Нафтова промисловість світу

Нафтова промисловість – провідна галузь світової паливно-енергетичної промисловості. Вона дуже сильно впливає на все світове господарство, та й на світову політику. Нафтова промисловість відрізняється дуже великою капіталоємністю; досить сказати, що загальне число діючих нині в світі експлуатаційних нафтових свердловин наближається до мільйона!

Промисловий видобуток нафти почали в середині XIX ст. майже одночасно в трьох країнах:

    Росії; Румунії; США.

На початку ХХ ст. її добували вже в 20 країнах світу, але найбільше – в США, Венесуелі та Росії. До 1940 р. число нафтовидобувних країн збільшилося до 40 при збереженні провідної ролі США, СРСР, Венесуели, а також Ірану. У 1970 р. нафтовидобувних країн стало вже 60, у 1990 р. – 80, а в кінці 1990-х рр. – 95. Ще в 1960-х рр. більше половини світового видобутку нафти давали країни Західної півкулі, але потім першість перейшла до країн Східної півкулі.

Відповідно зростав і спільний світовий видобуток. До початку 1980-х рр., в епоху дешевої нафти, це зростання було поступальним. Але потім став позначатися вплив енергетичної (нафтової) кризи, яка, як уже зазначалося, призвела до сильного подорожчання цього ресурсу на світовому ринку. Обставини вплинули і на географію видобутку, так як в багатьох важкодоступних районах з екстремальними природними умовами качати нафту було неможливо чи небезпечно.

На початку 1990-х рр. рівень світового видобутку відносно стабілізувався. Це було пов’язано аж ніяк не з обмеженістю розвіданих ресурсів, а з політикою ряду нафтовидобувних країн, в першу чергу членів ОПЕК – головного регулятора цін на світовому нафтовому ринку. Така політика, в умовах триваючого падіння цін на нафту, передбачала введення строго нормованих квот на розміри її видобутку, щоб не дати цінам впасти ще нижче. Аналогічну політику проводили і деякі країни, що не входили до складу ОПЕК. І тільки наприкінці 1990-х рр. намітився новий підйом – до 3,9 млрд т.

Наприкінці 1990-х рр. кон’юнктура на світовому нафтовому ринку змінювалася неодноразово. У 1996 р. при відносно стійкому балансі між попитом і споживанням нафти середня ціна на неї підтримувалася на рівні 145 дол за 1 т. У 1997 р. вона знизилася до 135 дол., а в 1998 р. впала катастрофічно – до 80 дол за 1 т. Таке зниження різко зменшило доходи країн з нафтовим експортом, та їхню нафтову ренту. Щоб знову збільшити ці доходи країни – члени ОПЕК, до яких приєдналися Норвегія, Мексика, Оман, Росія, почали скорочувати видобуток нафти. У результаті ціна її знову зростати, та так, що до кінця 1999 р. досягла 160-170 дол за 1 т, а надалі перевищила 200 і навіть 300 дол. Це вдарило по економіці головних нафтоімпортуючих країн, в першу чергу США, Великобританії, ФРН, викликавши, можна сказати, міні-кризу Нафтовживання і змусивло ці країни використовувати частину своїх недоторканних комерційних запасів. Тільки до кінця 2000 р. положення на нафтовому ринку стало більш-менш стабільним.

Розподіл світового видобутку між трьома групами країн у другій половині XX ст. також змінювався. Спочатку взагалі правильніше було б говорити не про три, а про дві групи країн – капіталістичні і соціалістичні. Міжнародного нафтового картелю (МНК), в який входили сім найбільших нафтових компаній (“Сім сестер”) на чолі з американською “Стандард ойл”. У перший час після утворення ОПЕК ці “Сім сестер” продовжували контролювати не менше 2/3 видобутку нафти країнами, що розвиваються (членів цієї організації). Але після кризи середини 1970-х рр., країнами, що розвиваються відбулась націоналізація своїх нафтових ресурсів та створення власних державних нафтових компаній, це звело роль МНК нанівець, а “замовляти музику” стали вже країни ОПЕК. І це не дивно, оскільки саме 12 країн ОПЕК нині контролюють понад 40% видобутку нафти. Якщо ж говорити про всі країни, що розвиваються, то в 2005 р. їх частка у світовому видобутку нафти становила 66%, тоді як частка країн Заходу – 19%. Що стосується країн з перехідною економікою, то в кризові 1990-і рр. у зв’язку із зменшенням видобутку їх частка стала знижуватися. Але на початку XXI ст. (завдяки передусім Росії, Казахстану, Азербайджану) вона знову стала зростати, досягнувши 15%.

У колишньому СРСР основний приріст видобутку нафти відбувався в 1970-1980-х рр. у зв’язку з відкриттям і освоєнням нафтових басейнів Західного Сибіру. При цьому пік видобутку був досягнутий в 1988 р. – 624 млн т. Але вже в 1990 р. відбулось скорочення до 570 млн т, а в 1991 р. – до 515 млн т. Причин такого падіння багато. Це і недолік капіталовкладень, і скорочення обсягів пошукового та розвідувального буріння, і брак труб, і зношеність устаткування, і застосування застарілих технологій, що приводить до швидкого заводнення родовищ. Не можна не враховувати і те, що до початку 1990-х рр. багато найбільших родовищ вже пройшли стадію максимального видобутку. І лише на початку XXI ст. видобуток нафти в Росії та інших країнах СНД (Казахстан, Азербайджан) знову стала зростати.

У зарубіжній Європі стрибок нафтовидобутку припав також на 1970-1980-і рр., що пояснюється введенням в експлуатацію Північноморського басейну. У закордонній Азії, принаймні до початку 1990-х рр., спостерігався поступальний ріст видобутку, пов’язаний з освоєнням найбагатших родовищ зони Перської затоки, а також Індонезії (з 1960-х рр.) і Китаю (з 1970-х рр.). На початку XXI ст. видобуток знову зріс. В Африці перелом настав у 1960-х рр., коли почали розробляти нафтові ресурси Лівії та Нігерії та зріс видобуток в Алжирі та Єгипті. У Північній Америці видобуток ріс до початку 1970-х рр., потім його рівень стабілізувався, а в 1990-і рр. почав знижуватися. У Латинській Америці зростання видобутку було більш рівномірним, причому в число великих нафтовидобувних країн, разом з Венесуелою, увійшла Мексика.

Відповідно змінювалася і частка великих регіонів у світовому видобутку нафти. Ще в 1950 р. більше 1/2 її доводилося на Північну Америку, за якої з великим відривом йшли зарубіжна Європа, Латинська Америка, СРСР. У 1970 р. на першому місці опинилася вже зарубіжна Азія, на другому – Північна Америка, на третьому – СРСР, на четвертому – Африка, на п’ятому – Латинська Америка. На період 2005 р. лідерство по видобутку утримує зарубіжна Азія – насамперед завдяки країнам зони Перської затоки.

З 14 країн, перерахованих, 7 є членами ОПЕК, 4 представляють розвинені країни Заходу, 1 (Мексика) – ключова країна, що розвивається і 2 (Росія та Китай) – країни з перехідною економікою. Можна додати, що протягом 1990-х рр. великих змін у складі головних нафтовидобувних країн не відбулося, але порядок країн в лідируючій трійці став дещо іншим (у 1990 р. перше місце з видобутку нафти займав Радянський Союз, друге місце було за США, а третє – за Саудівською Аравією).

Разом з нафтовою промисловістю зазвичай розглядають і її відносно самостійну підгалузь – нафтопереробну промисловість.

На початку XXI ст. в світі налічувалося приблизно 600 нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю з первинної переробки в 4 млрд т. Підприємства цієї галузі розподілені по території земної кулі набагато рівномірніше, ніж ресурси і видобуток нафти, оскільки кожна більш-менш велика держава прагне володіти власними НПЗ, що працюють на внутрішнє споживання, а в більшості випадків і на експорт. Значна перевага економічно розвинених країн у сумарній потужності всіх НПЗ була цілком зрозумілою. У Північній Америці концентрувалося 930 млн т, в Західній Європі – 700 млн т, в Японії – 250 млн т таких потужностей, у країнах Східної Європи та СНД – ще 650 млн т, і лише решта припадає на країни, що розвиваються.

Таке співвідношення склалося протягом багатьох десятиліть, так як вважалося, що економічно вигідніше ввозити сиру нафту і переробляти її на місці споживання. Однак у 1980-1990-х рр. стала все більш виразно проявлятися протилежна тенденція – виробляти первинну переробку сирої нафти в районах її видобутку, а експортувати вже нафтопродукти. В основі цієї тенденції лежить як індустріалізація країн, що розвиваються, в першу чергу нафтовидобувних, так і політика країн Заходу, спрямована на перенесення “брудних” виробництв у країни, що розвиваються. У результаті потужності нафтопереробки в країнах, що розвиваються, почали зростати значно швидше і вже досягли значних розмірів: в Латинській Америці-300 млн т, на Близькому і Середньому Сході – майже 300 млн т, в Африці – 150 млн т. Нині частка країн у світової потужності НПЗ складає вже більше 2/5, причому цей показник продовжує збільшуватись.

У першу чергу це відноситься до нафтовидобувних країн Перської затоки – Саудівської Аравії, Ірану, Іраку, Кувейту, які володіють значними потужностями нафтопереробки, орієнтованими в основному на експорт. Відноситься це і до деяких інших нафтовидобувних країн (Венесуела, Мексика, Індонезія), а також до Бразилії, Індії, Аргентині, Таїланду, де НПЗ працюють переважно або повністю на внутрішній ринок. Великими центрами нафтопереробки стали також деякі вузлові точки світових морських шляхів (Сінгапур), острови Карибського моря (Віргінські, Нідерландські Антильські острови, Тринідад і Тобаго), причому розташовані тут НПЗ відрізняються особливо великою потужністю переробки (20-30 млн т/рік).

У Росії протягом 1990-х рр. нафтова промисловість переживала серйозну кризу, яка призвела до зменшення рівня видобутку нафти в два, а її переробки майже в два рази. Таке зниження було обумовлено факторами довготривалого характеру, насамперед скороченням інвестицій у цю галузь. На тлі постійного зростання собівартості видобутку, пов’язаного з подальшим просуванням її в північні і східні райони, зі значним виснаженням найбагатших родовищ, де нафту добувають дешевим фонтанним способом, зменшення інвестицій не могло не привести до багатьох негативних наслідків. Одним з них стало відставання обсягів розвідувального буріння на нафту, в результаті чого розвідані запаси перестали належним чином компенсувати необхідний приріст видобутку. До всього цього можна додати непросте організаційне оформлення галузі та конкуренцію між головними суб’єктами російського нафтового бізнесу-найбільшими природними монополіями:

    “ЛУКОЙЛ”; “ЮКОС”; “СІДАНКО”; “Роснефть”; “Сибнефть” та ін.

А також складні проблеми ціноутворення на внутрішньому ринку і коливання світових цін на нафту. Але в останні роки цій галузі вдалося подолати стан кризи, і видобуток нафти став досить швидко зростати. Більш того, завдяки різкому підвищенню на світовому ринку ціни на нафту, вона стала головним постачальником валютних коштів (нафтоходів) до бюджету.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Нафтова промисловість світу