Халдейськи Вавилон
Більшу частину свого правління Навуходоносор II (605-562 рр. До н. Е.) Провів у боротьбі проти Єгипту за владу над Левантом. Систематичні спроби Іудеї перейти під покровительство Єгипту призвели до того, що в 597 р. До н. е. е. він взяв Єрусалим і депортував значну частину населення.
У середині 590-х рр. до н. е. Навуходоносор зіткнувся з серйозною кризою у відносинах з Мідією: в 596 р. До н. е. е. на Вавилонию напав мидийский васал – цар Еламу, але був відбитий. У відповідь на це Навуходоносор близько 594 р. До н. е. е. розгромив Елам і захопив Сузіану, причому, судячи з Старого Заповіту, загинув мидийский царевич Артахшатра (біблійний Арфаксад). Тоді ж в Нижній Месопотамії були збудовані грандіозні захисні стіни і фортеці, призначені для оборони від мідян. У ході цих подій в 595 р. До н. е. е. Навуходоносора довелося жорстоко придушити бунт у власній армії.
Відволікання сил Мідії на війну з лідійцями в 590 р. До н. е. е. розрядило ситуацію, але вже в 589 р. до н. е. е. Тир, Іудея і міста філістимлян перейшли під владу нового єгипетського фараона Апрія. Навуходоносор кинувся в Палестину, розгромив Філіст, зайняв Юдею і обложив Єрусалим. Влітку 587 р. До н. е. е., після 18-місячної облоги, він штурмом взяв Єрусалим, зруйнував його, викрав майже все населення в Вавілонію і анексував Юдею. За наказом Навуходоносора на очах іудейського царя-заколотника закололи його синів і всіх полонених іудейських князів, а самого його відправили в мідних ланцюгах в Вавилон. У той же час Навуходоносор наказав розшукати і нагородити іудейського пророка Єремію, який відмовляв іудеїв від союзу з Єгиптом проти вавилонян і передбачав їм в іншому випадку Божу кару. Оцінивши цю проповідь як важливу заслугу перед Виявлений, Навуходоносор звелів не тільки зняти з пророка ланцюга і відпустити, але й багато обдарував його і забезпечив продовольством.
Тир визнав залежність від Вавилонії лише близько 575 р. До н. е. е., після 13 років виснажливої для вавилонян облоги, в результаті якої місто так і не було взято. Старий Завіт злорадно повідомляє, що Навуходоносор і його військо облисіли та стерли плечі від тяжкості облогових робіт. У 563 р. До н. е. е., після смерті царя Тиру, Навуходоносор повністю анексував цю країну.
У 567 р. До н. е. е., скориставшись боротьбою за владу в Єгипті між Апріем і підняв проти нього заколот воєначальником Амасисом, Навуходоносор вторгся в Єгипет, розгромив сили Апрія, страшно розорив країну і сприяв приходу до влади Амасіса, який підтримував з тих пір з Виявлений дружбу. Таким чином, протиборство з Єгиптом закінчилося перемогою Вавилона.
Незважаючи на те що Навуходоносор провів усе життя у військах, у своїх написах він хвалився майже виключно мирними досягненнями – будівництвом храмів і каналів. У вавилонських палацах того періоду не знайдено жодного рельєфу з військовими сценами (цим же відрізнялися написи і рельєфи наступників Навуходоносора, серед яких теж були цілком щасливі полководці – така була офіційна ідеологія Халдейській Вавилонії).
Застосовуючи асірійську практику депортацій, цар пригнав до Вавилонії десятки тисяч заробітчан з інших земель. Система іригації була розширена і розвинена їм до досконалості і подарувала Вавилонії кілька століть небувалого достатку. Близько Сиппара було створено озеро з відвідними каналами, за допомогою яких регулювалося розподіл води під час посухи. Вавилон був перебудований, оточений майже неприступними мурами і став найбільшим і багатолюдним містом Близького Сходу. Два споруди Навуходоносора – знаменита Вавилонська вежа (Етеменанки, зиккурат бога Мардука у Вавилоні) і висячі сади прославилися як чудеса світу.
Про себе Навуходоносор писав так: “За допомогою богів від краю до краю морів важкими шляхами я пройшов, непокірних перебив, полонив ворогів. У країні я навів порядок і зробив, щоб люди жили рясно. Поганих і злих з-поміж народу я видалив “.
Але міцно зміцнити становище своєї династії йому не вдалося. Після смерті Навуходоносора в 562 р. До н. е. е. його син був незабаром повалений і убитий, престол захопив халдей-воєначальник Нерігліссар (560-556 рр. до н. е.), успішним військовим походом розширив вавилонські володіння на узбережжі Кілікії. Однак і його син-спадкоємець був убитий через кілька тижнів після воцаріння, і трон дістався сановникові Набунаід (Набонид, 556-539 рр. До н. Е.), Арам за походженням.
Він спробував поступово створити на базі Вавилонії нову державу, де головною опорою царя були б арамеї, а головним державним богом – уже не вавилонський Мардук, а особливо шанований арамеями бог місяця Сін. З цією метою Набонид пішов на фактичний розрив з Вавилоном. У 553 р. До н. е. е., скориставшись заколотом перського вождя Кіра в Мідії, він зайняв Харан, який 54 роки був у руках мидян, і почав відбудовувати знаходився там храм Сіна. Потім Набонид покинув Вавилон, завоював великі простори Північної Аравії, включаючи місто Тейму. Він убив царя Тейма і в 549 р. До н. е. е. переніс туди свою резиденцію.
У Вавилоні Набонид не з’являвся 10 років, а керувати ним посадив свого сина Белшаруцуром (Валтасара). Під гаслом відновлення знаходяться в нехтуванні стародавніх храмів Набонид “відбудовував” їх нібито за стародавніми зразками. Так він “відновив” храми в Сіппаре, Урі, Борсиппе і в інших містах. Дійсною причиною цієї політики було те, що в ході перебудови храму цар повністю брав його під контроль, заново призначав жрецтво і міняв ритуал. Все це викликало найгостріший конфлікт між Набонидом і жрецтвом головних автономних міст Вавилонії, і насамперед самого Вавилона.
Тим часом Кир Персидський, захопивши владу над землями Мидийской держави і завоювавши багато інших країн, з середини 540-х рр. до н. е. почав готувати похід на Вавілонію. Перед лицем цієї загрози Набонид повернувся до Вавилону і спробував було організувати оборону, причому хотів використовувати і цю ситуацію для проведення своєї політичної лінії. Він наказав вивезти в Вавилон статуї богів з більшості вавилонських міст, нібито для того, щоб позбавити їх від небезпеки бути захопленими ворогом, а на ділі – щоб позбавити місцеві храми головних реліквій і зібрати ці реліквії під контроль царя. Кілька великих міст Вавилонії відмовилися виконувати цей наказ.
Режим Набонида викликав таку ненависть у цивільно-храмових общин автономних міст, що вторгнення перських військ в Вавилонию було сприйнято як звільнення, і Кір без особливих зусиль опанував країною (539 р. До н. е..). Перси обійшли потужні укріплення Вавилонії, переправилися через річку Тигр і при опису вщент розгромили Набонида, який виступив було їм назустріч, залишивши у Вавилоні Валтасара. Перси взяли Сиппар. Звідси Набонид втік до Вавилон, але і він був уже в руках персів, які проникли туди по руслу каналу, відвівши з нього воду в озеро.
У Вавилоні Кіра зустріли урочисто, як нового царя – визволителя від тиранії Набонида. Сам Набонид був засланий на схід, в Іран, а Валтасара після спроби підняти заколот стратили. Велика частина Нововавилонской держави була звернена в провінції імперії Кіра, а корінна Вавилон номінально склала особливе царство, що знаходилося з персами в особистій унії. Статуї богів, звезені в Вавилон, Кир повернув містам, а всім депортованим у Вавілонію і їх нащадкам (у тому числі викраденим іудеям) надав можливість повернутися в рідні краї.
Вавилон впала так швидко, що в Старому Завіті держава Навуходоносора названа “колосом на глиняних ногах”. За іншою знаменитою старозавітній легендою, напередодні входу персів у Вавилон Валтасар, безтурботно бенкетуючи, побачив на стіні загадкове світиться пророцтво – “Мене, мене, текел упарсін”, яке йому розтлумачив давньоєврейську мудрець Даниїл: “мене” означало, що перелічені богом царство Вавилона і покладений йому кінець; “Текел” – що царевич зважений на вагах бога і виявився дуже легким (т. Е. Порожнім, нікчемним); “Упарсін” – що царствена Вавилона буде віддана мидянам і персам.
Після смерті Кіра перське панування здалося вавилонянам тяжким. З нечуваним завзяттям і жорстокістю вони раз за разом повставали проти нього, поки Ксеркс в 482 р. До н. е. е., придушивши останнє з повстань, які не скасував Вавілонське царство і не ліквідував головне ритуальне втілення його державності – святилище бога Мардука і його статую. Після цього вавілоняни перестали бунтувати проти персів, так як без статуї Мардука було неможливо ні коронувати по належному обрядом нового царя, ні забезпечити йому тим самим посилену підтримку богів, а без такої підтримки повалити перську владу вавилоняни не сподівалися.
Вавилонське суспільство VII-VI ст. до н. е., як і раніше, складалося з вільних повноправних громадян, “царських людей” і рабів. До числа перших відносилися майже виключно члени кількох великих міських цивільно-храмових общин. Міське самоврядування було майже незалежно, по відношенню до нього цар грав скоріше роль протектора і верховного головнокомандуючого (меншою мірою – верховного судді). У Вавилоні, як і в інших таких громадах, всі громадяни входили в народні збори, однак воно, за рідкісними винятками найбільш критичних ситуацій (заколоти, оборона міста від ворогів), що не користувалося особливою владою. Реально справами заправляв рада старійшин і виборні общинні посадові особи – представники найбільш багатих сімей, з покоління в покоління отримували доступ до членства в раді і магістратурах. Адміністративною одиницею в місті був квартал, що мав власне общинне самоврядування нижчого рівня. Приватні громадяни формували ремісничі і торгові корпорації. Заможні родини перетворювалися на величезні “банкірські” будинку, що збирали земельні володіння, які надавали позики і оренди та провідні будь фінансово-торговельні операції (особливо добре відомі, по своїх архівів, такі “концерни” сімей Мурашу і Егібі, що процвітали в VI-V ст. до н. е.).
В автономних містах бурхливо розвивалися відносини приватної експлуатації та рабства, насамперед боргового; храми, багаті чиновники і купці мали сотні рабів, окремі імущі громадяни – по кілька людей. Ще наприкінці II тис. До н. е. число приватних магнатів загрозливо зросла, а державний сектор скоротився кількісно і якісно. Вельможі і царі цього часу, крім службових, мали власні приватні володіння. В кінці VII-VI ст. до н. е. при Халдейській династії знову з’явилася могутня військово-служива верхівка, яка спирається на експлуатацію величезного масиву державних земель і не пов’язана з приватними володіннями (хоча і квапливих їх здобувати). Ніяких подарували землі у власність Нововавилонской царі, мабуть, не давали, і всі великі приватні володіння могли виникати тільки в рамках автономних міст. Це і призвело до бурхливого розвитку вільного найму, лихварства і боргового рабства в найбільших містах Халдейській Вавилонії і розорення значної частини їх рядового населення.
У літературних текстах VI ст. до н. е. і написах Набонида говориться, що в автономних вавилонських містах “люди пожирали один одного як собаки, сильний грабував слабкого”. При цьому вавилонські раби не були абсолютно безправні: вони могли брати землю в умовне тримання у приватних осіб – своїх і чужих господарів, укладати з ними взаімнообязивающіе контракти, гарантовані державою, мали своє майно (в тому числі власних рабів), сім’ї і навіть займалися суборендою. Найбільшими господарствами в містах були храмові, в них використовувалася праця як рабів, в тому числі посаджених на землю, так і вільних орендарів.
Від цього часу дійшло багато судових вироків за позовами рабів, які заявляли, що вони були поневолені незаконно, силою, і повинні бути визнані вільними людьми. У дійшли документах вирок виноситься проти раба, і суд повертає його господареві. На цій підставі нерідко вважають, що суди у Вавилонії незмінно тримали сторону рабовласників, незважаючи на закон. Однак якби це було так, то на що ж сподівалися раби, знову і знову подаючи такі позови? Швидше за все, справа просто в тому, що раби, отримали по суду свободу, не залишали після себе документів, а їх колишнім рабовласникам і зовсім нема чого було зберігати відповідні вироки (між тим судові документи доходять до нас зазвичай у складі архівів, які вели великі рабовласники ).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)