В ТАРАСОВУ НІЧ – ОЛЕКСА КОБЕЦЬ
Перший раз виставлено цю драматичну картину
В таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.
(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.
Рівночасно прояснюється решта сцени: – ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.
Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).
Козак
Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать
Без утіхи живої;
Тягар рідного краю на грудях держать,
Тягар кривди, насильства, неволі!
Давить, гнітить кістки наша рідна земля,
Яку ми боронили;
Люд в кайданах чоло скробне низко схиля
На козацькі, лицарські могили.
Темно… Сплять мовчазнії простори, що ми,
В бій за волю ідучи,
Кровію ізлили, засівали кістьми,
Урожаю плодючого ждучи.
Уродив лиш кукіль… Чорні зграї круків
Над могилами вються
І до нас в підземеллє не кров ворогів,
Тільки сльози безрадности ллються.
Та ще сміх долітає – злорадісний сміх
Ворогів віковічних,
І про дикі діла перевертнів своїх
Нам доносить дух вітрів північних.
Про славетні ж діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху;
Україна – мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.
Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,
Гордієнко й Мазепа величний,
Що край рідний із пут, із залізних кайдан
Виривали в катів у північних?
І Виговський умер, Дорошенко сконав,
Гордієнко й Мазепа… А Гонта,
Що один мук пекельних, надлюдських зазнав
Від ворожого, лядського “rządu”?
Спить і він… Сплять усі по роботі тяжкій,
А їх праці відгомін
Не запалює мозок і душі рабські,
Тільки тліє десь в душах, як спомин;
Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,
Гасне, змитий сльозами,
Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,
Як колись боронили – списами!
(Задумливо).
Про славетні діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху, –
Україна – мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху…
Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,
Батька нашого й пана,
Мов поради питає в нових поколінь,
Наче молить їх – скинуть кайдани.
Поза тим – тихо скрізь… Лиш риданнє рабів
І у день і в ночі не стихає,
Та пекельний, злорадісний сміх ворогів
В підземеллє до нас долітає…
Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, –
Сльози й сміх отой чути,
Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,
І не встати, землі не розкути!
(Наближається до могили з хрестом).
Темно скрізь… Тільки там – від якогось часу
Білий хрест із пітьми виступає;
Я Тому, Хто під ним – скарги всі понесу,
В Його слова-розради спитаю.
Коли діждемось ми, що вже буде не крук
Перемогу співати,
Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук
На могили прийде спочивати?
Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,
Віщий, славний козаче;
Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків
Маєш силу відчути, побачить.
Коли білий Твій хрест по степах мовчазних
Сяйвом думки одної розлється,
В душах холопа, пана, сліпих і німих
Рівним полум’ям волі займеться?
Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі
І не плач, тільки клич пролуна бойовий,
Втішить наші кістки наболілі?
Коли рідна земля – Україна вільна
Ворогам і своїм – яничарам
Крикне: “Геть!?”
(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)
Голос
“Незабаром!
Іди, одпочинь, сивоусий борець,
Лицарство утіш: скоро мукам кінець!”
(Козак зникає).
(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезиий чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом – у тіні).
1-й салдат
“Слишіш, брат, гаварят,
Что в адну із весенніх ночей
Здесь нечістая бродіт,
I прі свете какіх-то лучей
Нашу узніцу прочь-то виводіт, –
Как би нам не прішлось…
2-й салдат
– А ти – брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже грати міцні,
А замки все стальні, –
Встережем, дасть Бог, все буде тихо…
(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка
“Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;
Чорний, хижий орел
Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.
Моїх діток-синів
Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;
Сплять – не стогнуть вони,
Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї”…
2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає)
“О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, – земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?”…
Жінка (далi)
…І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно – в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, –
У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,
Надійний вінок одягаю рясний.
І жду, не діждуся, коли вже прийде
Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов’я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе…
І жду, не діждуся, коли він прийде
І волю і правду мені приведе?..
(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).
Козак:
“І знов до могили я йду в порожні, –
Біль в грудях гадюкою вється…
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.
Ще й досі приборкані, приспані сплять, –
Будив, – деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись…
(Побачив жінку).
І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю…
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!
І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, –
Їм кров’ю б писать заповіти!
Яке тепер слово рухливе, живе
Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, –
Про волю він буде співати.
Тепер же її хоч замість колючок
Надійним вінком заквітчаю, –
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.
(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)
Жінка (тихо)
…Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій…
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни…
2-й салдат (З’являється ізза сцени. Рухи й бліде лице – виказують муки. Ступає непевно.)
Мій рідний край политий кров’ю дідів,
В чужих руках, а я… на службі у катів…
(Заходить знову за сцену.)
Козак (до могили)
Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, –
Озвися, чи довго, чи скоро?
Голос з могили
Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!
Козак
Іду, іду
Борців зберу і поведу…
(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з’являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно – за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).
(Співають на мотив: “Гей, не дивуйте”).
Гей, Отамане,
Батьку і пане,
Пляму неволі час стерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Горді погордою смерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Вирвемо Матір з неволі:
Світови всьому
Крикнем глухому
Про наші кривди та болі…
Жінка (ізза грат)
Ідуть, ідуть мої сини,
Розіб’ють грати-кайдани…
Голос з могили:
Ідуть, ідуть…
2-й салдат (З’являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)
А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!
Та годі, та годі насильству служить, –
Рабом в своїй хаті обдуреним жить!
Нехай тепер за біль рабів,
За сором, ганьбу яничара
Нехай на голови катів
Паде страшна, пекельна кара!
(Направляється до брами).
Голос із могили:
Ідуть, ідуть,
Розіб’ють грати, розкують…
2-й салдат:
І я іду – не мордувати,
Іду кайдани розкувати!
(Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, – там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі – отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого – отаман. Орел зникає).
Співають: “Ще не вмерла Україна”.
(Завіса падає).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)