Хімічна промисловість світу
Хімічна промисловість, поряд з машинобудуванням, відноситься до числа провідних галузей як в окремих розвинених країнах, так і в світовому господарстві в цілому. Вона виникла задовго до початку НТР, і за формальними ознаками її слід було б віднести в кращому випадку до нових галузей виробництва. Проте в другій половині XX в. в цій галузі відбулися такі революційні зміни, які дозволяють зарахувати її до розряду новітніх. Для хімічної промисловості характерні високі витрати на НДДКР, постійне вдосконалення технологічних процесів, використання все більш різноманітної сировини і напівпродуктів. У самому загальному плані її значення визначається триваючими процесами хімізації господарства та побуту. Нині практично вже немає такої сфери людської діяльності, де б хімічні продукти не знаходили широкого застосування.
Найбільш високими темпами світова хімічна промисловість розвивалася з початку 50-х – до середини 70-х рр.. XX в. Потім, під впливом енергетичної і сировинної криз, ці темпи трохи сповільнилися: хімічної промисловості знадобився певний час для нової структурно-технологічної перебудови. А далі вони знову стали досить високими і, що ще важливіше, стабільними. У результаті наприкінці 1990-х рр.. світовий випуск хімікатів досяг 1,5 млрд дол, так що за вартістю продукції, що випускається цю галузь нині випереджає тільки електроніка. У розвинених країнах за часткою в структурі промислового виробництва вона поступається тільки машинобудуванню.
Галузева структура хімічної промисловості відрізняється дуже великою складністю: всього різного роду підгалузей і виробництв в ній налічується понад 200, а асортимент видів її продукції доходить до 1 млн. Ясно, що необхідна угруповання підгалузей хімічної промисловості, яка зазвичай буває тричленної з підрозділом на: 1) гірничо-хімічну промисловість, пов’язану з видобутком і збагаченням гірничо-хімічної сировини – фосфоритів, куховарських і калійних солей, сірки та ін; 2) основну хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, кислот, солей, лугів идр.); 3) промисловість полімерних матеріалів, засновану насамперед на органічному синтезі і включає виробництво синтетичних смол і пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку, синтетичних барвників та ін Перші дві групи підгалузей утворюють як би “нижні поверхи” цієї комплексної галузі, а третя – її “верхній поверх”. До нього відносять і виробництва, продукція яких призначена для задоволення споживчих потреб людей (фармацевтичні препарати, миючі засоби, фотохимия, парфюмерно-косметичні товари).
З плином часу значення цих підгалузей і виробництв у світовому господарстві змінювалося. Поступово відбувався перехід від переважання “нижніх поверхів” до переважання “верхніх”. Цей перехід, у свою чергу, призвів до зміни ролі окремих факторів розміщення хімічної промисловості. Висока сирьеемкость, водоемкость, теплоємність залишилися спільними для більшості хімічних виробництв, але, скажімо, електроємність, трудомісткість, капіталомісткість, наукоємність для розміщення галузей “верхніх поверхів” мають набагато більше значення. Останнім часом на розміщення багатьох хімічних виробництв, що відносяться до особливо “брудним”, все більший вплив надає екологічний фактор.
Під впливом складного поєднання цих факторів в останні два-три десятиліття досить чітко стала виявлятися тенденція до зосередження гірничо-хімічної та основної хімічної промисловості (а після енергетичної кризи і деяких полімерних виробництв) в країнах, що розвиваються. Це саме ті галузі, які частіше бувають представлені багатостадійними комбінатами. Відповідно підгалузі і виробництва “верхніх поверхів” стали все більше орієнтуватися на розвинені країни. Поступово стали розширюватися виробничо-технічні зв’язки між тими і іншими, що призвело до збільшення ролі таких чинників розміщення, як економіко-географічне положення і транспортний. Незважаючи на згадані тенденції, і в наші дні більше 2/3 світової продукції хімічної промисловості дають розвинені країни і лише близько 1/3 – що розвиваються. При цьому потрібно враховувати і те, що багато хімічні підприємства в країнах Азії, Африки та Латинської Америки фактично належать найбільшим ТНК західних країн, таким як “Дюпон”, “Доу кемікл” (США), “Байєр”, БАСФ, “Хехст” (ФРН), “Імперіел кемікл індастріз” (Великобританія), “Монтедісон” (Італія) та ін
Головні галузі основної хімічної промисловості – виробництво сірчаної кислоти і мінеральних добрив.
Світове виробництво сірчаної кислоти в кінці 1990-х рр.. було на рівні 120 млн т. Її отримують з самородної сірки (Канада, США, Мексика, Польща, Ірак, Туркменія), з пиритов, але останнім часом – переважно шляхом вилучення з нафти і особливо природного газу при їх переробці. Останній спосіб виявився більш економічним, технологічно простим і екологічно менш уразливим. У першу десятку країн з виробництва сірчаної кислоти входять і розвинені країни Заходу (США, Японія, Канада, Франція, ФРН, Іспанія), і країни з перехідною економікою (Росія, Україна), і що розвиваються (Китай, Бразилія).
Світове виробництво мінеральних добрив в 50-70-х рр.. XX в. росло дуже швидко, в 80-х рр.. сповільнилося, а в 90-х рр.. (у тому числі і через різке зниження його рівня в країнах СНД) фактично стабілізувався на рівні 145-150 млн т (в перерахунку на корисну речовину). Одночасно намітилися істотні зміни в розміщенні цієї галузі, пов’язані насамперед із збільшенням числа країн-виробників в Азії, Африці та Латинській Америці та їх частки у світовій продукції. Ще в 1950-х рр.. 40% мінеральних добрив вироблялося в Західній Європі (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Бельгія, Нідерланди), близько 30% – у Північній Америці (США, Канада) і близько 20% – у СРСР, а до кінця 1990-х рр.. на перше місце вийшла зарубіжна Азія (близько 40%), на другому залишилася Північна Америка (25), на третьому опинилися країни СНД (15) і тільки на четвертому – Західна Європа (12%). Відповідно змінився й склад першої десятки країн: у ній помітно зменшилася кількість країн Західної Європи, але збільшилася кількість азіатських країн (табл. 113).
Більше половини загального виробництва добрив (85 млн т) припадає на азотні добрива. На початку XX в. їх отримували в основному з природної сировини (чилійської натрієвої селітри), в середині століття їх почали отримувати з сульфату амонію, а в кінці його-на 90% на основі природного газу і в значно меншій мірі – нафти і вугілля. Таке радикальне зміна сировинної бази спричинило за собою і не менш радикальні зрушення в географії галузі. У наші дні головні виробники азотних добрив знаходяться в зарубіжній Азії (в першу чергу це Китай та Індія), тоді як частка Західної Європи, Східної Європи та країн СНД помітно скоротилася, а частка Північної Америки стабілізувалася. Втім, Східна Європа, СНД і Північна Америка залишаються головними експортерами азотних добрив.
Фосфорних добрив у світі виробляють 35 млн т. Ще в 50-х рр.. XX в. їх головними виробниками також були США, СРСР і країни Західної Європи, але на початку XXI в. тільки США вдалося утриматися на першому місці, а Росії та Австралії – у першій десятці країн-лідерів. Інші місця в ній зайняли Польща, Іспанія (Європа), Китай, Індія (Азія), Марокко, Туніс (Африка), Бразилія. За споживанням фосфорних добрив зарубіжна Азія нині також набагато випереджає всі інші регіони світу.
Виробництво калійних добрив нині знаходиться знаходилося на рівні 30 млн т. У цій підгалузі географічні зрушення виявилися менш суттєвими, так що головні позиції збереглися за Північною Америкою (Канада і США), країнами СНД (Росія, Білорусія) та країнами Західної Європи (ФРН, Великобританія, Іспанія). Проте роль зарубіжної Азії (Ізраїль, Йорданія) також зросла, а за споживанням калійних добрив цей регіон вийшов на перше місце. Це означає, що Північна Америка, Західна Європа і СНД зберегли за собою роль головних постачальників калійних добрив на світовий ринок.
Виробництво полімерних матеріалів включає в себе дві послідовні стадії: 1) отримання первинних полімерів на базі процесів органічного синтезу та 2) отримання на їх основі кінцевих полімерних матеріалів.
Обидві ці стадії виробництва виникли ще в першій половині XX в., Але в другій його половині зазнали воістину революційні зміни. Головне з них полягало в переході з вугільної сировини на нафтогазове, який почався в США в роки Другої світової війни, а потім охопив, можна сказати, весь світ. Цей перехід спричинив за собою і географічну переорієнтацію галузі. Відтепер вона стала тяжіти вже не до вугільних басейнах (вуглехімія), а до нафтогазоносним (нафтохімія). Втім, не тільки до таких басейнах, а й до шляхів транспортування газу і нафти – газо-і нафтопроводами, а також до морських портів, де здійснюється перекачування нафти з танкерів. Навіть коксохімія вугільних басейнів у багатьох випадках (завдяки підводу до них газо-і нафтопроводів) була переведена з одного вуглеводневої сировини на інше, більш ефективне і вигідне.
До числа первинних полімерних матеріалів, одержуваних на базі основного органічного синтезу, відносяться етилен, пропилен, бензол та ін Особливе значення має етилен, виробництво якого в кінці 90-х рр.. XX в. перевищила 50 млн т. Ще в 50-і рр.. XX в. майже весь етилен виробляли в США, але в 60 – 70-х рр.. великі етиленові потужності були введені в Західній Європі, СРСР, Японії, а в 80-90-і рр.. почалася їх “міграція” в країни, що розвиваються, перш за все азіатські та латиноамериканські, причому і в великі нафтовидобувні (країни Перської затоки, Індонезія, Китай, Венесуела, Мексика), і в багато інших (Індія, Республіка Корея, Малайзія, Таїланд, о. Тайвань). За деякими оцінками, на що розвиваються, припадає вже третина світового виробництва етилену.
Слідом за цим стали рости розміри і почалися зрушення в географії виробництва кінцевих полімерних матеріалів. Головні з них – пластмаси і синтетичні смоли, хімічні волокна і нитки і синтетичний каучук.
Світове виробництво пластмас збільшилася з 1,6 млн т в 1950 р. до 140 млн т на початку XXI в. Це означає, що з розрахунку на душу населення вона складає в середньому трохи більше 20 кг. Однак у країнах душове виробництво значно нижче, тоді як у найбільш розвинених досягає 100-200 кг, а трапляється, перевершує і цей рівень. У групу країн-лідерів з виробництва пластмас, як і слід було очікувати, входять США, Японія, Німеччина, Республіка Корея (табл. 114).
Світове виробництво хімічних волокон зросла з 1,7 млн??т в 1950 р. до 41 млн т в 2006 р. Це також означає, що в середньому на душу населення їх випускають приблизно 6 кг. Але в країнах Заходу цей показник знову-таки значно вище.
Істотні зрушення відбулися у другій половині XX в. і в структурі виробництва хімічних волокон, які поділяють на штучні, одержувані на базі природних полімерів (целюлоза), і синтетичні, сировиною для яких служать вуглеводні. Ще в 1950-х рр.. світове виробництво штучних і синтетичних волокон співвідносилося в пропорції 90:10, а в кінці 1990-х рр.. – В пропорції 15:85. У всіх економічно розвинених країнах, в Китаї, НІС Азії на синтетичні волокна припадають 4/5-9/10 всього виробництва. Але в країнах СНД частка штучних волокон ще досить велика.
Виробництво синтетичного каучуку в світі вперше почалося в 1930-х рр.. в СРСР на базі переробки спирту рослинного походження. Тепер воно грунтується на вуглеводневому сировину. Світове виробництво синтетичного каучуку збільшилася з 0,6 млн т в 1950 р. до 12 млн т на початку XXI в., Перевищивши виробництво натурального каучуку більш ніж удвічі.
Про географічні зрушення у виробництві кінцевих полімерних матеріалів свідчить те, що частка в ньому Західної Європи, Північної Америки та країн СНД поступово зменшується, а частка зарубіжної Азії весь час зростає (у 2006 р. за хімічними волокнам вона досягла вже 73%, а по пластмас і синтетичному каучуку перевищила 30%). Природно, що ці нові територіальні пропорції відбилися і на складі першої десятки країн з виробництва кінцевих полімерних матеріалів. Ще в 1950, 1960 і 1970 рр.. в неї не входила ні одна країна, що розвивається, але в 1980 і 1990 рр.. вони вже стали з’являтися в ній, а на початку XXI в. їх представництво ще більше зросла (табл. 114).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)