В’ячеслав Чорновіл
Він був природженим вождем, яскравим громадським діячем, але в той же час – наївним романтиком, не схожим на політика в звичному сенсі слова. Своєю безкомпромісністю він завоював повагу як прихильників, так і відкритих супротивників. Чорновіл увійшов в історію України як символ української національної ідеї, як один з тих, хто сміливо виступав за захист прав людини в СРСР, здобувши тим самим клеймо антирадянщика.
Він народився 24 січня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області в скромній сім’ї вчителів української мови та літератури. Не можна сказати, що його дитинство було радісним і безхмарним. З ранніх років В’ячеслав знав, що таке бути неугодним радянської влади. Його рідний дядько був заарештований в 1937 році і помер у в’язниці. Через це сім’я Чорновіл постійно піддавалася переслідуванням і змушена була часто змінювати місце проживання. У сінях їхнього будинку постійно висіла напоготові торба: сухарі, сало, цибулю.
Найстрашнішим спогадом дитинства для Чорновола був голодний 1947: “Біля сільської школи з ранку стояла черга за рідким кулішем і затируху. Опухлі діти з жадібними очима. Багато вмирали “.
Незважаючи на тяготи післявоєнного часу, голод, В’ячеслав добре вчився і в 1955 році закінчив школу із золотою медаллю. Своєю майбутньою професією він обрав журналістику.
Вже під час навчання в Київському університеті ім. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися “антиімперські і антикомуністичні переконання”. Це був період хрущовської відлиги, і молодому В’ячеславу здавалося, що його статті про життя простих радянських людей багатьом розкриють очі на існуючий лад. Коли Чорновіл приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на ту ж тему. Це їх лякало і викликало занепокоєння про кар’єру сина. Адже вони мріяли бачити свого Славіка великим вченим.
Треба сказати, що неспокій було марним. Ідеї В’ячеслава дійшли до вух керівництва університету, і він змушений був на рік перервати навчання. Однак ця обставина не завадила юнакові закінчити університет з відзнакою. Під час випускного вечора Чорновіл на Володимирській гірці дав клятву присвятити своє життя боротьбі за незалежність України.
Три роки після закінчення університету В’ячеслав працював редактором молодіжних програм на Львівській телестудії. Працювалося у Львові легко, але хотілося більшого. Тому в 1963 році В’ячеслав переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Його темою був майже заборонений Борис Грінченко, і в цьому вже відчувалася велика сміливість. Соратник Чорновола Михайло Косів згадує про той період: “Він зайшов до нас у кімнату, і ми всі здивувалися. Він був у вишитій сорочці і говорив більш сміливо, ніж ми, галичани. Молодий В’ячеслав був абсолютно вільнодумцем людиною, здавалося, що він не боявся навіть того, що в колі його спілкування міг опинитися донощик “.
І ця сміливість і безкомпромісність суджень привертала до нього багатьох людей. З 1963 року Чорновіл став активним учасником руху шістдесятників. Разом з А. Горською він друкував і поширював літературу самвидаву. Бажаючи бути почутим широкою аудиторією, В’ячеслав Чорновіл не побоявся виступити на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” з протестом проти арештів української інтелігенції. Після цього його відразу ж звільнили з роботи (з газети “Молода гвардія”), пішли обшуки і допити. Так почався тернистий шлях Чорновола – правозахисника і дисидента.
У 60-х роках В’ячеслав копітко збирав інформацію про порушення прав людини радянськими судовими та слідчими органами. Згодом вона послужила матеріалом для книги “Правосуддя чи рецидиви терору”, за що Чорновіл був засуджений на три місяці виправних робіт. Але це його не злякало, і незабаром у самвидаві вийшов документальний збірник “Лихо з розуму (” портрети двадцяти злочинців “)”. Він був перевиданий за кордоном, а автор отримав міжнародну журналістську премію.
Працюючи над книгами, В’ячеслав познайомився з симпатичною і цікавою дівчиною, яка до того ж розділяла його переконання. Дівчина з героїчним ім’ям Афіна (в українському написанні Атена) стала його дружиною і вірною соратницею, а для їх синів – Андрія та Тараса – люблячою матір’ю.
Восени 1967 В’ячеслав Чорновіл був перший раз заарештований за звинуваченням в “поширенні брехливих вигадок, що порочать державний і суспільний лад”. Йому дали порівняно невеликий термін – 3 роки суворого режиму. Після звільнення В’ячеслав відразу відчув всі “принади” статусу колишнього ув’язненого. З такою позначкою в паспорті неможливо було влаштуватися на пристойну роботу, тому доводилося перебиватися випадковими заробітками – адже потрібно було утримувати сім’ю. На той час у них з Атеною вже народився первісток – Андрій. Чорновіл не гребував важкою роботою: був землекопом в археологічній експедиції, спостерігачем на метеорологічній станції в Закарпатті та вагарем на Західній залізниці у Львові.
Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косівим і Ярославом Кендзьором нелегально видавали журнал “Український вісник”, який, як стверджують дослідники, став найпомітнішим проявом політичної боротьби в Україні тих років. Влітку 1971 Черновол мав сміливість звернутися до Комісії з прав людини в ООН з приводу навислої загрози арештів української інтелігенції.
Державні органи нагляду не дрімали, верб 1972 вже відомий у світі правозахисник був знову заарештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйозніше: “антирадянська пропаганда й агітація”, що вважався найнебезпечнішим державним злочином. І покарання за нього було відповідним: 6 років таборів і 3 роки заслання. Відбуваючи ув’язнення в Мордовії, Чорновіл прославився як організатор акцій протесту і голодовок серед політв’язнів. Майже половину терміну він провів у штрафних ізоляторах і карцерах. “Зеківському генерал” – так називала його табірна охорона.
Під час перебування на засланні в Якутії Чорновіл був прийнятий в міжнародний Пен-клуб, а в 1979 році став членом Української Гельсінкської групи – нелегальної правозахисної організації.
Тільки через 15 років після засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Україну. За час його відсутності родині доводилося несолодко. Багато людей навіть перестали вітатися. Дружина Атена розповідала, що деякі знайомі, побачивши її здалеку, переходили на інший бік вулиці. Але вона не вінілу їх. Найгірше було те, що несправедливим переслідуванням піддавалися їхні діти, на яких падала тінь батька “антирадянщика”.
Незважаючи на те що вже почалася перебудова, Чорновіл, як і раніше, був не двору. Роботи не давали, всюди за ним слідували люди з КДБ. Був час, коли його разом з М. Горинем навіть збиралися вислати з Радянського Союзу за інтерв’ю, дане іноземної журналістці.
Але вітер змін робив свою справу. У 1988 році стало можливим створення першої опозиційної організації партійного типу – Української Гельсінкської спілки (УГС). Вона декларувала ідеї відновлення української державності, додання українській мові статусу державної, права громадян на політичні об’єднання та багато іншого. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, а потім членом виконкому УГС, став одним із засновників нової громадської організації, аналогів якої в Союзі не було, – Народного руху України.
Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тільки в якості громадського діяча, а й політика. У 1990 році він став депутатом Верховної Ради України та Львівської обласної ради. У той час він, один з найяскравіших представників національного руху в Україні, перебував на вершині популярності. Авторитет Чорновола як голови Львівської облради був величезний.
Початковий етап його роботи був ознаменований прийняттям кількох гучних політичних рішень: використовувати синьо-жовтий прапор, гімн “Ще не вмерла Україна” і перейти на поясний час у Львівській області.
Але незабаром ейфорія перших місяців перебування на посаді пройшла, і Чорноволу довелося впритул зайнятися економічними питаннями. Тут і проявилося відсутність досвіду і практичних навичок господарювання. В області виник дефіцит ряду товарів, у той час як влада видавала дозвіл на вивезення їх за кордон. Поступово серед депутатів, як і серед населення, стали з’являтися незадоволені політикою Чорновола. Не чекаючи “оргвисновків”, він вирішив піти сам.
Цей невдалий досвід “ходіння у владу” показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, ніж практиком. Це довели і президентські вибори 1991 року. Чорновіл був кандидатом від Руху, але зайняв друге місце, оскільки деякі лідери Народного руху підтримали інших кандидатів.
Незважаючи на програні вибори, популярність В’ячеслава Максимовича і рейтинг національного руху не зменшувалися. У 1992 році він очолив Народний рух і став одним з ініціаторів переходу партії в опозицію до існуючої влади.
Шлях Чорновола у великій політиці складався непросто. Правила гри на політичному полі встановлювалися колишніми партаппаратчиков, а то й зовсім кримінальними авторитетами. Здавалося, що людям з демократичними цінностями там немає місця. Але загартований у радянських таборах Чорновіл здаватися не збирався. Знову і знову він виходив на трибуну Верховної Ради України та Парламентської асамблеї Ради Європи, щоб висловити протест проти недемократичних методів керівництва та розкрадання України, намагався донести свої переконання зі сторінок газети “Час-Тайм”, редактором якої він був, жив і боровся для України і за Україну.
Однак мінливі реалії українського життя змушували підлаштовуватися під них і шукати компроміси навіть з противником. Для збереження опозиційної фракції в парламенті В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соціалістами і партіями влади. Для поповнення партійної казни – запрошувати в Народний рух різного роду ділків з сумнівним минулим. Чи треба говорити, що вся ця різномаста братія підривала авторитет партії, поки він остаточно не звалився. І навіть яскрава харизма лідера, який, безсумнівно, був наділений Чорновіл, не врятувала Народний рух від розколу. Самоусунення з політичної арени популярного національно-демократичного руху було на руку владі. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партію з кризи викликали в правлячих колах тільки роздратування.
25 березня 1999 В’ячеслав Чорновіл повертався зі службової поїздки в Кіровоград, де усував конфлікт у місцевій партійному осередку. Вже на під’їзді до Києва його “тойота” зіткнулася з навантаженим КамАЗом. В’ячеслав Максимович і водій загинули на місці…
Потім були похорони, потік людей і сліз. Спроби влади за допомогою нагород і перейменування вулиць на честь Чорновола якось позначити значення цієї людини для України. Але незмірно більше користі суспільству і державі принесло б з’ясування причин та обставин смерті Чорновола. Міністр внутрішніх справ вже на наступний день після трагедії визнав те, що трапилося звичайної автокатастрофою, хоча проведені незалежні розслідування змушують засумніватися в цьому. Так вважають і сини Чорновола. Тарас, теж відомий політик, стверджує, що противники батька і раніше робили декілька спроб усунення батька. Однією з них був штучно спровокований інфаркт. Але тоді батька вдалося врятувати.
Для самого В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що і після його смерті справу останніх років його життя живе. Однак, на жаль, це не так. Після загибелі Чорновола Народний рух України занепав. Іншого такого лідера в партії не було і не буде. Тому, що В’ячеслав Чорновіл вмів запалювати серця і вести в бій. Він сам втілював України і віру в її щасливу долю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)