“Енума Еліша”
Шумеро-аккадська “релігія” відрізнялася стійкістю основних концепцій і ритуалів. У шумерів, перших творців цивілізації в Дворіччі, було безліч богів, їх стали почитати і оселилися в Месопотамії аккадці. Як і в багатьох інших міфологіях Західної Євразії, передбачалися два “царя богів” – майже безвладної старший і властітельного молодший.
Перше місце за старшинством займав бог неба, “цар богів” Ан (Аккад. Ану), але реальною владою користувався чи не він (Ану був дуже високий, щоб займатися земними справами, і царював, але не керував), а його син, теж звався “цар богів”, бог повітря, вітру, дихання і життя Енліль (по-шумерських це означає “Пан повітря / дихання”; аккадці звали його Елліль і Бел – останнє слово означає по-аккадски “пан”; ймовірно, це був епітет споконвічного верховного бога аккадцев до того, як вони оселилися серед шумерів і ототожнили його з Енлілем). Він здійснював верховне управління світом. Енліля поклонялися в головному культовому центрі Шумеру – місті Ніппур.
Столиці великих держав висували на престол “царя богів” власного бога-покровителя. За вавілонського міфу, збори богів змушене було проголосити своїм царем Мардука, щоб той позбавив світ від хаосу, що виходить від чудовиська Тіамат. Аналогічно в Ассирії “царем усіх богів” був Ашшур.
За Енлілем по старшинству слідував Енкі (Аккад. Еа) – владика прісних вод, хранитель вищої мудрості і корисних життєвих знань, особливо прихильний до людини; потім Инанна (Аккад. Іштар) – богиня родючості, любові і війни, кругообігу життя і смерті; бог сонця і соціального порядку, хранитель справедливості Уту (Аккад. Шамаш, досл. “сонце”), бог місяця Нанна (Аккад. Син) та ін. Істотну роль в міфології грала Нинхурсаг – “мати всього живого”. Виділялися також дві великі групи богів: небесні Игиги (або “великі князі”) і підземні і земні Ануннаки (“насіння князя”, т. Е. Молодші нащадки Ану). Сім’ю великими Игиги у Вавилонії вважалися Ан, Енліль, Еа, Сін, Шамаш, Мардук (бог – покровитель Вавилона, що висунувся потім на перше місце в пантеоні) і Іштар.
У аккадцев великим шануванням користувався бог місяця Сін і бог писцового мистецтва і вчених знань Набу. Типово сільськогосподарський характер носив культ бога рослинності – вмираючого і воскресає Думузі (Аккад. Таммуз). Підземним світом правили богиня Ерешкігаль і її чоловік бог смерті Нергал. Їх боялися всі божества. Близький до них за функціями був бог чуми Ерра. Боги-воїни – бог бурі, грому і блискавок Адад і бог війни і полювання Нинурта – висунулися у зв’язку з появою військових держав, їх особливо шанували войовничі царі.
Месопотамські боги ототожнювалися з небесними світилами, але, на відміну від єгипетських, зазвичай мали людську подобу. Інші риси зустрічалися рідко: наприклад, Енкі зображували з риб’ячим хвостом. Атрибутами богів були рогаті тіари і страхітливий смертоносний блиск, що йшов від них.
До числа найбільш яскравих міфів Месопотамії належать розповіді про потоп, про Мардука – бога-покровителя міста Вавилона, про богиню Инанне і її коханого – бога Думузі.
Міф про потоп оповідає про те, як боги з одного капризу вирішили знищити всіх людей, наславши на землю жахливе повінь – великий потоп. З милості доброго Еа врятувався один тільки праведний Зіусудра (у аккадцев він звався Утнапіштім). У цьому переказі відбилися спогади про реальну подію – про гігантський повінь, що затопила всю Нижню Месопотамію близько 2900 р. До н. е. е. Згодом цей месопотамський міф ліг в основу біблійного переказу про Всесвітній потоп.
Міф про Инанне і Думузі куди більш давній. Згідно з ним, дві сестри-богині розділили владу: Инанна, богиня любові, правила на небесах, а Ерешкігаль, похмура богиня смерті, – в підземному царстві мертвих, “Країні без повернення”. Инанна відважно спустилася у володіння Ерешкігаль, щоб розтрощити її панування, воскресити мертвих і позбавити весь світ від смерті. Однак Ерешкігаль у своїх володіннях виявилася набагато сильніше Инанни і взяла її в полон. Вона була готова відпустити сестру на небо, якщо знайдеться той, хто замість неї спуститься в підземне царство і погодиться терпіти муки пекла. Викупом за Інанну став її коханий, юний пастух Думузі. Ціною цієї жертви Инанна повернулася на небо. Думузі ж кожні півроку змушений був опускатися в пекло, т. Е. Помирати, а на інші півроку він повертався на землю. Це переказ про вмираючого й воскресає бога покликане було пояснити круговорот життя і смерті і зміну пір року – весни, пори народження, і осені, часу в’янення рослинності.
Найбільшим з месопотамских міфологічних епосів була вавилонська “поема” про створення світу, або “Енума Еліша” (Аккад. “Коли вгорі” – перші слова тексту, за якими месопотамців називали свої літературні твори), що розповідає про походження Всесвіту і устрій світу богів. У поемі два змістовних шари: перший – це міф про перемогу богів над хаосом, висхідний до найдавніших часів, а другий – вавилонська редакція цього міфу, яка, в бажаному вавилонянам дусі, висуває на перше місце серед цих богів Мардука – бога – покровителя Вавилона. Характерно, що в деяких ассірійських варіантах Мардук, в свою чергу, замінений на Ашшура!
Згідно з “Енума Еліша”, спочатку верховними володарями світу були найстаріші боги – жахливі демони, насамперед морські чудовиська, яких очолювала Тіамат – богиня, що мала вигляд крилатого лускатого дракона з левовою мордою, левиними передніми лапами і пташиними ногами. Сам світ являв собою водний хаос, де прісні підземні води (їх бог – Апсу) були змішані з гірко-солоними морськими (їх богинею і була Тіамат, дружина Апсу). Бог Еа, син Ану, – один з молодших богів, головний носій уявлень про благо і мудрості, розмежування правого і неправого, необхідності космічного порядку, вирішив породити бога сонця (який був охоронцем справедливості, т. Е. Близько вже власне людського) і почав боротьбу зі своїми предками – владиками хаосу, убивши одного з них – Апсу.
Тіамат зненавиділа всіх добрих молодших богів і замислила знищити їх. Боги, злякавшись чудовиська, відмовилися битися з ним. Тільки молодий Мардук, син Еа, погодився вийти на битву з Тіамат з тією умовою, що інші боги визнають за ним верховну владу. У відчаї боги прийняли цю умову. Тим самим Мардук отримував право сам підносити і скидати богів, милувати або вбивати тих, хто здався, і всі зобов’язані були йому беззастережно підкорятися.
Мардук, з цибулею і булавою у правій руці і ураганними вітрами в лівій, зійшов на бойову колісницю-бурю, перед якою летіли блискавки, вступив у бій з Тіамат і її воїнством. Очолював найстаріших богів підручний Тіамат – демон Кінгу, який тримав у руках таблички з рішеннями богів (т. Е. Регалії вищої влади). Заткнувши пащу Тіамат, щоб та не могла проковтнути його, Мардук прострілив їй серце, а потім зловив в мережу всі її воїнство. Тіло Тіамат він розрубав на дві частини, з однієї створив небо, а з іншої землю. Над головою Тіамат Мардук насипав гору, а її очі стали джерелами Тигру і Євфрату. Інші річки і гори він створив на тілі богині, а її хвіст перетворив на Чумацький Шлях.
Мардук убив Кінгу, відібрав у нього таблички з рішеннями богів і передав їх своєму дідові Ану (цим хитромудрим способом епос примиряє традиційні уявлення про Ану як чолі пантеону і про Мардука як безумовному повелителя богів). Так Мардук по праву, по вибору і визнанням самих богів став вічним царем богів, неба і землі. На знак пошани і вдячності інші боги побудували йому власне місто – Вавилон і храм в ньому.
Щоб полегшити тягар богів, позбавивши їх від необхідності добувати житло і прожиток власною працею, Мардук вирішив створити людей. За його розпорядженням і його силою Еа створив людей з крові Кінгу. Відтепер богам не треба було працювати – люди приносили їм жертви. Мардук визначив обов’язки богів, одна частина яких була призначена помічниками бога Ану на небі (Игиги), інша – внизу (Ануннаки). Сімох Ігігов, включаючи самого себе, Мардук наділив титулом “великий” і створив з них постійне збори “богів доль”, влаштувавши таким чином управління космосом. Всі боги переселилися в місто Мардука Вавилон, де отримали від нього в дар створених для їх обслуговування людей. Потім Мардук остаточно утвердився на престолі, і боги принесли йому клятви вірності.
Вся ця історія повинна була пояснити і обгрунтувати бажання вавилонян бачити свого бога-покровителя Мардука упорядником світу і главою всіх богів, а Вавилон – столицею світу. Крім того, вона пояснювала на прикладі богів природу і сенс соціального порядку і влади царя: общинне збори богів саме поставило над собою царя у власних інтересах, і править він заради загального порядку, миру і процвітання, рахуючись з існуючим при ньому радою.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)