс, – звернені до багатьох, а не до обраних”. Митці-реалісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Ч. Діккенс, пишучи в одному зі своїх листів про борг митця перед народом, зазначав: “…Не просто проявляти наші здатності в кожній галузі мистецтва, але звертатися до великого океану людства, краплями якого ми є…”. Реалізм, багато представників якого самі вийшли з демократичних верств населення, вбачає покликання літератури в служінні інтересам народу. Такі ж завдання літератури висував Тарас Шевченко. Про самовіддане служіння мистецтва народові й батьківщині писав він у передмові до “Кобзаря” (1847 р.), видання якого через арешт автора не здійснилося. Біль за свій народ, за долю України пронизує поетичні твори Т. Шевченка. Правда для митця-реаліста – це відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетворює дійсність і не споглядає за нею згори. Він стоїть не осторонь від неї, а знаходиться врівень з дійсністю. “Художня правда є прямою метою мистецтва, як правда історична є метою історика археології”, – зазначав видатний романіст І. Гончаров. Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі. У радянському літературознавстві канонічним було визначення реалізму, що його подав Ф. Енгельс: “Реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах”. Типовість реалістичного образу полягає в тому, що письменник, з одного боку, вдається до широкого узагальнення, а з іншого – до зображення конкретного, індивідуального. Сутність типу, за афористичним висловом В. Бєлінського, “зобразити всіх в одному”. Лев Толстой, який стверджував, що “справа митця – схопити типове”, радив: “Потрібно спостерігати багато однорідних людей, щоб створити один певний тип”.

Особливістю реалістичної літератури XX століття є її відкритість. Реалізм XX століття, на відміну від реалізму XIX століття, не протистоїть іншим літературним напрямам, а взаємодіє з ними. У найкращих творах співіснують і взаємопроникають елементи реалізму й модернізму, так що буває досить важко провести чіткі межі між ними. “Стовпи” модерністської літератури Франц Кафка й Марсель Пруст деякими дослідниками зараховуються до реалістів, а творчість Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінгвея, Томаса Манна, Миколи Куліша (“традиційних” реалістів) розглядається подекуди як модерністська. Реалісти XX століття охоче використовують модерністські прийоми (монтаж, “потік свідомості”, асоціативність), широко користуються умовними засобами (гротеск, парабола, фантастика, алегорія) та вдаються до міфологічних образів. Творча взаємодія реалістичних і “нереалістичних” елементів та форм – одна з головних ознак літературного розвитку XX століття.

Натуралізм (Фр. naturalisme, лат. natura: природа) – це літературний напрям, що виник у Франції в 70-х рр. XIX ст. і поширився протягом 80-90-х рр. у літературах Західної Європи та США. Натуралізм як напрям виник на противагу романтизмові. Представники натуралізму прагнули перетворити художній твір на точну копію факту. Мета письменників-натуралістів, за словами Лесі Українки, “шукати фактичної правди і на ній все будувати”. Основними ознаками натуралізму є орієнтація письменника на досягнення науки, відтворення життя у повсякденно-побутовій правдоподібності (фактографізм), фізіологічна мотивація вчинків персонажів, які є досить однотипними (робітники, солдати, пралі, лікарі). Натуралізм тісно пов’язаний з реалізмом. Часом ці два напрями зливаються.

У європейських літературах перехід від реалізму до натуралізму пов’язаний насамперед із творчістю французького письменника Еміля Золя. В англійській, хоча зароджується раніше, не набув широкого розвитку. У російській літературі натуралізм пов’язаний з іменами М. Пом’яловського, Л. Решетникова, М. і Г. Успенських.

Головним представником натуралізму в українській літературі став І. Франко. Виявивши зацікавлення творчістю Е. Золя, він розвинув свою концепцію “наукового реалізму”. Цей “науковий реалізм”, що мав опиратися на досягнення науки, зображення людини у тісному зв’язку з життєвим середовищем, якраз був українським варіантом натуралізму.

Модернізм. Модернізм в українській літературі. Модернізм (Фр. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва літературно-мистецьких явищ, що виникли в Європі на зламі XIX і XX століть.

Поняття “модерн” має досить давнє походження. Модерним у свій час було християнство. Через модерність (новочасність) воно відмежовувалося від язичницького минулого. З часом поняття “модерн” позначає те, що сприяє вираженню актуального, сучасного. Виникнення модернізму як літературного напряму подиктоване запереченням попередніх набутків (особливо епігонського повторювання у творчості), пошуком нових форм художнього зображення. Модерністи кінця XIX – початку XX ст. наголошували на величезних можливостях мистецтва одухотворювати світ, виступали проти служіння мистецтва будь-яким потребам суспільства, заперечували наукові основи літератури як мистецтва слова, орієнтувались на творчу інтуїцію. Найважливіший об’єкт зображення для письменників-модерністів і найважливіша категорія модерністського мистецтва – прекрасне, краса.

Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, поширившись невдовзі в інших європейських літературах. Найяскравіші письменники-модерністи – це французи Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен, С. Малларме, бельгійці Е. Верхарн, М. Метерлінк, англійці О. Уайльд, Ч. Свінберн, росіяни В. Брюсов, О. Блок, австрієць Р.-М. Рільке, поляк С. Пшибишевський та ін.

В українській літературі епоха модернізму тягнеться приблизно з 90-х рр. XIX ст. до середини XX ст. Слово “модернізм” у значенні художнього напряму Леся Українка вжила в 1899 р. Ідеї модернізму приходили в Україну різними шляхами. Кінець XIX ст. в українській літературі характеризувався посиленим перекладацтвом. Переклади, на думку молодої Лесі Українки, мали відіграти головну роль у модернізації української літератури. Вона повідомляла свого дядька М. Драгоманова: “… Серед киян молодих останнього часу починає ширитися європеїзм: вони починають учити європейські мови і інтересуватися європейською літературою”.

У Галичині джерелом знань були німецькі, австрійські і польські публікації. Віденські, краківські і навіть паризькі літературні новини ставали предметом обговорювання на тільки у великих містах, але й серед сільської інтелігенції.

Поширення ідей модернізму на Західній Україні пов’язане передусім з літературним угрупуванням “Молода Муза”, що існувало у Львові в 1907-1909 рр., та київським журналом “Українська хата” (1909-1914), які мали значний вплив на дальший розвиток української літератури по обох боках України. До “молодомузівців” належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. “Молода Муза” не була організацією з розробленим статутом і чіткою програмою. Це був клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді із різних галузей мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Усі вони прагнули оновити українське мистецтво, їх об’єднувало прагнення шукати в ньому нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і влитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.

“Молодомузівцям” часто доводилось чути несправедливі звинувачення в тому, що їх твори нежиттєві, штучні. Насправді письменники, що входили до літературного угрупування “Молода Муза”, і ті, що були під впливом “Молодої Польщі” (В. Стефаник, Б. Лепкий), чи взагалі поділяли основні принципи естетики модернізму (Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська) не цуралися ні громадських тем, ні національних традицій української літератури. У їх творах суспільні теми розкриваються не описово, а крізь призму людської душі. Ні “Молода Муза”, ні “Українська хата” не проголошували розриву із школою “старого” реалізму, а прагнули поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями. Творчість “молодомузівців” ішла поруч з творчістю поетів, що гуртувалися навколо журналу “Українська хата” в Києві, і стала важливим етапом в розвитку української літератури. Незаперечний вплив “молодомузівців” на молодих поетів, чий талант розгорнувся пізніше (П. Карманський – М. Рильський, В. Пачовський – П. Тичина).

Літературна група “Молода Муза” вперше поставила своїм завданням засвоювати тогочасні надбання західноєвропейської поезії.

Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерегли найперше у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на межі XIX і XX століть. І. Франко зауважував на початку XX ст.: “Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів”. Представників різних груп, течій, а то й просто індивідуальностей об’єднувало неприйняття старого способу письма – молоді творчі сили переходили від Зображення, тобто від опису зовнішніх обставин, портретів тощо, до проникнення у людську душу – Вираження настроїв. В основі їх творчості лежала увага не тільки до змісту, а й до форми, до внутрішньої структури твору.

У прозі Ольги Кобилянської, наприклад, згармонізувалися європейська філософська думка та український духовний аристократизм (ідея духовної краси людини). Представниками раннього українського модернізму були М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків. Вони розпочинали писати у традиційній реалістичній манері, поступово виходячи на шляхи нового модерністичного напряму: М. Коцюбинський – імпресіоністичного, В. Стефаник – експресіоністичного, М. Яцків – символістичного (йдеться про визначальні риси стилю, оскільки “чистого” стилю не існує взагалі). Творчість таких письменників, як М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський, так само належить до раннього модернізму. Отже, особливістю раннього українського модернізму було те, що представники його не проголошували повного розриву із “старим” реалізмом, не зрікалися ідеї служіння рідному народові, а намагалися поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями.

Українську традицію письменники шукали не в описі, а у символіці фольклору, насамперед кобзарських дум і пісень, у поетичних образах Г. Сковороди, в українській демонології (сукупність “демонів” – дyхів, що населяють світ і сприяють або шкодять людині). Не випадково при характеристиці літератури кінця XIX – початку XX ст. часто зустрічаємо поняття “символізм”, хоча нікого з українських письменників цього періоду не можна назвати символістом у повному розумінні цього слова.

Помітною ознакою української літератури цього періоду було існування у ній “нової” (модернізм) і “старої”, тобто реалістичної школи. Представники реалізму також прагнули оновити традиційний стиль, надати йому нової якості. (Це так званий Психологічний реалізм або неореалізм. Основні риси неореалізму – зосередження на внутрішньому світові особистості, філософське заглиблення у дійсність, промовиста художня деталь. Неореалізм як стильова течія яскраво виразив себе у 20-х рр. ХХ ст., зокрема у творчості Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60-70-х рр. – у Гр. Тютюнника). Тут найяскравіше виявилася рання проза В. Винниченка.

Нові літературні віяння, що приходили в Україну із Західної Європи в Україну, лягали тут на особливий грунт національно-культурного і політичного життя. М. Грушевський, зокрема, писав про це: “Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи й обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя. Усе українське життя було вивернене зі своїх нормальних умов… й викинено на великоруський грунт, на… розграблення”. Звідси цілком природною була необхідність запліднити літературний процес національною ідеєю. Літературний модернізм в Україні набував національного підтексту і підсилював новими художніми засобами ідею української національно-культурної самостійності.

З появою нового напряму руйнується уявлення про “загальноросійську” літературу як якусь вищу, тобто літературу для інтелігенції, а українську – нібито тільки для простолюду.

У розвитку українського модернізму виділяють Три етапи або так звані три хвилі. Перший етап – це 90-ті рр. XIX – 10-ті рр. ХХ ст. Представники – І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку ХХ ст. в українській літературі вже розрізнювали поняття стосовно нових течій у літературі. Леся Українка у 1903 р. писала: “Символізм чи декаданс – так не можна казати, тому що це не одне й те ж”.

Поступово Перша хвиля модернізму Перейшла у Другу. Це – 20-ті роки ХХ ст., коли нове творче покоління продовжувало розвивати модерністські засади. Друга хвиля модернізму тривала півтора-два десятиліття і виявилася ціліснішою, ніж перша. Це вже були не окремі яскраві особистості, а ціле покоління, яке ознаменувало собою “розстріляне Відродження”.

Прагнення до українського державотворення дало поштовх розвиткові революційного романтизму, який став найактивнішою течією. Проза другої хвилі модернізму була пройнята як революційно-більшовицькою героїкою (М. Хвильовий, А. Головко), так і національно-визвольною (Г. Косинка, Ю. Яновський). Імпресіонізм 20-х рр. виразно виявився у новелах М. Івченка і Г. Косинки. Символізмом позначений, наприклад, “Блакитний роман” Г. Михайличенка. Український експресіонізм яскраво заявив про себе у повісті О. Турянського “Поза межами болю”.

Оновлений на початку століття реалізм продовжувався і у 20-х рр. – у творах В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, В. Домонтовича, І. Сенченка, О. Копиленка, П. Панча.

Потужний потенціал української прози сприймався владою як найнебезпечніша загроза для радянської ідеології. Від середини 20-х рр. розпочалася відверта боротьба московського державницького апарату з національно свідомими українськими силами, насамперед письменниками. Весь художній процес силоміць спрямовано до єдиного реалістичного стилю у вульгарно-соціологічному вияві – соціалістичного реалізму. Одні з неоромантиків та імпресіоністів продовжили утвердження радянської ідеології (“Бур’ян” А. Головка), інші – стали на викривальні позиції (“Вальдшнепи” М. Хвильового).

Будь-яка нестандартність охрещувалась “антирадянською” літературою, а письменники – політичними ворогами. Так, друга частина “Вальдшнепів” М. Хвильового була заборонена, письменницька організація ВАПЛІТЕ ліквідована. Після гучного процесу СВУ (1929) одні письменники опинилися на лаві підсудних (С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко), інші – у ролі свідків (М. Зеров), ще інші – громадськими звинувачувачами (О. Слісаренко).

Проза 1930-х рр. ще встигла зблиснути останніми проявами творчої незалежності (“Чотири шаблі” Ю. Яновського, “Невеличка драма” В. Підмогильного, “Іван Іванович” М. Хвильового, “Мати” А. Головка). Усі вони зазнали розгромної критики з вимогою заборони або негайного створення нових варіантів (останнє зробив лише А. Головко).

Тільки на Західній Україні та в еміграції могла розвиватися українська проза як мистецьке явище. Різні стильові течії тут вільно виявлялися навіть у межах доробку одного письменника. Так, Б. Лепкий оповідання писав у реалістичній манері, а історичну пенталогію (5 томів) “Мазепа” – у романтичній. Трилогія Уласа Самчука “Волинь” – це епос критичного реалізму, а його повість “Марія” відзначається глибоким ліричним психологізмом. В. Винниченко започатковує наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. нові жанри великої прози: роман-утопію “Сонячна машина” та соціально-філософський роман “Нова заповідь”.

Кінець 30-х рр. у прозі радянської України звівся до “виробничого” і “колгоспного” романів із обов’язковим позитивним героєм-комуністом. Будь-які спроби об’єктивно-мистецького зображення дійсності були затоплені тотальним нищенням українства в усіх верствах нації: голодомор, політичний терор, концтабори і розстріли.

У повоєнні роки відбувається спроба відродження української літератури за межами УРСР – у рамках Мистецького Українського Руху (МУРу) в Німеччині. 1945-1948 рр. – це Третя хвиля модернізму. Еміграційна проза того часу дала досить помітні модерністські твори. Серед них “неоромантичні” романи І. Багряного “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”. Т. Осьмачка підніс жахи геноциду 30-х рр. до символістського узагальнення (повісті “Старший боярин”, “План до двору”, “Ротонда душогубців”. Психологічний реалізм з романтичним забарвленням переважає у повістях В. Домонтовича “Без грунту” та Ю. Косача “Еней і життя інших”. Соціально-ліричний епос розгортається у трилогії Докії Гуменної “Діти Чумацького шляху”. Проте Мистецький Український Рух мусив зійти з арени, бо під тиском законів європейської економіки українські письменники-емігранти опинилися чи не на всіх континентах світу. Визначальними літературно-мистецькими явищами початку другої половини ХХ ст. стали Нью-Йоркська група (в еміграції) та Шістдесятники (у материковій Україні). Їх стильові особливості сучасні літературознавці називають Постмодерністськими.

Таким чином, починаючи від останнього десятиліття XIX ст. головним напрямом в українській літературі ХХ століття був модернізм, який розвивався у трьох стильових течіях – імпресіонізмі, неоромантизмі, символізмі.

Література

1. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины. – М., 1999.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. – К., 2001.

3. Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів, 1995.

4. Історія української літератури ХХ століття: У двох кн. (За ред. В. Г. Дончика). – К., 1998.

5. Куца О. П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. – Тернопіль, 2002.

6. Луценко І., Подолинний А., Чайковський Б. Зародження і розвиток давньої української дитячої літератури (XI-XVIII ст.)//Слово і час. – 1995. – № 3.

7. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. – Тернопіль, 2002.

8. Наєнко М. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції. – К., 1997.

9. Парандовський Я. Алхімія слова. Цікаве літературознавство. – К., 1991.

10. Хализев В. Теория литературы. – М., 1999.

Питання для самоконтролю

1. На основі яких чинників формується Літературний напрям?

2. Які Елементи форми Літературного твору виступають Носіями стилю?

3. Які особливості вирізняли Український модернізм від модернізму у європейських літературах?

(2 votes, average: 4.50 out of 5)