Вітчизняні традиції сучасного українського фемінізму

Я. Козачок,

Доктор філологічних наук Київ

У зливі ідеологій, що постали в парадигмі суспільного прогресу, фемінізм як багатоаспектне явище: філософсько-ідеологічне, літературознавче, культурологічне, психологічне, конкретно прагматичне – активно акцентований у суспільному житті. Генеза його літературознавчого аспекту простежується, на думку І. Фізера, “в теорії “афективного” спрямування, започаткованій традицією філологів Олександрійської бібліотеки (IV ст. н. е.)”[15; 55]. У XIX-XX ст. фемінізм спорадично заявляє про себе більшою чи меншою амплітудою в різному суспільному контексті та культурологічних інваріантах.

Батьківщиною сучасного інваріанту феміністичної теорії з її чільними цікавими постатями прийнято вважати Францію (Сімона де Бовуар, Гелена Сіксу, Лусі Ірігерей, Юлія Крістева). У світовій, як і у французькій культурологічній та літературно-критичній парадигмі, їх імена і твори, проте, залишилися як літературні артефакти, зокрема не знайшли практичного втілення в академічному контексті вузів.

На думку І. Фізера, цей контекст “змушував цікавих і інтелектуально обдарованих жінок вступати у діалог із сучасними і попередніми філософськими системами, від Платона до Дерріда, радше ніж поквапно зводити фемінізм до практичних програм”[15; 58]. Французький же фемінізм зосереджений на проблемах тендерної сутності жінок, причому визначає цю сутність то екзистенціонально (за Сартром), то психоаналітично (за Лаканом), то історично (за Марксом).

Постмодерністський фемінізм (група “Психоаналіз і політика” Антуанети Фук) і послідовниці Сімони де Бовуар були “байдужі до історичної та соціальної реальності жіночого досвіду”, – зазначається в “Енциклопедії постмодернізму”[14; 444]. Вони вважали психоаналіз та філософію істотними складниками їхньої емансипації, наслідували ідеї французьких представників чоловічої статі: Дерріда та Жака Лакона. Запозичивши концепт розрізнення Дерріда (Елен Сісу), запропонували термін I’ecriture feminine (жіноче письмо) і проаналізували його відмінність від канонізованого чоловічого в літературі.

Англо-американські прибічниці фемінізму зважали більше на громадсько-практичний бік справи (Сандра Гільберт, Сюзан Губер), вважали фемінізм французьких колег звабливим та ампірним, не здатним на створення власної суспільної філософії, а таким, що запозичає її в “чоловічих” теоріях, які одночасно намагається знищити. Вважаючи головною функцією філолога перетворення літературних текстів на політичну дію, представниці американського фемінізму твердять, що французький фемінізм не здатний виконувати таку функцію.

Американський тип теорії фемінізму зосереджений на активній і рівноправній ролі жінки в усіх сферах економічного, політичного та культурного життя суспільства. Він тяжить до прагматичної парадигми, в той час як французький – до теоретичної. Загалом дуже широкою є його програмна амплітуда, яка знайшла свою реалізацію в десятках жіночих організацій, об’єднаних у структуру найбільшої з них – “Асоціації жіночих студій”. Вони займаються питаннями не лише культурологічного, але й суспільно-прикладного характеру: здоров’я, геронтології, зокрема репродуктивними правами жінок, зайнятих у різних сферах науки й виробництва, спорту, побуту, дозвілля, словом, прагматичними проблемами жіноцтва в громадському й професійному житті.

Є й інший, протилежний полюс тендерної амплітуди американського типу. Організації, що діють у його форматі, зосереджують свої зусилля на ідеологічних, психологічних або статевих окресленнях тендерної властивості жінки супроти чоловіка. Марксистська феміністична парадигма передбачає її абсолютну рівноправність з чоловіком. Психологічна – фізичну і психічну відмінність. Лесбійська – не тільки стверджує цю відмінність, але й перебуває в повній опозиції жінки до чоловіка.

Та загалом усі без винятку різновиди, як і обидва типи, – французький та американський – мають багато спільного. Фемінізм як теорія настільки багатовекторний, що звести його до якогось узагальнення, що мало б міродайний характер, дуже важко, як і віддати перевагу котромусь чи бодай визнати на це право. Можливо, тому, що в традиції поколінь прийнято враховувати природні взаємини чоловіка і жінки, освячені більшістю релігій. Ламати їх без належного підгрунтя, яке мало б не меншу тривалість, ніж традиційне, видається, не без підстав, багатьом справою по меншій мірі утопійною. Дехто навіть вважає це брутальним намаганням ревізії історії, науки, мови, навіть Біблії. Про те, що таке втручання (утримаємося від його оцінок) відбувалося і відбувається, свідчить поява і відчутний резонанс бестселера Дена Брауна “Код да Вінчі”.

Можливо, тому від початку виникнення і понині фемінізм викликає негативну настроєність як чоловіків, так і більшості жінок. Цьому сприяє той факт, що радикальний тип фемінізму і його представниці наполягають не тільки на визнанні окремих особливих суспільних привілеїв для жінок, але й права на визнання всезагальної вищості жінки над чоловіком. Радикальніше, з позицій марксизму налаштований фемінізм наголошує соціальну зумовленість жіночого протагонізму в уявних естетичних конструкціях. Деконструктивна гілка фемінізму стверджує повну “інакшість” жінки в творчості й тексті. Ще далі “просунутий”фемінізм лесбійського характеру стверджує радикальну різницю самих “жіночих” і “чоловічих” текстів.

Зауважимо, що, попри намагання фемінізму доглянути свою тезу в глибшій історичній ретроспективу марксо-соціологічні впливи в ньому не просто дуже відчутні, а й мають майже домінантний характер. Інша справа, чи ці впливи визнаються прихильницями фемінізму (як у американському варіанті), чи ретушують його, що властиве для окремих представниць сучасного українського фемінізму.

Ці суспільно-інтелектуально-фізіологічні “водіння” пошуки в сучасному українському фемінізмі мають свої особливості. На рівні суспільному в посткомуністичному суспільстві утверджувалася модифікована утопійно-комуністична ідея про рівноправність статей. У культурологічному просторі вона знайшли свій вияв здебільшого в площині літературної критики та художньо-мистецької практики, насамперед у спробах бодай часткової, якщо не цілковитої ревізії естетичного канону, його реформи з урахуванням у ньому жіночої ролі, запереченні традицій народництва, ствердженні нових способів естетичного мислення.

Творцями українського фемінізму є непересічні особистості, талановиті, оригінальні постаті: Соломія Павличко, Оксана Забужко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ніла Зборовська та їх молодші послідовниці, яким під силу виявилося яскраво виразити жіноче начало і в філософії та способі художнього мислення, і в непростій галузі літературознавства, яка традиційно вважається “чоловічою”. В багатьох випадках рівень літературно-критичного мислення перевершує навіть досить високі його зразки, є філософськи глибшим і тоншим естетично.

Український фемінізм саме з цієї причини став помітним явищем у сучасній українській філософії, письменстві та літературознавстві, а не через дещо екзальтовано-епатуючу за характером форму вияву. Він зробив вагомий внесок в оновлення основ і методології ідейно-естетичного мислення. Можна стверджувати, що великою мірою, попри інші чинники, сучасному феміністичному рухові належить роль руйнування/творення класичного художнього тексту, як і теоретико-эстетичного мислення на засадах нової філософії та методології.

Показово: якщо власне руйнацію здійснюють переважно мужчини (“несерйозною” літературою Ю. Андруховича, “серйозної гри” – Є. Пашковського), то жінки намагаються творити нове (хоч не завжди на основі традиційного начала), дошукуючи невідкритих глибинних і осмислюючи заборонені ближчі пласти, освоюючи наполегливо світовий досвід і достосовуючи до нього український текст і естетику мислення.

Сучасні прихильниці фемінізму, як правило, – активні творці його філософського, літературно-естетичного і художнього простору. Вони віддають перевагу серйозній літературі, пережитому стражданню, істинності любові, де основою твору є внутрішня суб’єктивна дія, стан жіночої душі, що прагне усвідомитися в світі слова. “Динамічний перехід зі світу мови у внутрішню подію, із внутрішньої події у світ мови є цілком закономірним для духовного пошуку, коли з’являється потреба живого смислу (смислу для конкретного життя, конкретної людини, кровно зв’язаної з Вітчизною)”, – вважає Ніла Зборовська [7; 9]. Безперечно, бачиться в цьому повага до традицій, у тому числі національних.

Ця повага відчутно виявила себе в конкретиці наукової та суспільної діяльності Соломії Павличко. Вона з колом однодумців підняла величезні “поклади” вітчизняного літературознавства, на рівних вводячи його в світовий дискурс і підносячи до нього. “Соломія Павличко, – зауважує Л. Тарнашинська, – на переконливій фактурі тогочасного (кінець XIX – початок XX століття – авт.) показує не випадковість того факту, що саме жінки намагалися зруйнувати “панівні ідеології” в сфері культури”[13; 57]. Зауважимо, що це сказане авторкою в контексті аналізу феміністичних поглядів Наталії Кобринської.

Оксана Забужко, опираючись на націоцентризм мислення, відкрила фундаментальні філософські глибини духовної культури, окреслила в складному поліфункціональному плетиві між статевих стосунків суть, увівши їх до парадигми вільного/колоніального світів, причин і наслідків, футуристичних проглядань трагедій національного масштабу. Глибину її всебічно аргументованих узагальнень, попри педальовано-епатажну форму, слід увести в методологію сучасного мислення як таку, що не тільки її вивищує, але й формує ідеали та переконання, як і належить філософії. Логіка доказів, надто безжальна, часом страшна багатоаспектна аргументація, реальність висновків ретушують форму і характер виразу. Дві колони аркодужної феміністичної теорії О. Забужко – велич і трагізм поневоленої жінки/України – закорінені в глибини етносу й підняті на верхів’я сучасного світового мислення, в т. ч. й естетичного.

Виступаючи в обороні жіночого письменства, О. Забужко підкреслює, що воно “з-посеред слов’янських – вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією”[6; 173]. Прикладом цьому наводить скандальний віршований “пашквілюс” луцької шляхтянки Олени Копоть-Журавницької (1575). “Завдяки цьому, одному з перших у новій історії літературних судилищ, – іронічно зауважує Забужко, – (“традиція”, що в нашому життя замикається Д. Г. Лоуренсом, Г. Міллером і В. Набоковим), зацілів і текст “підсудного” вірша, зрештою пречудового й цілком врозуміливою для сучасного українця мовою написаного”[6; 173].

Письменниця вводить у контекст українського фемінізму багатющу фольклорну лірику, з-поміж 230 тисяч якої близько двох третин належить жіночим голосам. Це “щонайбезпосередніша “пряма мова” тисяч і тисяч безіменних (винятки можна перелічити на пальцях), не зрідка й геніальних поеток, які доносять до нас крізь віки живою й дотикальною чуттєву тканину жіночого життя”[6; 173]. Авторка підкреслює, що український модернізм своєю появою значною мірою завдячує першій українській відверто феміністичній авторці – Ользі Кобилянській, а безсумнівної недоступної класичної вершини сягає в поетичних драмах Лесі Українки.

Власне, життям і творчістю видатних українських письменниць XIX – початку XX ст. – Кобринської, Кобилянської та Лесі Українки і виявляється найбільш виразна ознака сучасного українського фемінізму. Його представниці насамперед прагнуть стати якщо вище, то не “над усім”, а лише над убозтвом буденщини, бути “самими собою” не для екзальтації, а щоб скласти органічну єдність із чоловіками в справі суспільній, насамперед національній. Стояти високо, щоб працею і власним прикладом скласти духовний ідеал для інших, “поривати” їх до праці, – в цьому та основна риса сучасного українського фемінізму як складової частини світового прогресивного суспільного руху, яка закорінена саме у вітчизняній традиції.

Зауважимо однак, що термінологічна перенасиченість більшості праць часто провокує семантичну непрозорість і ускладнює входження феміністичного корпусу напрацювань у практику вищої школи. Це, як і контроверсійно загострений характер, призводить до функціонування вітчизняної феміністичної теорії в певному вакуумі, підсиленому традиційним скептицизмом чи навіть не сприйняттям ширшого загалу. Залишаються не почутими (неопритомненими) в суспільній рецепції навіть найбільш позитивні його набутки.

Контроверсійна траєкторія українського фемінізму об’єктивно зумовлена багатьма чинниками. Головніші з них мають вочевидь ідеологічно-суспільний характер. Вони зумовлені позицією спротиву до гніту чи пізніших подвійних стандартів імперського мислення й практики. Проголошення жіночої суспільної рівності й авангардної ролі в радянський час супроводжувалося фактичною дискримінацією жінки, її жорстоко брутальною фізичною експлуатацією. Штучне позбавлення розвитку інтелектуальних можливостей, замкнутість їх у звуженому ідейному та інформативному просторі соціалістичної парадигми як соціального інваріанту імперської надавало стартовим позиціям феміністичної парадигми також виразно контроверсійного вектора, проектуючи не тільки певні відхилення від канонів, а й інспіруючи сміливе цих канонів руйнування. У великій мірі це спричиняло провокаційно-драстичний характер самої позиції, як і форм її вияву, що ускладнює сприймання сучасниками навіть досконалих виявів мислення і творчості феміністичного спрямування.

Особливо не “вписуються” в канони сучасного мислення нетабуйованість його в представниць фемінізму. Адже для народницького дискурсу, значною мірою не подоланого до сьогодні, найіманентніша риса – фігури замовчування або й прямого заперечення того, чого він не може осмислити або асимілювати. Осмислити багатьом “традиціоналістам” позиції українських представниць фемінізму – особистостей за освітою і рівнем світового масштабу – непросто. Важко дорівнятися до жінок, які вільно володіють кількома мовами, а отже непросто зрозуміти, що саме їх освіта – як колись Кобринської, згодом Кобилянської, Лесі Українки, її матері Олени Пчілки – саме й моделює культуру поведінки.

Але важко також заперечити, що, попри їх розуміння, сприйняття чи не сприйняття сучасниками, саме вони найбільшою мірою пропагують у даний час українську культуру в світі.

Немаловажне значення в осмисленні й практиці українського фемінізму має раптовий у часі перехід від спрощеного, спримітивізованого літературознавства з численними лакунами пропущених теорій до складних, ширших, планіметричних овидів мислення постструктуралізму, необхідність подолання прірв, перехід у термінологічний простір принципово інших вимірів. Період адаптації має цілий спектр аспірацій, часто хворобливих, епатажних, провокативних, вимагає мозкової атаки, підстав для якої не забезпечує існуюча ще великою мірою традиційна практика вузівських філологічних курсів.

Попри недостатню задекларованість традицій сучасним українським фемінізмом, вони відчутні в багатьох онтологічних ознаках і рисах. В цьому тяглість традиції вітчизняного фемінізму як явища. Тендерні проблеми українського феміністичного руху назагал принципово відрізняються від подібних собі за рубежем. Для дискурсу українського фемінізму з початку його виникнення було характерним розвиватися не всупереч, а синхронно з усім суспільним розвоєм українства. В цьому його особливість, але й причина того, що воно мало зауважене було й залишається в світовій парадигмі.

Серед особливостей вітчизняного фемінізму було заглиблення в духовні та моральні, а не насамперед матеріальні проблеми людської особистості. Звідси інтенції до духовного зростання, пошуки ідеалу для вдосконалення, поривання в вищі сфери буття, вироблення з себе “цілого чоловіка”. Реалізація цих інтенцій виявлялася в середовищі інтелігентів насамперед прагненнями суспільної діяльності в ім’я становлення національного. Засобом для цього мала бути просвіта жінки, її інтелектуальне зростання, а вже відтак участь її у вдосконаленні економічних сфер життя, турбота про виховання молодого покоління.

Іван Дзюба вважає, що цей рух в своїх початках залишався не поміченим у Європі й тому, оскільки виник у часі, коли його найгостріші хвилі вже йшли там на спад. “Для європейських літератур кінця XIX ст. (за винятком скандинавських) проблема сучасної жінки в соціальному та ідейному плані втратила свою актуальність і гостроту – і то не через життєві, а через похідні причини: “відпрацьованість” теми, епігонство емансипаторів, пересунення центра ваги до декадентсько-еротичної проблематики, нарешті – загальний ідейний спад на зламі двох віків і, можливо, відсутність у цей час письменниць такого гатунку як Жорж Занд”[2; 566].

Вже в середині даного періоду можна знайти неточності, які, однак, не стануть предметом аналізу. Для інтелектуалів кшталту і рівня І. Дзюби певною мірою властивий точний і вірний “закрій” ширших означень, у колі яких часто неточність деталей важко помітити. Назвемо тільки, на наш погляд, деяку правильність/неправильність, окремих із них. Це насамперед “відпрацьованість” теми, яка, зауважимо, буде актуальною ще тривалий час у XX столітті. Ольга Кобилянська є письменницею не нижчого рівня, а ширших тем і проблем, ніж Жорж Занд, глибшої психології, розмаїтої артистичності деталей. У чому ж беззаперечно можна погодитися з критиком, то це з думкою про загальний ідейний (у Європі) спад і пересунення центра ваги до декадентсько-еротичної проблематики. Цей останній торкнувся в українській літературі більше “чоловічої” літератури, а в літературі феміністичного напрямку виявляється значно більше в часах теперішніх.

До феміністичної української літератури можна достосувати, хоч також з деякими уточненнями, слова Івана Дзюби стосовно Кобилянської, що над нею не тяжіли суспільно-естетичні тенденції та умовності в псевдонародницькому стилі, “її не злагіднювала видимість поступу і не перевтомлювало ступенювання традицій – нею цілком опанувала сувора пристрасть новопокликання, і вона змогла сказати сміливе і вагоме слово”[2; 566].

Багато в українській тендерній традиції, більше, ніж у “маскулінній” (Забужко) приділяється уваги колізіям поетичної натури й брутальності побуту, невловимого “щось” душі і “кінського копита прози”. Звідси постійне картання духовного плебейства і протиставлення йому духовного аристократизму, плекання, за висловом О. Кобилянської, “великої людської вдачі”, “різьблення характеру на широку шкалу”. Але коли її герої висувають принципи і програму “бути самому собі ціллю”, то в ній ідеться про свободу від буденщини, рутини, а не від обов’язків перед українським суспільством. Саме це останнє і є домінантою, якій підпорядковано саморозвиток особистості. Щоб нести народові світло, треба насамперед запалити його в самому собі, виробити себе на “значну особистість”, котра могла б стати “пориваючим прикладом для загалу”.

Саме тут і різниця між фемінізмом європейського і українського характеру. Якщо для першого властиве “естетствуюче” забарвлення з дещо моралізаторським відтінком, то для другого – соціально-політична і національна наснаженість. Мотив розвивання власної особистості входить лише як важлива складова ідеї служіння одиниці народові, котра дуже широко розгорнута в жіночій літературі зламу століть, особливо в Ольги Кобилянської, Лесі Українки як найвидатніших за силою таланту українських феміністок. Можна сказати, що в творчості цих письменниць поєдналися на вершині європейське й національне. В повісті “Через кладку” це виражене через образ Нестора Обринського, зворушливий етично і високий, хоча полемічний, ідейно, виразно естетичний художньо.

Творчість Лесі Українки, безумовно, вершинна в поєднанні фемінізму по-європейськи з його імпліцитно національним началом, як і з началом загальноестетичним без поділу на “жіноче” і “чоловіче”. Суспільні проблеми – більше того – поставлені й трактуються письменницею вище, ніж загалом у тогочасній літературі. Рух до саморозвитку особистості в її постаті сягнув космічних вершин, які, однак, глибино закорінені в історію і долю українського народу, в сучасні його боління й проблеми. Цей феномен тим дивовижніший, що сучасники (політичні діячі, критика) не розуміли Лесиної величі і не дали їй навіть тої дрібки уваги, брак якої дуже болюче вона відчувала. Пишучи про п’ятиліття з дня кончини поетеси, говорить про це М. Зеров. Але висловлює одне з точних зауважень, що для творчості поетеси “український читач уже народився”.

От, власне, одна з тих проблем, задля яких і минулий, і вітчизняний феміністичний рух у його мистецьких випвах “задихався” – брак вітчизняного читача, здатного зрозуміти інтенції автора. “Загальні умовини минулого (1918 – автор) повернули українській культурно-національній праці багатьох одірваних од грунту робітників і багатьом розкрили очі, показавши, що не тільки російська культура та російське письменство можуть відповісти на їх духовні запити. Український з походження і московський з виховання інтелігент масами починає звертатись до українського слова, звертається до української літератури, знаходить в ній інтересні проблеми і оригінальне часом трактування світових сюжетів”[8;267].

Попри такі високі оцінки і ставлення до творчості “на рівних”(чого часом бракує сучасним чоловікам-літературознавцям), усе ж можна зауважити, що критика значно менше звертала (за винятком Івана Франка, який дуже турботливо ставився до кожного найменшого прояву хисту жінок-мисткинь і намагався його розвинути та заохотити) увагу на твори українських жінок-письменниць. Значно більше – на зарубіжних. І не в першу чергу в цьому причиною їх якість. Микола Зеров, наприклад, крім цитованої згадки, написав усього тільки короткий есей “Леся Українка і читач” та ширший “Критико-біографічний нарис”. Високо, без “тендерних кивань” оцінив критик творчий подвиг письменниці. Лірику суспільно-громадську називає сильною і сміливою, інтимну – по-жіночому ніжною, дуже зворушливою. Відзначає, що в ній нема ні пози, ні безглуздої екзальтації – лише інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет думки, кожну дрібничку життєвого бою вміє зв’язати з вічними проблемами людського духу, з загальнолюдськими колізіями трагічними”[8; 401].

Однак значно більше уваги в його спадщині приділено темам і “чоловічим” постатям далеко дрібнішим, а щодо “жіночих” – легка, але болюча іронія. Так говорячи про Наталію Романович-Ткаченко, критик зазначає, що в її творчості “зустрічаємо прегарні, непретензійні жанрові картинки і поруч з ними – кілька essais – так мовити б – з психології кохання… Авторка тратить на них силу сентиментального захоплення, – і так багато говорить красивих слів про те, “чого ніколи не буває в дійсності… і ви одразу відчуєте себе десь не дуже далеко од блаженної пам’яті Квітки-Основ’яненка”[8; 228].

Увагу переважно чільним постатям приділяв і М. Грушевський, належно оцінюючи їх рівень. Так у некролозі на жалобних зборах Київського наукового товариства восени 1913 року сказав про творчість Лесі Українки: “Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на грунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв’язувала з одвічними переживаннями людськості. Наше громадянство не встигло йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичний для його ширших кругів… Смерть перервала цю путь у вселюдські простори”[8; 403].

Значно менше уваги звертала критика на менш відомих письменниць, хоча великому спалаху їх творчість завдячує як піднесенню національної свідомості по втраті незалежності після першої світової війни (Дубина), так і наявності прикладу великих попередниць. Критики-чоловіки дуже мало, хіба в аспекті спеціальних студій, звертаються до аналізу “жіночої” прози або щодо справді видатних постатей, часто зарубіжних письменниць. У монументальній спадщині М. Зерова є тільки Кобилянська і Леся, На-таля Романович-Ткаченко; також у Євшана, Єфремова, не кажучи про сучасну критику.

В “Історії української літератури XX століття”[9] згадується лише Катря Гриневичева. Дещо презентабельніше виглядає жіноча проза в антології “Бібліотека української літератури”. Том “Українська новелістика кінця XIX – початку XX ст.” містить твори Олени Пчілки, (Ольги Косач), Наталії Кобринської, Наталки Полтавки (Кибальчич), Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер), Любові Яновської, Дніпрової Чайки (Людмили Василевської), Катрі Гриневичевої, Грицька Григоренка (Олександри Косач-Судовщикової), Євгенії Ярошинської, Надії Кибальчич, Христі Алчевської, Наталії Романович-Ткаченко. Однак сказане про чільних представниць української літератури щодо світогляду, інтенцій і характеру творчості, пошуків інваріантних форм у естетиці можна достосувати до представниць літератури “вужчого” масштабу, оскільки без належного підгрунтя не буває високої якості плоду.

В оцінці тендерних надбань літератури Східної і Західної України нема однозначності, належного поцінування західноукраїнських письменниць. Сергій Єфремов, наприклад судить неправомірно упереджено, ніби на сході “жіноче питання в його специфічних формах ніколи не стояло дуже гостро: в трудових обставинах селянського життя, як і в інтелігентних колах, жінка уважалась тут просто за товариша, за “дружину” чоловікові, і в поступовому громадянстві ніхто не важився виступати проти жіноцтва в громадських справах”[4; 514]. Насправді ж привнесення соціального елементу призводило навіть до неадекватних виявів фемінізму, як громадянські шлюби, тероризм, потрійні сімейні стосунки, моральний і світоглядний нігілізм тощо.

Щодо Галичини – за усталеним стереотипом Єфремов судить про німецькі та польські впливи. “Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того громадянства, що іншу прикладало мірку до чоловіків, іншу до жіноцтва, і в споминах Драгоманова знайдемо не одну дошкульну ілюстрацію до становища жінки”[4; 514]. Бачимо й тут дещо упереджений підхід як до письменниць, так і до галицького фемінізму. Одночасно критик високо ставить Кобринську як митця, громадянина, хоч і з народницьких позицій засуджує літературну казку як модерністський туман і містику: “Кобринська писала на “бойові” для галицького громадянства теми, як жіноча емансипація, нові напрями в громадських настроях, психологія пережитків минулого перед новими подіями і т. ін. і вміє зробити це не переходячи на поле публіцистики, справжнім залишаючись художником”[4; 51Ь].

Звертає на себе увагу висока оцінка творчості О. Кобилянської Миколою Євшаном, абсолютно без уваги, що вона “жіноча”, порівнює до старовинної музики, спокійної, що, мов шовком, розпливається по душі і губиться мріями: “Як далеко веде вона нас від базарного завивання катеринки, від нервів і істерії у всіх її проявах, – від того всього, що так люто почало підгризати і нашу літературу в останні роки… Ся музика не усипляє, а, вічно нагадуючи про красний світ, про гармонію, красу, – нагадує тобі самого тебе і твій головний обов’язок: боротьбу за свою красну душу. Вона відграничує тебе від всього голосного, болючого, негармонійного, охороняє твою душу, але й вимагає, щоб ти був добрий, щоб ти боровся за свій зміст, за свій розвій, щоб ти вдирався на ту дику скалу, де віє свіжий вітер, і душа може бути оновлена й чиста”[4; 484].

Євшан зазначає, що “жінки Кобилянської ніколи не спішаться з визнання своєї любові ані з тим, щоб чимскоріше вийти заміж. Вони забагаті духом, за-горді. Власне, горді, а не зарозумілі зарозумілістю гуски… вони уміють цінити себе, тому ніколи не “летять” на першу приманку мужчини, – його красу та безглядність… Інтенсивною працею над собою, виховуванням себе, організованням своєї душі в напрямі чистої духовної культури, нарешті вродженою чистотою душі вони побороли в собі ту, що так скажу, нижчу смислову природу, вони уміють панувати над своїми пристрастями та афектами, тому вони такі сильні”[4; 487]. Однак, виокремлюючи героїнь Кобилянської, в усьому іншому стоїть на позиції протилежній, запевняючи, що жінка сама винна, коли на неї падає нечистий погляд. Творчість Кобилянської протиставляє нечистому, нескристалізованому струменю літературного життя на Україні як незалежну від літературного ринку, відокремлену від публіки та її сприймання.

Найбільша з причин недостатньої популярності українського фемінізму, як сучасного, так і початку XX століття, попри його значущість, відчутну вагу, криється, очевидно, в певному ігноруванні вітчизняного досвіду фемінізму як ідеології, суспільного руху й особливо художньої практики. Між тим для нього характерна принаявність особливо гармонійного поєднання суспільного начала і творчої практики з національною ідеєю, моральними інспіраціями, присутністю просвітництва. Якщо філософські узагальнення внаслідок недосконалого науково-теоретичного простору не так виразно задекларовані, то все ж вони не тільки іманентно присутні, а й виходять далеко за межі тендерних інспірацій, творять сув’язь із загальносуспільними, знаходячи естетичне увиразнення в художніх текстах.

Попри теоретичну авангардність сучасного літературно-критичного та естетичного фемінізму, йому бракує таких ознак, як насамперед уміння ставити на перше місце не особливості жіночого мислення й поведінки, а піднімати поруч із чоловіками загальнолюдські й національні проблеми, залишаючись у всьому іншому в своїй природній іншості. Намагання сучасного літературознавства добачити в ньому і навіть привнести в нього елементи лесбійського фемінізму здаються неправомірними і тому викликають відчутний спротив суспільної рецепції.

“Розташовуючи себе історично у стосунку до кризи розуму, – читаємо в “Енциклопедії постмодернізму”, – постмодерністські феміністки поставили собі на меті вивести на поверхню внутрішні суперечності метафізичного дискурсу, який віддає перевагу суб’єктові певності (cogito), тобто безтілесній та універсалізованій свідомості, що ідентифікується як чоловіча” [14; 414]. Акцентування вітчизняної традиції будь-що злагіднило б категоричність позицій сучасного фемінізму, згармоніювало його та естетично увиразнило.

Таким чином, український тендерний філософський, суспільний, культурний літературно-критичний та художньо-текстовий простір на тлі світовому уявляється як певний конгломерат розглянутих вище тенденцій і теорій. Кожна з них знайшла своє віддзеркалення в тій чи іншій формі. Дещо домінуючою видається радикальна тенденція. Є також ряд специфічних ознак і проявів, які зробили український фемінізм дуже помітним і цікавим явищем. Це насамперед його філософський, літературознавчий інтелектуальний потенціал, тяжіння до сучасного світового теоретичного контексту, естетичний рівень тек-сту, прагнення вийти за рамки канону, як і національне начало, зокрема в його фольклорному інваріанті. Чільні представниці українського фемінізму – високо інтелектуальні, талановиті постаті, обдаровані як здатністю до теоретичного мислення, так і художньо-естетичного. Перший забезпечує уведення українського літературного фемінізму в загально-філософський дискурс, другий естетично його увиразнює.

Не можна не зазначити, що й у громадській діяльності, зокрема й на вигнанні, жінки-українки продовжили в тривалості ідейні та моральні засади руху, піонеркою якого були зачинательки українського фемінізму. Одна з найяскравіших постатей – Маруся Бек (з Войтовичів) – доктор права, адвокат в автомобільному промислі, знаменитий двомовний промовець, учасниця всіх українських імпрез, дипломатка, “Жінка поступу” і “Жінка року” в Детройті, п’ятиразова депутат міста, голова міста. В українському світі ця постать не має паралелі як “ціла установа, яка вже увійшла в історію українського поселення і яку майбутні українські історики ставитимуть за зразок правильності і правдивості теорії д-ра Луки Мишуги про “дві батьківщини”. Найяскравішою рисою Марусі Бек Іван Кедрин вважає її життєвий оптимізм і подиву гідний активізм. Стовідсоткова ідеалістка, вона напрочуд уміє поєднати його з прагматизмом активного політика, стовідсоткова звеличниця принципів моралі в приватному житті і ворог макіявелівської тези, що “ціль освячує засоби”, – вона визнає також принцип компромісу, без якого нема життя в родині, громаді, державі, цілому світі”[10;380-381].

Все більше стає предметом дослідження роль жінок Західної України в розбудові національної ідеї, зокрема численних представниць “жіночої” прози та поезії. Вони створили подиву гідний текстовий обшир. Йдеться про Анну Павлик, Євгенію Ярошинську, Ольгу та Михайлину Рошкевич, Софію Окуневську-Морачевську, Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер), Климентину Попович та інших. З пізнішого покоління – Олени Вергановської, Дарії Віконської, Катрі Гриневичевої, Мілі Дороцької, Володимири Жуковецької, Марії Козоріс, Харити Кононенко, Наталени Королевої, Марії Крушельницької, Ярослави Лагодинської, Софії Парфанович, Дарії Ярославської та багатьох інших.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що в цілому в сучасній українській тендерній парадигмі можна виділити такі найбільш виразні аспекти: філософський, літературно-критичний, художньо-естетичний. Чільні представниці домагаються певного взаємного проникнення цих аспектів, виступаючи з більшим чи меншим успіхом у кількох одночасно. Однак, здається, український фемінізм у своїй цілісності має дещо корпоративний характер. Кількість представниць феміністичної “корпорації” не надто численна, і об’єднуються вони навколо кількох вище названих постатей.

Володіння сучасною термінологією і технологіями аналізу вводить український літературний фемінізм у світовий дискурс. Художні тексти підносять її до належного світового Тексту. На наш погляд, за якістю вони, як і теоретичні досліди, не поступаються кращим зразкам “чоловічої” літератури. Однак, закорінений у вітчизняну традицію, сучасний фемінізм одночасно в більшості своїх проявів декларує інспірації певної відстороненості від нього, прагнення будь-що “одягнутися” в постмодерні шати. Тому, попри високість та глибину своїх осягів, має до певної міри наслідувальний характер, приречений на вторинність у світовій рецепції та ізольованість у сучасному українському культурологічному просторі. Звертання до витоків вітчизняного фемінізму, ширше уведення його набутків у сучасний тендерний літературознавчий контекст сприяло б наближенню осягів фемінізму до ширшої аудиторії.

Література

1. Агеєва Віра. Інтелектуальний портрет // Жінка як текст. – К.: Факт, 2002. – С 94-113.

2. Дзюба Іван. Кілька зіставлень (читаючи О. Кобилянську) // Дзюба Іван. З криниці літ. – Т.2. – К.: Обереги – Гелікон, 2001. – С 562-577.

3. Євшан Микола. “Через кладку”(про найновішу повість Ольги Кобилянської) // Євшан Микола. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С 483-489.

4. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. – Розділ XIII. – К.: Феміна, 1995. – С. 500-531.

5. Жінка як текст / Упор. Людмила Таран. – К.: Факт, 2002. – 206 с

6. Забужко Оксана. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології // Забужко Оксана. Хроніки від Фортінбраса. – К.: Факт, 1999. – С 152- 194.

7. Зборовська Ніла. Пояснення до тексту “Українська реконкіста”// Зборовська Ніла. Українська Реконкіста. – Тернопіль: Джура, 2003. – С 4-10.

8. Зеров Микола. Леся Українка. Критико-біографічний нарис // Зеров Микола. Українське письменство. – К: Основи, 2003. – С 383-417.

9. Історія української літератури XX століття. Книга перша. – К.: Либідь, 1993. – 780 с

10. Кедрин І. У межах зацікавлення. – Нью-Йорк-Париж – Сідней – Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка. Бібліотека українознавства, 1986. – С 379-382.

11. Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Твори: В 5 т. – К., 1963. – Т.5. – С 156-157.

12. Павличко Соломія. Фемінізм / Передмова та упорядкування В. Агеєвої. – К: Основи, 2002. – 243 с

13. Таран Людмила. Соломія Павличко. Дискурс особистості // Жінка як текст. – К.: Факт, 2002. – С 53-58.

14. Фемінізм і постмодернізм // Енциклопедія постмодернізму. – К.: Основи, 2003. – С 444-445.

15. Фізер І. Від Афін до Чикаго (про сучасне американське літературознавство) // Урок Української. – 2005. –

№ 5-6. – С 55-59.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)